Євромайдан, ультранаціоналісти та дискусії про минуле
Буду відвертий до кінця. До написання цієї статті мене підштовхнули два чинники. Перший із них – це російська прокремлівська пропаганда про Євромайдан, другий – іноді дуже некомпетентні публікації у солідних західних виданнях на кшталт «Вашингтон Пост» про активність українських крайньоправих під час останніх акцій протесту в Україні. Праві радикали на фоні фактично тотальної маргіналізації поміркованих націонал-демократів, здебільшого ідеологічних спадкоємців Народного Руху України, в останні два-три роки стали активним чинником внутрішньої політики України. Усе почалося з перемоги ВО «Свобода» на виборах у Тернопільській області 2009 року і переросло в те, що ця партія змогла пройти до парламенту України та створити там досить сильну фракцію 2012 року.
Особисто я завжди був противником ВО «Свобода» і не сприймав її ідеології. Загальновідомо, що ця партія веде свій родовід від Соціал-Національної Партії України, яка відома своїми фашистофонською символікою на кшталт «Вольфсангеля», ксенофобією та пристрастю до факельних маршів уночі. СНПУ 2004 року змінила свою назву на ВО «Свобода» і принаймні офіційно стала на шлях парламентської боротьби. І СНПУ, і ВОС, як на мене, досить сильно відрізнялася від свого роду «традиційних» українських
націоналістів, що вели свій родовід від еміграційних груп, які репрезентували ветерани ОУН (б), ОУН (м), ОУН (двійкарі) тощо. До «традиційних» націоналістів можна віднести представників Конгресу Українських Націоналістів (КУН), ОУН Миколи Плавюка та подібних структур. Здебільшого провід цих організацій прибув до незалежної України після 1991 року з діаспори та почав займатися політичною діяльністю. Представники діаспори принесли з собою в Україну своєрідний міф про ОУН та УПА. Вони заперечували тоталітарний та ксенофобський характер ідеології ОУН, участь бойовиків ОУН та УПА у вбивствах євреїв, поляків та українців. Навпаки, емігранти говорили, що ОУН та УПА були демократичними національно-визвольними організаціями та не брали участь в етнічних чистках. Сучасні дослідження показують, що це була лише пропаганда. Українські націоналісти, які перебували в еміграції, були змушені повністю звільнити свою пропаганду від ксенофобії та тоталітаризму. Тому, в принципі, ті еміграційні кола, які прибували в пострадянську Україну, вже не були фашистами (якщо кому зручно – інтегральними націоналістами чи ульранаціоналістами) за своєю ідеологією. Я би
охарактеризував таких осіб як націонал-консерваторів. Класичним представником такого типу діячів була Слава Стецько, дружина одного з лідерів ОУН (б) Ярослава Стецька. Люди такого типу намагалися – часто досить вдало, поєднувати політичні традиції ОУН та УПА з демократією. Націоналісти такого типу не виголошували (принаймні відкрито) антисемітські чи антипольські гасла. Одночасно злочини військових формувань ОУН були свого роду «священною коровою», до якої заборонялося доторкатися. СНПУ якісно вирізнялася на цьому фоні. Ця партія відкрито пропагувала расизм на сторінках своєї преси. Дуже популярним серед активістів СНПУ був культ дивізії СС «Галичина».
ВО «Свобода» як правонаступниця СНПУ мала статус радикальної партії, особливо у репрезентації лідера її крайнього крила Юрія Михальчишина (відомого також як Нахтігаль, або Юрій Львівський). Ця особа заслуговує особливої уваги. Протягом багатьох років Михальчишин створював собі імідж такого собі українського «консервативного» (чи можна сказати ще «соціал-національного») революціонера, «борця-антисистемника». Наскільки мені відомо, він чесно захистив кандидатську дисертацію, присвячену порівнянню італійського фашизму та німецького нацизму у Львові. Про case study Михальчишина дуже влучно зазначив Тарас Возняк, що, вивчаючи сифіліс, не обов’язково себе ним інфікувати. Протягом кількох років Михальчишин активно виступав на мітингах із закликами боротися з українською ліберальною інтелігенцією (яку головний «соціал-націоналіст» називає «ліберастами» та «толерастами») та обіцяв за допомогою «бандерівської армії», яку, мабуть, хотів очолити, вигнати «синьожопу банду» (Партію регіонів) з України. Власне кажучи, події Євромайдану розставили всі крапки над літерою «І». Досвід показав, що Михальчишин і подібні йому суб’єкти, на кшталт Ірини Фаріон, були свого роду «показушним» героями-«екстремістами», які, найімовірніше, активно співпрацюють з режимом Януковича. Власне кажучи, Михальчишин мало чим себе проявив, окрім різних провокацій та атак на національну ліберальну інтелігенцію. Завершилося все тим, що демократична молодь не дала йому виступити на Євромайдані у Львові 24 листопада 2013. У відповідь «соціал-революціонер» не знайшов нічого іншого, аніж назвати учасників протесту проти режиму Януковича «сопляками» та «провокаторами Банкової». Здавалося б «зірковий час» Юри Михальчишина мав наступити, коли почалося протистояння на вулиці Грушевського у січні 2014 року. Але… Юра Михальчишин просто зник. Багато прихильників Нахтігалю писали у його блог у фейсбук із проханням долучитися, але відповіді не було. Особисто я очікував, що Михальчишин очолить уже не «бандерівську армію», а хоча б сотню вірних йому людей і піде у бій із Беркутом, але… Виявилося, що під час кривавих подій у Києві, коли представники Правого Сектора билися з добре екіпірованими захисниками правлячого режиму, «радикала» бачили в одному з торгових центрів у славному місті Лева, де він спокійно попивав каву. На початку лютого Михальчишин з’явився у Києві та виступив навіть із «радикальною» промовою у Верховній Раді. Деякі соціологічні дослідження показують, що рейтинг ВОС та її лідера Олега Тягнибока різко падають. Це зрозуміло. Свободівці виявилися такими ж корупціонерами, як і представники всіх інших партій (як провладних, так і опозиційних), а їхня радикальна риторика боротьби з Януковичем виявилася звичайним «пшиком». Хочеться сподіватися, що цього року пройдуть нові парламентські та президентські вибори, і фракції ВО «Свобода» не буде у Верховній Раді.
На фоні подій на вулиці Грушевського відомим став феномен Правого Сектора. Це громадське об’єднання утворилося наприкінці листопада 2013 року як свого роду союз кількох право-радикальних угруповань: «Тризубу» імені Степана Бандери, УНА-УНСО, «Патріот України» тощо. Офіційним лідером Правого Сектора є Дмитро Ярош, який очолює паралельно «Тризуб». Феномен Правий Сектор дуже цікавий. До цього угруповання входять представники різних політичних сил із досить різним бекграундом. Наприклад, «Тризуб» було засновано за допомогою Ярослави Стецько та за сприяння КУН. Ця політична група представляє здебільшого «традиційний» український націоналізм на кшталт експортованого з північноамериканської діаспори, у якому відсутній відкритий расизм. Представники «Тризубу» декілька років тому були ініціаторами встановлення у Тернополі пам’ятника єврейським солдатам з військового формування «Жидівського куреня», який був складовою Української Галицької Армії 1919 року. В одному зі своїх останніх інтерв’ю Ярош засудив ВО «Свобода» та Тягнибока за префікс «соціал-» до слова «націоналізм» та задекларував, що він проти будь-якого расизму. Відомо, що серед Правого Сектора є представники відверто расистських та неонацистських угруповань на кшталт «Патріота України» «Соціал-національної Асамблеї» та «Білого Молоту». Як на мене, невідомо, яка тенденція переможе у Правому Секторі. Чи зможе цей сегмент Євромайдану стати окремою політичною партією? Чи буде фракція Правого Сектора в майбутньому парламенті замість фракції ВО «Свобода»? Подивимось.
Противники Євромайдану люблять показувати праворадикалів та ксенофобів, які виступають на боці протестувальників. Це правда, а точніше половина правди. Противники Євромадану не бажають згадувати про жахливі антисемітські публікації на сайті руху Віктора Медведчука «Український вибір», про антисемітську групу у фейсбук, яку організували співробітники Беркуту, та взагалі побутову юдофобію у Маріїнському парку, де були сконцентровані особи, привезені зі східних регіонів України бюджетними організаціями для проведення провладного мітингу. Критики Євромайдану не бажають говорити про те, що більшість протестувальників налаштовані демократично та є прихильниками ліберальних цінностей. Протестний рух підтримала вся ліберальна національна інтелігенція, представники національних меншин – у тому числі ВААД України на чолі з Йосипом Зіселсом. Крім того, влада та організації, які її підтримують, активно експлуатують російський імперський та, як би я його назвав, русофонський або малоросійський націоналізм. Наприклад, харківська міська та обласна влада відкрито підтримує проросійську парамілітарну організацію «Оплот» на чолі з Євгенієм Жиліним. Серед так званих «тітушок» є відверті неонацисти, які, за повідомленнями Віталія Портнікова, вже почали бити євреїв у Києві, називаючи їх «майданутими жидами». А хто пригадає марш Києвом на початку грудня «ультраправославних» демонстрантів, які виступали проти «євросодому» та вигукували антисемітські гасла?
Дійсно, проблема етноцентризму на Євромайдані є. У своїй риториці представники Правого Сектора декларують утілення в життя ідеалів «національної революції», копіюючи гасла ОУН 1930-1940-х років. Повністю погоджуюся з викладачем УКУ Олександром Зайцевим про те, що така риторика є атавізмом минулого. Історія показала, що політичний тероризм ОУН в Польщі призводив лише до посилення репресій. Під час війни подібна практика завершилася етнічними чистками національних меншин та знищенням самих українців різними військовими формуваннями. Як пригадував Євген Стахів (один із активістів ОУН-Б на Донбасі в період німецької окупації), українські інтегральні націоналісти, перебуваючи на сході України, просто вимушені були позбутися, принаймні у пропаганді, расистських та тоталітарних лозунгів, бо їх не сприймало місцеве населення та називало «фашистами». Відмінним від Помаранчевої революції є те, що Євромайдан не підтримали ліві партії і протестний рух є занадто «правим». Скажу чесно: ця тенденція мені не дуже подобається. Але як на мене, позитивним симптомом було те, що у боях із Беркутом поряд із правим радикалами представниками анархістських організацій. Багато моїх знайомих зі Сходу України, які спочатку не сприймали протестів, після кровопролиття на Грушевського змінили свою точку зору. Крім того, на Євромайдані стоять окремі представники «нових лівих».
На Євромадані абсолютна більшість людей не розділяє праворадикальні погляди. Рушієм протесту є громадянське суспільство. Але все ж радикальна правиця має певну підтримку, особливо серед молоді. Які причини таких процесів? Як на мене, серед них можна назвати кілька ключових. По-перше, це невирішеність соціальних питань в Україні. Навіть якщо режим Януковича заборонить «займатися фашизмом», в Україні з’являться угрупування на кшталт Фракції Червоної Армії або «червоних бригад», які будуть підривати бомбами представників правлячої «еліти». До речі, «соціал-націоналістичне» угрупування Михальчишина у Свободі, яке перейняло у КПЗУ (чи вже КПУ П. Симоненка) риторику «боротьби з буржуями», могло б з легкістю зайняти цю нішу, якщо б не скомпрометувало себе бездіяльністю під час «гарячих» подій на Грушевського. По-друге, молодь не знає історичної правди про ОУН та УПА, сприймаючи ці формування досить ідеалізовано, спрощено та романтично. У нашій країні за всі роки незалежності не було випрацьовано адекватної політики пам’яті, фактично не було проведено повноцінної академічної дискусії про події Другої світової війни, ОУН, УПА, участь українців у Голокості, масових убивствах поляків на Волині 1943 року тощо. У країнах «нових» членів ЄС, наприклад у Польщі, подібні дискусії проходили дуже активно перед їх вступом до співтовариства. Навпаки, ці події в Україні використовувалися як «зброя» у боротьбі двох таборів, які можна умовно назвати «націоналістичним» та «неорадянським». По-третє, молодь приваблює Правий Сектор тому, що опозиційні лідери поводили себе досить мляво, не пропонуючи конкретного плану дій. Особливо ситуація загострилася після того, як провладна більшість «прийняла» у Верховній Раді ряд законів, яки суттєво обмежували свободу слова в Україні.
Чи є ворогом демократії правий радикалізм? Звичайно. Але наразі головною загрозою не тільки демократії, але і самої української державності є режим Януковича. Для правлячого керівництва настала ситуація, яку мої друзі-ізраїльтяни називають «ейн брира» – нема вибору. Януковичу треба йти у відставку, а в країні слід провести 2014 року нові президентські та парламентські вибори. Якщо дійсний гарант хоче, звичайно, зберегти своє життя, деякі капітали та спокійно вилетіти за межі України. За цієї влади європейське інтеграція України неможлива. У тому числі «українсько-українське примирення», про яке говорить Ярослав Грицак, та академічна історична дискусія про події минулого. Тільки якщо Янукович піде, ми можемо говорити про це тихо, спокійно, інтелігентно. Без Табачника, Колєсніченка та Михальчишина.
______
Дякую Антону Шеховцову, Ярославу Грицаку та Олександру Зайцеву за консультації під час написання тексту.
