Влітку 2025 в Україні багато говорили про читання та книги. Відбулися нові події, які мають всі шанси започаткувати традиції, утвердилися вже існуючі. У червні повернувся фестиваль Book Space в Дніпрі, який востаннє героїчно збирався у ковідному 2021 році. Цього року організатори сказали собі, що треба збиратись без гарантій фінансування тощо. А в останні дні серпня запустилися дві нових книжкових ініціативи —літературний фестиваль PORT в Одесі та «Літературний ярмарок» у Харкові. Я не згадую потужні та сталі фестивалі, як-от Книжковий Арсенал. Мені йдеться саме про потребу запуску книжкових подій саме в містах, про які прийнято зараз говорити як про такі, де «з міркувань безпеки» не треба нічого проводити. Нагадаю, що Одеській кінофестиваль цього року продовжує існувати в Києві. Що, до речі, дещо дивно: безпеку в Києві зараз може забезпечити тільки приїзд когось на кшталт Кіта Келлога чи принца Гаррі. Фестиваль під такі візити не підлаштуєш.
Отже, книжкові фестивалі в Дніпрі, Харкові, Одесі. Два останніх проводять вперше, і вони збігаються у датах (на майбутнє було б добре трошечки розвести, бо є дієвці, яких запрошували на обидва). Напевно, всі три події є відповіддю на величезний запит на розмову про нас та про зміни, що в нас відбуваються, і це важливо робити тут та зараз, пристосовуючись до умов, а не чекаючи їх зміни. У Харкові в інформації про фестиваль прописані чіткі безпекові вимоги: всі події в укритті, обов’язкова реєстрація тощо. Під час Книжкового Арсеналу я теж разом з усіма спускалася в укриття, і в цілому там можна було б робити якісь події.
Напевно, всі три події є відповіддю на величезний запит на перезавантаження самосприйняття цих трьох міст. І це великою мірою відбувається через літературні тексти. Буде банальністю нагадувати, наскільки неочікувано потужний стрибок розвитку переживає книжкова сфера в Україні під час широкомасштабного вторгнення. Книговидання йде в парі з дистрибуцією: книжкові магазини стають такими самими центрами життя, як і музеї (які раптово підтвердили значущість свого існування саме тоді, коли опинилися без колекцій). Феномен книгарні «Сенс» на Хрещатику вже обговорювали достатньо, просто згадаю його тут. «Книго-укриття» Олександра Савчука в Харкові стало просто репрезентацією феноменальної вітальності Харкова останніх років. Ну, в Одесі нарешті з’явилася книгарня«Є», і легендарна пані Галина Дольник може здати вахту майже єдиного простору, де можна знайти та обговорити сучасну українську літературу (одеську «Книгарню-кавʼярню Старого Лева» я, звісно, теж бачу, як і книгарні в інших містах, які я не назвала).
Людям треба читати та (не менш важливо!) говорити про книги. Перезавантажувати старі літературні традиції, шукати нових. Тому старти літературних фестивалів — в цілому очікувана річ, яка тим не менш страшенно дивує та надихає, бо організувати фестиваль це надзвичайно складно. Фестивалі є просторами вітальності та спілкування, пошуку сенсів та образів майбутнього. Війна змушує цінувати можливість доторкнутись до живих людей, побути разом. Парадоксальним чином літературний фестиваль стає репрезентацією утвердження пріоритету реальності перед уявою. Щоб утвердити реальність, ми приходимо говорити про літературу.
Я живу в Одесі, тому саме одеський фестиваль для мене є принципово важливим. У Одеси специфічні стосунки з літературою, і тому саме в полі розмов про літературу відбуваються непримиримі бійки. Свого часу американський дослідник Чарлз Кінг зауважив, що коли ми думаємо про Одесу, першими спадають на думку імена літературних героїв, а не історичних персонажів. У мене багато питань до цього дослідження, але тут автор безперечно має рацію. І, на жаль, першими згадуються імена літературних авантюристів чи бандитів. І потім з’являється інше американське дослідження одеського матеріалу з промовистою назвою «Місто бандитів та шахраїв» («City of rogues and schnorrers»). І можна скільки завгодно говорити про діалектику двох міст —Одеси Бабеля та Одеси Жаботинського, але на поверхні залишаються живописні бандити (які у того таки Бабеля, до речі, абсолютно не живописні). Далі в бійку заходить «одеський літературний канон» з дуже симптоматичними лакунами як-от, наприклад, українська література про Одесу, створена в 20-ті роки XXстоліття. Канон можна прикрашати Бальзаком та Марком Твеном. Чомусь досі не прикрашали оповіданням «Тоді в Одесі» Генріха Белля. Ну, якось незручно запрошувати у канон людину, яка тут опинилася в німецькій воєнній формі.
Літературний фестиваль в Одесі, можна сказати, назрівав. Бо для того, щоб щось зробити з саморозумінням Одеси, треба подумати про літературу. Вже давно проговорювались ідеї літературних резиденцій, куди можна було би запрошувати літераторів звідусіль та закохувати в місто. Давно зрозуміло, що містечкові ініціативи «Одеса для одеситів» нічого не вирішують. Були різного роду вдалості «гастрольні» фестивалі та ініціативи, які вносили прикольний вайб та залишали смутний (а інколи очевидний) присмак щирих подарунків «тубільцям», які наївно не знають, що таке взагалі культура.
При цьому крити було нічим. На зауваження «що ж ви власне Одесу взагалі нівелюєте?» відповідь була очікувана: ну, ви ж самі нічого не зробили. Тепер так вже сказати не можна. Фестиваль PORT став не «черговою спробою», а ініціативою нового рівня, якісним простором формування запитань до міста. Організатори не пішли шляхом закриття наявних суперечок. Вони запропонували подивитись на те, ким ми в Одесі є тут та зараз. Що читають тінейджери та пенсіонери? Які детективи, яке фентезі? Не навчити, а почути. І запросити тих, кого читають. Запросити тих, хто пише. Не тільки одеситів. Але тих, чия творчість торкається Українського Півдня. Запросити тих, хто пише в Одесі — найрізноманітніших людей. Мета — розімкнути «бульбашки» та створити єдиний простір запитування. Хтось не доєднався, і це було їхнє рішення.
Найголовніше — одеський літературний фестиваль PORT поставив питання саме про Південь. У 2022 році стало очевидно, що одеський індивідуалізм розімкнувся в широкий простір Півдня. Одеса неочікувано для себе відчула значущість сусідніх міст. Миколаїв став старшим братом, який не пустив окупантів до Одеси. Херсон став найближчим родичем, чия доля стала власним болем. Тож годі говорити про долю Одеси, не захоплюючи в спільний обрій Миколаїв та Херсон, Каховку та Олешки. Власне, фестиваль вчергове поставив запитання: а що є Південь? Де ми проведемо межу по території України? Південь — це степ, і зараз дуже природно бачити Одесу саме як місто між морем та степом, як точку, яка з’єднує український степ зі світом через море. А якщо ми подивимось на цю територію з іншого боку — із Середземномор’я, наприклад? То це вже Північ. І цей погляд на Північ Середземномор’я ще й про Крим. Простір фестивалю наповнений символами українського Півдня, назвами міст, частина яких знаходиться зараз в окупації. На вуличній локації фестивалю (двір Одеської національної наукової бібліотеки, яка, до речі, була першою публічною книгозбірнею України) створені куточки з видами кримських міст з двома назвами (Євпаторія-Кезлев, Сімферополь-Акмесджит тощо). Тому в Одесі природно говорити не тільки про книжки про Одесу, але й презентувати збірку «Кримський інжир» та морську прозу, написану в Херсоні.
Ще є момент, який я спробую наголосити. Боюся, що трансформація самосприйняття міста не є очевидною для тих, хто не перебував в останні три роки в Одесі. Для тих, хто не бував в Одесі в цей час. Кожен вивозить із собою образ міста, яким він/вона його залишає (чи отримує в розповідях інших людей). Для когось Одеса залишилась містом, яка радісно зустрічає китобійну флотилію, для когось — екскурсією по містах серіалу «Ліквідація» (так, це була затребувана тема ще декілька років тому). Хтось згадує чудове одеське підпільне виробництво часів «цеховиків», а хтось бачив місто виключно через рамку поїздок на Сьомий кілометр. Хтось закочує очі при згадці поняття «одеський підрядник» (ох, нікуди правди діти). Для таких людей фестиваль PORT буде виглядати чимось штучним, бо не збігається з очікуваннями. Спробуйте уявити (знаю, що складно), що серпень 2026 року настане. Та уявіть себе в Одесі на другому фестивалі PORT. Коли ви звикнете до цього образу, це втілиться. І ми вип’ємо по келиху у дворику бібліотеки та поговоримо. Бо є про що.
