Один з найвідоміших сучасних теоретиків постмодерну, німецький філософ Вольфганґ Велш, відстоює думку, що постмодерн не є самостійною соціо-культурною епохою, натомість етапом на шляху становлення модерну. Схожої думки дотримувався мислитель, якого Велш називає «батьком» постмодерну — Жан-Франсуа Ліотар.
Популярною є сьогодні теза, що епоха постмодерну завершилась. Їй на зміну прийшло щось нове.
Якщо говорити максимально просто, модерн — це епоха, в якій домінує науковий світогляд. На відміну від середньовіччя або доби античності, де превалювали релігійні або міфологічні погляди. У вимірі політики символічним тріумфом доби модерну можна вважати Французьку революцію, експансивна інтенція якої полягала у проголошенні людської свободи шляхом впорядкування суспільного життя у відповідності до вимог розуму. Старе, забобонне, що не відповідало цим вимогам,мало втратити чинність. Вивільнення індивіда від несправедливих зазіхань держави, з її феодально-становим ладом, було однією з ключових політичних вимог. Запроваджувалась нова форма суспільно-правового устрою, об’єднання вільних громадян на підставі раціонально осяжних засад, нація. Добі модерну ми завдячуємо широким колом сучасних цивілізаційних досягнень, які не вичерпуються політико-правовими аспектами: промислова революція, розвиток медицини, науково-технічна революція, а як наслідок —подолання багатьох хвороб, бідності, збільшення тривалості життя тощо.
Як і всяке перспективне відкриття, яке людина схильна абсолютизувати, епоха модерну шляхом різних підходів, обіцяла нарешті привести людство до щастя, свободи і процвітання. Втім, уже в середині ХІХ століття вона зазнавала також критики за зраду власних вихідних намірі: мовляв, правила і вимоги розуму призводять до нових суспільних догматів, які аж ніяк не звільняють, а навпаки наново поневолюють людину пануванням анонімної нормативності. Правила, що встановлюються раціонально у відповідності до специфіки ситуації, з часом втрачають свою корисну дієвість у врегулюванні відносин, але лишаються формально-чинними, хоч їхнє походження і мету вже ніхто не може пригадати.
Але справжні випробування, які поставили під сумнів весь проект, виникли лише у ХХ столітті. Перша світова війна несподівано продемонструвала, що всі прогресивні досягнення розуму можна повернути і проти людського існування. Війну можна розгорнути перманентно і в промислових масштабах, замість низки генеральних битв, і так прийти до небачених до того людських жертв. У відповідь, і в мистецтві, і в політиці, починають набирати обертів течії, що тяжіють до ірраціонального. Якщо світло розуму себе скомпрометувало, порятунку слід шукати деінде.
Апогей таких поневірянь припадає на Другу світову війну, зачинатель якої, нацистська Німеччина, проголошує тріумф волі, а не розуму, засадничим принципом буття. Заперечується плюралізм свободи розуму, проголошується право вольової уніфікації, наслідки якої ілюструє фюрер, який особисто віддає військові накази, спираючись на суб’єктивне уявлення про «силу духу», а не на детально розроблені плани власного генералітету.
Постмодерн як реакція на об’єктивну кризу модерну виникає десь тут, між Першою і Другою світовими війнами. Виникає як відчайдушна спроба намітити шлях із безвиході.
Як бачимо, модерн має дві імпліцитні хвороби: перша — утворені вимогами розуму правила, що непомітно втрачають власну дієву актуальність і вироджуються в симулякр, друга — ірраціональні вольові інтенції, які беруться враз відрегулювати викривлений і «зламаний світ». Перша призводить до втрати реальності, норми котрої або не актуальні, або, не підкріплені силовим компонентом, позбавлені правозастосування. Друга призводить до її (реальності) вибуху, адже заявляє зверхність до всякого загальнообов’язкового нормування. Втім, якщо поширена думка трактує постмодерн як свавілля плюралізму, який виключає будь-яку остаточну уніфікацію, як він може зарадити цій кризі?
У своїй статті «Відповідь на питання: що таке постмодерн?» Жан-Франсуа Ліотар направду проголошує «війну цілому». Така інтенція полягає насамперед у недопущенні нового тоталітаризму, появи будь-якого нового сурогату єдності, що буде проголошений священним, аби виправдати примус і насильство в чиїхось владних інтересах. Втім, аби прояснити ціле якого характеру має на увазі Ліотар, треба дещо глибше зануритися у філософський контекст. І я думаю, не буде помилковим звернутися до часто цитованого Ліотаром автора, opus magnum якого по праву можна вважати маніфестом доби модерну, а саме — до Імануїла Канта і його «Критики чистого розуму».
Нагадаю, назви трьох основних розділів цієї роботи: трансцендентальна естетика, трансцендентальна аналітика, трансцендентальна діалектика. Тобто, Кант розпочинає дослідження розуму не з логічних категорій чи структури ідей, але з чуттєвого досвіду — естетики. (Одразу слід згадати, що мистецтво / естетика є пріоритетним агентом постмодерну і опорною конструкцією його мети). Роль, яку займає чуттєвість в системі пізнання простіше проілюструвати на якихось прикладах. Уявімо собі, приміром, кімнату. Я можу вивчати її, піддаючи аналітичному дослідженню, констатувати її елементи — стіни, підлогу, стелю, характеристики цих елементів — колір, твердість, рівність або нерівності, їхні співвідношення — заміряти певні частини стін, стелі, підлоги відносно інших. В принципі, різноманітні дані щодо окремо взятої кімнати можна збирати і аналізувати безкінечно, залежно від деталізації. Але щоб отримати таку первинну можливість, треба спершу в кімнаті просто опинитися. Суто чуттєво, я споглядатиму просторове ціле (кімнату), яке мене оточує і про яке я ще не здійснив жодних суджень. Однак, у цьому цілому вже міститься можливість всіх визначень, які, як ми вже сказали, можна збирати безкінечно і які я зараз успішно ігнорую в їхній потенції. Пізнання завжди складається з чуттєвої єдності як тотальності досвіду і його уточнень, які постають результатами аналітичної роботи. Первинна уніфікована єдність без уточнень ризикує не відбутися як дійсність, адже ціле без жодних визначень важко відрізнити від ніщо. Але й радикальний ухил в плюралізм всіх визначень, які я можу дати кімнаті в її деталізації, ризикує дійсність втратити, якщо геть ігноруватиме наявність первинної уніфікації, що тільки і надала доступ дослідженню.
Інший приклад можна навести вже суто з логіки (яка, як ми прояснили, має естетику своїм фундаментом, а отже, містить слід її природи). Якщо хтось поставить мені просте питання: «де ти є?», а я послуговуватимусь лише чуттєвим спогляданням, не маючи судження в своєму арсеналі, я не зможу відповісти нічого, адже просторове довколишнє не буде для мене визначеним. Втім, якщо я послуговуватимусь лише судженнями, до яких не пред’явлено жодних уніфікуючих вимог, я можу розпочати опис з висоти плінтуса і форми підвіконня, і всі дані, які я наведу, дійсно стосуватимуться мого місцезнаходження. Як ми вже встановили, такі дані можна перераховувати безкінечно. Дійсне — ось ця реальна кімната як ареал мого перебування постає лише як синтез уніфікації і плюралізму, а перекос уваги до одного з екстремумів, неодмінно викликає дисонанс і втрату реальності.
Тож закладаючи трансцендентальну естетику в основу свого дослідження розуму, Кант зазначав, що розуму притаманне щось нерозумне, і то у фундаменті, і те, без чого розум не може виконати власних функцій, адже вони лишаються порожніми і позбавленими змісту.
Коли батько постмодерну Франсуа Ліотар, неодноразово посилаючись на Канта і його естетику піднесеного, оголошує війну цілому, він постає проти спроб зображення естетичного в логічному. Але й підносячи значення мистецтва як споглядального досвіду, він відмовляє в позбавленні світу засадничої цілості. Цілість лишається принципово непроголошеною, як мовчання, що безпосередньо не висловлюється жодною реплікою, проте без якого жодна репліка неможлива і яке саме лишається модусом комунікації.
Якщо нині постмодерн і завершився, то в нас немає і ніколи не було підстав називати його самостійною соціо-культурною епохою. А отже, жодна така і не може прийти йому на заміну. Пост-, мета-, нео-, архі-, супра- тощо модерн лишається модерном. Ці префікси можуть претендувати максимум на статус етапів його становлення і розгортання, реакцій на виклики його криз.
Соціо-культурна епоха завершується тоді, коли вичерпується її метафізика. А те, що є не лише не вичерпаним, але й досі належно не дослідженим — триває.
