“Печалька” – так прокоментував хтось із follower-ів допис Йосипа Зісельса на facebook-у про нові обставини у роботі нашої Конкурсної комісії з проведення конкурсу на посаду Директора Національного антикорупційноо бюро. Ці обставини полягали у тому, що з чотирьох головних кандидатів на посаду Директора, один не пройшов перевірки СБУ, а три інші – неправильно заповнили свої декларації.
Коли на початку січня я помістив свої нотатки про роботу комісії, то обіцяв повідомляти про скандали у ході її роботи. З того часу і до останнього дня мені не було аж так що писати. Скандали, якщо й були, то незначні і не варті окремої уваги: 1) то один кандидат, у порушення процедури, вирішив подати документи сам, у присутності адвоквата і телевізійної камери; 2) то інший кандидат сам себе оголосив переможцем конкурсу 3) а то колишній президент дружньої нам держави оголосив, що він не знає, кого ми там відібрали, але все одно знає, що ми вибрали погано (“не читав – але все одно засуджую”).
Рівно ж до скандалів не відношу спроби тиску на комісію. При чому тиск старалися чинити усі – й Адміністрація Президента, й громадський Центр боротьби з корупцією, Але цей тиск був субтельним, тяжко вловивимим і врешті-реш малоефективним. У ньому були певні підстави для обемеженого оптимізму: уявляю, яким був би цей тиск, якби головою АП був Табачник чи Мельничук, “герої” минулої доби.
Не стали скандалом факти неправильного виповнення декларації. Вірніше, вони стали скандалом лише для одного кандидата – котрий переписував її більше, ніж два (за моїми джерелами – аж чотири!) рази. Він, як і всі кандидати, змогли пояснити переписування. Але в його випадку факт багаторазового переписування декларації податків у кінцевому рахунку зіграв проти нього: довіра до його кандидатури була підірвана, шкода була завдана – і в результаті він не попав до фінального списку.
Я навмисно не називаю прізвищ, бо вони не мають великого значення. Тим більше, що у фінал пройшли два кандидати, про яких мало хто знає, і які точно не були фаворитами виборів. Нас оскаржували – усю комісію і кожного її члена зокрема – що ми піддаємося тиску, що нами маніпулюють або що ми служимо чиїмось інтересам. Фінальний вибір показує, що всі ці звинувачення безпідставні.
Вони говорять не тільки про нас, членів комісії, але й про тих всіх, хто нас звунувачував, оскаржував та осуджував. Розумію, що ніхто з них не збирається у нас просити вибачення. Але це їхня проблема. Тим же із нас, що пробує чесно вияснити, наскільки добра чи наскільки погана українська ситуація, хай цей факт безпідставних звинувачень служить доброю пересторогою: не можна вірити текстам і прогнозом під закликом “всепропало” ( як рівно ж не можна вірити текстам, що “все буде добре” – але це вже інша розмова).
Якщо ж говорити не про особисті речі, а про структурні висновки, то я на підставі трьохмісячної роботи у комісії зробив для себе два:
по-перше, у нас в Україні дуже невдале законодавство, і його треба системно міняти. Не може бути так, що один пункт закону заперечує іншому пункту не те що іншого, але навіть того самого закону. Не може бути – але так є. Припускаю, що така плутанина створюється спеціально. Бо як би Ви не поступили чи яке рішення Ви не прийняли, Ви все одно порушите той чи інший закон – і, відповідно, Вас можна бути “тримати на гачку”. Українське законодавство має стати менш заплутаним. А шлях до цього полягає у знятті надмірної зарегульованності. Це не є новим чи геніальним висновком – про нього говорили і писали раніше. Однак мій досвід роботи у комісії це ще раз підтердив.
по-друге, “лавка запасних” – список достойний кандидатів – є дуже короткою. Після майже 25 років незалежності так насправді не має кого аж так дуже вибрати на ключову посаду з нації, яка налічує майже 40 млн. Від експертів знаю, що це правило стосується, й інших ділянок державного управління – включно з Генеральною прокуратурою й Національним банком. Якщо так є, то це означає тільки одне: протягом двох десятків останніх років, помимо красивих заяв і великих грошей, витрачених на вихованння нового покоління бюрократів у різних школах й академіях, у нас діяв зворотній закон Дарвіна – коли на посади вибирали не кращих, а гірших, а система робила все, щоб цих кращих від себе відстрашити, знеохотити чи навіть знищити.
У теперішній ситуації ми всі шукаємо для себе променя бодай найменшої надії. Такий промінь я бачу, зокрема, у тому, чим закінчилася робота нашої комісії. Можливо, ми помилилися у своєму виборі. Не виключено – а навіть дуже можливо – що у нашому виборі свою роль зіграла випадковість. Але одне знаю точно: наше рішення було таки нашим рішенням. Відповідно ми, і тільки ми, несемо тепер за нього відповідальність – бо вплив тиску ззовні був зведений до мінімуму.
Можу порівняти наш вибір з вибором голови Української Католицької Церкви рівно пять років тому. Тоді теж не міг передбачити результати вибору. І це було найкращим доказом того, він був незалежним і справедливим. Багато з нас тоді бажав собі, щоб коли небудь щось подібне могло статися у наших державних структурах. Сьогодні ми є свідками здійсненя цього бажання. З чим нас усіх і вітаю.
P.S. До дрібних особистих скандалів відношу те, що Адміністрація Президента, попри обіцянки і дивні хореографічні рухи, не знайшла ані часу, ані можливості повернути мені гроші за дві мої останні поїздки до Києва. Але, як казав: це не моя, це їхня проблема.
