Коли щось стає нестерпним? Коли занадто болісне і огидне уже годі стерпіти. Тобто, це щось сталося не щойно, воно випробовувало нашу витривалість, фізичну й психічну, боліло, дошкуляло, перешкоджало нормальності, змушувало виструнчитися, потім зібгатися в кулак, перейшло усі межі, проявило і задіяло усі запаси нашої міцності, і ось вичерпало її. Все, на що може сподіватися людина і спільнота в нестерпному, — це те, що йому є край і межа. «Не може ж так буть!», — як сказав поет в 1919 з притиском і знаком оклику. Там, де є страждання, є і щось, що має його зупинити. Вушко голки смерті щоразу знаходить свою червону нитку і нанизує, нанизує. З нами відбуваються звичайні, банальні, статистичні досвіди зла і воєнних втрат, але відбуваються і необлічені, неописані досі. Не передані від попередніх поколінь.
Просто бути свідком навмисно заподіяного повторюваного страждання, просто бачити його на власні очі з усвідомленням власної безпорадності й незахищеності, вже може довести людину до морального паралічу.
І тому мені думається про категорію нестерпного як про жах без кінця. Моє усвідомлення і відчування колективних травм модерної України, спричинених масовим технологічним насильством, — Першої світової, війни за незалежність на кілька фронтів в її продовження, Голодомору, Другої світової і Голокосту, сильно змінилося. І не в сторону більшої чіткості, бо ж ми саме всередині ще одної такої історії. В моїй голові рояться питання, як предки взагалі витримали те все, як виховали нащадків здатних до боротьби, творчої праці і відбудови свого життя і життя країни з руїн. І головне, як вберегли і передали далі моральний компас?
Щодо дослідників-антропологів чи антропологічно зорієнтованих митців, які плили за моря, їхали в далекі нетрі, щоб зустрітися з наївними корінними культурами, щоб вступити з ними в контакт, збагнути людей, не заторкнутих і не зіпсованих цивілізацією, описати їх і класифікувати, припускаю, що заднім числом, навіть будучи представниками нібито «розумнішої» цивілізації, вони мали всі підстави побачити себе не розвиненішими, а розпещенішими, не мудрішими, а дурнішими і дикішими за тих, кого власне прибули вивчати і вчити ідеї добра. І, помінявшися місцями, пропали би на поталу примхам погоди, дезорієнтації і диким звірам. Питання для повірки трохи схоже: а я би так зміг? Я би витримала?
Не маю наміру проводити порівняння між сучасними українцями і колишніми об’єктами імперських етнографічних експедицій, але зазначу один параметр по якому ми і досі співмірні. Це міра ризику і ціна виживання. Українці в Україні у ХХІ столітті знову опинилися в ситуації, коли годі навіть балакати про невідчужуване і належне від самого народження право на базову безпеку. Кожен з українців може написати свій твір на тему «Ризик і нескінченність», причому наративна рамка буде приблизно така: ризикованіше було не ризикнути.
Тому назва виставки українського модернізму в Королівській академії в Лондоні «В епіцентрі шторму» нібито логічна і влучна. А разом з тим має одну заковику. Тому що шторм чи торнадо, це, знаємо, стихійне лихо. Тобто, сила природи. Але природа не придумує воєн і масового насильства, не винаходить щоразу нового ефективнішого приводу і способу нищення, не починає геноцидів. Є щось психоаналітичне в уявлюванні війни, воєнної диктатури і репресій як стихії. Суб’єктність у такій ідіомі скоцюрблена, ледь помітна, безрадна комашка в бурштині обставин. Парадокс у тому, що на виставці ми на власні очі бачимо якраз протилежне — творчу присутність на повен зріст, динамізм, доторк генія, зрячість і навіть профетичність.
На цих полотнах і картонах Україна з країни з якою постійно щось стається, перетворюється на країну, яка стає і діє — мислить, винаходить, пересотворює і робить нове. Звідси ці мрії на полотні, папері, в дереві і в металі. Буйство кольору і нестримність експерименту.
Це явно постколоніальний момент, в якому старе імперське мистецтво радісно заперечують, а його канонічні постаті скидають з корабля сучасності в дусі «першого пушкінопаду». Когось це навіть лякає, але багатьох драйвить. Панує невідомість, майбутнє відкрите нарозтвір, і тому здається, що попереду втілена суспільна утопія, яка дозволить вирватися з Дантових кіл дегуманізації.
Всі ці митці й мисткині молоді, і вони рівні перед випробуваннями доби, незважаючи на статки, мову-релігію, походження чи освіту своїх батьків. Хтось щойно втратив усе, хтось фактично ніколи нічого не мав, хтось повернувся з розореної великою війною Європи, а хтось інший — з незакінчених студій в Москві чи Петербургу. Соціальні ліфти в новій Україні відкрилися, але хмародери до них ще треба збудувати: хоч війна за українську незалежність програна, та не за особисту незалежність. Можна включитися в проект щодо створення нової людини (закреслено), франкенштайна (великий знак питання). Можливо, не все ще втрачено і на наступних декілька років — раптом — творча кар’єра залежатиме тільки від характеру, амбіцій і дисципліни таланту. Але кожна і кожен буде лише одним з багатьох, в серйозній конкуренції, створиться чимало творчих спілок та об’єднань, вони працюватимуть одночасно в різнопланових медіях — книжкова графіка, живопис, пластика, сценографія, фото, кіно, прикладне індустріальне мистецтво, бо покоління війни і революції в Україні виглядає надпотужно і горить багатьма сузір’ями.
П’ять залів виставки — то, звісно, дуже мало, але мусить вистачити для першого знайомства. Англійці справді зацікавлені, потік відвідувачів не всох навіть в найлінивіші тижні кінця серпня. В останні тижні він навпаки кратно зріс. Вони уважно вслухаються в пояснення аудіогіда. Старші і молодші перепитують, чому ми про це не знали раніше? Спойлер: самі українці донедавна теж мало що знали і розуміли про цей період, були окремі постаті, якісь імена, що їх по одному реабілітували, виносили на світло зі спецфондів, куди потрапляли роботи «з нульовою категорією цінності» (ще один вимір гебешних спроб обнуления) і з-під грифів секретності. Зрозуміло було, що основна частка цієї спадщини не фігурує у спільній візуальній пам’яті і оповідній рамці сучасних українців.
Отож, війна, революція і повоєнне революційне мистецтво. Ніхто на цілому континенті не знав тоді, чим воно є або може стати. Тривають запеклі суперечки і ярмарка ідей, з’являються начерки і маніфести, митці з України беруть в тому безпосередню участь і міряють себе далеко не провінційною міркою. «І де в світі тая сила, щоб в бігу його спинила?» Є запит на експеримент і ресурси для нього, тож спершу Київ, а далі Харків одна з його планетарних столиць. Можна визначати свою долю, можна зайнятися автодидактикою, можна з’їздити в Кролевець, Красну Поляну чи Опішню, а можна — у Веймар, Париж, чи Мілан. Усі активно і творчо шукають. Найкращі виставляються і отримують відзнаки на Венеційському Бієнале. Кількість початкуючих митців росте в геометричній прогресії.
На жаль для тих, хто творчо шукали, взаємодіяли і стежили за всіма новинками, за ними самими теж стежать. Радянська влада не просто виділяє на мистецтво серйозні кошти і управлінські посади, вона інвестує, наглядає, а далі — цензурує й карає. Хвильовий здогадався про це одним із перших. Уже з кінця 1920-х творчі суперечки і конкуренції подекуди скидаються на публічні доноси, але крім публічних, зрозуміло, пожвавлюються мережі таємних інформаторів. Ймовірно, тут на виставці роботи стукачів сусідують з роботами тих, на кого ці доносителі доносили. Справа Петрова ожила в новій інкарнації. Навіть не Віктора, а Олексія, того, хто доніс на кириломефодіївців. В принципі, майже всі закінчили тим самим і там само — у застінках НКВД. Учні Кричевського, Нарбута, Бойчука і Мурашка. Вижити і залишитися в професії пощастило тим, хто вчасно емігрував, або тим, хто обрав на початку 1930-х переїзд у Москву. На всіх уцілілих лягає густа тінь. Наприклад, Анатоль Петрицький з Нової ґенерації вцілів, але не заціліли його роботи, зі знаменитої серії «Сто портретів» врятовано, здається 12, на цій експозиції виставлено один.
Є таке заніміння, яке приписуємо не мовному апарату в нашому роті, а, наприклад, нечутливості кінцівок. За аналогією назву для себе цю виставку виходом із заніміння. Розтираєш шкіру, прогріваєш м’язи, відходять зашпори, біжать по тілу мурахи. Для самих українців і для громадян вже четвертої країни, де експонується ця мандрівна виставка, чимало творів показано в оригіналі вперше. Важливо було побачити «Вершників» Сари Шор, і що вони передують однойменному романові Яновського років на п’ятнадцять. Трагедія і чудо. Аура катастрофізму просочує ці зали, поєднує роботи невидимою сув’яззю. Всі ці автори прожили і пережили війну, революції, і ще раз війну. Світ їхнього дитинства і юності не був, може, добрим світом, коли розпався на уламки. Вони, як і ми зараз, втрачали свою географію, родинні доми, рідних, друзів, коханих і рівновагу духа. Усе перемінилося, але насамперед переміна торкнула людей. Декотрі з них відважно залучилися до відбудови світу нового, вільного, геть неподібного на попередній. Але цю мрію хакнули сталіністи.
Зараз почнуться суперечки, хто з виставлених художників був більше червоним, хто анархістом, хто націоналістом, хто космополітом і хто кого породив і наслідував. Мені не треба, щоби вони були досконалими, чи щоби вони були унікальними, мені досить, щоби вони просто були. Як-от Архипенко, про якого сказано, що в 1906 році he left Ukraine for good, зі своєю мініатюрною металевою Венерою, відлитою між 1914 і 1920 роком (точніша дата не встановлена). Богиня, якій забули помолитися, а моляться іншим богам. Вона тендітна і загрозлива водночас, як та жінка в брунатному на картині Семена Йоффе, але про неї за хвилину.
Ця добірка НХМУ не тільки переміщені, перенесені з основної експозиції полотна, свого роду номадична виставка, яка ось уже третій рік втікає від ракет і пожарищ. Це також форма переносу уваги. Повертаюся знову до тих самих робіт. Спокійно спостерігаю за численними глядачами у залі Королівської Академії, які прийшли дізнатися більше про українських модернізм сто років опісля. Що вони бачать, що я бачу? Що значить для мене те, що я бачу? Тут нема руїн, розкиданих тіл, затяжної окопної війни, чорноти і сірості враз спорожнілих погаслих міст. Нема навіть згадки про зброю масового нищення. Але є його наслідки, його антиномії і передчуття. І питання нової етики справді стоїть так: скільки болю ти можеш витримати чи навмисно завдати?
Ось хронологічний монтаж і співставлення таких різних манер, тем і авторів та разом з тим спроба розказати за ними якусь версію історії за неповних два десятиліття. Це роки небувалої екзистенційної густини і напруги. Це історії, в якій стільки лакун і понівечених життів. У фігуративному живописі, зібраному «В епіцентрі шторму», немало портретів, але жодного усміхненого обличчя. З автопортретів різко виділяється полотно Костянтина Єлевú, де обличчя подано за принципом оптичного зближення, наче стоп-кадр з наїзду кінокамерою, ракурс знизу. Єлевá уникнув сталінських репресій — один з небагатьох серед учнів розгромленої школи Бойчука. Він перескочив сталінську прірву репресій і виконав важливий культурний жест передання між поколіннями. Костянтин Єлева – учень Бойчука і вчитель Зарецького, така могла б бути епітафія цього чоловіка.
Ну і нарешті пуант цілої виставки. «У тирі» Семена Йоффе 1932 рік. Це сюжетна картина зовсім молодого харківського художника, єврея родом з Конотопського штетля, учня Падалки і Єрмилова. На момент написання авторові 23, і він уже художник театру, сценограф — це його покликання, це також його сховок від репресій, художником-постановником в Харківському театрі музичної комедії він пропрацює усю решту свого довгого життя. Був мобілізований на фронт в часі Другої світової. Вочевидь, втратив у Голокості від куль усю свою родину.
Я хотіла би побачити його постановки. Ще більше я би хотіла, щоби він залишився в живописі. Ні першому, ні другому не судилося збутися — ми розминулися століттям. Але що я знаю точно, це те, що робота «У тирі» — безцінне художнє свідчення і алегорія історичного моменту.
На полотні дві молоді жінки з пружними тілами, обрізаними косами і гвинтівками в руках. Одна стоїть біля стволу, інша йде до неї. Перша — смаглява степовичка у брунатній сукні та туфлях на підборах, з каблучкою на руці. Її фігура зграбна, обличчя впевнене. У правій руці тримає мішень зі своїми пострілами. Всі в яблучко. За нею — розпечено червоний тир, а справа — осінній пейзаж із золотом і блакиттю.
М’язиста білявка з фігурою великої літери А, у простій синій блузці і спідниці за коліно, з піонерським галстуком на шиї іде наче з наміром повторити результат. Але влучність чорнявки неймовірна. Погляд А, як у Медузи Горгони, прикутий до мішені суперниці. Композиція нагадує міф про Персея, де мішень зі слідами куль виступає щитом-оберегом від Афіни. Чорнява жінка, хоч і здається загнаною жертвою, насправді впевнена снайперка, готова захистити своє. Мотив полювання і атакуючої жертви, як у Хвильового.
Можу тільки ще раз повторити: алегорія досконала, сюжет профетичний, битва поглядів на рівні найкращих ренесансних майстрів. Рік Божий 1932.
Що маємо робити з цим нестерпним знанням ми? Ми, нібито за кадром, за рамкою, перевтомлені, виснажені, на віддалі майже ста років в часи нової великої. Все, на що може сподіватися людина і спільнота в нестерпному, — це те, що йому настане край і межа. А тому protect the protectors. Захищаймо захисників. Пильнуймо своє і своїх щоденно, невтомно, повсюдно, найкраще як уміємо. Нехай ті, хто вже приходили сюди у всіх можливих подобах, спокусливих, сестринських, чи відверто ворожих, і от знову прийшли по нас, перетворюючи наші життя на сафарі, наші міста — на тир, «і на сей раз в нас не вполюють нічого».
