«Ця війна між демократією і диктатурою, між світлом і темрявою, і я хочу світла»: чому історик мусить брати зброю до рук

– Пане Ігорю, розкажіть, будь ласка, про вашу професійну діяльність до війни.

– Своїм основним напрямом діяльності я вважаю викладання. Я люблю працювати зі студентами, я глибоко переконаний, що від того, яку освіту і які цінності ми дамо молодому поколінню, таку старість ми й отримаємо. Я рік прожив в Австрії, після того постійно підтримував контакт з закордонними колегами і розумів, що діти [студенти – О.О.] мають побачити, що є інше життя, вони мають відчути це життя. Наприклад, в 2003 році ми проїхали з моїми студентами через Франкфурт на Одері, Берлін, Потсдам, Бонн, Мюнхен, Дрезден. Після того я щороку возив студентів до Австрії для того, щоб вони розвивали професійну комунікацію, будували професійні зв’язки.

З 2001 року, коли я після Австрії і докторантури повернувся до викладацької діяльності в Чернівецькому університеті, я почав працювати на кафедрі міжнародних відносин, тоді її щойно відкрили. А потім в 2004 році я переїхав до Києва. Перших три роки я працював в Київському міжнародному університеті, потім працював в Національному авіаційному університеті в Інституті міжнародних відносин, з 2012 по 2017-й очолював кафедру в Дипломатичній академії, а з 2017 до 2021 р. я працював в Київському університеті ім. Бориса Грінченка, де і залишаюсь сумісником.

Також протягом дуже довгого часу я підтримую зв’язок з моїми колегами по Міжнародній асоціації історії залізниць. У 2004 році я приїхав на першу конференцію, яка проводилася в Австрії до 150-ліття Земмерінґської залізниці – першої у світі гірської залізниці. У якийсь момент я вступив до асоціації і почав брати участь у різних конференціях, згодом вони включили мене в члени правління. Довгий час з усієї східної Європи я був єдиним істориком, який був представлений в цій асоціації. Зараз є з Угорщини, Білорусії, Румунії. Під час роботи в Дипломатичній Академії я долучився до Наукового товариства історії, дипломатії та міжнародних відносин.

Після 2014 року мені стало зрозумілим, що крім викладання важлива також суспільна діяльність. Кожен з тих, хто після Майдану [1] залишився активним, має позиціонувати себе також і в суспільній діяльності, тому я підключився до Пан’європи [2]. У лютому 2017 року в Дипломатичній Академії ми проголосили, що починаємо нашу діяльність. Головний акцент я робив на роботі з молоддю. І виявилося, що ми – одна з найбільш активних організацій в міжнародному Пан’європейському русі на сьогоднішній день. 

–Тобто Ви вели дуже різнопланову діяльність?

Так, вона була важлива для мене з точки зору тієї практичної користі, яку вона може принести Україні. І особливо для молодих людей, які будуть нашими наступниками. Я постійно наголошував, для мене ідея Пан’європи полягає не лише у вступі України в Європейський Союз, як її часто вульгаризують. Ні, для мене важливі ті базові принципи, які зробили успішними Європу свого часу, і які вона втрачає значною мірою зараз. Ми маємо працювати, виходячи з того, що крім прав ми маємо обов’язки. Ми повинні чітко розуміти, що те, що ми маємо, це наслідок нашої діяльності, наші дії та вчинки призвели до цієї ситуації. Ми маємо проаналізувати, що не так було зроблено, щоб виправити ситуацію, і що треба зробити для того, щоб стало краще. 

 «Ця війна для нас екзистенційна, але вона так само екзистенційна для Росії»

–   Тобто Ви вважаєте, що вчинки та вибори, зроблені в минулому, призвели до сучасної ситуації? У такому разі, чи можна було, на Вашу думку, відвернути цю війну?

– При цьому режимі, який наразі панує в Росії, відвернути цю війну ми могли лише, якби просто здалися і не були б успішними. Я постійно наголошую на тому, що ця війна для нас екзистенційна, але вона так само екзистенційна для Росії, для росіян як нації, для тої форми державності, яка в них є на сьогоднішній день. Для мене Російська Федерація – остання колоніальна імперія. Історичний досвід говорить, що всі колоніальні держави мають відійти. Росіяни як нація мають зробити вибір: вони азіати чи європейці? Успішна Україна не вкладається в їхній свідомості. Успішність України означає смерть їхньому режиму. Росіяни абсолютно спокійно сприймають, що Німеччина успішна, що Сполучені Штати Америки успішні: «Ну это же немцы, ну это же американцы», але «что хахлы успешные» – це у них розриває мозок. У них виникає питання: якщо «хахлы» при тих ресурсах, які вони мають, успішні, а росіяни з усією таблицею Менделєєва до сьогоднішнього дня мерзнуть, то, відповідно, що робить Путін?… Розумієте?!  Тому для мене ця війна була невідворотна. Я завжди вважав, що нам треба мати сильну армію, що Росія нападе, доведеться воювати, і, якщо переможемо, вона почне сипатись, виникне зона нестабільності. Лише у випадку деструктивних процесів в самій Росії велику війну можна було б відвернути, але нам все одно довелося б свої кордони оберігати від вогнищ нестабільності. Насправді ми маємо справу з історичною закономірністю зіткнення двох різних систем цінностей – української моделі, яка позиціонує себе як західноєвропейська, і російської з її православ’ям і східноєвропейським месіанством.

– Пане Ігорю, чи Ви передчували напад? Чи готувалися заздалегідь?

– 23 лютого у мене була лекція о 10.00 годині, я сказав студентам, що завтра-післязавтра почнеться війна… Спочатку я думав, що росіяни нападуть 23-го, враховуючи їхній символізм.  

Тому у мене була заправлена машина, все підготовлене раніше. Ми зібрали всі документи, всі гроші в одне місце. Тривожний рюкзак був зібраний. Я ходив кожного ранку в парку, відновлював свою фізичну форму, тобто я готувався. Я ходив на заняття, які проводив Національний корпус [3]. З доньками ми пішли займатися туди. 

Я за військовою професією артилерист, закінчив військову кафедру Чернівецького університету. У 1985 році я отримав звання офіцера, тоді ж  останній раз був на полігоні, стріляв з гармати. Останній раз стріляв з автомата, 6 пострілів, тоді ж, у 1985 році. У 1987 році, ще в радянський час, були короткі курси, тоді я ще раз був коло гаубиці. Після того я гармати бачив тільки на пам’ятниках. 

Я мав артилерійську підготовку, а почав піхотну. Мені було дуже цікаво на цих зайняттях. Насамперед було важливо відчути настрій людей, єдність. Коли ти сидиш дома, присутнє дурне відчуття, що не можеш ні на що вплинути, тривожний стан. У дітей моїх було те саме, тому ми пішли займатися. По тактичній медицині була дуже добра підготовка. Дуже важливий момент: азовці [4], які нас вчили, дуже добре все пояснювали, видно було, що це – професіонали з величезним бойовим досвідом. Ми дуже смішно виглядали в їхніх очах, я це розумію, але жодного натяку на зверхність, насмішок з їхнього боку ніколи не було. Це дало позитивний заряд, впевненість, що ми маємо на кого спертися, є хлопці, з якими можна воювати, і, відповідно, є готовність людей.

Тобто я готувався, я відновлював свої старі та здобував нові компетентності на цих зайняттях. Речі були зібрані, план був розроблений, машина заправлена, каністра солярки наповнена. План був такий: лише почуємо перші постріли, я беру двох доньок і везу в Чернівці, там наші бабусі, а потім я повертаюся. Дружина в мене лікар, акушер-гінеколог, вона знала, що в будь-якому разі вона залишиться зі своїми пацієнтами. І ще співпало так, що зранку 24 лютого моя дружина йшла на чергування в клініку на добу. Це було близько 5 години ранку, коли були перші вибухи, війна почалася… Поки я збігав в гараж за машиною, поки я заїхав за старшою донькою, ми затрималися. Коли доїжджали до площі Шевченка, вже побачили хвіст колони з машин на виїзд, ми проїхали трохи в бік Пущі-Водиці і вирішили розвернутися та повернулися додому. 

«Це був би не наш тато, якби він не пішов»

– Як Ви прийняли рішення долучитися до територіальної оборони?

24 лютого я не міг нікуди піти, бо я залишився з дітьми. Зрозуміло було, що другий день я вже не всиджу вдома. Доньки у соціальних мережах для мене відслідковували, де відкриваються пункти набору до територіальної оборони. Стало зрозумілим, що готові видавати зброю. Це було дуже правильне рішення. Це допомогло Харкову зберегти незалежність, і це значною мірою допомогло Києву.

Я помчався в пункт видачі зброї у приміщенні школи, там кажуть: «Ні, треба йти в пункт на вулиці Овруцькій, там записатися, після того можна отримати зброю». Я пішов туди. На Овруцькій сказали: «Та ні, йдіть назад в школу». Я пішов у школу, в школі сказали: «Та ні, ідіть на Овруцьку». Це все відбувалося під час тривог, ми бігали, ховалися в підвалі в школі. Потім, пам’ятаю, стою під воротами на Овруцькій, переді мною стоїть літній чоловік. Той, хто пропускає, запитує: «Скільки вам років?». Відповідає: «70, але в мене бойовий досвід, я готовий іти воювати! Що ви цих дітей набираєте?!». Той: «Ні, ви не можете». «Тобі скільки років?» – до мене. «58, – кажу, – позавчора виповнилося». А він: «О, ще встиг, давай заходь». Я зайшов – там маса народу, пишуть заяви. Я теж взяв листок, ручку, і в цей момент відбувся напад на нас, диверсійна група, стріляли, кидали гранати. Нам скомандували в підвал. Я спустився в підвал, став між вікнами на випадок, якщо полетять осколки. Стою з ручкою і папером, на якому я почав писати заяву і думаю: «Оце «пощастило»! Зараз як кинуть гранату, і все моє добровольство закінчиться!». Страху не було, але таке розчарування! Я так хотів, я так готувався – і так безглуздо в підвалі загинути! Потім  дали зброю, і я відчув себе набагато комфортніше. Навіть, якщо знову буде напад якоїсь диверсійної групи, то принаймні не помреш, як худоба на забій, а будеш боротися.

Потім ми почали нести караульну службу на «Променаді» [торговий центр в Києві – О.О.], ходити в караул. Ситуація була дуже непевна, нестабільна, постійні обстріли тощо. На початку березня частину нашого взводу відправили на «Чайку» [аеродром в передмісті Києва – О.О.]. Їх там обстріляли з літака, слава Богу, всі живі залишилися. Потім і нас відправили туди. Аеродром «Чайка» – був нашим першим бойовим завданням. Ми на «Чайці» чекали на десант. Можете собі уявити?! Ми стояли на 2-й лінії і молилися на ЗСУ, що вони втримають першу лінію. Нас обстрілювали всюди, і на 2-й позиції теж, де ми стояли. У будь-який момент міг висадитися десант, і нам треба було б приймати бій… Нам пощастило, ми не мали втрат. Ми знали, що з іншої роти нашого батальйону взвод пішов у Ірпінський ліс, їх відразу обстріляли мінометами, були загиблі, поранені. Нам на їхньому прикладі розповідали, як важливо відпрацьовувати тактичну медицину: побратиму відірвало ноги, інший підбіг, почав пульс перевіряти… Це те, що не робиться в таких випадках, треба накладати турнікет. На цьому ми вчилися. Але ми прекрасно знаємо, що цей наказ на ліс могли отримати ми, відповідно, шукали би наші ноги… Ми свідомі цього були і є свідомі до сьогоднішнього дня. Цими прикладами я намагаюсь передати атмосферу тодішню, заряд духу, який був. А це було неймовірно! Наступного разу я лише під с. Роботине це відчув, на передовій. 

Про те, що я піду воювати, знали всі в сім’ї… Мої побратими запитували: «А як твоя дружина, як твої доньки ставляться до того, що ти пішов?» Та як? Вони знали! Діти тоді сказали: «Це був би не наш тато, якби він не пішов».

«Я ніколи не думав, що я буду прокидатися вночі від холоду»

– Пане Ігорю, Вам, людині цивільній, довелося швидко переключитися і адаптуватися до військового способу життя. Що викликало найбільші труднощі? 

Швидко адаптуватися вимагають екстремальні умови. Проте побут – це окрема тема. Я ніколи не думав, що я буду прокидатися вночі від холоду. Ми спали в «Променаді» на картонках. Там була цементна підлога, і не було чим вкритися. Одяг також був невідповідний, я не сильно добре вдягнувся. Потім з’явилася форма, з’явилися спальники. Але на початку ми всі простудилися, всіх лихоманило. Хтось був з запаленням легенів після перебування в підвалі в школі. На вулиці дуже холодно було в той період. На одному пості був сильний протяг, хтось мав кожух, ми передавали той кожух один одному: дві години стоїш і передаєш. 

Під час перебування на «Чайці» нам передавали їжу і все, чого ми потребували. Так чи інакше були зв’язки. А молоденькі хлопці-призовники були замерзлі, руки тряслися. Один підійшов: «Є цукерка? Є щось солодке?». У нас «Снікерси» були, інші солодощі. Дістаємо, даємо, а він починає плакати: «Я ніколи не любив солодкого, а тут, – каже, – просто хочеться». І це правда теж, ми багато їли солодкого тоді. 

Ми стильно мерзли на чергуванні, особливо вночі. Я відтанцював тоді стільки, скільки я на дискотеках в молодості не танцював, я намагався весь час рухатися, щоб ноги не замерзли. Пам’ятаю, повертаєшся на ночівлю, заходиш – темно, бо ніч і треба дотримуватись світломаскування, добираєшся до свого спальника, пірнаєш у нього, чекаєш перших десять хвилин, а потім, нарешті, накриває хвиля тепла і умиротворення, і ти засинаєш.

У той час було неймовірне піднесення, дух, взаємовиручка. У ці дні в Києві залишилися ті, хто готовий був обороняти Київ, хто не міг чи не хотів виїхати. Підтримка відчувалась на кожному кроці. Ти ще нічого не зробив, ти ще не воював, а тебе пригощають кавою, тобі несуть бутерброди, хот-доги. 

Якось приїжджає ротний і каже: «15 хвилин, готовність номер один». Ми натягуємо все, беремо зброю, і через 15 хвилин виїжджаємо на «Лавіну» [торговий центр в Києві – О.О.]. Як і на «Чайці», ми очікували на вертолітний десант. Перед «Лавіною» достатньо місця, гелікоптери дійсно могли сісти і висадити десант. Як раз ішли бої на Ірпінсько-Бучанському напрямку, була інформація, що вони готові були закинути десант в тил. Ми зайняли оборону на паркувальному майданчику. Ми виставили кулемети, гранатомети, ми разом відпрацювали, як будемо діяти, хто з чого буде стріляти. Ми дуже раділи, бо на першому поверсі стояли ЗСУ з технікою та танками. Також раділи тому, що, хоча і спали у коридорі, на підлозі у «Лавіні», але там була величезна кількість туалетів з теплою водою і рідким милом. Підставляєш руку – тече мило, підставляєш руку – тече тепла вода. Ми хоч почали митися там. До того ми перебували у приміщені, де була тепла підлога, але 2 туалети на 60 осіб.

Десь на другу чи третю ніч я мав поміняти побратима на позиції, він затримувався, я нервував. У цей час прилетіли гради. Один потрапив туди, де хлопці спали, другий – де ми стояли на позиції, в дуба врізався, третій впав там, де ми мали виходити. Тобто, якщо б побратим не спізнився, ми потрапили б прямо під град. Тоді ніхто з наших не постраждав, навіть не був поранений, проте, один цивільний загинув, охоронець. Спрацювала система пожежної безпеки і нас намочило, наші речі теж намокли. Всі відразу вийшли на позиції, оскільки очікували, що після обстрілу буде атака. Вийшли мокрі і дуже замерзли. Коли росіяни відступили, нас перевели в школу на Нивках [район станції метро «Нивки» – О.О.]. Там вже почалися більш-менш системні навчання.

– Пане Ігорю, скажіть, будь ласка, скільки цей період тероборонівський загалом тривав? 

Він у мене триває до сьогоднішнього дня. Нас з Нивок зняли і перевели в Канів. Там ми проходили злагодження в рамках бригади, батальйону і так далі. Там ми вчилися копати окопи, ходили на стрільбу і здавали нормативи. Я був у взводі другий по точності і швидкості стрільби. Навіть хлопці питали: «Ти займався стрільбою до того? Ходив на якісь курси?» Але ж ні, попередньої підготовки  у мене не було. 

Під час цих тренувань в мене виявилося запалення легенів, я потрапив в лікарню влітку, в серпні місяці. Все завершилося тим, що 13 вересня 2022 року у мене була подвійна операція, після того відновлення.

Побратими за цей час потрапили під Бахмут, мали перші втрати і перший реальний піхотний бойовий досвід. Тобто близький бій в окопах з росіянами, вагнерівцями. Тоді ми відчули що таке, коли гинуть твої побратими. До цього неможливо звикнути. Але я тоді не був з ними. 

Завдяки досвіду тероборони, завдяки тому, що хлопці мали деякі навички, ми почали гратися з дронами. Наш ротний підтримав наші ініціативи. Так виникла група хлопців, які під керівництвом Пілота[5] почали займатися дронами. Це підрозділ, в якому я воюю! 

«Взаємовиручка, взаємопідтримка – це те, на чому все тримається!»

– Розкажіть, будь ласка, про Ваш підрозділ детальніше, чим він займається?

Я служу в батальйоні БАК [6], тобто безпілотних авіаційних комплексів, в роті та у взводі, які на цьому спеціалізуються. Ми пройшли підготовку в кількох спеціалізованих центрах. У липні ми поїхали на фронт. З 16 липня 2023 р. я був на фронті під с. Роботине Запорізької обл. Там ми були до кінця вересня. Знаєте, відчуття братерства було і є неймовірним. Тоді я вживу побачив всі руйнації, наприклад, знищене м. Оріхів. Ми в с. Мала Токмачка дислокувалися. Танкісти, з якими ми там були, потім повідомили, що, фактично, в Малій Токмачці будинків вже не залишилося. Абсурдність війни! 

Пам’ятаю, якось ми виходимо на позиції, йдем по дорозі, там сапери працюють, а бур’ян великий піднявся, позаростали всі поля… Я запитав офіцера: «Як же ви працюєте?» А він каже: «Треба розміновувати, маємо це прибрати. Взагалі-то ми мали б кішками працювати, кидати і підтягувати, але часу немає, ми, – каже, – руками». У них норматив, умовно кажучи, 100 мін, а вони вже 300 мін розмінували. Вже були поранені, які підірвалися під час роботи. Мій побратим каже: «Так плюньте на це все! Для чого ви так ризикуєте через дурний наказ?!». «Ні, –  каже, –  ми без наказу працюємо, наша власна ініціатива, ми маємо хлопцям допомогти». Це було літо, дорога вузька. Зрозуміло було, якщо дощі, то техніка не розминеться, треба було розмінувати, щоб ширший проїзд був. 

Ми під час однієї негоди поверталися з позицій, я за кермом був, так нас по багнюці занесло на це мінне поле. Хлопці напружились: «Батьку, спокійно, спокійно, ми в тебе віримо, ти нас довезеш, давай спокійно виїжджай». Наші побратими думали, що з нами щось трапилося, виїхали на зустріч, переживали за нас. Взаємовиручка, взаємопідтримка – це те, на чому все тримається! Я багато чого відчув і побачив, пережив за цей час, але я ні секунди не шкодую. 

Я колись студентам говорив, що розумію, що я – краплинка в цьому морі, лише краплинка, яка водночас є частиною великого могутнього потоку. Я пишаюся тим, що я історик, який писав про звершення минулого, а зараз сам є частиною історичного процесу. Кожен з нас, хто говорить, що він розуміє свою скромну роль – говорить щиро. Ми бачили, що зробили інші хлопці за цей час. Ми на цьому наголошуємо, щоб нас не плутали з тими, які на кожному кроці хизуються, які вони вояки та публікують фото в соцмережах. Цього не має бути. Я би не хотів, щоб мене сприймали як фейсбучного воїна. Це дуже важливий момент. На фронті інші реалії, там панує неймовірна взаємопідтримка. Якось я повертався машиною, підвозив по дорозі хлопців-піхотинців – пилюка в’їлася, очі запалені… Я потім своїм дітям і всім говорив: «Кожен українець якось намагається подякувати всім, хто воював. Але перед піхотинцем, який воював, штурмував і тримав окоп, просто маємо ставати на коліна і мовчки схиляти голову». Те, що ці витримали, через що пройшли, просто не порівняти з усім, що я за цей час пережив. Я це усвідомлюю. Мені зараз 60, мені не потрібно зайвої слави. Мені вистачає того, що я маю на сьогоднішній день. Інші виявилися в інших умовах і вимушені були пожертвувати собою, за що їм величезна шана. Але я свідомий, що за відповідних умов, я готовий на це теж.

«Добре, Батько, значить, Батько»

– Пане Ігорю, як ви отримали позивний?

Мені хотіли присвоїти позивний Професор. Перший ротний завжди до мене «професор» звертався, бо для нього було незвично, що справжній професор зі знанням іноземної мови пішов у добровольці. Коли почали обговорювати позивний, він каже: «Ну що, Професор?». Я кажу: «Я не хочу, щоб мене сприймали як професора, я зараз солдат, я втомився, я ніколи не хизувався цим». Навіть раніше, коли випадкові знайомі під час «small talk» питали, де я працюю, я відповідав, що вчителем в школі. Я вчитель, я викладаю, все. Для мене ніколи не було самоціллю отримати всі ці звання. Я пишаюся тим, що я їх вчасно заробив, я від них не відмовляюся, але це не значить, що це основний мій здобуток у житті. Тому я запропонував: «Ні, давайте Кроква». Я з села Кроква, це село дуже маленьке, навіть не має сільської ради. Я знаю, що мої односельці дуже пишаються тим, що з їхнього села є доктор наук, професор. Хлопці кажуть: «Ні, ми не запам’ятаємо, не піде». Водночас всі мене вже почали називати «Батя», бо я найстаршим був. Я тоді кажу: «Стоп, тільки не Батя! Бо я ці всі російські наративи та пісні про “батяню комбата” терпіти не можу, а ви мене Батьою збираєтесь називати?!». І побратими мене підтримали: «Ні, у нас буде Батько. Давай, – кажуть, – Батько». Кажу: «Добре, Батько, значить, Батько». Так і закріпилося.

«Потрібні такі, як ти, які б знову активізували громадську думку, привернули увагу»

– Пане Ігорю, я знаю, що Ви ведете боротьбу також і в інформаційному просторі, зокрема за кордоном. Розкажіть, будь ласка, про цей аспект Вашої діяльності.

У лютому 2023 року прийшло запрошення від моїх пан’європейських друзів. Вони вирішили організувати інформаційну поїздку до річниці російського нападу. Я поїхав, робив інформаційний тур, роздавав інтерв’ю. Зі сльозами на очах українці, діти, підходили, дякували, а я дуже незручно себе почував. Вони на мене дивилися із захопленням і, відповідно, ніби чекали підтвердження, що вони повернуться. У такі моменти ти розумієш, яка відповідальність на тобі лежить. Дитина з Донецька підійшла: «Я хочу повернутися в український Донецьк». Їй 16 років, а вона половину життя поневіряється!

У  листопаді 2023 р. прийшло нове запрошення приїхати. Потребу закордонної поїздки обґрунтовували тим, що Україна після 7 жовтня відходить не те що на друге, а на 4-5 місце в інформаційному просторі. Мої колеги наголошували: «Потрібні такі, як ти, які б знову активізували громадську думку, привернули увагу». Тоді я за рахунок власної відпустки поїхав в Німеччину та Австрію. Я не жалкую, бо у мене були зустрічі в парламенті Австрії, все це висвітлювалось медійно.

– Скажіть, будь ласка, з яким основним меседжем Ви їхали? Про що говорили?

Основний меседж: «Наша війна – це ваша війна» і «Позбувайтеся ілюзій, повертайтеся в реальність!». Я намагався пояснити європейцям, що підтримуючи нас, вони підтримують себе, забезпечують своє подальше мирне існування та добробут. Нічого не робити і залишити все так, як було, вже неможливо, це ілюзія.

Коли мої друзі, колеги запрошували мене вперше, вони не очікували, що я приїду в формі. Під час цього візиту на один захід потрібно було з’явитись у цивільному одязі. Мене запитали: «Ти що не маєш цивільного одягу з собою?» Я кажу: «Ні. У мене службове відрядження, відповідно, я у службовому відрядженні у формі – це по-перше, а по-друге – це мій внутрішній маніфест, бо я на сьогоднішній день – солдат Збройних Сил України». 

Під час другої поїздки на залізничному вокзалі в Гановері до мене підійшла молода дівчина і каже: «Ви з України?». Кажу: «Так, а що?» А вона протягує руку, щоб привітатися зі мною… і за мить вона починає просто ридати у мене на плечі, її трясе. Я кажу: «Та що Ви, все нормально». А вона: «Я хотіла Вам подякувати»… І не може говорити, плаче-плаче-плаче, ледве заспокоїлася. І це, це також показник, це певна місія підтримувати наш дух. 

«Ця війна між демократією і диктатурою, між світлом і темрявою, і я хочу світла» 

– Пане Ігорю, як Ви бачите подальший розвиток подій?

Для мене це – цивілізаційна війна, яка ставить питання, чи збережеться Європа як гравець і, відповідно, чи збережуться принципи і цінності, на яких вона будувалась. Вони під загрозою як всередині самих цих країн, так і зовні. Через свою політкоректність західні європейці замовчували частину проблем, які у них існували та існують. Багато хто з моїх іноземних колег говорить, що в Україні вони почувають себе вільнішими, ніж в Європі, де вони вибудували масу червоних стрічок, які бояться перетнути, але які їм вже заважають на сьогоднішній день. Якщо вони хочуть, щоб їхні діти мали майбутнє не гірше за їхнє, вони мають розуміти, що відбувається в Україні, і чому в їхніх інтересах підтримувати Україну.

Я глибоко переконаний, що Україна може і має стати тим майданчиком, де карбується нова ефективність державного організму, державних інститутів. Україна має стати прикладом для інших країн. У тому числі і для західноєвропейських країн.  

Наприклад, я пишаюся нашою «Дією», якій немає аналогів. Наприклад, якось я звернувся до своєї старшої доньки: «Мені для пенсійного посвідчення потрібен витяг про прописку», і швидкість її пальців за допомогою «Дії» забезпечила мені витяг. Ми можемо це робити? – Можемо! Може це бути прикладом для інших? – Може!

Ця війна між демократією і диктатурою, між світлом і темрявою, і я хочу світла. Хочу і для себе, і для своїх дітей. Я буду битися до останнього, щоб світло перемогло. І ми на сьогоднішній день на боці світла – воїни світла,  нікуди від цього не дінешся. 

– Пане Ігорю, дуже дякую Вам за розмову.

Розмовляла Оксана Овсіюк

У публікації використано світлини з приватного архіву Ігоря Жалоби.