Минулої осені, після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня, до мене зателефонувала моя університетська колега із Канади. Професорка поставила мені дещо несподіване питання:
— Ігоре, а скільки відбулося проХАМАСівських демонстрацій в Україні останнім часом?
— ???
— Ну, якщо не за ХАМАС — то наскільки багато було пропалестинських чи антиізраїльських демонстрацій?
— Практично жодної… А чого ти задаєш такі дивні питання?
— Питання не дивні. В нашому університеті, та й в інших канадських університетах, більшість викладачів та студентів підтримують палестинців і, відповідно, ХАМАС…
Цей діалог звернув мою увагу на особливості сприйняття терору й тероризму в Україні та в інших країнах (маю на увазі західний, демократичний світ). Абсолютно не претендуючи на повноту розгляду проблеми, поділюся своїми спостереженнями.
Попри подібну людиновбивчу природу, тероризм відрізняють від терору: поняття «терор» пов’язують із діями держави, а «тероризм» — із діями недержавних організацій або окремих осіб».
Отже, провідниками тероризму є організації та люди, які намагаються залякати владу, суспільство певних країн чи людство в цілому. Останнім часом у центрі уваги залишаються ісламістські (або квазі-ісламстські) терористи ХАМАС, які в жовтні 2023 року здійснили масштабний терористичний напад на Ізраїль. У березні вже цього року інша терористична організація, ІГІЛ, здійснила напад на відвідувачів концерту в підмосковному центрі «Крокус». До речі, ця акція вирізняється тим, що члени терористичного угруповання напали на громадян держави, яка здійснює безжальний терор проти України. «Тероризм — проти терору». Умовно кажучи, нащадки бандита Бен Ладена атакували підданих бандитського путінського режиму.
Та навряд чи це можна назвати антагоністичним протистоянням. Російське суспільство обурено терористичним нападом на відвідувачів концерту, і «не помічає» актів російського терору із знищення Маріупольського театру разом із тими, хто укривався в його стінах від російських атак, ракетних обстрілів українських театрів, лікарень, шкіл.
Спорідненість терору й тероризму виявляється і в підтримці Іраном своїх «проксі» — ХАМАС, Хезболли, в їхніх постійних атаках Ізраїлю, і в безпосередньому акті шахедного терору з боку Ірану проти Ізраїлю 14 квітня 2024 року.
На політичному рівні бачимо досить природне для сутності терору й тероризму явище, коли керівники російської держави, які уособлюють найжорстокіший терор сучасності, люб’язно приймають у Москві лідерів терористичної організації ХАМАС. І зараз у російському уряді обдумують кроки для виключення ХАМАС із переліку терористичних організацій. Адже проросійська «вісь зла» намагається включити до своєї «лінії» не лише авторитарні та тоталітарні режими Білорусі, Ірану, КНДР, але й неприкритих терористів, якщо їхні дії відповідають стратегії російських імперіалістів у протистоянні ліберальному Заходу. Очевидні паралелі простежуються і між провідниками терору й тероризму, і між їхніми жертвами.
Усі майже сім з половиною десятиліть свого існування Ізраїль є мішенню терористичних атак ісламістських фанатиків та спроб знищення держави через воєнні напади агресивних сусідів.
Усі тридцять три роки існування незалежної України вона є головною ціллю імперського рашистського режиму, який перетворив сучасну Росію не просто на «спонсора тероризму», а на терористичну державу.
Україна перебуває на передовій у війні Росії проти демократичного світу та його підвалин. Немає нічого дивного в тому, що українці краще, ніж інші нації, усвідомлюють антилюдську природу і терору, і тероризму.
Із повідомлень медіа ми добре знаємо, що «підтримка боротьби палестинського народу» вилилася не тільки в масові антиізраїльські демонстрації в Європі, Канаді, США (про мусульманські країни годі й казати), але й до актів насильства стосовно євреїв.
Наведу лише один приклад із подій в близькому для мене канадському Торонто, який донедавна мав імідж одного із найбезпечніших міст світу. Коли канадська громадянка Ольга Ґолдберґ вийшла на вулицю з невеликим плакатом із зображенням подруги її дочки, Мії Шема, яку було викрадено під час атаки ХАМАСу 7 жовтня, Ольга Ґолдберґ зазнала нападу від пропалестинського натовпу. «Вони розірвали плакат навпіл, а також розтоптали мій канадський прапор, — сказала канадійка. — Це засмутило мене більше, ніж удар, тому що йдеться про 21-річну дівчину, яка все ще перебуває у заручниках». Місцеве видання зазначає, що «ці плакати із заручниками є червоною ганчіркою для тих, хто підтримує терористів ХАМАСу». Після шахедно-ракетної атаки Ірану проти Ізраїлю 14 квітня в Торонто знову відбулася гучна антиізраїльська демонстрація під палестинськими прапорами. Демонстрація проти Ізраїлю — після нападу на Ізраїль.
А що в Україні?
Нещодавно посла Держави Ізраїль в Україні Михайла Бродського запитали про наявність антисемітизму в Україні. Згадавши поодинокий інцидент у Миколаєві, дипломат заявив, що Україна є найбільш проізраїльською країною в Європі: «Україна є однією з небагатьох країн Європи, де не було великих демонстрацій на підтримку палестинців чи ХАМАС».
І це добре видно. Після жахливої різанини, влаштованої бойовиками ХАМАС в Ізраїлі 7 жовтня 2023 р., в багатьох місцях України відбулися акції підтримки жертв терористичних атак. Звернемось ще раз до інтерв’ю ізраїльського дипломата: «…У Києві відбулася акція підтримки. Понад 100 людей взяли участь у заході, запаливши свічки та висловивши солідарність із Ізраїлем. Особливо зворушливим жестом став мер Києва, спроектувавши ізраїльський прапор численні рекламні екрани по всьому місту. Подібні демонстрації підтримки спостерігалися в інших містах, зокрема у Львові, Одесі, Харкові та Дніпрі». Ізраїльські прапори й сьогодні майорять на бігбордах Дніпра та інших українських міст.
Воююча Україна засудила атаку Ірану проти Ізраїлю 14 жовтня. Президент Володимир Зеленський, зокрема, заявив: «Дії Ірану загрожують усьому регіону та світу так само, як дії Росії становлять ризик розширення війни. І очевидне спільництво двох режимів у поширенні терору має отримати рішучу та об’єднану відповідь світу. Звук безпілотників «Шахед», інструмента терору, однаковий у небі над Близьким Сходом і Європою. Цей звук має стати тривожним дзвінком для вільного світу, демонструючи, що лише наша єдність і рішучість можуть урятувати життя та запобігти поширенню терору по всьому світу».
До слів Володимира Зеленського під час спеціального засідання Ради Безпеки ООН закликав дослухатися Гілад Ердан, постійний представник Ізраїлю при ООН.
А до чого дослухаються українські громадяни? Як пояснити налаштування більшості українців за Ізраїль у близькосхідному протистоянні? Особливо цікаво це виглядає в Україні, яку російські пропагандисти та їхні однодумці в інших країнах намагаються представити як «антисемітську країну».
Щодо останнього: безумовно, антисемітизм в Україні є: як на побутовому рівні, так і в певних суспільно-політичних колах. Це стосується маргінальних крайніх націоналістичних та так само маргінальних посткомуністичних кіл (радикальні явища в суспільному житті часто поєднуються). При цьому рівень антисемітизму в Україні на порядок нижчий, ніж в інших європейських країнах. Згадую, як мій знайомий німецький журналіст дуже дивувався, що біля синагог та єврейських громадських центрів в українських містах не видно посиленої охорони поліції. Не буду повторювати відомі історії про результати в останні роки в Україні парламентських та президентських виборів, на яких політики єврейського походження набирали набагато більше голосів, ніж політики, в заявах яких можна було знайти антисемітські мотиви. Після президентських виборів 2019 р. Україна певний час була єдиною державою світу окрім Ізраїлю, де і президент (Володимир Зеленський), і очільник уряду (Володимир Гройсман) були етнічними євреями.
Утім, українці не є філосемітами, як і не є антисемітами. Вони є європейцями значно більшою мірою, ніж мешканці «старої Європи». Це стосується і усвідомлення європейських цінностей, які українці відстоюють рішучіше за багатьох європейців, і дотримання раціонального прагматизму. Українці не є «за» чи «проти» євреїв у політичному або економічному житті. Для них важливо, що конструктивного, корисного — чи руйнівного роблять конкретні політики або бізнесмени. Більшості українців байдуже, ким за етнічним походженням є обраний ними президент, чи призначений міністр оборони, чи найбагатший олігарх. Це не означає відсутності голосів в соціальних мережах, «на вулиці» щодо «необхідності захисту інтересів етнічних українців від неукраїнців» із гаслами на кшталт «Україна – для українців». Проте «етнічне питання» для більшості українців, особливо молодих, є абсолютно неактуальним. Як сказав щодо цього один мій молодий приятель — «Та пофіг!» Нейтральне, або «спокійне» ставлення до євреїв підтверджує і соціологія. На початку 2024 року оприлюднили результати опитування Київського міжнародного інституту соціології (КІМС), і за його даними ставлення українців до євреїв є десь посередині «графіку симпатій»; воно є приблизно таким, як до німців і французів, і трохи кращим, ніж ставлення до «білорусів — жителів України».
У цьому контексті важливо простежити особливості ставлення українців до етносів (євреїв і арабів) і до держав — відповідно, до Ізраїлю і до Палестини, чи до інших арабських країн (хоча до різних країн арабського світу ставлення стає щоразу диференційованішим). Очевидно, що українці вбачають явні історичні паралелі між історією Ізраїлю й України, здобуттям незалежності та її відстоюванням поруч із непримиренно ворожими сусідами. А за умов нинішньої російсько-української війни та війни на Близькому Сході проти Ізраїлю й України постали вороги-союзники, символом агресії яких є вбивці-шахеди.
