Мова як російська колоніальна модель панування
Науковці підрахували, що за останні 400 років українці пережили 100 заборон рідної мови. Однак найбільш згубним виявився совєтський період. Його вплив позначився на українській мові двома важливими і взаємопов’язаними наслідками: зросійщенням та глибинною деформацією. Наприкінці 1980-х рр. я, тоді аспірант Інституту історії України АН України, спостерігаючи за згасанням української мови, запитав свого колегу з Інституту мови АН УССР, чи, на його думку, є якісь шанси в мови на виживання. «Жодних», – приречено відповів мій знайомий філолог.
Серед західних совєтологів сформувалося стійке уявлення про те, що Україна так глибоко політично, економічно, культурно тощо інтегрована до СССР, що питання про її потенційну незалежність видається доволі проблематичним. Політолог Олександр Мотиль у 1984 р. захистив у Колумбійському університеті дисертацію з політичних наук за темою «Етнічна стабільність совєтської багатонаціональної держави: концептуалізація, інтерпретація, метод кейсів». Автор обстоював думку про те, що в СССР створена «російська модель панування» – особливий тип владної схеми, заснований на етнічній гегемонії росіян, яка віддає перевагу російській мові, таким чином заохочуючи неросіян асимілюватися. За рахунок цього, зокрема, підтримується стабільність всередині країни [42]. Тож на питання «Чи підіймуть повстання неросійські народи?», яке він поставив у назві своєї монографії у 1987 р., відповідь виглядала негативною [43]. Незважаючи на блискучий теоретичний аналіз, пророцтво автора, на щастя, не справдилося. Хоча повстань дійсно не відбулося, все ж совєтська стабільність виявилася примарною. У 1991 р. Україна проголосила незалежність і українська мова отримала шанс на виживання. Утім, процес реанімації та відродження «калинової» розтягнувся на довгі роки. Від 1989 р., коли українська мова була проголошена єдиною державною, мовне питання постійно перебувало в епіцентрі політичних суперечок і конфліктів. І надалі мовне питання залишалося ключовим фактором під час усіх парламентських, президентських і регіональних виборів, і з цим не можливо було не рахуватись.
Постсовєтське керівництво в питаннях розв’язання мовних проблем України дотримувалось хибної стратегії збереження українсько-російського масового білінгвізму, внаслідок чого затвердження української мови в статусі державної лишилося декларативним. Утім, сам процес деколонізації мови майже не рушив з місця, каналізуючись, натомість, не так у юридичне, як у політичне річище. Ще за президентства Віктора Ющенка тодішній міністр юстиції Сергій Головатий наполягав на необхідності відмовитися від усталеного колоніального погляду на мовне питання лише як на явище культурології та пропонував перевести його в юридичну площину. Адже очевидно, що питання української мови як інституту державності є передусім прерогативою юридичної сфери, а не питанням культури. Однак цей заклик не почули. Натомість, проросійські сили в Україні – передовсім Партія Регіонів і комуністи – спромоглися «продавити» в парламенті та юридично закріпити за російською мовою статус, фактично рівний державній мові. Це сталося завдяки ухваленню у липні 2012 р. сумнозвісного Закону «Про засади державної мовної політики». Хоча у цьому т. зв. «законі Колесніченка-Ківалова» українська мова незмінно визнавалася державною, проте істотно розширювалося використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менша 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках і менша 10%. Закон писали з огляду на російськомовний Схід (до 2014 р. в Україні нараховувалося 8 млн росіян і мільйони російськомовних українців), де громадяни отримали де-факто можливість і перспективу не знати української мови, не стикатися з нею у своєму повсякденному житті і не користуватися нею практично у публічній сфері. Вже 16 серпня 2012 року рішенням Донецької обласної ради на території області російська мова була визнана регіональною. Враховуючи те, що двомовність в Україні стала наслідком колоніальної залежності країни, надання преференцій російській значно підважувало розвиток української мови. Отже, прикриваючись ліберально-демократичними гаслами і цінностями та європейською Хартією про вільний розвиткок усіх мов, одна з найбільш недемократичних політичних сил зробила спробу знищити українську мову в низці регіонів уповні легітимним шляхом. Утвердивши домінування російської мови в південних і східних областях та поглибивши тим розкол країни на мовному ґрунті, цей закон завдав великої шкоди мовній політиці в Україні.
Наскільки це може виявитися небезпечним, стало очевидно вже у лютому 2014 р., коли швидке скасування українським парламентом «закону Колесніченка-Ківалова» було використане Росією як привід для окупації Криму та збройного наступу на Донбасі. При цьому агресія була закамуфльована під заходи щодо захисту російськомовного населення. Хоча в врешті решт Конституційний Суд України в лютому 2018 року скасував «закон Колесніченка-Ківалова», проте далеко не всі його наслідки ліквідовано й досі [44].
Водночас російська окупація сприяла процесу нищення української та інших національних мов. Так, на серпень 2018 р. в окупованому Криму було ліквідовано всі школи з українською мовою навчання, а кількість шкіл з кримськотатарською скоротилася більш ніж удвічі. «Зі семи українських шкіл, які працювали до моменту окупації Криму, не залишилося жодної. Всі школи переведені на російську або на змішану мову навчання, де є класи з українською мовою навчання. Але більшість класів – з російською мовою навчання», – повідомив активіст українського культурного центру в Криму Леонід Кузьмін. У свою чергу, член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв додав, що на півострові з 16 шкіл з кримськотатарською мовою навчання залишилося лише сім [45].
Опір російській агресії на «мовному фронті»
Російська мова була і залишається потужною зброєю Російської імперії, зокрема, й у веденні пропагандистської війни. Наразі Україна залишається найбільш активним полем воєнних дій для російської пропаганди, які (поряд із гарячою фазою) не припиняються в інформаційній сфері, зокрема в соціальних мережах. Про це йдеться, приміром, у дослідженні американського аналітичного центру RAND. Для досягнення своїх цілей з підриву держави в Україні, країнах Балтії та інших сусідніх країнах Росія використовує фінансовану державою телевізійну мережу, різні інформаційні веб-сайти і ряд місцевих організацій. Особливу роль у підриві держави Росія надає росіянам, російськомовним і проросійським організаціям, говориться у звіті. Використовуючи нові методи аналізу соціальних мереж, RAND з’ясував, що проросійські активісти в мережі Twitter, які споживають і поширюють проросійську і антиукраїнську пропаганду, становлять близько 41 тисячу акаунтів. Протистоять їм у мережі Twitter 39 тисяч користувачів, що виробляють і поширюють проукраїнський і антиросійський контент. Між цими інтернет-спільнотами є істотні відмінності, які свідчать про те, що з боку Росії «грає» більше ботів, і контент генерується централізовано, хоча кількість ботів не є значною, ані в одному, ані в іншому випадку. Також аналітики корпорації RAND відзначають, що відсутність потужних російськомовних каналів інформації, не пов’язаних з Кремлем, обмежують можливості донесення інформації від представників цих держав до російськомовного населення, що не володіє місцевими мовами. Ці проблеми, зазначає звіт, вдалося розв’язати Україні, яка заборонила російське телебачення і платформи соціальних мереж [46].
Отже, для того, щоб протистояти російській агресії на «мовному фронті» і водночас здійснювати дерусифікацію, потрібно потужно залучати державні ресурси. Йдеться передовсім про українізацію таких важливих сфер, де досі панувала російська мова, як мас-медіа, кіноіндустрія та книгодрукарство. Як стверджує Володимир Кулик, наразі в усіх типах медій споживачі віддають перевагу продуктам українською мовою. «Перемога Євромайдану, прихід до влади політичних сил, зорієнтованих на підтримку української мови, а особливо військова аґресія Росії, – відзначає науковець, – суттєво змінили політичні й економічні умови функціонування українських мас-медій та преференції споживачів щодо вживаних у них мов. З одного боку, війна породила в суспільстві уявлення про те, що масштабна економічна співпраця з країною, котра стала ворогом, є не просто морально проблематичною, а й загрозливою для національної безпеки. Тому під тиском антиросійськи налаштованої громадськості влада заборонила обіг деяких типів російських медійних продуктів, насамперед фільмів і телепрограм, котрі явно демонстрували підтримку російської держави та її військових формувань. Згодом влада також наклала заборону на імпорт російських книжок «з антиукраїнським змістом» та заборонила провайдерам надавати користувачам доступ до популярних російських інтернет-ресурсів» [47].
Водночас, як зазначає В. Кулик, і самі споживачі стали частіше віддавати перевагу українській мові в різних медійних продуктах, навіть якщо в інших ділянках вони далі вживали переважно російську. Прибічники української мови вважають домінування російської в медійному просторі одним із найнеприйнятніших аспектів мовної ситуації в постсовєтській Україні. Проте цей процес виявився доволі непростим. Навіть після Майдану та початку війни домінування російської в деяких практиках послабилося не надто істотно, а в деяких, як-от на телебаченні та радіо, не послабилося взагалі. Громадські активісти й діячі культури закликали владу втрутитися, проте медійні менеджери доводили, що продукти російською мовою є більш популярними серед їхньої аудиторії й замінити їх україномовними неможливо без істотної шкоди для якості. Тому, зокрема, вони виступали проти запровадження квот української мови, до яких влада, зрештою, вдалася для музичних творів на радіо та для телевізійних програм.
Насправді, згідно зі соціологічними опитуваннями, що їх у лютому 2012-го, у вересні 2014-го та у травні 2017-го на замовлення В. Кулика проводив Київський міжнародний інститут соціології, української мови в медійному просторі бажають не лише нечисленні активісти, а й мільйони пересічних громадян. Порівняння відповідей різних років показує в усіх випадках істотне зміщення преференцій від російської мови до української, із певною варіацією масштабу, залежно від пропозиції продуктів на відповідному ринку [47].
Війна зумовила послаблення залежності українського медійного ринку від російського, а отже, й часткове вирівнювання дисбалансу україномовних продуктів супроти російськомовних у самій Україні. Водночас, відчуження від Росії та посилення прихильності до Української держави й нації зумовили суттєве зміщення в уподобаннях громадян щодо мов споживання різних типів медій, уперше зробивши продукти українською мовою бажанішими за їх аналоги російською.
Щодо згаданих вище квот на українські пісні, які ввела в червні 2016 р. Верховна Рада, то вони, без сумніву, сприяють розвитку української мови і українізації ефірного простору. Відповідно до закону, телерадіоорганізації під час здійснення радіомовлення мають забезпечувати частку пісень державною мовою щонайменше 35% від загального обсягу пісень протягом доби. Зокрема, щонайменше 30% від загального обсягу музичних композицій, які поширюються в кожному проміжку часу з 7:00 до 14:00 і з 15:00 до 22:00. З 8 листопада 2018 р. квота українських пісень в ефірі радіо була збільшена до 35%. «Сьогодні починає діяти третій етап введення українських квот на радіо – щонайменше 35% пісень, зокрема і в прайм-тайм, українською мовою», – написав віце-прем’єр України В’ячеслав Кириленко у Twitter. Він наголосив, що за два роки дії відповідного закону жодна радіостанція не закрилася, «нових чудових пісень українською мовою в усіх жанрах дедалі більше» [48].
Відповідно, й українська книга зреаґувала на зростання попиту істотним збільшенням якісної та різноманітної пропозиції, що стало засвідчують такі щорічні книжкові ярмарки, як Київський Арсенал, львівський Форум Видавців та ін. З 2016 р. в Україні розпочав діяльність Український інститут книги. Це державна установа при Міністерстві культури України, яка покликана формувати державну політику у книжковій галузі, провадити промоцію книгочитання в Україні, підтримувати книговидавничу справу, стимулювати перекладацьку діяльність, популяризувати українську літературу за кордоном тощо. У жовтні 2018 р. нова директорка Інституту Олександра Коваль повідомила про те, що Експертна рада на своєму засіданні схвалила закупівлю для розповсюдження у бібліотеках України 741 назви книжок загальним накладом 1 028,8 тис. прим. від 92 видавництв на загальну суму 119 996 390 грн. Відбір було здійснено з майже 2 600 книжок, виданих українськими видавництвами переважно українською мовою [49].
Закон про мову
Активній мовній політиці та її впливу на мовну ситуацію в Україні має також сприяти Указ Президента П. Порошенка «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України». Указ передбачає затвердження цільової програми на 2018 – 2028 роки, «спрямованої на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури». Водночас П. Порошенко запевнив, що дбатиме про збереження прав національних меншин України [50].
У відповідь на цей Указ в директораті мовної політики при Міністерстві культури було підготовлено новий документ «Стратегія популяризації державної мови до 2030 року “Сильна мова – успішна держава”». Серед заходів, запропонованих у проекті Міністерства культури, є і вимога «провадження освітнього процесу українською мовою на всіх рівнях здобуття освіти» і «запровадження інституту відповідальності за порушення у сфері використання державної мови» тощо [51].
Впродовж майже двох з половиною років у Верховній Раді проходив підготовку законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який мав, на думку його розробників, законодавчо закріпити державний статус української мови з обов’язковим створенням органу, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства, та визначити стратегію мовної політики, яка буде реально визначена в юридичній площині. У грудні 2018 р. Комітет Верховної Ради України з питань культури та духовності схвалив до другого читання текст законопроекту (№5670-д) про забезпечення функціонування української мови як державної. Законопроект передбачав створення інституту уповноваженого з захисту державної мови. Функціями уповноваженого мав бути захист української мови як елементу конституційного ладу та захист права громадян на отримання державною мовою інформації та послуг у всіх сферах суспільного життя на всій території країни. Передбачалась також кримінальна відповідальність «за публічне приниження і зневагу до державної мови». Вона мала бути аналогічною тій, яку передбачено за публічну наругу над державним прапором, гербом, гімном – штраф до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт до 6 місяців, або позбавлення волі на термін до 3 років [52]. (Однак норму про покарання порушників (штрафи) депутати прибрали. Хоча один з авторів закону, нардеп Микола Княжицький, запевняє, що її всього лише відстрочили на 3 роки.)
Врешті 25 квітня 2019 р. Верховна Рада схвалила в цілому проект закону про українську мову, що цілком можна назвати відновленням історичної справедливості. Українська мова визнана єдиною державною і офіційною мовою в Україні. Документ передбачає обов’язкове використання державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та інших публічних сферах суспільного життя. З 16 липня 2019 р. цей Закон набув чинності.
Відомий мовознавець австрійський професор Міхаель Мозер, який є автором низки книжок з історії та мовної політики в Україні, підтримав новий мовний закон. Він наголошує, що по-перше, закон не походить від конкретних політичних акторів, а походить від українського громадянського суспільства. По-друге, закон є прямо протилежним брехливому закону 2012 року в тій мірі, в якій він ефективно підтримує конституційний статус української мови як державної. Нарешті, цей закон допоможе повернути процеси, які парадоксально не закінчилися навіть у незалежній Україні, а саме – дискримінацію українських носіїв у своїй країні [52 а].
Науковець вважає, що всупереч поширеним (і часто пропагандистським) чуткам, новий закон про мови, звичайно, не забороняє російську мову – або будь-яку іншу мову – в Україні. Закон лише сприяє встановленню української мови як справжньої державної мови, тобто мови, що об’єднує представників різних етнічних або мовних традицій, як і в багатьох інших країнах світу.
«На мою думку, – наголошує М.Мозер,–Україна має вагомі підстави нарешті зосередитися на стандартизації єдиної державної мови, тобто української. Зрештою, українці добре розуміють, що нинішня складна мовна ситуація в першу чергу є результатом історії гноблення. Новий закон про мову допоможе успішно стандартизувати українську мову в Україні, тобто здійснити впровадження української стандартної мови серед населення України. Для того, щоб це сталося, Україні потрібно багато ресурсів, що не залишає місця для проекту (йдеться про ідею стандартизації окремого українського варіанту російської мови В.Г.), який з самого початку не виглядає особливо перспективним.Російська мова заслуговує захисту в Україні як мови меншини відповідно до Конституції України та інших законів України. В цілому, однак, мовна політика України повинна бути зосереджена на розширенні можливостей української, а не російської» [52 а].
Український правопис
Серед інших важливих заходів у мовній сфері, які сприятимуть подоланню негативних наслідків минулого, важливе місце посідатиме новий український правопис. Слід відзначити, що у постколоніальній практиці, намагаючись позбавитися послідків культурного імперіалізму, деякі країни вирішують це питання доволі радикальним способом. Приміром, у 2017 р. про перехід з кирилиці на латиницю оголосив Казахстан. Президент цієї країни Нурсултан Назарбаєв підписав указ про поетапне переведення казахської мови до 2025 року з кирилиці на латинську графіку, а також затвердив новий алфавіт [53].
Тут варто зробити певний історичний екскурс. Питання щодо реформування правопису було в Совєтській Україні завжди більш політичним, ніж академічним, адже воно відбивало не стільки ступінь розвитку української мови, скільки ступінь політичної свободи України. У добу українізації було утверджено вироблений Державною Правописною Комісією й затверджений Народним Комісаром Освіти (6.IX.1928 р.) т.зв. «харківський» або «скрипниківський правопис». А у 1929 році Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник». Але вже у 1930 р. більшовиками було ліквідовано Інститут української наукової мови, а у 1933 р. нова правописна комісія на чолі зі заступником народного комісара освіти УССР А.Хвилею проголосила харківський правопис «націоналістичним». Впродовж 5 місяців створили новий найбільш зросійщений правопис. З абетки було вилучено літеру ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками. Цю «київську» редакцію правопису було схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933 р. [53а].
Ці події доволі жваво обговорювалися на еміграції. Українці сходились на тому, що офіційний більшовицький правопис складали не за законами української мови, а підтягали під російську, щоб найбільш його наблизити до орфографії «братнього» народу. Це зближення посилювалося з року на рік і виходили нові й нові проекти змін правопису – в дусі такого зближення. Процес нищення української призупинило приєднання Західної України. Західні українці стали «в моді», між письменниками зчинився бунт проти офіційного курсу у правописі, тож надрукований цим правописом перший випуск Російсько-українського словника (теж дуже й дуже зближеного!) завернули його укладачам для «українізування» – і проект правопису не дістав затвердження Наркомату освіти.
Напочатку Другої світової війни на піднімецькій території питання про правопис порушило Українське краківське видавництво, яке унормувало цю справу шляхом видання «Українського правопису» проф. Івана Зілинського. Останній з 1940 р. був завідувачем відділу культури і освіти Українського Центрального Комітету, а укладений ним український правопис став обов’язковим для українських шкіл і українських видань у Генеральній губернії.
Однак й по тому і в Берліні, і у Празі центри української еміграції продовжували друкувати книжки за принципом довоєнного «лібералізму», тобто відповідно до симпатій редакторів. Натомість в Галичині і на Волині після совєтської інкорпорації використовували офіційний більшовицько-український правопис. Так само і у Східній Україні німецька окупаційна преса продовжувала використовувати більшовицький правопис. Спроби відійти від такої практики призвели до справжнього правописного хаосу на який нарікали письменники і освітяни, позаяк від цього страждали учні, бо як мовляв, що не професор, то інший правопис. Уніфікація правопису наражалася передусім на проблему відсутності в Україні бодай одної авторитетної організації, яка могла взятися за цю справу. Наукове товариство ім. Шевченка, після розгрому його більшовиками знаходилося у стадії відновлення і мало свої власні клопоти, пов’язані з реорганізацією, переведенням наукової праці на нові рейки тощо. Київська академія наук України, зокрема Інститут мовознавства і Комісія для реформи правопису були евакуйовані до Уфи. Тож єдиними авторитетами були лише т. зв. «Наукова рада» у Києві та мовознавчий відділ Філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Обидві ці установи виступали проти використання нового «київського» правопису та вважали за потрібне звернутись до академічного «харківського» правопису, коли ще члени Академії наук, і члени Правописної комісії могли вільно дискутувати над правописом і вільно вирішувати справу українського правопису згідно з законами, будовою та історією української мови. [53b, с.473-474].
Активним ініціатором і промоутером такої уніфікації правопису став Василь Сімович, який до війни був секретарем Ради НТШ у Львові та головою його Мовознавчої комісії, а у 1939–1941 рр. працював професором, а згодом ректором Львівського університету. 14 січня 1942 р. у Кракові він виклав свої ідеї у статті «Про необхідність єдиного українського правопису» [53b, с.473-475]. Як зазначав В. Сімович, відмінності між академічним правописом і тим, що його подав проф. І. Зілинський були мінімальні. Розбіжності стосувалися тільки вживання апострофа (теж переходового знаку для Наддніпрянщини і Волині!), та написання деяких чужих слів. Тож мовник вважав, що все це можна швидко засвоїти – за годину-дві, а прийняття правопису з 1929 р. усуне хаос, якого усі боялися.
Хоч В.Сімович вважав цей правопис небездоганним, бо ідеального правопису не має жоден народ на світі – уніфікація є вкрай важливою. Керуючись цими поглядами, у Львові дійшли думки, що існує потреба правописного словника. І «Українське видавництво» у Львові передрукувало «Правописний словник Ізюмова» другим виданням за редакцією Олександра Панейка із передмовою В. Сімовича. Згаданий словник (784 сторінки) на думку науковців мав усунути всі сумніви щодо і непорозуміння у правописних справах. «Отже, одне слово, – закликав Сімович, – завертаймо всі до академічного правопису з 1929 року». [53b, с.473-475].
А між тим німецька окупаційна влада мала свої розрахунки щодо майбуття українського правопису. З метою послаблення російського впливу нацистський режим мав наміри замінити усі алфавіти підсовєтських народів латинськими (таку думку висловив зокрема М. Борман у листі до А. Розенберга від 23 липня 1942 р.). України це стосувалося чи не у першу чергу. 28 січня 1943 р. з Берліна до Києва надійшло термінове розпорядження: подати проект латинізованої української абетки. Цю абетку розробляла в столиці України спеціальна Правописна комісія на чолі з відомим мовознавцем В. Завітневичем. Абетка вироблялася на кшталт чеської і мала на меті, як зазначав у своєму щоденнику письменник А. Любченко, «розірвати московську пуповину і формально приєднати Україну до Європи». «Через цю одну кирилицю і болгарицю, – писав він, – скільки лиха зазнав мій нарід» [54, с.463].
Водночас в совєтському глибокому тилу прискореними темпами проводилась робота над удосконаленням українського правопису. Звісно, що цей процес знаходився під контролем Компартії. 24 липня 1942 р. евакуйовані до Уфи члени президії Академії наук УССР заслухавши на своєму засіданні секретаря ЦК КП(б)У, завідувача відділу пропаганди та агітації К. З. Литвина про підготовку до друку «Українського правопису» та «Російсько-українського словника», доручили акад. М. Я. Калиновичу подати Президії свої пропозиції відносно підготовки до друку «Російсько-українського словника» та акад. Л. А. Булаховському – про складання «Українського правопису» [54а, с.54]. 31 липня для підготовки «Російсько-українського словника» утворили комісію в складі академіків М. Я. Калиновича (відповідальний редактор), Л. А. Булаховського та с.н.с. М. Т. Рильського; а для складання проекту «Українського правопису» утворили комісію з трьох осіб: академіки – Л. А. Булаховський (голова), М. Я. Калинович, с.н.с. П. С. Лисенко (секретар комісії), якій доручили протягом місяця закінчити роботу над проектом правопису;
Вочевидь, совєтські науковці не збиралися повертатися до «харківського» варіанту. Приміром їм пропонувалося одержати в НКО РРФСР примірник проекту російського правопису останньої редакції; в м. Саратов у НКО УССР, у редакції газети «Комуніст» та інших організаціях взяти одну з останніх редакцій проекту «Українського правопису», один примірник діючого правопису та орфографічний довідник, виданий НКО УССР [54а, с.55]. 2 жовтня академік Булаховський повідомив президію про основні принципи редагування проекту правопису. У підсумку вирішили: а) щодо правил і викладу матеріалу за основу взяти проект, запропонований Інститутом мовознавства АН від 1937 р., редагований Державною правописною комісією УССР (видання 1940 р.); б) у частинах, що не вимагають української специфіки (пунктуація, правопис великих літер та ін.), погодити проект з проектом російського правопису 1940 р. Державної комісії РСФСР; в) остаточним терміном закінчення редагування правопису встановили 1 січня 1943 [54а, с.64-65]. Отже нічого не провіщало відходу від найбільш зросійщеного варіанту українського правопису, а утім за чотири місяці дещо змінилося. Видається, що це було повязано з початком звільнення України від нацистів. Совєтська влада, яка поверталася після двох років німецької окупації, хотіла продемонструвати свою турботу про українську мову і культуру. До того ж, як ми бачили вище, на окупованій території українці домовились використовувати «харківський правопис». Тож, коли 26 квітня 1943 року в Уфі відбулося обговорення проекту «Українського правопису (з основами граматики), виявилося, що українцям дозволили ряд мовних послаблень.
На цій нараді питання про прийняття нового правопису називалося його учасниками не інакше як «першочерговим завданням, без якого не можна просуватися на фронті освіти, друкувати підручники тощо». Потребу у цьому заході пояснювали застарілістю, невідповідністю існуючого правопису практиці, і тим, що його давно вже не переглядали. Редактор проекту «Українського правопису (з основами граматики)» академік Л. А. Булаховський повідомив, що проект був готовий уже у грудні 1942 р., але його спочатку переглянули у ЦК КП(б)У, а потім в Уфі продивилися члени комісії – М. Бажан, П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський і він сам, і, врешті-решт, дійшли у цьому питанні повної згоди.
В основу проекту, як зазначив академік, було покладено три основні моменти:
«1) щоб правопис був простий і приступний для народу;
2) щоб правопис відбивав ті зміни в житті мови і народу, які відбулися і які відбуваються зараз і щоб віддавав запах, аромат, красу народної мови і особливо в наш час вітчизняної війни, коли нових багато слів і термінів з’явилося;
3) щоб український правопис, в основному, далеко не відходив від правопису російського» [Див.: 54, с.463 –465].
Загалом, запропоновані комісією зміни в українському правописі (при всій їхній половинчастості) становили певний відхід від русифікованого т. зв. київського варіанту. Насамперед слід відзначити, що згідно з проектом, пропонувалося поновити в алфавіті таку знакову українську літеру як «ґ», яка, як відзначалося, була раніше «усунута без серйозних підстав». Однак, робилося це не в повному обсязі, а переважно щодо старих українських слів, що вочевидь було компромісом.
Серед інших запропонованих комісією змін привертає увагу повернення до традицій української фонетики, порушених раніше на догоду русифікації. Скажімо, пропонувалося писати «ї», а не «і» – героїчний, архаїчний, мозаїка тощо; «і», а не «и» – народній, східній; «Европа» замість «Європа» тощо. До речі, останнє викликало найбільші дискусії, кінець яким поклав поет-урядовець М. Бажан. Назвавши сумною історію складання в останні 10−15 років українського правопису, він зазначив, що це є «справою ворожих нам людей», яку вони робили, виходячи з антинародних, антисовєтських, націоналістичних тенденцій. «Внаслідок цієї ворожої діяльності, – визначив М. Бажан. – знижується рівень письменності. Гіршає навчання дітей рідною мовою, вноситься плутанина в роботу». Письменник-урядовець підкреслив велике державне значення затвердження проекту українського правопису і зазначив, що у принципах правопису української мови – державної мови Української совєтської держави – мусять бути відображені принципи української совєтської державності. Таким він, передусім, вважав «великий принцип єдності українського народу, починаючи від північного Донця і аж до Карпат». «Писання для нашого народу, – наголосив Бажан, – мусить бути єдине, воно мусить об’єднати і східно-північні говірки нашої мови, і західні говори, підкоряючи їх всі принципу єдності нашої української мови». [Див.: 54, с.463 –465].
Вже після повернення до Києва у квітні 1944 р. заступник директора Інституту мови та літератури Академії наук УССР Л.А.Булаховський звітував на шпальтах газети «Радянська Україна» про здобутки інституту, зокрема зазначив, що «закінчили складання і передали на затвердження редагований мною «Новий український правопис». А у 1945 р. текст нового українського правопису було надруковано. (Булаховський Л. А. Нове видання «Українського правопису» (Радянська школа. 1945, № 4. – С. 20–24.)
Однак остаточну крапку щодо затвердження українського правопису під час війни так і не поставили. Дискусія довкола цього питання тривала. Особливе гострою виявилася надалі проблема вживання літери «ґ». Нарком освіти П. Тичина до останнього не бажав підписувати проект правопису без поновлення цієї літери. Лише після того, як президент АН УССР О. Богомолець натякнув йому на те, що «відносно літери ґ є пряма вказівка Й. Сталіна», Тичина підписав «Український правопис», який набув чинності у 1946 р. [53а, с. 286].
Отже, під час війни функціонували чи створювалися два кириличних і один латинський український правопис, то ж наразі Україна має з чого обирати. Зазначимо, що вже у наші дні Міністр закордонних справ Павло Клімкін запропонував подумати про запровадження паралельно латинської та кириличної абетки, що спричинило дискусію [55].
Урешті, запанувала думка, що кириличний правопис не треба змінювати, бо це не відповідає інтересам України ані з історичної, ані культурологічної, а ні з політичної, ані з релігійної точок зору. До того ж робота над створенням правопису, яка досі тривала, вже майже добігла кінця. Влітку 2018 р. Міністерство науки та освіти України презентувало новий проект «Українського правопису». Його розробила Українська національна комісія з правопису, нинішній склад якої було затверджено 2015 року. Нові правила постали на фундаменті української правописної традиції з урахуванням модерних мовних явищ, що набули поширення в різних сферах суспільного, наукового й культурного життя. Правописна комісія повернула до життя низку особливостей «харківського» правопису1928 р. На переконання членів комісії, їхнє поновлення має наукове підґрунтя. Ідея змінити правопис виникла через те, що українська мова, як і будь-яка інша, розвивається й неодмінно народжує нові явища, пояснив заступник міністра освіти та науки України Максим Стріха. Попередня ж редакція «українського правопису» була ухвалена ще у 1990 році. Після цього було кілька спроб внести зміни, але вони провалилися через те, що це питання було занадто політизованим. Комісія виходила з того, що український правопис, як і правопис будь-якої іншої мови, не може бути вичерпним, він кодифікує засадничі, найбільш поширені або спірні орфографічні положення. Проект правопису було представлено на 216 сторінках, він містив п’ять розділів: «Правопис буквених, морфемних та інших складових основи слова», «Правопис закінчень видмінюваних слів», «Правопис слів іншомовного походження», «Правопис власних назв», «Правила використання розділових знаків». На розгляд були винесені нові правила передачі власних і загальних назв (Афіни/Атени, фауна/фавна), відмінювання (гідності/гідности), написання слів з великої літери (Бог/бог) та ін. До 15 вересня 2018 р. проект знаходився на громадському обговоренні. За словами директора Інституту української мови НАН України Павла Гриценка, в разі затвердження нового правопису, його втілюватимуть поетапно і таким чином, щоб запобігти зниженню рівня грамотності населення [56; 57].
22 травня 2019 р. Кабінет міністрів схвалив український правопис у новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису, яка замінить версію 1992 року [57a]. Загалом філологи схвалюють зміни, оскільки, на їхню думку, новий правопис буде значно більш українським – він поверне мову до тих принципів та норм, які властиві українцям, які існували в Україні до абсолютної русифікації, яка відбувалася в 1950-ті роки. Крім того, науковці запевняють, що багато норм залишається без змін [57b].
Звільняємося від новоязу
Створення нового правопису, крім усього вищезазначеного, великою мірою пов’язане із потребою подолання тих деформацій мови, якими позначилися впливи тоталітаризму. Ідеологічні чинники зумовили формування особливої політизованої мови, яка стала втіленням ідеологічних догм, засобом ідеологічного впливу та формування світосприйняття, відповідного інтересам владної верхівки тоталітарного суспільства. Одним з перших, хто звернув увагу на це явище і його описав, був англійський письменник Джорж Орвелл, який у романі «1984» дав йому назву «новомова» (англ. newspeak). До характерних рис новомови лінгвісти відносять збідніння і примітивізацію лексичного складу мови, десемантизацію слів, нав’язування їм оцінкової конотації, евфемізацію і дисфемізацію, зловживання абревіатурами, антикомунікативність тощо [58, с. 2].
Саме новомові в СССР відводилася ключова роль у перетворенні індивіда на просту совєтську людину, а багатонаціонального населення – на одностайний «совєтський народ». Вона, як відзначає відома мовознавиця Лариса Масенко, стала «основним знаряддям фальшування дійсності, створення ілюзорного бачення світу, що впроваджувався у свідомість людей, деформуючи реальне сприйняття огидної реальності» [58, с. 3].
Слід наголосити, що совєтський тоталітарний дискурс було сформовано на базі російської мови, яка виконувала у СССР, як і в колишній самодержавній Росії, інтегральну роль мови загальноімперської комунікації. Відповідно, саме російська новомова (рос. новояз) стала основним об’єктом вивчення у працях західних совєтологів. Деякі дослідники навіть розмежовують дві мови, або ж субмови – совєтську (фр. langue sovietique) і російську (фр. langue russe)» [59, с. 13].
На українських теренах новомова мала як спільні для всього совєтського тоталітарного дискурсу особливості, так і специфічні, зумовлені втручанням у внутрішній розвиток української мови з метою її зближення з російською і подальшої асиміляції. У зв’язку з тоталітарною специфікою совєтської політичної комунікації, а також зросійщенням, що його проводили під гаслом «інтернаціонального зближення мов», сталася значна деформація української мови. Наприклад, у «Практичному словнику синонімів української мови» Святослава Караванського позначки «радянізм» і «совєтизм» застосовано приблизно до тисячі лексичних, правописних і лексико-граматичних явищ, що виникли в українській мові після 1933 року: росіянізмів, кальок, лексем зі зміненим граматичним значенням [59, с. 18].
А чи існував якийсь особливий український різновид тоталітарної мови, чи це була переважно калька з російської. Виявляється, що можемо говорити радше про калькування, а не переклад. Це переконливо доводить Оксана Забужко у статті «Мова і влада» на низці прикладів україномовних текстів класиків марксизму-ленінізму. Вона вживає щодо українського різновиду тоталітарного дискурсу дефініцію «дубль-мова». Письменниця застосовує також ще одне визначення новомови, використовуючи термінологію Ролана Барта – «енкратичний соціолект», тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає державна влада, на противагу соціолекту «акратичному», опозиційному [60].
Саме калькування, тобто використання російських словотвірних моделей, на думку Лариси Масенко, було ефективним способом внутрішнього зросійщення української мови. Такими кальками є, наприклад, слова «п’ятирічка» (рос. «пятилетка»), співробітник (рос. «сотрудник»), партосередок (рос. «партячейка»), «відмінник» (рос. «отличник»), вантажообіг (рос. «грузооборот»), «крокуючий екскаватор» (рос. «шагающий экскаватор»), «цивільна оборона» (рос. «гражданская оборона»), «променева хвороба» (рос. «лучевая болезнь») тощо» [59, с. 201]. «Отже, з одного боку, – зазначає авторка, – режим вилучав національне з базових характеристик особистості, з іншого – російська мова і культура як чинники інтеграції виконували асиміляційну функцію формування з поліетнічного населення гомогенної в соціокультурному сенсі маси, консолідованої на основі однієї мови. У такий спосіб режим намагався змінити ідентичність людей – замінити в масовій свідомості почуття належності до конкретної нації загальнорадянською ідентичністю, якій найкраще відповідала поширена формула “простой советский человек”» [59, с. 202].
Літературознавиця Ірина Захарчук також пристає до думки, що подібне калькування з мовознавчого й культурно-антропологічного погляду було тільки видимістю перекладу, а по-суті – зросійщення українського мовомислення і світосприйняття. Відбувалася вдало замаскована маніпуляція, коли через український нібито відповідник в українську суспільну свідомість насаджуються чужорідні поняття під виглядом «своїх».
«Совєтський» як «радянський»
Яскравим прикладом тут може стати слово «радянський», адже за перекладом слова «совєтський» як «радянський» постає чітка стратегія творення гомогенної ідентичності. Слово «совєтський» означає засіб загальноімперської комунікації, внутрішнього поневолення й тоталітарного світоустрою для всіх народів совєтської імперії. «Совєтський» асоціюється з владним дискурсом і в ширшому розумінні втілює ту мову, котру культивує й насаджує влада. У совєтській імперії національна ідентичність була упосліджена й марґіналізована. Термін «совєтський» оприявнює саме цей аспект. Натомість «радянський» покликаний завуалювати й заперечити репресивну політику влади щодо національної ідентичності. Слово «радянський» покликане переконати українців, що совєтська влада – це не чужорідне, силоміць накинене і зовні привнесене явище, утверджене коштом тисячі жертв і тотального насильства, а своє «рідне», «органічне», котре потрібно сприйняти й працювати на його розбудову. Водночас через термін «радянський» відбулося витіснення пам’яті про Центральну Раду як єдиний легітимний орган української держави й символ колективних державотворчих прагнень українців та підміна цього поняття новоствореним терміном «радянський». Знову маємо справу з технологією маніпулювання, витіснення й забуття. Слово «совєтський», на думку Ірини Захарчук, символізує спосіб світосприйняття і поведінки, моделі мислення. В їх основі – дихотомічна реальність, примітивізація й спрощення, фальсифікація й маніпуляція. Тож «радянський» є промовистим символом тоталітарного «новоязу», мови, в якій оцінка домінує над значенням [61].
Письменник Андрій Любка додає аргументів у ставленні щодо терміну «радянський». На його думку, це слово після перемоги більшовиків не так різало українцям вухо, до того ж мало у свідомості асоціюватися з демократією, зі словом «радитися», з козацькими радами (але не з Центральною Радою часів УНР). «А насправді ж ішлося про інше, – стверджує він. – Україну окупували, поставили на коліна, найкращі уми й гени вибили – це і був прихід совєтської, але аж ніяк не радянської влади. Коли ми чуємо слово «совєтський», вухо автоматично вловлює в ньому іншомовне, чуже походження. Російська фонетика дозволяє одразу збагнути «звідки ноги ростуть» у совєтської влади в Україні. Так, «совєтський» за мовними критеріями є варваризмом, але якраз це і підкреслює суть цього слова, найкраще передає його зміст. Транслітероване без емоцій, слово «совєтський» не має негативних конотацій, воно просто вказує на чужорідність походження совєтської влади в Україні, на її окупаційний характер. Натомість коли пишемо «совєтський», то відчуваємо й пейоративні відголоски. До речі, у світі більшість країн (крім східноєвропейських сателітів СССР) не перекладають слово «совєтський» аналогом ради, навпаки – скрізь записують його, транслітеруючи російську основу. Так його перенесено і в латину – це видно у відомому словосполученні «homo sovieticus» [62].
У діаспорі слово «совєти» чи то «совіти» так і залишилося в українській свідомості аналогом російського більшовизму та окупації – «перші, другі Совіти». А Юрій Шевельов – український мовознавець найвищого рівня – практично не використовував слово «радянський». Зазначу, що і за 20 років після більшовицького перевороту – під час Другої світової війни не лише у Західній – у 1939 р., але й у Східній Україні повернення Червоної армії у 1943-1944 рр. місцеве населення часом не приховуючи визначало як повернення «совєтів» чи то «червоних».
На завершення розмови про термін «радянський» доцільним було б навести дві думки, які, здається, дуже добре передають його внутрішню сутність: «Є настільки великі порожні слова, що в них можна ув’язнити цілі народи» (Станіслав Єжи Лєц) та «Слово стало засобом обману, підміни цінностей» (Євген Сверстюк).
Зрушення в лексико-семантичному ладі мови
Подолання тоталітаризму, звільнення від його спадщини можемо побачити й у тих зрушеннях, що відбулися за останні роки в українській мові, зокрема, її лексико-семантичному ладі. Приміром, під впливом політичних подій розширився семантичний діапазон слова «бандерівець». Воно тепер стосується не тільки тих українських націоналістів, які вважали себе послідовниками ОУН (б), не лише вихідців із Західної України, а й усіх тих, для кого Україна – соборна, самостійна, незалежна, унітарна держава. Це збірний образ проєвропейських, прозахідних українців, прихильників Майдану [63]. До цього слід додати і образ «жидо-бандерівця» як проукраїнського єврея.
Те саме стосується і появи слів, які мають негативну конотацію. Формування номінативного ряду, про який ідеться, не завершилося, отож, не за горами поява в мові ще дошкульніших, ще в’їдливіших слів на позначення одержимих захисників нашої Батьківщини. Сумувати з цього приводу, переконує Оксана Забужко, не варто. «…Всі помітили, – пише вона на своїй сторінці у Фейсбук, – що з початком бойових дій ми для нападників стали вже не «ХОХЛЫ» – а «УКРЫ»… Дискурс змінився, нас «підвищили ранґом». На місце смішного, дебілкуватого тубільця-салоїда («младшего брата») в імперській свідомості з’явився таємничий, грізний «укр», який чомусь, замість «растворять ворота» й наливати, б’є в морду… «Укри» – це і є, за фактом, визнанням української незалежности, кінець колоніального міфу» [64].
У 2018 р. потужного удару по колоніальних міфах і лексиці завдало і нове вітання, прийняте у Збройних силах України (ЗСУ) – «Слава Україні – Героям Слава!» Президент Петро Порошенко зазначив у зв’язку з цим, що серед наших символів є не лише прапор, герб і гімн, про які написано в Конституції, але й національне гасло «Слава Україні – Героям Слава!». Від нього, каже він, ми відчуваємо колосальне піднесення, а наших ворогів корчить, як чортів від ладану. Це привітання «саме увійшло в наше життя, а тепер настав час надати йому сили закону» [65].
Уперше воно офіційно прозвучало 24 серпня 2018 р. на параді до Дня Незалежності. Невдовзі Верховна Рада України ухвалила президентський законопроект №9036 про заміну вітання у ЗСУ та Нацполіції совєтського зразка «Здрастуйте, товариші!» і «Бажаємо (бажаю) здоров’я!» на «Слава Україні!» і «Героям Слава!» Відповідне рішення 4 жовтня 2018 р. на засіданні парламенту підтримав 271 народний депутат. Крім того, статутне звернення «товариш» змінюється на «пан» або «пані».
Характерно, що російська пропаганда відреагувала на це злісно і з обуренням. Зокрема, прес-секретар МЗС Росії Марія Захарова назвала його калькою з німецького націонал-соціалістичного вітання. «Вважаємо, що це одна з найбільш зухвалих спроб української державної пропаганди закріпити в суспільній свідомості гасло, яке у багатьох в Україні і за її межами асоціюється з Українською повстанською армією (УПА), Бандерою і їхніми злочинами в роки Другої світової війни» [66], – сказала вона.
Насправді, це гасло має давню і глибоку традицію. Вислів «слава України» вживається у творах Тараса Шевченка. Воно у схожій конотації звучить у гімні П. Чубинського – «Ще не вмерла Українa і слава, і воля» (1862). Під час Визвольних змагань гасло і вітання «Слава Україні!» звучало у різних модифікаціях у військах УНР, як-от «Слава Україні! – Козакам Слава!». А Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр» наголошує на поширенні серед повстанців вітання «Слава Україні! – Україні Слава!» Під час Другої світової війни воно було поширене в УПА та ОУН(б), а в ОУН(м) вживали «Слава Україні – Навіки Слава!». Під час українських революцій 2004–2014 рр. це гасло стало популярним як символ революції та антиімперської боротьби. А після початку війни з Росією поширилося на всю Україну. Тож затвердження Верховною Радою цього вітання стало радше визнанням уже доконаного факту.
Постколоніальні синдроми
Попри всі позитивні процеси, що відбуваються наразі в мовній сфері, її очищення від впливу колоніалізму буде тривалим і складним. Постколоніальний синдром проявляється в Україні і у такій специфічній формі, як жахи постсовєтської інтелігенції стосовно втрати чогось «сакрального» – великої російської мови і культури. Для багатьох ця мова лишається чи не єдиним каналом доступу (внаслідок незнання іноземних) до інформації, до новітніх надбань світової науки, культури тощо. Нема сенсу доводити, що знання англійської мови як мови глобалізації надає незрівнянно більших переваг у сучасному світі, ніж російська. Це головна мова Інтернету, яка відкриває доступ до понад 90% всієї наукової інформації, провідних світових медіа тощо. І хоча англійський мовний імперіалізм є найпотужнішим у світі, треба широко відчинити йому двері в Україну і залучити до боротьби з російським мовним імперіалізмом. Англійська ще тривалий час не становитиме загрози, натомість буде важливим засобом інтеграції до Європи і світу. Перед освітою поставлене важливе завдання: підготувати двомовну – з вільним володінням англійською і українською – молодь.
Натомість замість того, щоб концентруватися на відродженні і розвитку української, дехто плекає ностальгію за старими часами, за яких російська обіймала домінуючу, по суті, панівну роль. Чехи на початку ХХ ст. спромоглися радикально відмовитися від «вищої» німецької, якою розмовляло «німецьке місто Прага», на користь рідної. Тож чому українцям не наслідувати цей досвід, як і досвід норвежців і фінів, євреїв в Ізраїлі і всіх інших народів, які відродили у складних умовах свою рідну мову. Йдеться навіть не про абстрактний патріотизм, а про реальну загрозу, адже мовний фактор відіграє стратегічну роль у сучасній війні. І допоки вона триває, «мова ворога» становитеме небезпеку – і україцям треба захищатись.
Українська мова, яка є рідною для 68% населення, досить відчутно заявила про себе як про природний і основний засіб комунікації українців, а також представників інших етносів. Російська мова поступово перестає бути функціонально домінуючою навіть у великих містах. Натомість стає «модним» бути українцем і спілкуватися українською, що демонструє зростання національно-мовної свідомості людей. Примітно, що це стосується передусім молоді, яка почала ідентифікувати себе як українців саме за мовною ознакою. Соціологи зауважують, що за постійного зменшення прихильників надання російській мові державного статусу, зростає кількість тих, хто вважає українську єдиною державною без інших альтернатив. Улітку 2018 р. згідно зі соціологічними опитуваннями більше ніж половина українців (61%) вважали, що українська мова має бути єдиною державною (у 2014 таких було 47%), при цьому російська має вільно використовуватися у всіх сферах життя. Назагал 17% респондентів вважають, що російській мові потрібно надати статусу офіційної в окремих регіонах і зберегти при цьому державний статус української. 19% опитаних висловилися за можливість державного статусу і української, і російської мов. За даними опитування, найбільша кількість прихильників надання російській мові певного статусу – на Півдні та Сході України. Водночас, навіть у цих регіонах кількість тих, хто підтримує збереження статус-кво державної мовної політики, – 40-45% [67].
Те, що сучасна мовна політика в Україні є на правильному шляху, засвідчує висновок, який зробила приватна розвідувально-аналітична компанія США Stratfor. Її фахівці вважають, що однією з важливих причин, через яку Росія втрачає Україну, стає зниження впливу тут російської мови [68].
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
________________________
42. Motyl Alexander John. The Ethnic Stability of the Soviet Multinational State: Conceptualization, Interpretation, Case study, Columbia Univ. 1984 Studies in Comparative Communism. Vol. 18 (4). Winter 1985. Pр. 284–285.
43. Motyl A. Will the Non-Russians Rebel? State, Ethnicity and Stability in the USSR. Ithaca and London: Cornell University Press, 1987. 188 p
44. Прокуратура Донеччини вимагає скасувати рішення облради про визнанняросійської мови регіональною.
45. У Криму не залишилося українських шкіл.
46. Щур Мария. Эксперты RAND: Россия использует русскоязычное население для подрыва Украины.
47. Кулик Володимир. В усіх типах медій споживачі віддають перевагу продуктам українською мовою.
48. Квота української музики на радіо з 8 листопада збільшується до 35%.
49. Книжкові пропозиції, рекомендовані до закупівлі у 201850. В Україні розпочинається десятиліття української мови – указ від 31 травня 2018.
51. Стратегія популяризації державної мови до 2030 року «Сильна мова – успішна держава».
52. Профільний комітет ВР схвалив до другого читання текст «мовного» законопроекту. URL: https://ua.interfax.com.ua/news/political/554485.html
52а Michael A. Moser Opinion: “Ukraine’s New Language Law Doesn’t Ban Russian but Ends the Discrimination of the Speakers of Ukrainian” July 18, 2019
53. Назарбаев заставит Казахстан писать на латинице.
53а. Німчук В.В.Проблеми українського правопису в ХХ ст. // Український правопис. (Проект найновішої редакції). – К.,1999. – С. 242-333
53b Історія Національної академії наук України (1941–1945) : Частина 1. Документи і матеріали / Редкол.: О.С. Онищенко (відп. ред.) та ін.– К., 2007.– 808 с.
54. Гриневич В. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945). Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2007. 520 с.
54а. Історія Національної академії наук України (1941–1945) : Ч. 2. Додатки / Редкол.: О.С. Онищенко (відп. ред.) та ін.– К., 2007. – с.54].
55. «Латиниця і гіперлуп»: соцмережі обговорюють ідею Клімкіна. 29 березня 2018.
56. Міносвіти винесло проект нової редакції Українського правопису на громадське обговорення.15.08.2018. URL:https://ua.interfax.com.ua/news/general/524892.html
57. Попова Тетяна. Новий проект Українського правопису: основні зміни та думки експертів57а. Кабмін затвердив новий Український правопис57b. Новий проект правопису: що змінять в українській мові та чому це важливо58. Ренчка Інна. Лексикон тоталітаризму. Київ: Кліо, 2018. 232 с.
59. Масенко Лариса. Мова радянського тоталітаризму. Київ: ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2017. 240 с.
60. Забужко О. Мова і влада // Дніпро, № 11, 1990.
61. Архів автора.
62. Любка Андрій. Радянський чи совєтський – яке слово вживати?63. Степаненко М. Українська мова і суспільно-політичні трансформації сьогодення.
64. Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко).
65. Порошенко: Від «Слава Україні!» ворогів корчить, як чортів від ладану.
66. У Росії різко відреагували на нове вітання ЗСУ «Слава Україні – Героям Слава»
67. Українська мова має залишатися єдиною державною мовою в Україні, вважають понад 60% громадян – соцопитування68. Почему Россия теряет Украину: в разведке США назвали две неожиданные причины26.5т
