«Іноді щось нове починається з розмови про речі, які давним-давно вважаються самоочевидними, або ж просто з пригадування того, що вже кануло в забуття». (Карл Шльоґель, 2006)
Галицьке коріння Вільгельма Райха
В упорядкованій автобіографії Вільгельма Райха назва місцевості його народження дивним чином обійдена мовчанкою. Народився він у 1897 р. і, за його власним твердженням, був «первістком не найбідніших батьків у маленькому сільці» (W. Reich 1994, S. 13). Згодом батьки переїхали до більшого маєтку на Буковині, хлопець вчився в німецькій гімназії у Чернівцях. В часи Першої світової служив в австрійському війську, згодом, 1918 р., розпочав навчання у Відні, де познайомився із Зиґмундом Фройдом. Той був, вочевидь, під таким враженням від Райха, що прийняв його, допіру двадцятидворічного студента, до Віденського психоаналітичного товариства.
Під час університетських студій мені ніколи не доводилося займатися Райхом докладніше. Ім’я було відоме, але всі мої знання про нього обмежувалися лише загальною інформацією й чужими коментарями: психоаналітик, комуніст, характер-аналітик, секс-терапевт, заклинач дощу. Людина явно непроста й незручна. Вже ближче моє знайомство з життєвою історією Вільгельма Райха розпочалося з однієї плутанини, що мала далекосяжні наслідки. Якось на письмовому столі свого колеги я побачив книжку «Випадок Вільгельма Райха» (Der ‚Fall’ Wilhelm Reich (Fallend & Nitzschke 2002)). В ній ішлося про виключення Райха з Міжнародної психоаналітичної асоціації 1934 р. Яка драматична доля одного з найталановитіших учнів Фройда![1] А ввечері того самого дня по телевізору йшов фільм ‒ «Випадок Вільгельма Райха» режисера Антоніна Свободи (2013 р.). Вже по кількох хвилинах перегляду стало зрозуміло, що тут мова про зовсім інший, проте не менш захопливий «випадок» Райха. Головний сюжет розгортався довкола Райхових суперечливих експериментів з дощовими гарматами та акумуляторами «органону», які він провадив на еміграції в Північній Америці. За наказом тамтешніх служб результати його досліджень були знищені, а книжки ‒ спалені. Насамкінець Райха навіть заарештували. Він помер 3 листопада 1957 р. в американській в’язниці м. Левісбурґ (штат Пенсильванія), де відбував дворічне покарання[2]. Як випливало з фільму, Сполучені Штати 50-х рр. були для таких, як Райх, ‒ підозрюваних у прихильності до комунізму і шарлатанстві ‒ аж ніяк не місцем свободи. Своїм трагізмом його доля нагадує грецький міф: уникнувши Голокосту в Європі, він до самої смерті зазнавав переслідувань в країні необмежених можливостей.
Однак де ж розпочалося життя цього дивовижного чоловіка? Згідно запису №93 зі шлюбної метрики львівської юдейської релігійної громади (Фото 2) Райхові батьки одружилися в 1895 році. Мати Цецилія була родом із Бродів, батько Леон жив у Добряничах (польск. Dobrzanica, нім. Dobzau), де управляв сільським господарством. Як вказує Рац (1994 р.), саме там і народився Вільгельм Райх. Чи збереглася в тамтешній громаді хоч якась пам’ять про її знаменитого сина?
Колективна пам’ять
У фокусі цього дослідження – колективна пам’ять одного села. Для вироблення якісних оцінок в цій роботі використовуватимуться особисті спогади мешканців с. Добряничі та застосовані ними техніки пригадування; спогади добряничан, викликані в процесі комунікації між собою або з дослідником; спогади, представлені у поселенні фізично, тобто матеріальна культура; спогади, що з’являються у дослідника/-ці в процесі збору даних на місці та при подальшому їх аналізі; результати досліджень літературних та письмових джерел.
В ідеальному випадку, тобто коли члени певної групи мають подібні або порівнювані життєві досвіди, себто, коли вони беруть участь в «кон’юнктивному просторі досвіду» (за Маннгаймом, 2003; orig. 1922-1925), вони здатні не тільки видобути наявні індивідуальні знання і привнести різні подробиці та перспективи, але так взаємно асоціативно себе розворушувати і стимулювати, що початкові прогалини в спогадах окремих членів групи починають заповнюватися. Не варто вважати, ніби група завжди сама для себе є змістовим корективом (в сенсі знаходження істини), однак в груповій дії виразно знаходять своє відображення стилі пригадування, норми, пропуски, а також часові контекстуалізації. В цьому сенсі груповий результат можна розуміти як документ певного історично сформованого обходження з пам’яттю. За допомогою методів реконструктивного соціального дослідження колективне обходження з пам’яттю стає доступним для виявлення його сенсу.
Останні наукові доробки переконливо демонструють, що з’явився виразний опозиційний рух до психологічного мейнстріму, який більше не бажає нехтувати пізнавальним потенціалом праксеологічних, колективних та діалогічних знань. У Відні цей рух інституційно оформився із заснуванням Інституту психології культури та якісних соціальних досліджень (Institut für Kulturpsychologie und qualitative Sozialforschung (ikus), 2007 р.) та Психологічного факультету в Приватному університеті ім. Зиґмунда Фройда (SFU).
Томас Слунецко (2008) в своїй габілітаційній праці докладно розвинув медійно-теоретичне тло цієї «науки, що прагне виступити в ролі культурної психології». А якісне соціальне дослідження (напр. Przyborski & Wohlrab-Sahr 2013) пропонує методологію для емпіричного втілення цієї дослідницької програми (див. статтю Slunecko & Benetka, 2017). Поєднання культурної психології та якісного соціального дослідження враз уможливлює постановку нових дослідницьких питань, в нашому випадку таких: «Що таке цілісна історична пам’ять села під оглядом його громади, архітектури, історії тощо?» Або ж: «Як формується пам’ять в процесі взаємодії з дослідником/-цею?» Чимало відповідей на ці питання лише частково існують в усвідомленій формі, але імпліцитно проявляються у щоденній життєвій практиці людей (Bohnsack 2007). Цю життєву практику можливо відчитати як через тілесні й поведінкові вияви (Bourdieu 2008), так і через навколишню матеріальну культуру (Attfield 2000). Водночас необхідно враховувати, що живі спільноти ‒ потенційно непередбачувані, опірні і суверенні. Вони не завжди лише з готовністю відповідають на запитання дослідника, але й, своєю чергою, можуть здивувати його несподіваними запитаннями, завданнями та очікуваннями.
На батьківщині Вільгельма Райха
Подорожі євреїв місцями своїх предків ‒ явище дивне. Ми вирушаємо в далекі краї, мовою яких зазвичай не володіємо, часто з мізерною інформацією, в пошуках якогось зв’язку. Якби йшлося лише про знання, пошуки в інтернеті могли б, з певністю, дати значно більше інформації, аніж безпосередній візит у ті місцевості. Однак ми шукаємо якогось емоційного знання, яке нам не годні дати жодні статті й фотографії. Та чи знаходимо ми його? І ‒ що, мабуть, важливіше: чи досить лише задовільнити свою особисту цікавість, а чи, можливо, це накладає на нас більшу відповідальність? (Adler 2017)
Вільгельм Райх народився в Добряничах (польськ. Dobrzanica, нім. Dobzau), куди й прямуємо автом зі Львова. На місці нас зустрічає сільський голова ‒ Зеновій Винницький. Питання про будинок народження Райха приводить його в замішання. Можливо, нам пощастить, якщо попитаємо в пані Катерини, однієї з небагатьох сільських старожилів. Вона хоч і не найстарша, але має прекрасну пам’ять і знає всіх, хто живе й жив раніше в селі.
Пані Катерина, бадьора 82-річна жінка, сідає у затінку дерева й одразу ж перебирає розмову: «А кого пан шукає?» (…) А в нього була жінка чи якісь родичі? (…) Якщо він був знаменитий, то, скорше за все, жив у горішній частині вулиці». «Ні, тоді він ще не був знаменитий», ‒ заперечує голова. «Так, але німців ми пам’ятаємо, і євреїв також, ‒ каже пані Катерина, ‒ там, наприклад, була корчма[3], там були євреї. (…) У Ганни ж був один хлопець, такий рудий, як же ж його звали? (…) Як кликали того Вільгельма Райха в дитинстві?» ‒ питає вона мене. На що мені приходить на думку лише малоймовірне «Віллі». В цю мить мені видається абсурдним, щоб Райха колись кликали так тут, в теперішній Україні. Тому я анітрохи не дивуюся, що це ім’я нічого не промовляє моїм співрозмовникам. Лише пізніші розвідки підтвердили мою інтуїцію. Райха й справді кликали в цій пестливій формі, принаймні його мати (W. Reich, 1994, с. 24) і знайомі в роки навчання у Відні (Sharaf, 1994, с. 44).
Пані Катерина далі перебирає в пам’яті людей, які, на її думку, могли б допомогти у пошуках слідів Вільгельма Райха. Кожне пригадане ім’я вона вимовляє голосно і виразно, описуючи всіх чоловіків та жінок через певні характерні для них ознаки ‒ наче в цей спосіб кидаючи собі та іншим такі собі «м’ячики пам’яті», аби якнайшвидше закрити прогалини в пам’яті групи. «Ще трохи пам’ятаю Шейка, той похований тут, біля маминого дому». Я, зі своєю ламаною українською, намагаюся стежити за цими оповідями. Відчуваю, що вони усе більше крутяться по одному колу. Жоден з початково доволі обнадійливих родинних слідів не приводить, врешті-решт, до Вільгельма Райха.
Найбільш ранні спогади добряничан сягають їхнього власного дитинства, що припало на середину тридцятих років. Переломним моментом для всього села ‒ і в цьому всі одностайні ‒ став прихід в тодішню польську Добжаницю радянської армії. Тому подальша розмова зосереджується на єдиному ключовому питанні, а саме: чи жив Райх у Добряничах до чи за «москалів». «Якщо він був тут раніше, то його в принципі неможливо згадати», ‒ рішуче заявляє пані Катерина. Про нього міг би хіба розповісти її покійний батько або вчитель німецької школи, куди вона ходила дитиною. «Але в того вчителя не було ні жінки, ні дітей», ‒ додає голова, скрушно зітхаючи, бо через брак нащадків і цей слід зникає у піску.
Тут я спохоплююсь, навіщо ми взагалі сюди приїхали: щоб знайти будинок, в якому народився Вільгельм Райх. Пані Катерина пригадує, що якийсь єврей жив там нагорі, на пагорбі, а другий […] ‒ тут пан голова різко її перебиває: цю ідею можна одразу відкинути, адже розшукуваний був австрійцем чи німцем, а не євреєм. Мій коментар, що одне не виключає іншого, явно змушує його задуматись.
Насамкінець пані Катерина радить нам пошукати в старій частині цвинтаря. Там ще збереглося кілька «німецьких» могил, які, можливо, дадуть нам якусь підказку. «Über Stock und über Stein…»[4] ‒ промовляє нам по-німецьки на дорогу пані Катерина. Ця приказка раптово зринула в її пам’яті ще з дитячих років. Я розмірковую над цим, поки ми розбитою дорогою виїжджаємо до цвинтаря. Ця вулиця в селі й досі називається «Колонія», тому що колись там було поселення німецьких колоністів. Хоча родинний будинок Вільгельма Райха досі не знайдений, ми безперечно перебували в тій, з виду непоказній, але обтяженій історією місцевості, звідки починалася Друга світова війна. «Німецька колонія» в Добряничах ‒ який евфемізм для однієї з багатьох зародкових клітин нацистської політики «життєвого простору на Сході» (Lebensraum im Osten)!
Голова Винницький пропонує ще зайти до пана Івана, одного зі старожилів села, який живе в будинку по правій стороні Колонії. Можливо, він щось і пам’ятає про Вільгельма Райха. Над вхідними дверима його хати висить неодноразово перефарбована табличка, яка, як твердить голова, залишилася ще від німців, що мешкали тут у Другу світову, бо це був будинок коменданта. Через малесенький передпокій ми попадаємо в кухню, де на стільці сидить пан Іван. Голова запитує його про Вільгельма Райха: чи пан знає, де той жив. Пан Іван тяжко підводиться, спираючись на костур, щоб краще розгледіти прибульців. Авжеж, знає, каже пан Іван: «Внизу, біля сільської криниці!» Ми цілковито заскочені, голова теж. Пан Іван підступає до нас ближче. «Ця криниця ще й досі є!» ‒ продовжує він. Голова для певності перепитує, чи все він правильно зрозумів: «І цей Райх справді жив там, у долині?» «Так точно, там він жив! ‒ ствердно киває пан Іван, ‒ він там жив!» Ми дуже схвильовані: довідатися про австрійського єврея Вільгельма Райха в самій колишній оселі нацистського коменданта!
Пан Іван починає розповідати про Вільгельма Райха. Йому самому тепер вісімдесят шість, з 1930 р. народження. «Вибачайте, але я вже таки трохи пожив. Німців ‒ я їх усіх пам’ятаю! Як-не-як, з ними ріс!» Я ж дуже збентежений ‒ адже в особі пана Івана ми нарешті знайшли людину, яка допоможе нам просунутись в пошуках ‒ нарешті свідок часу, якому відомо ім’я Райхів і навіть місце, де ця родина колись жила.
Та після першої ейфорії в нас потроху починають закрадатися сумніви. Якщо пан Іван народився у 1930 р., то що конкретно пам’ятає про Райха? ‒ питає голова. «Що то був за чоловік? Хто він був?» ‒ доповнює моя дружина. Пан Іван дивиться попід ноги і глибоко зітхає. «Він був німець, єврей, австріяк», ‒ підказує голова. Погляд пана Івана блукає, так ніби він поринув у свої думки й насилу добирає слова. «Цього… я вже… не знаю…» Кілька разів він ще пробує щось сказати: «Я вже давно… давно, давно то було… дуже давно я з цими німцями тутка виріс!» Голос його бринить; по щоках покотилися сльози. Він марно силкується витерти їх з лиця картатою бавовняною хустиною. Так ніби вмить ожиле минуле заводило його рукою. Жестикулюючи, нарешті він видає: «Вони мене годували!», «Я був два місяці, як тато помер. Я бідний був, аж синій!» Лише тепер йому вдається довести руку до лиця і висушити хустинкою сльози. «Мене тії німці тримали. Гайнріх називався один. Я прийшов там до хати, а сільський староста Кароль запитав його жінку: «Лізо, ти дала вже малому їсти? … Нагодуй його!» Пан Іван висякується і радісно усміхається: ці німці були порядними людьми і врятували йому, дитині, життя. Наступне питання голови ‒ чи він, бува, не плутає того Гайнріха з Вільгельмом Райхом? ‒ пан Іван майже не бере до уваги. «Ох, знаєте, ‒ каже, ‒ люди весь час міняються. Один жениться, другий вмирає, …»
Дім, в якому народився Вільгельм Райх?
«Багато хат були помальовані в ясно-синій колір. Колись це означало, що тут живе дівчина на виданні». (Мартін Поллак, 2014, с. 90)
Пан Іван дав нам підказку: можливо, родина Райхів жила в нижній частині Колонії. Отож ми сідаємо в машину і знову їдемо в той бік, звідки приїхали. Повільно, в темпі ходи, котимося ми з пагорба, яким веде сільська вуличка, і обмацуємо кожен дім уздовж неї очима, вишукуючи бодай найменших ознак, що могли б зрадити його колишню належність родині Райхів: чи то форма будівлі, чи її вік, або стан? Але всі будинки виглядають якось однаково. Це наче типові українські глиняні хати, які я вже бачив по інших галицьких селах: подовгасті одноповерхові споруди з двосхилим дахом. Мою увагу привертає один особливо занепалий будинок по лівому боці вулиці, із зяючими тріщинами в стінах. Чи міг би він бути місцем народження Райха? Голова заперечно хитає головою. Будинок зруйнований, просто тому що дуже довго стоїть порожній. Та все ж ми виходимо з авта, щоб оглянути його і прилеглу ділянку, де могли б би бути залишки фундаменту старої хати родини Райха.
Після нашої подорожі в Добряничі мені потрапила до рук книжка австрійського журналіста й дослідника Галичини Мартіна Поллака «Отруєні пейзажі» (2014 р.). У третій главі Поллак описує випадок, який особливо привернув мою увагу своєю подібністю до моїх власних «польових» досліджень. Його історія відбувалася лише за двадцять кілометрів на південь від Добряничів: американський лозошукач на очах у здивованих українських селян обходить з лозою поле поблизу містечка Рогатин, шукаючи місць масових єврейських поховань. Та поки не копнеш землю, знайти щось годі. 20 березня 1942 р. в Рогатині[5] було брутально вбито декілька тисяч євреїв, приблизно половину місцевого населення.
В Добряничах до 1939 р. жило (за середньою статистикою по Галичині) приблизно 10% євреїв; у 1881 р. навіть 103 з тодішніх 623 мешканців села були «юдейського віросповідання» (Sulimierski & Walewski 1881, S. 83); сьогодні тут не залишилося жодного. Найвідоміший (єврейський) син села, Вільгельм Райх, під час масакри в Рогатині 1942 р. перебував уже в далекій Америці. Те, що в тому самому році він заснував свою відому лабораторію з дослідження органона і саме на просторих полях рустикального штату Мен, на цьому тлі набуває особливого звучання: так ніби галицька батьківщина Райха відродилася далеко на Заході саме в той момент, коли на Сході остаточно загинула. Зі слів очевидців, Райх, розбудовуючи в Мені дослідницьку територію площею в 1,1 кв.км, всією поставою уподібнився до свого батька Леона[6]: «Здається, Райх успадкував від батька його непересічний управлінський талант. Справді, в Органоні він із задоволенням керував всіма практичними справами: від будівництва до продажу деревини» (Sharaf 1994, S. 45). Bourdieu та ін. (2009, S. 118) виходять з того, що «обжитий (тобто привласнений) простір функціонує як вид спонтанної символізації соціального простору». З цієї соціологічної перспективи можна також розпізнати в наведеному прикладі «інерційну силу структур соціального простору» у просторі фізичному.
Яким чином це стосується Добряничів? Якщо спогади тутешніх людей не сягають глибше їхнього власного дитинства, то чи існує тоді, навпаки, щось на кшталт «інерційної сили фізичного простору» в соціальному просторі? Якщо так, то, можливо, це дозволило б нам реконструювати структури цього соціального простору. Тільки які в нас шанси на відповідь, якщо й матеріальні вихідні дані в цьому просторі знищені в ході двох руйнівних Світових воєн та панування насильницьких режимів, що приходили на зміну один одному, ‒ нацистського і радянського?
Не знайшовши на цій ділянці ані фундаментів, ані могил, ми нарешті остаточно припиняємо пошуки родинного будинку Райха в Добряничах. Наостанок до нас ще підбігає пані Катерина: хотіла сказати, що пан Іван цілковито нас змилив. На місці, де ми мали шукати за його вказівкою, Вільгельм Райх ніколи не жив. Як вона вже казала, цвинтар ‒ єдине місце, де ми ще можемо спробувати щастя. Ми вирішуємо дослухатися до її поради, знов розвертаємо машину, оскільки цвинтар лежить на пагорбі, і їдемо, вже вп’яте, по вулиці Колонія, в той бік, де дорога розгалужується на південь і північ.
Цвинтар: подорож у часі до старої Австрії
Цвинтар лежить при дорозі, що з’єднує колишню німецьку колонію з давнішнім центром села (Фото 13). Ми не плекаємо особливих надій знайти тут якісь сліди Вільгельма Райха. В його автобіографії сказано (W. Reich 1994), що батьки його померли за 200 км на південь звідси, в с.Южинець поблизу Чернівців. Натрапити на могили інших родичів ‒ теж малоймовірно. У євреїв, як і в інших селах Галичини, був окремий цвинтар. А за совєтів єврейські цвинтарі повсюдно ліквідовували, надгробні мацеви вивозили або ж частково використовували для будівництва. Фото 10 Німецький фотограф Крістіан Германн документує знахідки такого роду в своїх «Галицьких диптихах» і публікує їх на Facebook. «Галицький диптих ІІ» ‒ єврейський цвинтар в галицькому містечку Монастириська був зруйнований у 1980 р., незадовго до розпаду Радянського союзу. Уламки надгробних каменів були використані для будівництва фундаментів свинячого хліву в колгоспі сусіднього села Горішня Слобідка. Коли штукатурка полущилась, з-під неї проступили єврейські літери (Herrmann 2017).
Якби на Добряничівському цвинтарі були поховання когось із членів родини Райхів, сільський голова чи інші мешканці нам би про це сказали. Записи в шлюбній книзі (Фото 2) однозначно свідчать, що Райхова мати, Цецилія Роніґер-Райх, була родом з Бродів, за 90 км звідси. В біографіях самого Вільгельма Райха (W. Reich 1994) ‒ як пера його дружини Ільзи (I. O. Reich & Reich 1975), так і його сина Петера (P. Reich 2015) ‒ немає жодних згадок про те, де жили його дідусі й бабусі. Шараф згадує (Sharaf, 1994, S. 56), що заможний двоюрідний дід Вільгельма Райха, Йозеф Блюм, чиїм маєтком в Южинці управляв батько Вільгельма Леон (Sharaf 1994, S. 43), внаслідок економічної кризи 1929р. втратив усі статки. Згодом йому вдалося отримати місце в старечому будинку під патронатом «Бней-Бріт». А його сестра і Райхова бабуся по матері, Йозефіна Роніґер, без фінансової підтримки першої Райхової дружини Отилії взагалі опинилася б на вулиці. Райх категоричо відмовився допомогати власній бабці, оскільки та постійно налаштовувала свою доньку проти її чоловіка, Райхового батька. Де поховані Йозеф Блюм і Йозефіна Роніґер, а також брати Леона Райха ‒ Арнольд (юрист) і Бернард Райхи ‒ достеменно невідомо. Могила самого Райха лежить за 7000 км від Добряничів, в його садибі «Оргонон» в Ренґлі (штат Мен).
Та все ж ми рушаємо слідом за головою на сільський цвинтар. Цікавість врешті бере гору: ану ж, там таки вдасться знайти щось варте уваги. В центрі цвинтаря стоїть уквітчаний пам’ятник на честь учасників місцевого руху опору в часи Другої світовій війні. Звідти потрапляємо в бічний закуток, зарослий високими деревами й густим килимом трави. Там ми й справді знаходимо кілька німецьких могил різного стану збереженості: одні заросли травою, інші перехнябилися або завалилися. Як вдається відчитати з дат, ці поховання давніші за більшість інших на цвинтарі, і вони дійсно саме з часу народження Райха.
«Франц Фішер, вчитель, 1858-1920» – він міг би бути знайомим з родиною Райхів, тим більше що батько Райха був великим прихильником німецької культури. Не випадково Леон Райх нарік свого первістка Вільгельмом ‒ на честь німецького кайзера, якого шанував як «ідеал» (W. Reich 1994). Ах, якби ж то можна було запитати в мертвих! Потроху я починаю усвідомлювати, що «німецька колонія» існувала тут набагато раніше, ніж я припускав.
Надгробки з німецькими написами: Rosine Matthias (1841-1899), Christian Fischer (1818-1881) und Lehrer Franz Fischer (1856-1920). Напис «Спочивай мирно, земні турботи вже не гнітять твоє шляхетне серце. Розіне Матіас, уроджена Аріо,1899.
Німецька колонія в Добряничах
Повернувшись до Відня, я зайнявся архівними пошуками. Передусім мене цікавить питання: чи можна щось більше довідатися про німецьку колонію в Добряничах. Однозначно, що її заснування було не поодиноким випадком, а результатом ще 1774 р. розпочатої Марією Терезією та продовженої згодом Йозефом ІІ цілеспрямованої політики колонізації сільських місцевостей Галичини. В 1781р. Йозеф ІІ видав Патент (указ) про поселення і Патент про толерантність, який надавав православним та протестантам право на вільне віросповідання (Klijanienko-Birkmann 2014, S. 28). Поступово скасовано панщину. Едикт від 1782 р. надав релігійну свободу в тому числі євреям. Таким чином німецьким підданим з усіх тодішніх територій Священної Римської імперії німецького народу, незалежно від їхньої релігійної приналежності, відкрито можливість переселитися в Галичину. Нові поселенці зголошувалися аж із Вестфалії, Пфальцу та Саарланду. Відень забезпечував їм безкоштовний переїзд. В Галичині адміністрація будувала для них власні доми, надавала поля й пасовища, видавала необхідну худобу та рільничий реманент. Чергову привабу становило звільнення на 10 років від мит і податків та звільнення найстаршого сина від військової служби. Основною ідеєю цієї політики мало бути: цивілізувати через німецьку мову та культуру малорозвинутий і дикий Схід. Кожен крок скурпульозно планувався і фінансувався з боку держави. «12-20 родин утворювали колонію, якій уряд виділяв ріллю, будинки, пасовища та ліси» (Rudolf von Österreich, 1898, S. 472).
Німецьку колонію в Добряничах засновано 1786 року (Дума, 2013). За своєю структурою (див. фото 13) вона просто ідеально відповідає опису з праці кронпринца Рудольфа:
«Німецькі колонії в Галичині розсіяні по північному схилу Карпат, в басейні річок Вісли та Сяну, а також по східно-галицькій рівнині. Вони лише зрідка утворюють окрему громаду, а зазвичай інкорпоровані в польські та рутенські (прим.: русинські, тобто українські) спільноти. Проте виразно відрізняються від своїх сусідів та інших членів громади. Вже самою своєю планомірною забудовою колонії різняться від слов’янських сіл. Обабіч сільської дороги стоять цілковито однакові, приємні, біленькі ‒ хоча зовсім непоказні будинки; з одного кінця колонії височить церква[7] і школа. Вже з першого погляду видно, що це людське поселення було закладене за розробленим в канцелярському кабінеті шаблонним планом, що тут правили винятково циркуль з лінійкою. Тут не знайдеш того припасування до умов місцевості, того позірного безладу, зумовленого природним розростанням первинного поселення» ((Rudolf von Österreich, 1898, S. 472).
Отож, Добцау ‒ це не тільки взірець індивідуального поселення німецьких колоністів, але й репрезентативний приклад «одного з найсистемніших просвітницьких експериментів Нового часу» (Amar 2015, S. 25; Wolff 2012, S. 20). Хоча на початках інтерес Австрії до Галичини був радше невеликий, адже набуття нових територій завжди пов’язане також із ризиком послаблення обороноздатності й ресурсів, та врешті-решт з політично-військових міркувань було вирішено в 1772 р. взяти участь, разом з Пруссією та Росією, в розборі польських земель, щоб не надто відстати від обидвох міцніючих моцарств.
Галичина внаслідок свого географічного положення ‒ як природна буферна зона проти Росії ‒ могла послужити, з одного боку, як «ґлясіс Австрії» (Manner 2015, S. 119), а з іншого ‒ стати в майбутньому бажаним об’єктом обміну або компенсації за інші територіальні претензії Габсбурґів у Європі. У міжчассі ж належало покращити економічні показники, зміцнити обороноздатність, розвинути (німецьку) культуру й послабити польську шляхту. «До середини XIXcт. сільське німецьке населення краю збільшилося до 39 800 осіб, загальна кількість німецького населення ‒ до 93 300 осіб. Було засновано 50 дочірніх поселень, з них 4 в Західній і 46 ‒ у Східній Галичині, до яких в наступні роки додалося ще 25» (Klijanienko-Birkmann 2014, S. 28).
Внаслідок Австро-угорського компромісу (1867 р.) значно ширшу автономію в рамках Габсбурґської монархії отримали не тільки угорці, але й поляки Галичини. Польська стала повсюдно офіційною мовою, та й у побуті вона була значно поширеніша, ніж німецька. В католицькій церкві переважала польська. Саме католицькі поселенці внаслідок шлюбів втрачали зв’язок із німецькою культурою. Тому, на думку цісарсько-королівських хроністів, в Галичині були дві основні групи репрезентантів німецькості: протестанти та німецькомовні євреї. До останніх належала й родина Вільгельма Райха. Хай як парадоксально звучить це з теперішньої перспективи, але саме на єврейських колоністів покладали надію в справі захисту німецькості в Галичині. Останні відмежовувалися від галицьких євреїв, що розмовляли переважно на їдиш[8]. Однак і протестанти, через свою самостійність і релігійні переконання, виявляли високу опірність полонізації. Вони з власної ініціативи підтримували, як адміністративно, так і матеріально, поширення німецької культури та мови (особливо через «Товариство Ґустава-Адольфа»). Скажімо, в Добряничах євангельска церква збудувала під одним дахом молитовний дім і школу (k.k. evang. Oberkirchenrathe, 1875, S. 216) і, ймовірно, запросила на вчителювання Франца Фішера, чий надгробок можна знайти на Добряничівському цвинтарі (Фото 11). Адже цвинтарі «в усіх колоніях та Львові мали бути у спільному користуванні громади» (ibid. S. 217). У школі був один клас. Молитовний дім був освячений у 1826 р. і споруджений, правдоподібно, незадовго до цього. В розмові пані Катерина згадує, що він проіснував ще до сорокових років і до того часу на ньому ще били дзвони.
Підсумки
Для дослідника (науковця, детектива, митця, журналіста…) нема, мабуть, захопливішого досвіду, ніж той, коли він, повернувшись розчарований без особливих результатів з місця дослідження, береться опрацьовувати матеріал і раптом виявляє, що відповіді весь час лежали в нього перед носом. Італійський режисер Мікеланджело Антоніоні унаочнив цей момент, присвятивши йому один зі своїх найлегендарніших фільмів: «Blow-Up» оповідає історію молодого фотографа, який одного надвечір’я зробив у парку кілька випадкових знимок. Проявляючи вдома світлини, він виявив деталі, що вказували на вбивство. Завдяки багатократному збільшенню (англ. Blowup) йому вдалося реконструювати весь перебіг злочину. На моє переконання, такі «антоніонівські моменти» належать до найбільших рушіїв якісного культурно-психологічного дослідження. Водночас в ньому матеріалізується одна з найсуттєвіших його особливостей: засаднича готовність ‒ як у випадку антоніонівського фотографа, з його непогамовною прискіпливою детективною цікавістю ‒ вийти за власні дисциплінарні межі задля отримання нових і несподіваних результатів.
У випадку дослідження села Добряничі було можливим збагатити лише фрагментарно наявні знання, виявлені внаслідок суто психологічного розгляду, відомостями зі сфери історії, матеріальної культури, соціології, філософії, мандрівної літератури тощо. Отож, культурно-психологічна реконструкція відрізняється від психологічного дослідження з його висуненням та перевіркою гіпотези, по-перше: контекстуалізацією та перспективізацією результатів. Без цього кроку габсбурзька колонізація Галичини, мабуть, ніколи не потрапила б у фокус цього дослідження.
Другою важливою складовою культурно-психологічно-реконструктивної логіки пізнання є систематичне включення і рефлексія дій та поведінки дослідника, пов’язаних із дослідженням. Матеріал випадку трактується як спільний результат досліджуваних осіб та дослідника і в такий спосіб оцінюється. Це дозволяє методично контролювати внесок дослідника, а також використовувати його для глибшого розуміння результатів.
Третім істотним аспектом культурно-психологічного реконструктивного дослідження слід назвати пошук гомологій. В усьому обсязі досліджуваного матеріалу, зібраного з різних джерел, ведуться пошуки червоної нитки, аж поки нарешті не постане кінцевий зв’язний візерунок. З одного боку, це є методичним інструментом контролю: спільності та відмінності (напр., між дослідником та досліджуваними) не просто припускаються, а доводяться на підставі матеріалу випадку. А з другого боку, як демонструє наш випадок, ‒ такий підхід уможливлює роботу з надзвичайно розмаїтими даними: інтерв’ю, архітектурою, історичними джерелами, белетристикою. Що різноманітніші переспективи на предмет (тут: історична пам’ять окремого українського села), то виразніше проявляється спільний сутнісний характер (Dokumentsinn,KarlMannheim). Епістемологічно пошук спільностей можна вважати абдуктивним методом (Valsiner 2017). Мета цієї логічної операції ‒ реконструкція тих імпліцитних регулярностей та орієнтацій, які проступають в матеріалі з різною силою і виразністю, часом беззв’язно і фрагментарно, але водночас пронизують його наскрізь і структурують.
Що залишилося після знищення?
Найбільший виклик для нашого дослідження становить подолання потрійного рубежу історичної пам’яті про Першу, Другу та Холодну війну, що надзвичайно ускладнює реконструкцію зв’язного масиву колективної пам’яті про минуле. Розмови з сучасними мешканцями та обстеження матеріальної культури с. Добряничі виявили, що Вільгельм Райх в місцевості свого народження не є складовою частиною ні особистої, ні комунікативної, ні матеріальної пам’яті. Його ім’я й життя, як і німецько-австрійська культура, до якої він належав, цілковито відійшли у забуття. Залишилися лише мізерні вказівки на колишнє етнічне, релігійне та соціальне розмаїття. У старожилів збереглися епізодичні позитивні дитячі спогади про німецьких поселенців і німецькі школи, про німецьких вчителів і дітей. Про ті часи свідчать також і німецькі надгробки на цвинтарі. На рівні повсякденного мововжитку в українську мову та її галицький діалект увійшли окремі словарні запозичення: напр., «кіндре» (нім. Kinder), дах, фарба, кнайпа, фляшка, шухляда, папір, ціль та ін. Деякі старші люди, як-от п.Катерина, ще можуть пригадати один-два рядки німецького вірша. Дід моєї дружини, родом із села на польсько-українському кордоні, вивчив у школі фразу: «Mutter, pack den Rücksack schnell!»[9] З сьогоднішнього погляду можна відчути в цій фразі передвістя лихих часів, що насувалися на тодішніх школяриків.
Мовні пережитки німецько-австрійсько-юдейської культури в Галичині свідчать, що йозефінський просвітницький проект «колонізації через освіту» залишив свої сліди, особливо на селі, аж донині, хоча й конкретні спогади про ті часи давно вже вигасли.
В матеріальному плані будинки колоністів, що збереглися в багатьох місцях, принаймні на рівні фундаментів, ще з XVIII ст., в ансамблі з закладеними в ході колонізації будівлями, вулицями, земельними ділянками і полями становлять сьогодні значно недооцінену історичну спадщину Галичини. Через їхню велику кількість і скромність будівельних матеріалів (глина і дерево) пізніші господарі, а тепер і закордонні відвідувачі не сприймали ці будинки як «німецько-австрійські», хоча, як у випадку Добряничів, про їхню колишню приналежність нагадує навіть назва вулиці («Німецька колонія»).
Радянська окупаційна влада після Другої світової війни не вбачала, вочевидь, в оселях німецьких колоністів проблеми, принаймні не сприймала їх як місця пам’яті. Натомість єврейські цвинтарі ставали поступово жертвою «раціональних міркувань». Ці осиротілі після Голокосту місця пам’яті, цинічно осквернювані як нацистами, так і совєтами, втрачали своє призначення, напр. надгробні камені використовувалися для мощення вулиць чи будівництва (див. Фото 10), а їх території були перетворені на базарні площі (як в Жовкві чи Львові). Навіть внутрішнє подвір’я сумнозвісної енкаведистської тюрми на колишній вул. Лонського у Львові, де сьогодні міститься Музей-меморіал жертв окупаційних режимів, було викладене єврейськими мацевами (Kharchuk, o. J.). На тлі катувань і вбивст тисяч підпільників, дисидентів та діячів (Iwaskewitsch 2016), що здійснювала там радянська влада, це виглядає подвійно цинічно.
Сьогодні будинки колишніх колоністів (Фото 15), які ще збереглися, часто через свій жалюгідний вигляд або фолькльорний декор сприймаються як типові українські селянські хати. Хоча первинно ці садиби постали за наказом цісаря Йозефа ІІ в кінці XVII ст. на креслярських дошках у Відні[10]. Можливо, в одній із таких скромних осель народився 1897 р. і Вільгельм Райх. «Стіни цих будинків були дерев’яні, дахи ‒ з соломи, а комини зміцнені дерев’яними рейками, глиною і соломою (Фото 15). В кожному разі, саме такі хати масово будували колись по всій Галичині, перш ніж 80 років згодом в її містах (Львів, Івано-Франківськ, Броди та ін.) постали роскішні житлові та урядові споруди Габсбурґів.
Пам’ять про війну і Голокост
«Питання збереження минулого поступається … питанню його селекції в теперішньому» (Pethes 2013, S. 74).
У цій праці постійно згадуються страшні жахіття, яких зазнало населення Галичини у XX ст. До двох Світових воєн цей край за територієї та чисельністю населення був співставний із сьогоднішньою Австрією (прибл. 8 млн. людей, площа 78.502 км²). Вже у перші місяці Першої світової в запеклих битвах між Австро-Угорщиною та Росією загинуло близько 1 млн. військових, а кількість цивільних жертв достеменно невідома. У 1918 р., коли деінде гармати вже стихли, в Галичині тривала Польсько-українська війна (1918-1919 рр.) та Польсько-радянська війна (1919-1921 рр.). Наступні роки польської державності в Галичині для сільського населення позначені визискуванням і голодом. В сусідній Буковині, де Вільгельм Райх жив від третього року народження і яка відтепер належала до Румунії, теж було не краще. Маси німецькомовних людей тікали до змалілої Австрії або Німеччини. Вільгельм Райх та його брат Роберт через непевне правове становище покинули свої маєтності (W. Reich 1994, S. 93). Як наголошує Sepp Müller (1960), особливо драматично ситуація погіршилася для сільського населення Галичини: інфляція 1924-1925 рр. та запровадження злотого знецінили всі заощадження. Згодом, внаслідок Світової економічної кризи 1929-1935 рр., сільське господарство майже цілковито занепало (ibid.). Тоді ж збанкрутували й колись заможний двоюрідний дід Райха ‒ Йозеф Блюм і його бабця по матері, Йозефина Ронінґер. У 1939 р. Німеччина напала на Польщу. У перші дні війни німці окупували Галичину. На підставі додаткового таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, що врегульовував поділ Польщі, Добряничі відійшли до території радянського впливу. З 1939 по 1941 рр. всі галицькі німці (бл. 60 тис. осіб) були «переселені», тобто вислані до Німеччини[11]. «Переселення» з Галичини відбувалося до майже на 800 км віддаленого Вартеланду, з центром у Познані (Reichsgau Wartheland, Вартеґау). Натомість звідти, згідно досліджень польського історика Чеслава Мадайчика (E. Müller, 2012), понад 600 тис. поляків були вислані до Галичини та інших частин Радянського Союзу. «Переселення», здійснювані нацистами і «совєтами» з крайньою жорстокістю, мали за мету сепарацію етнічних груп. Ерік Мюлер наводить шокуючі картини буденної практики переселення галицьких німців у Вартеґау:
«Розселення сільських переселенців [на новій території] відбувалося за такою схемою: за 48 годин перед початком акції поліція діставала список визначених дворів і наказ вищого керівництва СС та поліції вигнати польських господарів. Переселенців викликали з пересильного табору, забезпечували їх необхідним провіантом і вантажили на підготований транспорт. «Новосілля» було сплановане таким чином, що нові мешканці прибували одразу ж після вивезення попередніх польських власників, так щоб сільськогосподарські роботи, особливо годування та доїння худоби, не припинялися. Хоча переселенців привозили так, щоб вони не стали свідками викидання поляків з власних домівок і споглядання цього процесу не обтяжувало їхню психіку, однак численні деталі все ж виказували насильницькі дії». (E. Müller, 2012, S. 3).
Після 1945 р., попри частковий збройний опір українського населення, відбувалося насильницьке вживлення Галичини в Радянський Союз. Московське панування тривало до занепаду комунізму в 1991р. Згодом Україна стала незалежною, однак занепала економічно, опинившись в руках криміналітету й корупціонерів. Громадянські революції 2004 та 2014 рр. призвели ‒ хоча й ціною військового конфлікту з Росією ‒ до поступової політичної стабілізації, економічних реформ та потужного інтернаціонального визнання. Такий розвиток загалом вселяє багатьом українцям надію. Однак сьогоднішнє сільське життя особливо позначене бідністю та відтоком населення. Колишня «габсбурзька нормальність» багатоетнічних та багатоконфесійних громад поступилася місцем національній гомогенності (Amar, 2015). Кількість населення с. Добряничі в порівнянні з 623 ос. у 1881р. (Sulimierski & Walewski 1881, S. 83) скоротилося майже вдвічі ‒ до 379 осіб у 2004р. У світлі описаних страждань і незлічених жертв на галицькій землі це сільце ‒ лише маленька примітка в Книзі історії. Проте його доля є наочним прикладом тривалого руйнування мультикультурального світу, що формувався протягом століть. Ця модерна «Атлантида» (Röskau-Rydel 2002) зникла назавжди не лише в Добряничах, але й у свідомості решти Європи.
Дискусія: колективні маскування
Як увиразнюється з розмов із мешканцями Добряничів, їхні спогади сягають приблизно початку 1930-х років, часу їх народження. Про давніші часи комунікативних переказів у селі майже не збереглося. Як таке могло статися? Що перешкоджало передачі знань від покоління до покоління? Перше наближення до відповіді на це питання дозволяє з’ясувати, що самим сільським мешканцям видається вартим пам’яті. Тут можна констатувати, що найживіше, центральне місце в історичних спогадах села займає пам’ять про жертви героїчного протистояння росіянам. Воно почалося з кінця Другої світової війни і триває, за словами пані Катерини, донині. На доказ цього вона наводить російську анексію Криму і окупацію Росією східних областей України. Відтоді там триває війна, яка, «за даними ООН, забрала вже 9900 життів (з них понад 2000 цивільних) і зробила біженцями понад 2 млн людей» (Schor-Tschudnowskaja 2017). Коли сільський голова просить сусідку п. Катерини показати книжку про історію Добряничів, написану не так давно місцевим істориком, замість неї жінка приносить йому книжку Романа Пастернака «Не вмре слава героїв», і це не випадковість. У центрі сільського цвинтаря з дев’яностих років стоїть пам’ятник на вшанування 16 вояків УПА, які загинули 1946 р. в боротьбі проти радянської влади. Пам’ятник не лише постійно прикрашений квітами і свічками, але й ‒ як показує інтернет-відео «Село Добряничі», 1998 ‒ становить частину урочистих святкувань пам’ятних дат громади. Натомість німецька частина цвинтаря (з надгробками XIX ст.) залишається занедбаною. З цього видно, яку саме історичну пам’ять в селі плекають, а яка поступово зникає.
До того ж тема української визвольної боротьби виказує цікаві поколіннєві аспекти. Якщо старші люди в селі справді пережили голод, жахіття війни та сталінської доби, то їхні діти народилися вже за часів розквіту комунізму. І хоч це й не вберегло їх від сваволі російської окупації, однак уможливило відносно мирне дитинство та молодість. Проте й це покоління пережило безпосередню екзистенційну загрозу своєму здоров’ю, життю та родині, коли 1991р. Радянський Союз розпався. Внаслідок вакууму влади, що утворився після проголошення незалежності, розквітнув криміналітет. Ніхто не почувався в безпеці перед мафіозними бандами та корумпованими чиновниками.
Спільний досвід російського гноблення, великих втрат і особистих жертв й далі об’єднує покоління дідів/бабусь та батьків у їхній ідеалізації українських народних героїв і мучеників. Здається, ця іскра перекинулася і на покоління онуків та правнуків.
На особливу увагу заслуговують числені місцеві та міжрегіональні громадські ініціативи, що виникли в Україні після Євромайдану. Варто виділити молодіжну спілку «Українська Галицька академія», яка в рамках проекту «Локальна історія» вже провела майже 5 тис відеоінтерв’ю і задокоментувала життєві історії близько 75 тис. людей з 22 місцевостей. Поект «Єврейська спадщина Рогатина» займається широкою реконструкцією єврейського життя в Рогатині (від відновлення єврейського цвинтаря, пошуків місць масових поховань ‒ до підтримки культурних акцій, спрямованих на відродження єврейської традиції в місті).
На нашу думку, опрацювання історії і постійна дискусія про неї становлять одну з найсуттєвіших ознак розвиненого суспільства. Тому різноманітні громадсько-суспільні зусилля та ініціативи в цьому напрямку, що з’явилися в Україні за останні роки, слід оцінювати як позитивні вияви внутрішньо мотивованої громадянської демократизації та політичного процесу. Також і великою мірою привнесену ззовні тематизацію жертв Голокосту можна трактувати як істотну складову нюансованого загально-громадського опрацювання жахливої історії Другої світової віни. На території Галичини ‒ в серці «кривавих земель» (Snyder 2013) ‒ внаслідок масових убивств, депортацій та руйнувань люди ставали не тільки жертвами, але й призвідниками лиха. Ми повинні детально зрозуміти, які історичні процеси та механізми зумовили таку ситуацію, щоб запобігти повторенню історії ‒ як на Сході, так і на Заході.
Водночас це емпірічне дослідження свідчить, що з перспективи культурної психології опрацювання історичних злодіянь є не єдиною відповіддю на актуальні питання сьогодення. Фокусування на жахіттях заслоняє давніші часи, що передували стосункам «жертва-злочинець», коли мирне співжиття людей у певному регіоні було можливим. Пам’ятання про жертв військових змагань і тоталітарних режимів береже, з одного боку, їхні імена і обличчя від забуття, але з другого ‒ не дає їм спочити нарешті у мирі (Hampl & Mihalits 2017).
У цьому сенсі історичні суперечки між жертвами і призвідниками певної епохи постійно вимагають, як противагу, альтернативних дослідницьких підходів, що контрольовано обходять пов’язану з цим травматизацію. Йдеться про те, щоб досягнути нюансованої оцінки умов виникнення колективно-травматизуючих великих історичних подій та мати озброєння проти надто поверхової ідеалізації «старих добрих часів» (Sloterdijk 1999). Водночас це становить комплексний виклик: змогти взагалі уявити собі часи до травматизації. Приклад Дунайської монархії та Галичини розкриває великий та різноманітний простір досвіду, який годі уявити з теперішньої перспективи. Віднайдення доступу до нього могло б стати корисним не тільки для українців, але й для нас самих в наших пошуках ідентичності. Наскільки чужою стала для нас Галичина, де понад 150 років осіло жили австрійці і німці? З голістичного розуміння історії можливо розвинути конструктивні стратегії для майбутнього. Адже Європі, після темної сторінки ХХ століття, більше ніж будь-коли йдеться про випрацювання нової спільної свідомісті для позитивної солідарності. Потужніший розвиток такого наставлення дуже важливий для цього континенту, коли політична боротьба між прихильниками національно-/націоналістичного відмежування і понадкордонного єднання триватиме ще не одне десятиліття.
Перспективи: Культурно-психологічна інтервенція
Підсумовуючи сказане: Культурна психологія та реконструктивне соціальне дослідження могли б зробити вартісний внесок у сучасне висвітлення культурно-історичного значення Галичини як центрально-європейського простору досвіду. В тісній взаємодії мистецьких, дизайнерських, комунікативних та історичних дисциплін, через культурні та (культурно)-психологічні інтервенції, допомогти загоїти ще й досі глибоку і болісну травму розділення на Східну та Західну Європу, а також перейти до нового розуміння спільної культурної спадщини. Опрацювання життєвої історії Вільгельма Райха, запропоноване в цій статті, могло б стати для цього поштовхом.
Передусім варто прагнути до того, аби через досвід і переживання наблизити до людей цю згадану спільну спадщину, долаючи таким чином те глибоко вкорінене маскування, що ‒ спричинене неймовірими жертвами двох світових воєн, Голокосту, нацистського і радянського терору, а також десятиліттями Холодної війни ‒ ще й досі унеможливлює колективну, позитивно обрамлену, транскордонну пам’ять про зниклий світ перед 1914 роком – ту габсбурзьку «Атлантиду» (Röskau-Rydel 2002), в якій народився Вільгельм Райх.
Ця праця є спробою опису того, що в дослідницькій практиці розуміють під культурною психологією та якісним соціальним дослідженням. Пізнавальна логіка цієї парадигми виявляє свій найбільший потенціал саме тоді, коли ‒ як у випадку з місцем народження Вільгельма Райха, ‒ здається, що перші обстеження та оцінки залишають дослідника з порожніми руками. В такі моменти (коли дослідник полишений цілковито сам на себе) дуже важливо особливо ретельно і рефлектовано вивчити матеріал на предмет констеляцій і прихованих змістів. Слід висувати здогади, зважуватися на інтерпретації, що іноді не влучають у ціль, перш ніж у другій фазі відкинути їх та релятивізувати (порівн. Slunecko 2008, S. 13). Така гнучкість не означає довільності. У центрі стоїть систематизована і рефлектована полеміка з Чужим та власними самоочевидностями дослідника. В цьому сенсі представлена робота є для мене парадигматичною для вирішального пізнавального потеціалу культурно-психологічного «глибокого буріння».
P.S. На момент підготовки цієї статті до публікації Авторові таки вдалося встановити місце народження Вільгельма Райха у Добряничах. Він прийшов на світ у колишньому домі німецького колоніста-протестанта Крістіана Фішера, могила якого збереглася на сільському цвинтарі (див. світлину вище). Нині на ділянці колишнього будинку Райхів розташована сільська крамничка (власником якої є син пана Івана). Зважаючи на ці нововиявлені факти, сільська рада Добрянич зараз розглядає можливі способи вшанування пам’яті про свого знаменитого земляка.
Переклала з німецької Людмилa Нор-Прохасько.
Статтю підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©StefanHampl
Автор висловлює щиру подяку жителям Добряничів, які взяли участь у дослідженні, особливо: Катерині Пришляк, Ганні Козел, Іванові Гуменчуку (нині покійному), колишньому сільському голові Зеновію Винницькому, директорці школи Ользі Марків, сільському голові Михайлові Данилківу.
Оновлену інформацію про це дослідження можна знайти тут або тут. Результати дослідження про життя Вільгельма Райха в Галичині і Буковині буде преставлено цього року під час Міжнародної конференції у Відні 4-9 грудня 2019.
Якщо ви зацікавилися цією темою та хотіли б долучитися до подальших досліджень життя Вільгельма Райха в Галичині і Буковині, можете звернутися до Автора stefan.hampl@sfu.ac.at.
______________________
Штефан Гампль – культур-психолог і медіа-психолог, віце-ректор у справах викладання в Університеті Зігмунда Фройда у Відні та в.о.декана факультету психології. Він вивчав психологію у Віденському університеті (де здобув бакалаврський диплом та докторський ступінь з відзнакою), а також бізнес-адміністрування в Віденському Університеті економіки та бізнес-адміністрування (ступінь магістра). Основні дослідницькі зацікавлення пов’язані з вивченням біографій людей минулого і сучасників, а також розвиток якісних методів дослідження текстів, зображень, відеозаписів та речей. Він є співзасновником та очільником Інституту культурпсихології та якісних досліджень, співзановником та членом Europcity, а також в.о. голови Австрійської Ради Приватних Університетів. Протягом останніх 15 років Штефан Гампль живе і працює у Відні та Львові.
_______________________
[1] Істотною причиною виключення стала, ймовірно, (за Slunecko & Ruck (2008)) – поряд із теоретичними розходженнями з Фройдом – Райхова конфронтативна політична діяльність в сексуальних питаннях.
[2] Вільгельма Райха спіткала сумна доля, подібна до його сучасника, соціального психолога Ґустава Ішлера. Ішлера, теж родом з Галичини (з Кракова), в США примусово помістили в психіатричну лікарню з діагнозом «параноїдальна шизофренія», а невдовзі після виходу з неї він наклав на себе руки (Benetka & Woller 2015).
[3] Корчмами в Галичині, як відомо, називали шинки або заїзди, де продавали алкоголь. Часто їх провадили євреї, оскільки християни вважали це заняття ганебним.
[4] «Über Stock und über Stein…» ‒ дослівно «по корінню та камінню», тобто по бездоріжжю, через усі перешкоди, «через гори, через доли».
[5] Поки пишеться ця стаття, геологи обстежують землю на полях під Рогатином. В рамках проекту „Єврейська спадщина Рогатина“, 70 років після Голокосту, нарешті має бути з’ясовано, де конкретно знаходяться масові поховання євреїв і скільки останків ще лежать у землі.
[6] Леон Райх у 1900-1914 рр. управляв на Буковині угіддями площею прибл. 8 км².
[7] В Добцау (Добжаниці), очевидно, був євангелістський молитовний дім, який ‒ як і молитовний дім в Підгайчиках (Unterwalden) та церква у Високофедорівці (Theodorshof), був філіалом Львівської парафії і підпорядковувався Унівському дияконату.
[8] Вільгельм Райх у своїй автобіографії розповідає, що в дитинстві батько забороняв йому спілкуватися з місцевими галицькими єврейськими дітьми і розмовляти на їдиш.
[9] „Мамо, пакуй бігом рюкзак!»
[10] Прикладом може служити архітектурне креслення пером «стандартного будинку колоніста» (Фото 15). Зразок селянського дому для Галичини з 1784р (загальний вигляд і план) з фонду «Galizische Domänen»
(Fasz. 8, Zl. 33 ex März 1784, Federzeichnung auf Papier, koloriert; Signatur: ÖStA/FHKA, HKA Kartensammlung Rb 186).
[11] Загалом з Галичини, Волині та Принаров’я було вислано коло 130 000 німців (Erich Müller, 2012).
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Adler, Elyana (2017, März 19) Migratory patterns and the birds of Probizhna. Jewish Heritage Europe.
Amar, Tarik Cyril (2015) The paradox of Ukrainian Lviv: A borderland city between Stalin-ists, Nazis, and Nationalists. Ithaca: Cornell University Press.
Attfield, Judith (2000). Wild things: The material culture of everyday life. Oxford: Blooms-bury Academic.
Benetka, Gerhard & Woller, Lisa-Terese (2015) Ichheiser, Gustav. In Uwe Wolfradt (Hrsg.) Deutschsprachige Psychologinnen und Psychologen 1933–1945. Ein Personenlexikon. Wiesbaden: Springer Verlag, S. 207.
Bohnsack, Ralf (2007) Rekonstruktive Sozialforschung. Einführung in qualitative Methoden 6., durchges. und aktualisierte Aufl.. Opladen: Verlag Barbara Budrich.
Bourdieu, Pierre (2008). Die feinen Unterschiede: Kritik der gesellschaftlichen Urteilskraft. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag.
Bourdieu, Pierre; Balazs, Gabriele; Beaud, Stéphane; Broccolichi, Sylvain; Champagne, Pat-rick; Christin, Rosine; Lenoir, Remi; OEuvrard, Françoise; Pialoux, Michel; Sayad, Abdel-malek; Schultheis, Franz & Soulié, Charles (2009) Das Elend der Welt 2. bearb. u. erg. Ausgabe. Konstanz: UTB.
Czoernig, Karl (1857) Ethnographie der Oesterreichischen Monarchie. Wien: k.k. Hof- und Staatsdruckerei, Alfred von Hölder.
Fallend, Karl & Nitzschke, Bernd (2002) Der „Fall“ Wilhelm Reich 1. Aufl.. Gießen: Psy-chosozial-Verlag.
Gehre, Moritz (1886) Die Deutschen Sprachinseln in Oesterreich. Großenhain: Plassnik & Starke.
Hampl, Stefan; Abrhámová, Monika; Foessleitner, Martin; Hubbe, Sophie; Koch, Lisa; Kad-lecová, Jana; Semkiv, Irina; Zahrádka, Pavel & Zamfirescu, Irina (2017) Generation inno-vation across Europe: Participative youth research in Lviv, Magdeburg, Olomouc and Vi-enna. Vienna: Sigmund Freud Private University.
Hampl, Stefan & Mihalits, Dominik Stephan (2017) Russian revival of the St. George myth and its imagery. A study based on reconstructive picture interpretation and psychoanaly-sis. In Brady Wagoner, Ignacio Bresco de Luna & Sarah Hassan Awad (eds.) The psy-chology of imagination: Social and cultural perspectives. Charlotte; Scottsdale: Infor-mation Age Publishing, S. 295-318.
Iwaskewitsch, Viktoria (2016, August 16) Remains of executed victims found in Lviv’s Prison on Lontskoho Museum.
Jahoda, Marie, Lazarsfeld, Paul Felix & Zeisel, Hans (1975) Die Arbeitslosen von Marienthal. Ein soziographischer Versuch über die Wirkungen langandauernder Arbeitslosigkeit (25. Aufl.). Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag.
Kharchuk, Khrystyna (o. J.) Vul. Rappaporta – the old Jewish cemetery. In Olha Zarechnyuk & Yulia Pavlyshyn, (eds.) Lviv Interactive. Lviv: Center for Urban History of East Central Europe.
Klijanienko-Birkmann, Ania (2014) Lemberg: Das kulturelle Zentrum der Westukraine (3., aktualis. u. erw. Aufl.). Berlin: Trescher Verlag.
Manner, Hans-Christian (2015) Die Integration Galiziens in die Habsburgermonarchie im 18. Jahrhundert. Politische und militärische Aspekte. In Wien Museum (Hrsg.) Mythos Galizien. Wien: Metroverlag, S. 117-121.
Mannheim, Karl (2003) Strukturen des Denkens. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag (original 1922-1925 als unveröffentlichte Manuskripte).
Müller, Erich (2012) 1939/41 – Umsiedlungen der zerstreuten ostdeutschen Volksgruppen in die neu gegründeten Reichsgaue. Hilfskomitee der Galiziendeutschen e.V.
Müller, Sepp (1960) Die Umsiedlung der Galiziendeutschen 1939/1940. In Max Hildebert Boehm, Fritz Valjavec & Wilhelm Weizsäcker (Hrsg.) Ostdeutsche Wissenschaft. Jahr-buch des Ostdeutschen Kulturrates (Bd. VII). München: Oldenbourg Verlag.
Pethes, Nicolas (2013) Kulturwissenschaftliche Gedächtnistheorien 2. Aufl. Hamburg: Juni-us.
Pollack, Martin (2014) Kontaminierte Landschaften: Unruhe bewahren. St. Pölten: Residenz Verlag.
Przyborski, Aglaja & Wohlrab-Sahr, Monika (2013). Qualitative Sozialforschung: Ein Ar-beitsbuch (4. Aufl.). München: Oldenbourg.
Ratz, Wolfram (1994) Wilhelm Reich. In Oskar Frischenschlager (Hrsg.) Wien, wo sonst! Die Entstehung der Psychoanalyse und ihrer Schulen. Wien: Böhlau.
Reich-Ollendorf, Ilse & Reich, Wilhelm (1975). Das Leben des grossen Psychoanalytikers und Forschers, aufgezeichnet von seiner Frau und Mitarbeiterin. München: Kindler.
Reich, Peter (2015) A book of dreams. London: John Blake Publishing Ltd.
Reich, Wilhelm (1994) Leidenschaft der Jugend – Eine Autobiographie 1897-1922, hrsg. von Chester M. Raphael & Mary Boyd Higgins. Köln: Kiepenheuer & Witsch.
Röskau-Rydel, Isabel (2002) Deutsche Geschichte im Osten Europas: Galizien, Bukowina, Moldau. Berlin: Siedler Verlag.
Rudolf von Österreich (Hrsg.) (1898). Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild (Kronprinzenwerk) (Bd. 19). Wien: k.k. Hof- und Staatsdruckerei, Alfred von Höl-der.
Schlögel, Karl (2006) Im Raume lesen wir die Zeit: Über Zivilisationsgeschichte und Geopo-litik (5. Aufl.). Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch.
Schor-Tschudnowskaja, Anna (2017, Juni 8) Kerns und Leitls kuriose Botschaftenr
Sharaf, Myron (1994) Fury on earth: A biography Of Wilhelm Reich. New York: Da Capo Press.
Sloterdijk, Peter (1999) Regeln für den Menschenpark: Ein Antwortschreiben zu Heideggers Brief über den Humanismus. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag.
Slunecko, Thomas (2008) Von der Konstruktion zur dynamischen Konstitution: Beobach-tungen auf der eigenen Spur 2., überarb. Aufl. Wien: Facultas WUV Verlag.
Sulimierski, Philip & Walewski, Władysław (Hrsg.) (1881) Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich., tom. II (Derenek – Gżack), Warschau: WIEKU.
Slunecko, Thomas & Ruck, Nora (2008) Wilhelm Reich: Charakteranalyse. In Alfred Pritz (Hrsg.) Einhundert Meisterwerke der Psychotherapie. Ein Literaturführer. Wien: Springer Verlag.
Snyder, Timothy (2013) Bloodlands: Europa zwischen Hitler und Stalin. München: dtv Verlagsgesellschaft.
Svoboda, Antonin (2013) Der Fall Wilhelm Reich [DVD]. Wien: Hoanzl.
Valsiner, Jaan (2017) Why developmental psychology is not developmental: Moving towards abductive psychology. In M. Raudsepp (eds.) Between self and societies. Creating psychology in a new key. Tallinn: Tallinn University Press, S. 91-125.
Wolff, Larry (2012) The idea of Galicia: History and fantasy in Habsburg political culture. Stanford, California: Stanford University Press.
Дума, Іван Михайлович (2013). Незрівнянний рідний край. Перемишлянщина запрошуе. Львів: Камула.
Село Добряничі. (1998). Борці за Україну. Освячення символічної могили бійцям УПА.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
