Дотягнути до принципу Парето. Скільки підприємців було в містах підросійської України в добу модернізації?

Спроби порахувати кількість підприємців в Російській імперії (щоправда без поділу місто-село) сягають ще часів існування самої імперії. Одним із перших, мабуть, зробив це В. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії». Його підрахунки були прості та політично зрозумілі. На них ми зупинимося трохи нижче. З українських фахівців, які намагались порахувати кількість підприємництва варто згадати В. Крутікова, Т. Лазанську, Т. Ніколаєву.

Відразу зауважимо, що спроби обрахувати чисельність підприємців у містах України (та й усієї імперії загалом) в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. наражаються на ряд перешкод, часом нездоланних.

Біг з перешкодами

В тогочасній соціальній ієрархії не було сучасного поняття «бізнесмен». Станова структура населення більше не відповідала реаліям, а от статистичні джерела не завжди це фіксували. Яким чином «вловити» підприємця в джерелі, яке було складено представником станового суспільства і з урахуванням традиційної станової структури, а не модерної? Питальники переписів населення в частині визначення місця особи в соціальній ієрархії послуговувались звичними термінами «купець», «дворянин», «особистий/спадковий почесний громадянин» тощо. В другій половині ХІХ ст. бути підприємцем все менше означало бути купцем, так само й з іншими станами.

Сам факт існування підприємництва свідчив про розмивання станової структури традиційного суспільства. Однак, до остаточної інституалізації підприємців як окремого соціального прошарку справа таки не дійшла. За визначенням Р. Лінднера, «як представники транссоціальної суспільної формації вони були однаково пов’язані формами вертикальної і горизонтальної комунікації як із селянством, так і з аристократією; як зі світом дрібної буржуазії, так і з технічною інтелігенцією»[1].

«Положение о пошлинах за право торговли и других промыслов» від 1 січня 1863 р. мало видатне значення з точки зору ліквідації станових обмежень на заняття промисловістю та торгівлею. Відтепер підприємництвом могли займатись не лише купці, а й усі російські піддані та іноземці (отримали рівні права із підданими імперії). Власники підприємств, які заплатили відповідний податок, автоматично ставали купцями. Разом із тим, належність до купецького стану була справою добровільною.

У 1898 р. Положення про державний промисловий податок остаточно ліквідувало становий принцип у заняттях промисловістю та торгівлею. Право на це надавала купівля промислових свідоцтв, які не надавали станового статусу. Закон 1898 р. зберіг станові привілеї купецтва, але за умови сплати гільдійського збору. Ліквідація прямого зв’язку між заняттям підприємництвом та становою належністю зробила соціальну самоідентифікацію особистою справою. І хоча станова система зберігалась до 1917 р., саме у торгово-промисловій сфері вона була найменш пристосованою до вимог часу.

Чудову ілюстрацію цієї тенденції знаходимо у спогадах Олександра Лазаренка, інженера та викладача: «Когда я в 1916 году окончил Нежинскую классическую гимназию, то для поступления в Киевский политехнический институт нужно было представить аттестат зрелости, метрическое свидетельство, свидетельство о благонадежности от жандармского управления города Нежина и справку о сословии. Когда я обратился в купеческую управу о выдаче мне справки, мне сказали: «Так как после смерти Вашего отца в 1911 году семья перестала платить гильдию, вы не можете получить звание сына купца». Тогда я обратился в казачью управу и сказал, что мой отец и дед были казаками Нежинского полка и попросил справку о сословии. Но мне ответили, что отец выписался из казачества и перешел в купеческое сословие, а казачество обратно в свое сословие не принимает в связи с тем, что существует реестр Казаков с времен Екатерины II, который не может расширяться. Тогда я обратился в мещанскую управу и в звании мещанина поступил в Киевский политехнический институт»[2]. Як бачимо, тенденцією було переривання сімейної спадковості купецького підприємництва, а також і розмивання станів – фактично підтвердити свою станову належність було непростою справою, а втім, потрібною, – адже цього вимагали бюрократичні правила. Сини купців отримували кращу освіту, аніж батьки. І часто змінювали сферу занять.

Але залишалась частина підприємницького прошарку, для якої приналежність до купецтва була важливою. Наприклад, для єврея статус гільдійського купця був практично обов’язковим. Це створювало легальні підстави для проживання поза межею осілості. Саме тому, наприклад, у Києві, кількість купців була завжди значною.

Нафтопромисловцю Хаїму Кагану довелось придбати завод та викупати купецьке свідоцтво першої гільдії, і все заради справи. Вірогідно, у другій половині 1880-х рр. він придбав нафтопереробний завод у Князівці, поблизу Саратова і таким чином став саратовським купцем першої гільдії. Придбання заводу стало пропуском не просто у купецьке середовище, а й у міста поза «межею осілості».

Історику не випадає нехтувати джерелами. І для вирішення нашого завдання – обрахування кількості міського підприємництва – джерела таки існують, хоч і не ідеальні.

«Моментальне групове фото» 1897 року

Найбільш достовірними джерелами щодо перебігу соціальних змін є загальні переписи населення, в нашому випадку – Перший загальний перепис населення Російської імперії 1897 р. Його програма та географія є найбільш повною. І хоча перепис має певні недоліки (починаючи від програми і завершуючи оприлюдненням результатів), це не заперечує його інформативної цінності.

Програма не передбачала вивчення соціального змісту ходи модернізації і підприємництва. Укладачі послуговувались для опрацювання даних категоріями станів та гендерно-вікової приналежності опитаних. Таблиця, присвячена заняттям населення, фіксує понад 60 найменувань професій, але так і не дозволяє виокремити власне підприємців. Адже і власник магазину займається торгівлею, і приказчик – теж. Відтак, можна визначити лише тенденцію, але неможливо дати їй чіткі кількісні характеристики. В усіх переписах реєструвалась професія, але не відношення до засобів виробництва.

Спокуса виділити підприємницький прошарок (чи-то прошарок найбагатших), засновуючись на даних першого загального перепису населення 1897 року,  існувала з моменту оприлюднення його результатів.

Першим не встояв В. Ленін, який прагнув довести успіхи капіталістичного розвитку та завершеність процесів класоутворення. Для цього він використав результати перепису населення 1897 р., матеріали земської статистики, відомості міського перепису Петербурга та отримав цифру у 1,5 млн. підприємців. Відтак, соціальний поділ суспільства видавався простим: пролетарі та напівпролетарі [3] (50,7%), бідні дрібні хазяї (28,5%), багаті господарі (18,4%), крупна буржуазія (2,4%) [4]. Усі радянські дослідники, намагаючись відповідати «класику», робили надалі штучні припущення. До уваги не брались міські переписи та матеріали обстежень перед введенням прибуткового податку.

Сучасна українська дослідниця Т. Ніколаєва також послуговується переписом 1897 року та арифметикою. Дослідниця наводить цифру у 2% підприємців від загальної кількості населення. Автор вивела її шляхом додавання кількості зайнятих у торгівлі, кредитно-торгових операціях, а також осіб, які жили за рахунок прибутків з нерухомості чи капіталу[5].

Моментальні знімки міст

Більш чітку картину можуть дати міські переписи населення. У літературі згадуються переписи у Катеринославі 12.1865, 1873 і 19-24.09.1917 рр.; Житомирі – 18.12.1973 р.; Києві – 02.03.1874 і 1916 рр.; Миколаєві – 27.04.1875 р.; Одесі – 05.09.1873, 1879 і 01.12.1892 рр.; Харкові – 13.03.1866, 25.03.1873, 29.04.1879, 08.12.1912, 10.05.1916 рр.; Херсоні – 1887 р.

Програма деяких з них при обрахунку структури зайнятості включала опцію відношення до засобів виробництва. Наприклад, це одноденні міські переписи – Києва 1874 р., Миколаєва 1875р., Петербурга 1900 р. та Москви 1902 р. В них є можливість визначити кількість господарів з чи без найнятих працівників, кількість власне найманих працівників, учнів, адміністративного персоналу, підприємців-одинаків (ремісників, наприклад). Безперечно, не в усіх містах переписи проводились, і не всі переписи мають відповідні опції для того, аби наші підрахунки були можливі. Але говорити про тенденції все-ж підстави є.

За міським переписом Києва 1874 р. підприємництвом у сфері виробництва товарів та послуг займалось 8112 осіб, або 6,4% від загальної кількості населення. Загалом же до підприємницького прошарку можна віднести 12011 осіб, або 9,4% киян[6]. Міський перепис Миколаєва 1875 р. дає можливість визначити кількість зайнятих підприємництвом у 2683 особи, або 8,5%.

Цікаво, що у Миколаєві доволі часто підприємництвом починали займатись відставні військові. Вони, часом беручи у партнери купців, відкривали дрібні підприємства – кузні, заводи, магазини[7].

Приблизні розрахунки можна зробити щодо Одеси, ґрунтуючись на матеріалах перепису 1892 р. За підрахунками В. Дякіна, кількість підприємців становила 17183 ( 5,6%)[8]. Наголосимо, що з цих 17183 близько 12% складали іноземці (у Москві та Санкт-Петербурзі – 6-7%).[9] А от підрахунки А. Рашина дали цифру практично втричі більшу – 17,1% господарів (власників).[10]

Ще більш приблизні цифри маємо щодо Житомира. 18 грудня 1873 року там було проведено міський перепис[11]. Загальна кількість населення становила 43,047 осіб. Оскільки результати цього перепису практично вперше уведено до наукового обігу, зупинимось на ньому детальніше. Отже, за спостереженнями статистиків, у порівнянні з попереднім, 1872 роком, кількість населення міста Житомира зросла на 21%. При цьому кількісна перевага чоловіків над жінками у 1872 році свідчила про трудову міграцію, а вже наступного року статева структура вирівнялась – очевидно, економічна привабливість Житомира підупала. За переписом 1873 року понад 44% житомирян були євреями. Оскільки ми маємо справу з «аналітичною запискою» за результатами перепису, а власне його матеріали (таблиці) так і не були опубліковані, мусимо покладатись на вибір автора звіту в доборі найбільш важливих даних[12].

Так, відсоток самодіяльних житомирян склав 44,3%. З них виділено окрему категорію фабрикантів та заводчиків (0,82% від загальної кількості містян), промисловців (3,54%), зайнятих у торгівлі (17,95%) та ремеслі (22,59% – найбільша категорія зайнятих), зайнятих справами компаній (ми б сказали – службовці) – 0,9%, а щоденними особистими заняттями – 8,9%[13]. Укладач звіту не розрізнив в масі зайнятих у торгівлі чи ремеслі власників закладів та найманих працівників. Так само, промисловці – це зайняті промислами (візники чи водовози), а не на промисловому виробництві. Тож визначити навіть умовно кількість підприємців за такими даними навряд чи вдасться. Але значна кількість ремісників дозволяє стверджувати, що економічне обличчя міста визначали дрібні торгові чи ремісничі заклади з кількома найманими працівниками.

Для порівняння, у Петербурзі у 1900 р. було 7% підприємців (господарів із найманими працівниками, та одинаків – 59691 особа[14]; вражаюча абсолютна цифра, навіть у порівнянні з Одесою, але відсоток не набагато вищий), а у 1910 р. – 10,2% (120 тисяч господарів-одинаків та із найманими працівниками[15]).

Щодо Москви (1902 р.) ситуація була трохи іншою. Кількість підприємців і у відсотках, і у абсолютних цифрах була тут найвищою – 72,5 тисячі та 9,6% відповідно[16]. За 10 років, промисловий перепис 1912 року також зафіксував позитивну динаміку – кількість підприємців зросла до 10,4% (110,1 тис осіб)[17]. 

Скільки було потенційних платників податків?

Окрім міських переписів, є ще одне інформативне джерело. 1892 р. був складений проект прибуткового оподаткування усіх, хто мав дохід, вищий за 1000 рублів на місяць. І хоча проект так і не був реалізований, у процесі його підготовки були проведені два обстеження, результати яких опубліковані[18]. Попри те, що такі дослідження проводились вперше і самі фахівці мінфіну Російської імперії визнавали недосконалість методик обчислення, зібрані матеріали є унікальними. Вони не дозволяють вирахувати точну кількість підприємців у містах, але дають розуміння їх питомої ваги.

У 1990 р. кіровоградський дослідник В. Крутіков спробував скористатись даними проекту прибуткового податку і визначити соціальну структуру міської буржуазії напередодні революції 1905-1907 рр[19]. Безперечно, джерело та підрахунки на його основі мають свої обмеження – не враховано «нерентабельні» підприємства, які могли відновити функціонування, кількість індивідуальних підприємців визначена приблизно, а частина українських території (нині українських) входила до Області Війська Донського.

Ключові висновки В. Крутікова є наступними. В структурі буржуазії переважала середня її група – 94,7% від загальної кількості. При чому критеріїв виділення груп у статті не наведено. Всього ж чисельність міської буржуазії складала 36493 осіб. З них 37,3% отримували прибутки від міського нерухомого майна, а 62,7% – від торгівлі та промисловості[20]. Втім, матеріали попередніх досліджень бази для прибуткового оподаткування можуть дати значно більше інформації.

Отже, за проектом прибуткового податку усі потенційні платники податків були розділені на категорії залежно від суми річного прибутку (1000 – 2000 руб., 2000-5000 руб., 5000-10000 руб., 10000-20000 руб., 20000-50000 руб., понад 50000 руб.) та його джерела (від землі, від міської нерухомості, капіталів, особистої праці, торгово-промислових занять). Загальна кількість тих, хто отримував прибутки понад 1000 рублів щомісячно склала 404,7 тисячі, або 0,28% населення (станом на 1904 р. із розрахунку чисельності населення 144,1 млн.)[21].

Найбільшу частку платників податку склали особи, що отримували прибуток від особистої праці (лікарі, інженери, викладачі тощо) – 36,6% (148120 у абсолютних цифрах).

Наприклад, професор цивільного права Густав Ейсмана був власником цегельного заводу, управляючим банку взаємного кредиту, домовласником і навіть міським головою (1879-1884 рр.). Його зять, професор В. Субботін успадкував справу тестя, і примножив капітал завдяки торгівлі дровами. Приватна лікарська практика терапевта Ф. Мерінга та акушера О. Матвєєва також принесла їм значні статки. Ф. Мерінг та професор права (а ще міський голова та ректор університету) Н. Ренненкампф заснували Товариство горілчаних заводів. Судовий експерт Ф. Ергардт відкрив майстерню з виготовлення колодок для взуття. Характерно, що насмішки та жарти міської преси та обивателів (на кшталт «горілчані професори» чи «сапожник») не ставали на перешкоді успішному веденню справи. Університетські викладачі навіть будували прибуткові будинки, бані та займались візництвом (не в якості самих візників, звісно)[22].

На другому місці були підприємці – торгово-промислові заняття забезпечували 20,7% потенційних платників (83579 у абсолютних цифрах). Відсоток питомої ваги підприємців можна скоригувати у бік збільшення. Оскільки понад 20% осіб (30 тис.), які займались особистою працею, були службовцями (менеджерами) на підприємствах, і їх можна віднести до підприємницького прошарку (техноеліта).

На цій групі варто зупинитись детальніше. Її представники після служби на державних або приватних підприємствах засновували власні або ставали акціонерами. Це, наприклад, Олександр Ауербах, Петро Горлов (так, на його честь назване містечко Горлівка Донецької області), Аполон Мевіус, Микола Авдаков, Микола фон Дітмар. Характерні риси такого типу підприємців (хоч і не обов’язково універсальні) – наукова робота на початку кар’єри, робота в якості консультантів, дослідників або управляючих, дворянське або інтелігентське походження. За кілька років праці такі люди накопичували досвід та капітал і відкрити власну справу. Їхні інновації – результат освіти, стажувань за кордоном та відкриттів у галузі хімії, геології, мінералогії чи інших природничих науках. Вони заробляли авторитет, в тому числі й інтелектуальний, розуміючись на перспективах галузі і регулярно друкуючись у галузевих виданнях. Вони так само акцентували увагу на соціальних проблемах, навіть екологічних.

Поява такої групи в середовищі підприємців була співзвучна світовим тенденціям кінця ХІХ ст. в розподілі функцій професійного керівника та власника підприємства. Технократія була принципово новим елементом соціальної структури. Це директори заводів, інженери, начальники цехів, керівники регіональних відділень банків, адміністратори тощо. Технократія не була замкненим прошарком – ключовими були професійні якості. Але навіть на початку ХХ ст. цей прошарок підприємництва був нечисельним.

Яскравим прикладом була кар’єра Миколи фон Дітмара (1865-1919 рр.), власника машинобудівного заводу у Харкові, політичного та громадського діяча[23]. Він був яскравим промисловим підприємцем нової генерації часів модерної індустріалізації. Виходець з дворян, після закінчення кадетського корпусу не став робити військову кар’єру, а вступив до Гірничого інституту в Санкт-Петербурзі. По закінченню кілька років працював інженером на Путиловському заводі та на будівництві залізниць. Потім переїхав до Харкова. 1893 р. відкрив механічну майстерню і на 1914 р.  володів двома технічно передовими машинобудівними заводами  входив до правлінь кількох акціонерних товариств[24]. Підприємець став значною фігурою міського життя, активним учасником та згодом і головою Ради з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії, благодійником та громадським діячем. Водночас, його фігура концентрувала в собі всі суперечності імперського підприємництва. Так, він не шкодував коштів на технічне переоснащення своїх підприємств та інвестував у розширення виробництва[25]. М. фон Дітмар робив багато добрих справ для своїх працівників: будував житло, лікарні, але до кінця свого життя стверджував, що, наприклад, тривалість робочого дня – приватна справа підприємця[26].

Майже третина були рантьє, отримуючи прибутки від капіталів та міської нерухомості (29,1% або біля 117 тис.). На останньому місті стояли власники цінних паперів. Таким «лінивим» підприємництвом зазвичай займались дворяни за походженням (хоч і не лише вони, безперечно).

Вони рідко засновували власний бізнес. Найчастіше вони користувались зі свого імені та брали участь у вже готових починаннях і ставали акціонерами, членами правлінь, президентами банків, компаній тощо. Поширеним було рантьєрство, тобто інвестування коштів без особистої участі в справі, здача в оренду міської нерухомості. Часто дворяни ставали акціонерами (або й менеджерами) підприємств та товариств, а часом і банків (наприклад, у 4 державних банках Одеси дворяни були в складі правлінь), одночасно інвестуючи кошти та додаючи «авторитетності» акціонерному товариству.

Яскраво охарактеризував цю тенденцію П. Берлін: «На початку ХХ ст. особливо яскраво спалахує промислово-банківська вакханалія. Не тільки купці і промисловців, а й дворяни беруть якнайширшу та жадібну участь у нашвидкоруч організованих справах. Жадоба нажити капітали на промислових витівках, на залізничних концесіях, на підрядах і постачанні охоплює добросердних учорашніх поміщиків, що здатні були лише проживати гроші»[27].

Визначити чисельність такого «лінивого» підприємництва практично неможливо. Зате можна визначити, які галузі цікавили дворян найбільше. Це вже традиційна переробка сільськогосподарської продукції (вовномийні – підприємство графа Толстого було найбільшим в галузі у Херсоні на початку 1860-х рр., млини, лісопилки, цукрові заводи), з часом це були навіть синдикати зі збуту продуктів сільського господарства та устаткування для фермерства, важка і видобувна промисловість, банки, страхові та ломбардні підприємства, транспортні організації, компанії з експлуатації міського господарства, типографії та видавничі фірми, виробництво будівельних матеріалів (цегельні, виробництво цементу, скла тощо), торгові та трактирні заклади[28].

З усіх видів отримання прибутків підприємництво було найбільш прибутковим – п’ята частина підприємців отримувала 37,5% очікуваних надходжень, або 7734 рублі на одного платника податків[29]. 

Отже, приблизні підрахунки дають нам цифру у 113203 підприємці, прибуток яких складав понад 1000 рублів на місяць. У відсотковому відношенні до всього населення імперії станом на 1904 р. це 0,078%, а до міського населення – 0,61%[31]. Зауважимо, що це дані безвідносно до географічних меж дослідження і без урахування тих підприємців, чий прибуток був менше 1000 рублів (середнє та дрібне підприємництво, ремісники-власники).

«Промислові фото»

Промислова статистика містить інформацію щодо кількості підприємств, їх галузевого розподілу, типу двигунів, кількості робітників, умов їх праці, вартості та кількості виробленої продукції тощо.

Промислові переписи проводились тричі – 1900, 1908 та 1910-1912 рр. Анкета перепису включала широке коло питань – станова приналежність власника, його підданство, рік заснування підприємства, прізвища орендарів та завідуючих за їх наявності тощо. Відтак, це створило можливості для обрахунку кількості не лише власників, а й менеджменту та технічної інтелігенції. При цьому програми та результати обробки лише перших двох переписів є порівнюваними за багатьма параметрами.

Для збору даних промислових переписів була задіяна фабрична інспекція. Це наклало відбиток на вибірку – не враховувались підприємства з річною вартістю продукції менше 5000 рублів або менш ніж з 10 робітниками. Відтак, маємо підстави говорити, що дрібне підприємництво залишилось необрахованим. Тож аналізуючи дані промислових переписів варто пам’ятати, що стосуються вони середнього та великого підприємництва.

Послуговуючись виданням «Список фабрик и заводов России. 1910 г.» (вміщені результати перепису 1908 р.), нами була підрахована кількість підприємців-городян у близько 3000 осіб. 127 з них – орендарі, 508 – завідувачі підприємств, 1484 – власники підприємств, співвласники акціонерних товариств із приблизного розрахунку троє співвласників на одне товариство – 747[32].

Співставляючи кількість підприємців із кількістю міського населення (на 1 січня 1909 р. – 3510700 [33]) виходить, що питома вага їх мізерна – 0,085%. Наголосимо, що це фактично велике промислове підприємництво. Дрібні та середні підприємці залишались не обрахованими ані фабричною інспекцією (через відсутність парових котлів, наприклад), ані фіскальними органами (адже прибутки були меншими, від тих, які планувалось обкласти податком). Так само «за бортом» обліку залишалась торгівля та сфера послуг.

* * *

Підводячи підсумок підрахунків зазначимо, що ідеального джерела для обрахування кількості підприємців у містах не існує. Втім, щось підрахувати та визначити тенденції ми можемо. Отже, матеріали міських одноденних переписів дозволяють вести мову про 6-10% підприємців у складі міського населення. 0,01% за даними промислових переписів складали великі підприємці, а решту – дрібні та середні, зайняті у сфері послуг, торгівлі, дрібному виробництві.
____________________

Цю статтю написано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Тетяна Водотика. 

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

____________________

Тетяна Водотика – кандидатка історичних наук (2014), наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка е-журналу урбаністичних студій «Місто: історія, культура, суспільство». Авторка низки наукових статей з історії підприємництва в Україні та історичної урбаністики: “Міграційні й модернізаційні процеси в містах Наддніпрянської України за даними першого загального перепису Російської імперії 1897 р.” (УІЖ. 2013’5); “Типологія міст Наддніпрянської України в контексті формування культури підприємництва в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Регіональна історія України. Зб. наук. ст. К., 2014. Вип. 8); “Підприємці в соціальній структурі міського населення Наддніпрянської України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Український історичний збірник. Вип. 18, 2015). Сфера наукових інтересів: бізнес-історія, економічна історія, урбаністичні студії.

_____________________

[1] Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської імперії) / Райнер Лінднер [За ред. О. М. Доніка]. – Київ – Донецьк: ТОВ «ВПП «ПРОМІНЬ», 2008. – С.16.

[2] Лазаренко О. М. Спогади про Ніжин. 100 років тому / Упор. М.П. Шкурко. – Ніжин : Видавець ПП Лисенко М.М., 2015. – С. 22.

[3] Напівпролетар – той, хто працює у власному господарстві і частину року по найму на капіталістичному підприємстві. «Ми ніколи не сумнівалися в тому, що тільки союз робітників і бідніших селян, напівпролетарів.. може охопити в Росії більшість населення і забезпечити міцну підтримку владі» (Ленін, 26, 1951, 408)

[4] Ленін В. І. Розвиток капіталізму в Росії. Процес утворення внутрішнього ринку для великої промисловості / Володимир Ілліч Ленін. С.505.

[5] Ніколаєва Т. М. Соціальний та національний склад підприємницького прошарку в Україні в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. / Ніколаєва Тетяна Михайлівна.

[6] Киев и его предместья. По переписи 2 марта 1874 г. – Киев: Б.и., 1875. – С.45-96.

[7] ДАМО, Ф. 216. Оп.1. Спр. 135. Протокол Управы и переписка с военным губернатором о разрешении поручику Подмигайлову открыть паровую кузницу. 13 сентября 1872 – 23 сентября 1874 гг. Арк.12-22; Спр. 183 Дело об отводе мест купцу Сорокину и подполковнику Сергееву для постройки кирпичного завода. 10 мая 1873 – 31 октября 1875 гг. Арк.1-4.

[8] Дякин В. С. Был ли шанс у Столыпина? / В. С. Дякин. – СПб: «Лисс», 2002. –  С.24

[9] Шацилло М. К. Социальный состав буржуазии в России в конце ХIХ века / Михаил Корнельевич Шацилло. – М.: ИРИ РАН, 2004. – С.15-23.

[10] Рашин А.Г. Население России за 100 лет  (1811-1913 гг.). Мтатистические очерки. – Москва, 1956. – С.344.

[11] Отчет о деятельности Волынского губернского статистического комитета в 1874 г. Житомир, Волынские губ. ведомости. №24. Опубликовала Л. Хвостова.

[12] Автор – Секретар статистичного комітету Волинської губернії Володимир Петрорович Рогге.

[13] Отчет о деятельности Волынского губернского статистического комитета в 1874 г. Житомир, Волынские губ. ведомости. №24. Опубликовала Л. Хвостова.С. 43-44.

[14] Статистический ежегодник С.-Петербурга за 1901-1902 гг. СПб., 1905. – С.31-36

[15] Рашин А.Г. Население России за 100 лет. С.325.

[16] Перепись Москвы 1902 г. Ч.I. Население. Вып.2. Население г.Москвы (без пригородов) по занятиям, вероисповеданию и родному языку. Безработные и увечные. М., 1906. – С.46-89.

[17] Рашин А.Г. Население России за 100 лет. С.333.

[18] Материалы к проекту Положения о государственном подоходном налоге. Подоходный налог. Ожидаемое число плательщиков, их доход и сумма налога, по исследованию, произведенному податными инспекторами и казенными палатами в 1909-1910 году. – СПб: б.и., 1910.

[19] Крутіков В.В. Соціальна структура міської буржуазії України напередодні революції 1905 1907 рр.// УіЖ. – 1992. – №3 – С.57-66.

[20] Там само.

[21] Статистический ежегодник России за 1904. Год первый. – Спб: ЦСК МВД, 1905. – С.80.

[22] Безперечно, в тексті самого А. Макарова є своєрідні «закиди» щодо того, що заробляти гроші – ніби щось не надто пристойне. Можливо, автор занадто довіряв спогадам О. Кістяківського, якого активно цитує. Тож, послуговуючись оцінками цього автора, маємо зважати такий нюанс. Див.: Макаров А. Стиль жизни, нравы и вкусы старого Киева. –  К.: Скай Хорс, 2017. – С. 271-273.

[23] Детальніше про Миколу фон Дітмара тут: Медяник В. Підприємницька, наукова та громадсько-політична діяльність М. Ф. фон Дітмара (Кінець ХІХ – Початок ХХ ст.). 

[24] Беликов Ю.А. Дитмар (Ditmar) Николай Федорович, фон // Экономическая история России с древнейших времен до 1917 г.: Энциклопедия. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2008. – Том 1: А-М. – С. 692 – 693.

[25] Медяник В. Підприємницька, наукова та громадсько-політична діяльність М. Ф. фон Дітмара (Кінець ХІХ – Початок ХХ ст.).

[26] Чумак М. М. Купецтво як фактор розвитку промисловості Лівобережної України (60-ті рр. ХІХ ст. – 1914 р.): дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / ЧумакМихайло Михайлович; Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля. – Луганськ, 2009. –  Арк.98.

[27] Берлин П. А. Русская буржуазия в старое и новое время / П. А. Берлин. – М.: «Книга», 1922. – С. 272.

[28] Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России. 1861 – 1904 гг. Состав, численность, корпоративная организация. М.: Наука, 1979. – С. 140-141

[29] Шацилло М. К. Социальный состав буржуазии в России в конце ХIХ века / Михаил Корнельевич Шацилло. – М.: ИРИ РАН, 2004. – С.159.

[30] Материалы к проекту Положения о государственном подоходном налоге. Подоходный налог. Ожидаемое число плательщиков, их доход и сумма налога, по исследованию, произведенному податными инспекторами и казенными палатами в 1909-1910 году. – СПб: б.и., 1910.

[31] Статистический ежегодник России за 1904. Год первый. – СПб: ЦСК МВД, 1905. – С.80.

[32] Список фабрик и заводов России. 1910 г. По оф. данным фабричного, податного и горного надзора. Составлено редакцией «Торгово-промышленной газеты» и «Вестника финансов». Издано Торговым домом Л. И Э. Метцл и Ко. М. – Спб, Варшава, 1912.

[33] Статистический ежегодник России за 1909. Год шестой. – Спб: ЦСК МВД, 1910. – С.35-54.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці