Восени 2024 року Ігор Калинець був найсимволічнішим учасником першого фестивалю «Земля Поетів» у Львові. З головної сцени на вступній події він читав свої вірші. І так важливо, що голосом відкриття був саме він: не тільки тому, що за свою поезію відбув ув’язнення і заслання, але й тому, що його поетичний вислів концептуальний, і в цьому концептуалізмі — синкретичний. А це задає планку, запрошує у відповідний регістр. Тонізує і каталізує. І тих, хто поезію пише та представляє на таких фестивалях, і тих, хто поезію сприймає, інтерпретує, популяризує.
Восени 2025-го, на другій «Землі Поетів», Ігора Калинця вже з нами не було. Коли 28 червня пан Ігор відійшов у засвіти, то одному з перших про це я написав Юркові Кучерявому, поетові та дієвцеві культури, для якого Калинець був одним із найважливіших співрозмовників. Юрко, який тепер — у Збройних Силах України, відписав мені: ну що ж, відійшла людина, починається міт. Міт — це не брехлива легенда, не інформаційно-медійна маніпуляція, а синкретичний фокус нашого сприйняття, де історичні, культурологічні і соціологічні виміри в оцінці персоналії чи явища сплетені з множинністю прекрасних суб’єктивностей у її сприйнятті. У тому, що можемо назвати прекрасною правдою особистого контакту — і з людиною, і з її творчістю.
Тієї ж осени 2025 року, 14 жовтня, покинув цей земний світ інший важливий український поет — Юрій Тарнавський. Вони з Калинцем вкрай різні за естетичними налаштуваннями, поетикою чи світовідчуванням. Проте сьогодні стають об’єднані в потребі нашої пам’яти, хоч і відійшли геть нещодавно. Тарнавський мав бути живим гостем на «Землі Поетів». За станом здоров’я він уже навряд чи зміг би приїхати до Львова, хоча постійно це робив, поки міг. Але принаймні на великому екрані головної сцени фестивалю міг би сказати кілька слів до людей, що якраз очікували великого зібраного його поетичних творів, яке нещодавно уже з’явилося у «Видавництві Старого Лева».
«Земля Поетів» стає сценою для живих легенд і майже одразу, на жаль, територією живої пам’яти і рефлексії про них.
***
Говорити чи писати про людину, роль якої в культурних і суспільних вимірах усвідомлюєш концептуально, а водночас яку непідробно поважаєш і щиро любиш, непросто. Бо мусиш переплести два модуси, не применшивши жодного з них.
Ігор Калинець для мене — не лише важлива фігура в українському суспільному житті, русі опору і державницькому дискурсі, не лише поет, який відгукується і вислову якого я ненастанно симпатизую, не лише поет, якого нам ще пізнавати і перевідкривати, продовжуючи свій читацький діялог із його текстами, але також — людина, з якою мене пов’язує тепле спілкування, щира людська повага, спільна тема Богдана Ігора Антонича, щодо якої ми і контактували, і бриніли, і разом немало робили. Врешті, це людина, яку люблю.
Цікаво, що у приватному феноменологічному полі Ігор Калинець починається для мене як автор дитячих творів. Його повість «Пан Ніхто», яку я отримав у подарунок від Баби й Діда (його однокурсниці та приятеля і колеги), стала не лише цікавою та улюбленою лектурою, але, здається, зробила добре щеплення від кітчу, попси і естетичної банальности. Література, виявляється, може бути дивацькою і навіть психоделічною. Напевно, коли дитина прочитає такий твір, то вже ніколи не зможе зійти з того регістру, в якому авторський голос і цікавість письма є просто неминучою і природною потребою.
Спадає на гадку українська традиція дитячої літератури, ціла її інфраструктура до Другої світової війни — і в наддніпрянській Україні, і в Галичині. Таке враження, що своєю манерою письма, специфікою фантазії і стилем Ігор Калинець оживлює її — передаючи традицію, повертаючи можливості вислову, імплементуючи її у поранені й травмовані русла читацького сприйняття. Щось схоже до Калинцевого усвідомлення себе поетичним учнем Антонича. І в цій переємності не стільки наслідування чи перебування під шапкою вчителя, як радше натхненна опора — через кілька поколінь відбувається віднова знищеної тяглости, причому у найбільш творчому вияві та індивідуально зумовлених сенсах. Тáк, як це, зрештою, і має відбуватися у діялозі великих поетів — без жодної патетики в цьому формулюванні, а в цілком функціональному, емпіричному сенсі.
Та Ігор Калинець — це перейнята, оживлена і випромінювальна творча дія не лише щодо Антонича. Своїм поетичним висловом він актуалізовував щось глобальніше. Для мене одним із ключових образів у його поетичних книгах є Різдво. І то не лише як християнське свято чи важлива частина українських обрядових традицій і святкувань. Радше як універсальний архетип — у загальнолюдському вимірі, але передусім в українському вияві. У Калинцевому Різдві сплелися релігійна і духовна, національна, культурно-суспільна та історіософська ознаки української ідентичности. Так багато, так важливо. А водночас саме Різдво стало тим, що конечно потребує захисту — згадаймо арештовану коляду 1972 року. Саме коляда стала загроженою, об’єктом прицілу, а отже — потребувала особливого захисту, бо ж хотіла свого квітіння й бриніння, навіть — хай буде так — самовиявляння. Різдво не може бути арештованим, воно не може бути перерваним, зупиненим, воно потребує перманентної актуалізації, осмислення, воно хоче бути завше актуальним сенсом у культурі. У Калинця Різдво бринить історіософською принциповістю і духовною природністю, а вкупі — очевидністю такого сплетення. Може, й несвідомо для автора, але воно стало лейтмотивом його витісненого поетичного світовідчування, яке у 1981 році, по завершенні ув’язнення і заслання, вилетіло на волю, але вже не продовжилося у звичному напружено творчому бринінні. «…Тепер я — імпресаріо колишнього Ігора Калинця» — не сходить з тямки відважність і спокійна чесність поетового зізнання.
Бути поетом забороненого Різдва, вибудовувати відважну й багату поетичну культурософію в андеґраунді (не матефоричному чи манірному, а реальному), вільно розгортатися своєю невольничою музою — усе це не лише ars poetica, а й культуротворча дієвість. Тому-то своєю поетичною поставою Калинець став поетом війни. Але його війна є війною культури — і захистом, і нападом, і головне — стрункохребетним буттям собою. Впертим, глибоким, багатим, різнокольоровим. Перманентним, постійно включеним. Те, що Ігор Калинець автентично заповідався на поета культури, вважати є небезпідставно, але прикметно, що принципово бажана і неминуче потрібна війна за ідентичність не відволікла його від цього.
Поезія війни не конче має бути криком болю й люти. Калинцевий опір — вкорінений і культурно розгорнутий. Він концептуалізує український світ, будує своєрідну інфраструктуру українського самосприйняття. Його поезія є прикладом того, як можна бути гранично актуальним, а водночас не зраджувати первинним регістрам свого голосу.
Текст підготовлено на основі виступу під час фестивалю «Земля Поетів» (Львів, 2025)
