Текст підготовлено у процесі дослідження для проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Ця авторська колонка не є остаточним результатом дослідження.
Для народу (gens), як твердили дискутанти-англійці на Констанцькому соборі в 1416 році, важлива спільна «кров», звичка до єдності чи мовні особливості, а от для нації (natio) необхідна територія. Допущу, що «gens» з певною долею умовності можна назвати уявленою спільнотою, адже «кров» розумілася куди ширше, аніж кровні зв’язки. Радше йшлося про спільне походження від якогось першопредка на кшталт Руса, Леха, Палемона чи ж войовничих сарматів-роксоланів. «Звичку до єдності», а чи оте «як наші предки колись разом стояли», чи не одразу після Люблінського сейму «пригадали» дві Русі. А от чи погодили вони спільне ім’я та як викроїли свою територію в межах усталених кордонів Польського королівства, поговоримо сьогодні.
Станіслав Оріховський у своїй промові до польської шляхти, яку Якуб Пшилуський вмістив на початку збірника прав Польського королівства, оспівав Корону як ідеальну державу, а водночас згадав про Русь. Вона, за словами Оріховського, добровільно приєдналася до Польщі, зваблена її правами і вольностями, а не здобута зброєю. Автор пише: «Чи ви гадаєте, що Русь — королівство дуже розлоге і потужне, стало вашою провінцією зі страху перед вашою збройною потугою, а не з прагнення вольності? Огляньтеся на кордони Польщі, зважте сили вашого Королівства, побачите, що народ ваш не поширюється поза Карпатські гори і поза Віслу», тож не на силі йому тягатися з потугою та розлогістю Русі, а водночас із чисельністю русинів.
Нагадаю, що Русь у складі Корони обіймала близько третини її території, а от із приєднанням на Люблінському сеймі трьох воєводств перетягла за половину. І це більшу половину Корони включно з Пруссією, яку на той час важко було назвати польською. Новоутворена Річ Посполита станом на 1582 рік простягалася на 815 квадратних кілометрів, де на Корону припадало 570. Не менше її третини займали приєднані на Люблінському сеймі Волинське, Київське та Брацлавське воєводства, які складали приблизно половину щойно полишеного ними Великого князівства Литовського. Три інші руські воєводста, чиє перебування в Польському королівстві сягало на момент постання Речі Посполитої приблизно 200 років, охоплювали ще 83 тисяч квадратних кілометрів: Руське — 55, Подільське — 19, Белзьке — 9.
Історично Польське королівство ділилося на дві частини — Малу та Велику Польщі. Приєднана Казимиром ІІІ Русь[1] спочатку існувала як окрема одиниця, королівський домен, а до королівського титулу додалося й «король Русі». Проте в першій половині 30-х років XV століття руські землі, включаючи Поділля, за ініціативи місцевої шляхти (яка прагнула урівнятися в правах з рештою) були перетворені на воєводства, на зразок коронних. На рівні парламентської системи, що витвориться трохи згодом, три руські воєводства (з долученням від 1462 року Белзького) увійдуть до складу Малої Польщі. У той же час Польське королівство, як раніше згадувалося, було поділене на п’ять податкових одиниць, де Русь існувала як окрема провінція поруч із Малою та Великою Польщею, Мазовією та Пруссією. Цей поділ повторювався від конституції до конституції, що мусило закріплювати у мешканців Руської провінції почуття своєї окремішності.
Волинь, Київщина та Брацлавщина у складі Великого князівства Литовського до 1569 року фігурували під своїми власними назвами. Руссю натомість називали Полоцьке, Вітебське, Мстиславське та Смоленське воєводства. Тому в Литовській метриці можна знайти, наприклад, поділ Великого князівства на Литву, Русь і Волинь. Русь Польського королівства і північно-східну «руську» околицю Великого князівства Литовського навряд чи щось поєднувало. Назва «Русь» на той час, як мандрівний сюжет, окреслювала різні території, що не свідчило ані про їхню початкову тісну єдність, ані про перспективу складання понадлокальної (національної) спільноти в майбутньому. Врешті в «Хроніці» Мачєя Стрийковського, чи не найпопулярнішого автора на українських теренах, чий текст на початку XVII століття було перекладено староукраїнською і використано в низці інших творів, під назвою «Русь» фігурують, скажімо, Полоцьк, Смоленськ, Біле Озеро, Муром, Ростов, а також «Біла русь московська».
Мозаїчна «русь», яка охоплювала різні регіони й різні народи, мала аналога — сарматський міф про походження слов’янських народів. За сарматами тяглася довга історія, позаяк вони згадувалися в давніх істориків — Геродота, Птолемея, Страбона, Плінія, Тацита, Лівія. Спроби задавнити свою історію, пов’язавши її в довгий нерозривний ланцюг тривання, приведе хроністів Польського королівства до теми сарматської прабатьківщини та сарматської генеалогії. Пошуки першопочатків європейських народів, що виразно виявлять себе на зламі XV і XVI століть, підштовхнуть тогочасних інтелектуалів до старозавітної історії, до ідентифікації сучасних їм народів із тими, що згадувалися в священній історії. Цей процес надасть рівні шанси для всіх європейських народів, що вступали в період націєтворення, всі ж бо вони мали довгу історію.
Автор «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі» Мачєй Стрийковський, втім, зосереджується передусім на «історії нашій сарматській, руській, польській, литовській». Він пов’яже ширшу сарматську генеалогію з історією про братів Чеха і Леха, а також їхнього родича Руса. Той останній, чи то Лехів онук, чи то брат Чеха і Леха (для автора це не становить жодної проблеми), подарував своє ім’я землі «Русь» та народові —Русакам чи Роксоланам, точнісінько як від Леха походить назва землі «Лехітської або Лядської», а від Чеха —«Чеські країни» (заселені слов’янами-чехами після того, як вони вигнали німців). Для нас ця вся досить плутана інформація, яка тим часом не потребувала строгої верифікації від тодішніх авторів, є доброю пересторогою: обережно ставитися до назв, що окреслюють території, та до спроб вибудувати ідентичності людей минулого через подібні дуже підступні маркери. Світ «сарматів» чи «руського народу» був множинним; ранньомодерні нації використовували напрацьований інтелектуалами різнорідний «генеалогічний» матеріал на той спосіб, який уважали «найпожитечнішим»; історик передусім має зважати на контекст уживання полісемантичних назв.
Тож спробуємо розібратися, коли та за яких обставин з’являється поняття «руський народ» (як народ український) та як викроювалася для нього територія Русі в межах Польського королівства, до якого після Люблінського сейму потраплять всі українські землі. Власне, нас цікавитиме феномен творення з окремих клаптиків — Волині, Поділля чи Руського воєводства — цілісного полотна, а з волинян, подолян чи русинів — «народу руського». Нагадаю, що у привілеях, якими до Польського королівства приєднувалися Київ, Волинь та Брацлавщина, немає згадок про окремий народ, натомість в преамбулі наголошувалося, що ці землі повертаються до свого властивого «тіла», як колись від’єднана частина до цілого. Популярний у тих часах автор Лукаш Гурніцкий зазначав, що для коронної шляхти важливо було приєднати ці воєводства до Корони перед її унією з Великим князівством Литовським.
Попри те, що сам привілей писали волиняни, охоплюючи гарантіями найважливіші ознаки своєї окремішності, текст пройшов редагування коронними послами і сенаторами в присутності короля. Цілком можливо, що преамбула була саме їхньою ініціативою, адже вона суперечить характеру основного тексту, який мав форму договору короля та Корони з усіма станами «Волинської землі» та «Київського князівства». Приєднання подавалося радше як акт об’єднання «рівних із рівними, вільних із вільними». Недаремно серед пізніших судових записів Волинського воєводства можна зустріти згадки про «унію», «з’єднання» чи навіть «конфедерацію» Волині й Корони на Люблінському сеймі. «Руський народ» згадується лише в акті унії Польского королівства з Великим князівством Литовським як один із багатьох народів, що мешкають у Великому князівстві Литовському і входять до спільноти громадян «народу литовського», себто народу політичного.
Після 1569 року до Русі як податкової одиниці Польського королівства приєдналися Київське, Волинське та Брацлавське воєводства. Підляшшя, також долучене до Корони під час Люблінського сейму, платило податки разом із Мазовією. Від сейму до сейму повторювалася й інформація про призначення люстраторів до королівських маєтностей: до Великої та Малої Польщі, до Русі й Волині, Києва, Мазовії та Підляшшя. З часом люстраційні округи дещо змінюються — поруч із Руссю та Волинню фігурує Київ разом із Брацлавом і Поділлям — та суті це не міняє: українські воєводства існують в окремому полі, поза Малою Польщею. Про це свідчать і згадки в конституції 1611 року: «із Сілезії до Малої Польщі й Русі», «до Прус з Малої Польщі та Русі».
Всі українські землі будуть представлені окремо від власне польських земель і у важливому політичному тексті — у вступній частині Варшавської генеральної конфедерації (28 січня 1573 року)[2]: «все рицарство та інші стани однієї і нероздільної Речі Посполитої з Великої та Малої Польщі, Великого князівства Литовського, Києва, Волині, Підляшшя, із землі Руської, Пруської, Поморської, Жмудської, Інфлянтської і міст поморських». У цьому переліку «земля Руська» знаходиться поруч із теренами, що в різний час були приєднані до Корони (разом із українськими воєводствами, Пруссією, Помор’ям), Великого князівства (Жмудь) та Речі Посполитої (Інфлянти). В конституціях можна зустріти вираз «панства, приєднані до Корони і Великого князівства Литовського», де «панство» означало провінцію, «край», зазвичай з державницьким чи квазідержавницьким минулим. Адже поняття «панство» уживалося й як «держава». Проте Руська земля, Волинь, Київщина та Підляшшя у цьому переліку фігурують окремо.
Водночас практично одразу зустрінеться й поняття «руський народ» вже як політична спільнота: в «Генріхових артикулах» — договорі шляхти з Генріхом Валуа, французьким претендентом на володарювання в Речі Посполитій. Цей акт, укладений на елекційному сеймі у травні 1573 року, надалі складатиме частину присяги всіх королів Речі Посполитої. Договір з’явився за дуже драматичних обставин — як спроба шляхти Речі Посполитої убезпечити себе перед можливою сваволею обранця: «нового пана треба брати до добре впорядкованих прав, щоб нам згідно з ними панував. Заставши ці права й вольності, майбутній пан присягне й міцно триматиметься їх, не дискутуючи про них». Відтак не доведеться «жебрати» в короля того, чого гостро потребує держава, а він сам «без права нічого свавільного не вчинить».
Найдражливішим для майбутнього короля та для частини католиків (і практично для всього католицького духовенства) виявиться другий пункт «Артикулів», який зобов’язував короля дотримуватися релігійного миру між представниками різних християнських конфесій. Річчю Посполитою ширилися чутки про участь Генріха Валуа у Варфоломіївській різанині, тому протестанти, а з ними й православні, прагнули забезпечити собі мирне співвіснування, долучивши до договору з майбутнім королем параграф про релігійний мир. Саме в ньому прозвучить: «а в тій славній Короні народу польського і литовського, руського та інфлянтського й інших». Немає сумніву, що згадані тут «польський» та «литовський» народи потрібно сприймати як народи політичні, спільноти громадян, що ототожнювалися з Польським королівством та Великим князівством Литовським. Звернімо увагу, що в преамбулі акту звучало: «Ради коронні, Рицарство і всілякі стани Корони Польської і литовського народу, також всіх інших панство (країв — НС), що належать до Корони». Себто в «Генріхових артикулах» поняття «литовський народ» було використано замість «Великого князівства Литовського», а поруч із двома традиційними політичними народами постає також «руський народ», для якого аналогом мала бути «Русь» (як територіальна одиниця).
Хроніст часів безкоролів’я Святослав Ожельський занотував, що під час дискусій над другим пунктом «Генріхових артикулів» волиняни вимагали, аби була долучена й згадка про права православної церкви. Очевидно, що результатом активності русинів на елекційному сеймі й стала поява «руського народу» в «Артикулах», який історики трактують як протоконституцію. Через 60 років в ухвалі Варшавського конвокаційного сейму 1632 року також прозвучить: «А в тій славній Короні народу польського, литовського, руського і панств, що до них належать, є немало дисидентів у християнській релігії».
Власне, «руський народ» буде звучати не лише в політичних деклараціях, а й у конституції 1581 року, де йшлося про введення нової правової норми в межах Польського королівства. Цей факт для нас принципово важливий. Адже конституції — дуже специфічний матеріал для пошуків групових ідентичностей. У переважній більшості сеймові ухвали були відповіддю на ініціативи локальних шляхетських корпорацій; посли прибували на сейм не лише для обговорення запропонованих королем питань, а й для реалізації побажань своїх виборців. Саме шляхта на сеймиках пропонувала левову частку правових норм, які мали забезпечити утримання спокою у самоврядних шляхетських спільнотах. Тому приклади солідарних дій — дуже важливий маркер пов’язаності шляхетських спільнот, особливо коли йдеться про матеріал, де така інформація радше рідкість. Вона служить свідченням закріпленості в свідомості тогочасних людей певних уявлень чи понять. Скажімо, низка конституцій приймалася одразу для Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, а це засвідчує, що шляхта цих адміністративних одиниць попередньо провадила якісь перемовини, отже — формується спільна регіональна ідентичність. Отож в конституції «De bonis nullo iure receptis» 1581 року передбачалося, що особи, які хотіли б розглянути свою кривду на сеймі, мають попередньо вписатися в реєстр земських судів: малопольські воєводства — у Кракові, великопольські — у Познані, мазовшани — у Варшаві, шляхта «з руських всіх воєводств» — у Львові. Нагадаю, що саме на сеймі 1581 року була озвучена ідея окремого Трибуналу для всіх руських воєводств, який би засідав в котромусь місці Русі.
Поява в Польському королівстві окремої політичної спільноти «руський народ» вирішила питання з множиннісю «Русей» в Речі Посполитій. «Русь» Великого князівства Литовського практично зникла під загальною назвою «литвини» чи «литовський народ».
На кінець XVI століття у мешканців Польського королівства та сторонніх спостерігачів формується цілком виразне уявлення про Русь як простір Київщини, Волині, Брацлавщини, Поділля, Руського та Белзького воєводств, себто простір українських земель. В окремих випадках до цієї території долучали історичні руські землі — Підляшшя, а подеколи й Люблін. Недаремно в Любліні на той час існував поважний осередок православних русинів з власним братством. Закріплення цього образу Русі в уявленнях тогочасних людей відсуне на узбіччя широке поняття прадавної Русі/Роксоланії/Сарматії з неокреленими кордонами. Власне, ця конкретна Русь у складі Польського королівства в окремих випадках витіснить Сарматію навіть там, де, найочевидніше, мало йтися саме про неї.
Водночас поняття Русі-України вийде переможцем і щодо Русі як простору Київської митрополії — спільноти православних русинів Польського королівства та Великого князівства Литовського (тодішніх українців і білорусів). Паралельно з Руссю, яка охоплювала українські землі, з’являється й поняття «руський народ» як спільнота її мешканців, політичний народ, аналогічний «польському» та «литовському» народам, тотожним Польському королівству та Великому князівству Литовському.
[1] Казимир був пов’язаний з питомою династією Романовичів низкою шлюбних зв’язків, а останньому руському володареві Юрієві ІІ (Болеславу) Тройденовичу доводився дядьком. Як один зі спадкоємців на володарювання в Русі отримав частину земель через домовленості та військове суперництво з іншими претендентами.
[2] Конвокаційний сейм — зібрання шляхти, яке попереджало елекційний сейм. Вперше конвокаційний сейм був скликаний у січні-лютому 1573 р., підсумком якого стало ухвалення 28 січня акту Варшавської генеральної конфедерації. Цей документ містив пункт про релігійний мир, яким шляхта зобов’язувалася не використовувати насильство в стосунках з представниками інших конфесій. Католицькі ієрархи відмовилися підписувати цей документ, за винятком краківського єпископа Францішка Красінського.
