За останні роки чимало українських істориків та правників зверталися до вивчення різних аспектів життя міст-магдебургій в XIV-XVII ст. Однак здебільшого дослідники розглядали питання, пов’язані із правовою організацією міських громад. Менше уваги приділялося різним антропологічним аспектам, в тому числі антропо-правовим. Одним із них є питання правового становища жінок в містах-магдебургіях на руських землях на межі середньовіччя і раннього нового часу. Становище жінки-міщанки за німецьким правом – тема не нова. Її в той чи той спосіб висвітлювали українські[1], білоруські[2], польські[3] дослідники. Але не можна сказати, що вона повністю вичерпана. У цій статті я також не ставлю собі такого амбітного надзавдання. Це будуть лише кілька штрихів до висвітлення проблеми.
Ad fontes
Культурні маркери закладені у текстах, продукованих конкретною епохою. Вони можуть мати різний характер, зокрема й правовий. Одним із таких текстів є «Саксонське зерцало» («Sachsenspiegel», «Speculum Saxonum»), з якого власне починається кожне поважне дослідження міського самоврядування в Центрально-Східній Європі. Це був запис норм тогочасного звичаєвого права Східної Саксонії, який уклав Ейке фон Репков на замовлення його ленного сеньйора графа Гоєра фон Фалькенштайна[4]. Твір був лише однією із низки правових книг, написаних правниками на німецьких землях у проміжку між 1200 і 1500 рр. Цей період дослідники права часом називають Rechtsbücherzeit – час, коли на цих теренах переважало саме звичаєве, а не римське право[5]. Хоч «Саксонське зерцало» написала світська особа, як будь-який середньовічний твір, воно зазнало значного впливу релігійних текстів, зокрема Біблії[6].
Рукописи «Саксонського зерцала» потрапили до Корони Польської ще у XIV ст. У 1356 р., заснувавши Вищий суд німецького права на Краківському замку, Казимир ІІІ подбав про доправлення сюди рукопису, що містив серед іншого «Саксонське зерцало»[7].
Вплив «Саксонського зерцала» на теренах України був опосередкований – через твори Міколая Яскера, Павла Щербіча та Бартломєя Ґроїцького. Примірники «Саксонського зерцала» як підручну літературу використовували в містах, в тому числі і в деяких містах України. Зокрема, Денис Зубрицький писав під 1535 р. про Львів: «Купили (райці – Т. Г.) щойно видану книгу «Саксонське дзеркало» (Speculum Saxonum) за 3 злоті»[8].
У XVI ст. у Короні Польській з’являється ціла низка латиномовних трактувань чинного на польських землях міського права – трактати Яна Цервуса Тухольчика, Яна Кірштайна, Міколая Яскера[9]. Однак справді популярними в містах Корони, зокрема й на руських землях, були роботи Бартломєя Ґроїцького та Павла Щербіча, а щодо права Хелмінського – трактат Павла Кушевіча, що відзначили ще члени Комісія з укладання «Прав, по которым судится малороссийский народ» 1743 р.[10]
Бартломєй Ґроїцький (Groicki, Grodzicki), син міщанина із Ряшева (Жешува), писар вищого суду на Краківському замку, був не лише практиком, а й чудовим знавцем тогочасних правових норм. Його перша книжка – «Статті магдебурзького права, що їх називають “Саксонським зерцалом”» вийшла у Кракові 1558 р.[11] Це перше правниче дослідження, написане зрозумілою для читача польською мовою, – наслідок впливу ренесансних ідей, що поширилися у Европі[12]. Найпопулярнішою працею Ґроїцького стала праця «Порядок судів і міських справ магдебурзького права» 1559 р.[13]. Ґроїцький написав низку інших правових трактатів, але саме ці дві мали чи не найбільше практичне застосування – їх активно використовували у міських судах.
Свій виклад норм міського магдебурзького права зробив львівський синдик Павел Щербіч (1552–1609)[14]. 1581 року він видав у Львові дві праці: «Speculum Saxonum, або право саксонське і магдебурзьке за алфавітом з латинських і німецьких екземплярів зібране і на польску мову перекладене» та «Ius municipale, тобто міське магдебурзьке право по-новому з латинської і німецької на польску мову з пильністю і вірно перекладене»[15]. Примірники своїх книжок, багато оздоблені й інтроліґовані, Щербіч подарував львівській міській раді, отримавши натомість 20 талярів[16].
Серед джерел українського права укладачі кодексу «Права, по которым судится малороссійскій народ…» 1743 року назвали право хелмінське[17]. На українських теренах воно мало менший вплив і було чинне лиш у кількох містах західного регіону; тут його поступово витіснило більш універсальне і поширене магдебурзьке право[18]. Одну із редакцій хелмінського права (1580 р.) перекладав польською Павел Кушевіч й опублікував у Познані 1623 р. як «Хелмінського права, поправленого та з латинської мови польською перекладеного, п’ять книг для всезагального пожитку»[19].
Всі згадані вище правові трактати ніколи не мали статусу офіційних кодексів, однак ними широко послуговувалися у повсякденних судових практиках у містах. Правові тексти XVI-XVII ст. є сумішшю середньовічного права й уявлень доби Відродження та Реформації. Як і «Саксонське Зерцало», поєднуючи норми німецького, римського, канонічного та звичаєвого права, вони розповідають не тільки про систему німецького права в містах, але насамперед відображають систему цінностей і уявлення тогочасних міщан про добро і зло, честь, порядок, про їхнє ставлення до різних категорій городян, до різних професій, до освіти. З цих документів довідуємося й про ставлення до жінок.
«…Жінці розум протиприродний і личить не більше, ніж корові сідло»
У «Декреті» болонського монаха Ґраціана («Decretum Gratiani» або «Concordantia discordantum сanonum», бл. 1140 р.), що знаменував собою початок становлення канонічного права[20], жінка розглядалась як істота меншовартісна і залежна від чоловіка. Вона не була створена за образом і подобою Божою, відтак не могла діяти самостійно, тому потребувала опікуна. Соціальна активність жінки обмежувалась владою чоловіка. І оскільки так мислило суспільство часів Ейке фон Репкова, автора славнозвісного «Саксонського зерцала», то це відобразилося на сторінках його твору. Жінки не володіли леном, не передавали у спадок нерухоме майно, не виступали у суді самостійно і мусіли мати опікунів.
«Шваб не може отримати спадок по жіночій лінії, оскільки жінки за своєю статтю позбавлені спадку через гріхопадіння їхніх предків» (Земське право (далі – ЗП), І, 17 § 2)[21].
«Ні чоловік, ні жінка не можуть мати лен довше, аніж пожиттєво; [але] чоловік передає лен у спадок, а дружина ні» (ЗП, ІІІ, 75 § 3)[22].
«Дівчата та жінки мають мати опікуна при всякому позові тому, що не можна заперечити свідком того, що вони в суді говорять чи роблять» (ЗП, І, 46)[23].
«Жінка не може бути представником (речником) і не може складати скарги без опікунів» (ЗП, ІІ, 63 § 1)[24].
Для Ейке фон Репкова настільки самозрозумілим було те, що жінка не була повноправним членом суспільства, що він навіть не завдає собі клопоту це якось спеціально пояснювати.
Навіть якщо чоловік не був рівнею жінці за своїм становим походженням, він все одно ставав її опікуном: «Чоловік є опікуном своєї дружини з моменту, як вона з ним повінчана. Далі, жінка належить до одного з ним стану з моменту, як вона розділила з ним ложе…» (ЗП, ІІІ, 45 § 3)[25] Після смерті чоловіка жінка поверталася до того стану, в якому вона була народжена. Далі ж її опікуном мав стати її найближчий родич, який був здатен носити зброю, але не родич її чоловіка. Як твердить Ольга Келлер, власне обручки, якими обмінюються чоловік і жінка, створюючи сім’ю, були своєрідним символом опікунських обов’язків, що покладалися на чоловіка стосовно його дружини[26].
Разом з тим, жінка (дівчина чи вдова) мала право поскаржитись до суду на дії опікуна, який її кривдив: «Якщо дівчина чи вдова скаржиться за земським правом на свого опікуна, що він відбирає у неї земельну власність, лен чи довічне утримання, і якщо він з цього приводу буде тричі викликаний в суд і не з’явиться на третє засідання для виконання своїх обов’язків, то він має бути оголошений поганим опікуном, тобто його треба позбавити опікунських прав. Тоді суддя має стати опікуном жінки, надати їй судовий захист щодо майна, яке у неї було відібране» (ЗП, І, 41)[27].
Відсторонення жінок від публічно-правової сфери життя, як вважає О. Келлер, було пов’язане ще й з тим, що жінки не допускалися до військової служби і не могли носити зброї[28]. Ця заборона фіксується «Саксонським зерцалом»: «Зброю можна носити, коли йдуть на заклик про допомогу; на заклик мають йти за правом усі, хто вийшов із малолітнього віку, хто здатен носити меч, хіба що буде наявна поважна причина, [всі,] окрім священиків і жінок, церковних слуг і пастухів» (ЗП, ІІ 71 § 3)[29].
Ставлення до жінок, основи якого були закладені у праві XII-ХІІІ століть, протрималось доволі довго і лише почасти зазнало змін у XVI ст. Так само, як у XIII ст., за нормами XVI ст. жінки не були повноцінними суб’єктами права. Їм належало мати опікуна, і так само, як і в попередні часи, жінка могла оскаржити його за погане виконнання опікунських функцій. Навіть більше, відповідно до приписів магдебурзького права, які впорядкував Бартломєй Ґроїцький, якщо було призначено опікуна для дітей, а він погано ними опікувався (витрачав дитячі маєтки, не повертав зароблених на цих маєтках коштів, не забезпечував дітям кошти для життя тощо), то мати, бабця чи сестра цих дітей, діючи в їхніх інтересах, могли поскаржитись на опікуна і вимагати його заміни[30].
Жінки в XVI cт. Все ще не могли виступати самостійно у судах, не могли давати свідчення у більшості справ. Кодекси міського права чітко реґламентують, хто не може виступати свідком:
«Причини, через які не можна свідчити: насамперед роки з огляду на молодість; хто був би молодший від чотирнадцяти років, до складання свідчень не має бути допущений. Цього слід дотримуватися в справах учтивих, про борг або про майно. Але у справах ганебних, де йдеться кому про честь або про горло, жоден не може свідчити, хто був би молодший від двадцяти років. З огляду на старість, хто б мав сімдесят років, свідчити не може. Слуга теж не може свідчити за паном, тому що через страх перед своїм паном часто змушений буде правду замовчувати. Жінки також свідчити не можуть, бо вони відмінне на словах і в різних свідченнях видають, і жодна їхня судова справа без опікуна не законна. Так само їх не можна перемогти свідченням, бо вони не вміють застерегтися від шкоди і вміти користуватися правом не повинні. Spec. Saxon. lib. 1 artic. 46. Виняток становлять справи про вбивство чоловіка або якби щось проти Речі Посполитої творила, тоді свідками може бути оскаржена. Може також відвести звинувачення про злочин сімома свідками, якщо б була передана на поруки»[31].
Нездатність зрозуміти право та відповідати за свої вчинки – це лише частина з довгого переліку стереотипів, які стосувалися жінок. Подібних оцінок чимало і у правових текстах, і в літературі. Чи не найяскравіше ставлення тогочасного суспільства до жінок описав Еразм Роттердамський в «Похвалі Глупоті»:
«Коли чоловіки, ці вроджені правителі світу, одержали розуму на краплину більше (для підтримання своєї гідності!), вони, за звичкою, одразу ж подалися до мене, і я дала їм пораду, гідну Глупоти. Я порадила кожному з них взяти собі жінку – істоту, безперечно, дурну й сварливу, але разом з тим кумедну і приємну для співжиття, щоб своєю глупотою вона прикрашала й підсолоджувала нудний чоловічий розум.
…Жінці розум протиприродний і личить не більше, ніж корові сідло.
…Ніхто всупереч природі не може приховати вад, наклавши на них рум’яна. «Мавпа – завжди мавпа», – кажуть греки, навіть якщо й убрати її в багряницю. Так само й жінка завжди жінка, себто нерозумна, хоч яку на неї машкару не одягни. Жінки за це сердяться на мене, а даремно: я наділяю їх глупотою саме тому, що я – Глупота, жінка також. Якщо добре подумати, то жінкам слід би радіти, що мають справу зі мною: завдяки мені вони щасливіші від багатьох лицарів…»[32].
Упереджене ставлення до жінок було тісно пов’язане із сприйняттям тілесного. У Середньовіччі ставлення до тіла було амбівалентним. З одного боку, через первородний гріх люди були приречені на тілесні покарання і муки. У засуджені цього гріха, якому надали сексуального відтінку, мислителі Середньовіччя зайшли доволі далеко. З іншого боку – тілесне було пов’язане із Воскресінням, таїнством Втілення і Спокути. Ба більше, відповідно до християнських уявлень, з одного боку, тілесне не дає вповні пізнати Бога, а з іншого, у потойбічному світі чоловіки і жінки знову набудуть тіло або для того, щоб вічно страждати в пеклі, або ж для того, щоб відчути всі блага і радості райського життя. Відтак, уявлення про тілесне було в полоні протиріч: тіло і засуджували, і звеличували[33].
За середньовічними уявленнями «тіло є в’язницею (ergastulum – в’язницею для рабів) душі, і це щось більше, ніж її звичний образ, це – її окреслення (definition)»[34]. У християнській культурі душа й тіло були пов’язані між собою. Для середньовічної уяви характерний дуалізм, більшість явищ мислили у категоріях бінарних опозицій: Небо протиставлялося Землі, Бог – дияволові, тіло – душі. Власне, «контраст матерії та духу, тіла й душі, також містив в собі антитезу верху і низу»[35]. Тіло розглядали як зовнішній фактор (foris), а душу – як внутрішній (intus). Їх сприймали як сплетіння символів і знаків. І хоч в добу Відродження і гуманізму деякі середньовічні уявлення поволі відходять у небуття, та все ж залишаються певні стереотипи. Саме із таким християнським символічним сприйняттям тілесного було пов’язане стереотипно негативне ставлення до старих жінок – природня гріховність, яка була в самій жіночій суті, проявляється на зовні через старе жіноче тіло, як печать диявольської спокуси і нестійкості душі. Жінок, особливо старих, часто асоціювали з чаклунками. А вони не могли розраховувати на добру славу[36].
Не варто забувати, що для жінок «старість» наставала раніше, ніж для чоловіків, і часто її пов’язували із припиненням репродуктивної функції. Для пізнього середньовіччя середній вік менопаузи становив 36 років. Рання старість почасти зумовлена тим, що перших дітей народжували надто рано (до 17 років), а протягом життя жінки приводили на світ близько 11 дітей, що супроводжувалося високою дитячою смертністю[37]. Для людей старшого віку стать важила не так у правовому, як у соціальному сенсі. До прикладу, у творах Яна Длуґоша помітна суттєва різниця в тому, як він описує людей похилого віку чоловічої та жіночої статі. Перших Длуґош згадує значно частіше і зазвичай позитивно – як героїв, покровителів культури, осіб, гідних шани й наслідування. Старших жінок натомість, якщо й згадано, то здебільшого в негативних тонах, як-от третю дружину Владислава ІІ Яґайла – Ельжбєту Ґрановську[38]. Такий дискурс, вочевидь, переважав у XV столітті.
«Добра слава» жінки
Як для чоловіків, так і для жінок важливою була «добра слава»[39]. Деякі дослідники вважають, що міське право взагалі не визнавало жіночої честі[40], але у Ґроїцького можемо прочитати, що «дівчата, які поводяться непоштиво, тратять добру славу»[41], отже це поняття таки було важливим і для жінок, і для їхніх опікунів. Про добру славу і гідну поведінку жінок згадують і окремі цехові статути. Зокрема у статуті, який був затверджений 11 серпня 1650 р. міською радою для львівських сідлярів, зазначалося: «Вдови та доньки майстрів зобов’язані у своєму стані гідно поводитися, а коли би якусь спіймано на її блуді, таку відсудимо від ремесла та вольності»[42].
«Добра слава» була оперта на сімейні стосунки і сімейний статус[43]. Водночас не вважали чимось негідним, якщо міщанин одружувався кілька разів: «Кожному вільно брати шлюб стільки, скільки забажає, доки без дружини бути не може чи не хоче, хай би вони йому три або й чотири рази помирали. Так само жінці по смерті [кожного зі] своїх чоловіків вільно та пристойно йти за іншого, а діти, народжені хоч від першого, хоч від останнього, майно родичів своїх одідичать неодмінно»[44].
Ставлення до сексуальних стосунків у середньовіччі було доволі складним: «Первородний гріх, гріх інтелектуальної гордині, інтелектуального виклику Богові замінено середньовічним християнством на статевий гріх»[45]. Увесь суспільний уклад середньовічного християнина визначено цим гріхом. «Адам через свій переступ залишив нам подвійне покарання: духовне і тілесне. Перед Адамовим падінням люди були рівними в мудрості й однаково подібними до Бога. Але після падіння в гріх стало інакше, бо вже через гріхи той є мудріший, аніж той, і один другому мусить служити», – пише Щербіч[46]. Примітно, що саме на прикладі Адама, з яким і пов’язано первородний гріх, Щербіч пояснює неприродність шлюбів між близькими родичами: «Від Адама починається перший вік і право природжене. Той також, якби нині був живий, не міг би одружитися, бо з кревними у спадній [лінії], inter Deszendentes [між нащадків] шлюб узяти годі»[47].
У середньовіччі високо ціновано цнотливість, дівочу зокрема. За її втрату хелмінське право від XIV століття передбачало суворе покарання, і не лише для дівчини, а й для її батька, адже той – як опікун – мав її пильнувати. Та якщо звинувачення були неправдивими, і це вдавалося довести за допомогою свідків, то кару мав понести горе-чоловік, і то не лише фізичну, а й матеріальну:
«52. Про недоторкану панну. Якби якийсь чоловік свою доньку видав заміж як дівицю, а в той час чоловік, узявши її як недоторкану дівчину за жінку, спавши з нею одну ніч чи більше, сказав, що не була дівицею, і потому відіслав її до батька й матері, висуваючи їй таке звинувачення. Батько доньки, за порадою старших, повинен вислати поважних людей, чоловіків чи жінок, оглянути сліди на простирадлі, на якому першу ніч [молодята] лежали. Якщо ті люди визнають, що донька була дівицею, тоді батько тієї доньки має її чоловікові дати 40 різок перед судом, а понад те [її чоловік] заплатить йому 5 фунтів, або ж 20 гривен, а судді – штраф окремо. […]
…Якщо натомість дочці доведуть, що не була дівицею, тоді її батько має її забрати й замкнути в довічне ув’язнення, а дім його, вкритий ганьбою, має бути зруйнований, бо в такому місці нічого доброго бути не може»[48].
«Ви чули, що сказано: “Не чини перелюбу”»
Негідним та гріховним уважали й перелюб. І знову ж таке уявлення бере свої витоки з Євангелія від Матвія – з одної із проповідей Ісуса (Мт. , 5, 27–32).
Перелюб, отже, за нормами як канонічного, так і світського права, заслуговував на жорстоке покарання[49]. Перелюб за тодішніх часів – це диявольська спокуса, в якій гине саме душа. Кару для зрадливих жінок передбачено було ще в найдавнішому з відомих кодексів хелмінського права, і то таку, що її заслуговувала лише негідна людина. Зокрема, якщо чоловік застав жінку з коханцем, навіть якби той утік, то має її віддати на побиття батогами при стовпі, вимастити болотом і лайном, а влада – засудити її до вигнання з міста[50]. Якщо ж натомість жінку спіймали на перелюбі й замкнули разом із коханцем, то їх обох мали закопати живцем[51]. Менш «вишуканими», та не менш жорстокими, були кари за перелюб у міському праві кінця XVI століття. У трактаті Щербіча, зокрема, написано:
«Чужоложника, який явно [із] чужою дружиною стосунок має, чоловік може не лише в суді звинуватити, але й сам може його судити, якщо його з дружиною застане. Якщо ж його [перелюбника] спіймати не зумів, тоді може його поранити або й убити. А якщо б чоловік запідозрив дружину у зраді з якимсь чужоложником, і до того ж при свідках йому тричі казав, щоби дружині дав спокій [але той не послухав], то якби його потім застав на таємному якомусь місці {у своєму домі, або в чужоложника при розмові з ним, або в корчмі, або в городі}, може його своїми руками вбити. {Але якби його деінде застав, коли б із нею [його дружиною, перелюбник] розмовляв, тоді має доставити трьох свідків, гідних довіри, які б могли [ту] їхню розмову довести, а опісля його до судді, який такі справи судить, має доправити. А той, розпізнавши правду, має скарати його належно}»[52].
Однак тут-таки Щербіч додав, що в шести випадках чоловік не має ні мститися за зраду, ані оскаржувати зрадницю і її партнера в суді: «Найперше, якщо він сам зраджує. Друге, якщо їй сам на те причину дав. Третє, якщо його вдома так довго не було, що його вважала померлим. Четверте, коли те з примусу вчинила. П’яте, якщо чужоложника [жінка] вважала за [свого] чоловіка. Шосте, якщо її після вчинку [зради надалі] утримує, бо ж виходить, що [сам] їй такий учинок дозволив»[53]. Бодай частину провини за вчинений жінкою перелюб тут уже покладено на чоловіка, що теж має біблійне походження.
Та навіть якщо за перелюб чоловіка з тих чи тих причин не було покарано на смерть, то це все одно не сходило йому з рук. Наприклад, через такий гріх він міг втратити свою посаду, навіть таку, що її вважали довічною[54].
Бартломєй Ґроїцький у справі перелюбу геть категоричний: цей переступ слід карати смертю. Він навіть шкодує, що цієї давньої норми у XVI столітті не завше дотримувались: «Перелюб виявлений завжди має бути покарано, як у випадку чоловіка, так і жінки; не повинен того уряд ніколи допускати і звісно карати за це на горло відповідно до права. Speculo Saxonum libri 2 articulo 13 et libro 3 articulo 1. Також in legibus Lex Iulia [у Юлієвих законах] перелюб підлягає покаранню. Тепер ці речі неабияк призабуто, так що нікого за те не карають, і також Господь Бог страту допускає: за явні речі належить і карати явно»[55].
Винних у цьому й подібних гріхах ніхто не сміє захищати: «Тих, що костели грабують і насильства там коять, боронити не слід, і тих, що дівчат і жінок безчестять, або черниць, або явно перелюб чинять, якби їх гнали, і вони туди втікали, не мають їх захищати. Iure Municipali articulo 9.»[56]. Не звільняє чужоложника від покарання навіть якщо він утече до церкви чи в монастир або на цвинтар. Скрізь їх слід спіймати й віддавати на кару[57]. І тут для пересічної людини не було нічого дивного, бо перелюб вважався одним з найтяжчих гріхів.
Перелюб однаково суворо має бути покараний, наголошував Щербіч, і не тут не важить, чи мова про чоловіка, чи про жінку; також не має значення, чи ці люди мали сім’ю, чи ні, бо «перелюб є таким страшним гріхом, як і зґвалтування дівчини»[58]. Про страту відповідно до норм німецького права обох коханців, Іллі Онопреєвича і Одар’ї Козлєвни, в Могилеві в 1619 році на основі міських актових книг згадує білоруська дослідниця Наталія Сліж[59].
Доволі знаний випадок такого покарання обох коханців трапився у Львові 1518 року. Його детально описують Бартломєй Зіморовіч і Денис Зубрицький. Кожен із них, щоправда, акцентує на різних деталях справи. Смертний вирок було винесено вірменину Івашкові та його полюбовниці Софії, яка від цих стосунків народила дитину:
«Якийсь вдівець вірменин Івашко мав служницю Софію латинського обряду. З’явилися чи то здогади, чи докази, що між ними існує любовний зв’язок, що вони жили разом три роки, і що Івашко, як сказано у вироку, «запліднив її» (cum ipsa prolificavit). Це дійшло до відома ради, яка обурилася не стільки гріхом, як тим, що він, будучи невірним (бо такими вважали вірменів і русинів), зважився виявити свою пристрасть до християнки. Обох наказали ув’язнити й судити візантійським судом. Суд, розглянувши свідчення ради, визнав справу такою, що «не терпить зволікань» (vehementis facti), а злочин як «святотатство» (Sacrilegium) і негайно засудив обох на спалення й без жодних сумнівів наказав їх спалити, як це виразно покаже наведений вирок»[60].
Зіморовіч колоритно описує сам процес страти через спалення. Важко погодитися із Зубрицьким, що смертний вирок був винесений через різне віросповідання коханців. Радше йшлося про середньовічне ставлення до факту перелюбу, що його сприймали крізь призму біблійних уявлень. Тому цей випадок суд і кваліфікував як святотатство. Зіморовіч краще розумів суть справи: «Львів, виснажений стількома лихами, надісланими з неба, щоб за непокарані проступки не побуджувати небеса до більшої помсти, вірменина Івашка і Софію, християн, які нібито через народжену ними дитину вчинили святотатство і осквернили релігію, засудив на спалення живцем»[61]. У XVI столітті подібні уявлення вже зазнавали трансформацій, тож ця історія вже мала продовження. Насправді вона відбувалася в розпал конфлікту між вірменською громадою Львова й маґістратом міста. Серед іншого, йшлося і про місце засідання вірменського суду, про сплату місцевих податків[62] тощо. Тож страту вірменського купця Івашка Тишковича, хоч вона й цілком відповідала приписам середньовічного міського права, можна розглядати і як епізод цього внутрішньоміського протистояння.
Вірменська громада оскаржила рішення міського суду. Примітно, що при цьому вона посилалася на порушення правових процедур, а саме: що не задіяне було вірменське судочинство. Король 21 жовтня 1518 року ухвалив рішення не на користь львівського магістрату[63]. Щоправда, зауважив Зубрицький, «вірмени, хоч і отримали цей “besseruneg”[64], однак через шляхетну гордість Dominica ante Agnetis [16 січня] повернули його райцям»[65]. Натомість монарх уже через три дні після цього свого вердикту у справі скарги вірменської громади на львівський магістрат видав привілей, визначив по 10 тисяч гривень штрафу для кожної зі сторін, що порушила би спокій у місті й ініціювала суперечку[66].
Правову норму, що передбачала кару смерті за перелюб, таки застосовувано на практиці. До прикладу, за 20 листопада 1596 року в луцьких ґродських книгах зафіксовано декрет місцевого маґістрату в справі про перелюб. Після розгляду справи обом коханцям винесли смертний вирок, щоправда, чоловік зумів уникнути смерті:
«Врядъ, выслухавши жалобы и отпору обеехъ сторонъ, а бачечи то, ижъ о учинокъ чужоложный идетъ, прихиляючися до права посполитого Майдеборъского, листу пятдесятъ второму, въ Саксоне описаному, где стоитъ написано, ижъ «на чужоложъстве пойманый маетъ быти стятъ, а то тые суть, которые ся зъ мужатками лучатъ, албо сами, жоны маючи, з ынъшими ся кладутъ, и што такъ мужъчизна, яко и белая голова, однаково маютъ быти караны». За которымъ доброволнымъ признаньемъ Станислава балверчика и Ганны Войтеховое, столяръки, жоны мужа тое, сказали, абы обоє мечемъ были караны и за таковый учинокъ заплату взяли. Якожъ кгды на пляцъ передъ ратушъ обоє сполне, Станиславъ балверчикъ и Ганна столярка, отъ мистра на екъзекуцыю были выведены, там же оная Ганна столяръка за тотъ выступокъ заплату взяла и. презъ мечъ естъ скарана, а Станиславъ балверъчикъ, не ведати, если за якимъ уфолкгованемъ мистровымъ, чили такъ за припадъкомъ якимъ не стятъ, толко у шии ображонъ, съ пляцу живо увошолъ. – Которое то сознанье менованого возного до книгъ кгродскихъ Луцкихъ есть записано»[67].
Хоч закон і вимагав суворої кари для обох перелюбників, на практиці такі випадки були рідкісними. Жінок за це карали частіше за чоловіків, ставлення до яких із погляду моралі було більш гнучким. Польський дослідник Анджей Карпінський підрахував за судовими справами: у 1550–1650 роках жінки, покарані за перелюб, становили в Познані 7,7% від усіх жителів міста, а в Любліні – 3,8%; чоловіки ж натомість – 2,7% та 0,2% відповідно[68]. Навіть у згаданому вище статуті львівських сідлярів офіційно передбачалася різна кара для чоловіків і жінок за негідну поведінку і перелюб: жінок віддаляли від ремесла і вольностей, а чоловік міг і відкупитися: «…Майстер, коли би його спіймали (на блуді) у його подружньому стані, має бути віддалений від ремесла, або дасть кару, відповідно до ухвали всіх братів…»[69]. Зрештою, ота львівська історія про перелюб від 1518 року, а насамперед оскарження вірменською громадою вироку суду та її перемога в цій справі, свідчать, що саме на жінок фактично покладали провину за неузаконені любовні стосунки.
Польська дослідниця Ясміна Корчак-Сєдлецька вважає, проте, що хоч право передбачало суворе покарання за перелюб для обох статей, до жінок воно було суворіше, бо, приміром, у випадку з сексуальним насильством, ті мусили ще довести цей факт, що на практиці було непросто, або й неможливо[70].
«Жінка, яка носить в собі живу дитину…»
Особливим було ставлення до вагітних жінок, яке у XVI ст. на відміну від раннього середньовіччя суттєво змінилася. Це сталося насамперед тому, що змінилося ставлення до дітей.
У середньовіччі не виявляли особливого інтересу до жінок при надії, не оточували їх якоюсь особливою опікою. Причому, таке нейтральне, якщо не байдуже, ставлення до вагітних характерним було, як вказує Жак Ле Ґофф, для всіх соціальних станів суспільства[71]. Проте незадовго до написання трактату Ейке фон Репкова, наприкінці ХІІ ст., утверджується культ Богоматері, і, як наслідок, активно розвивається іконографія Діви Марії[72]. Тоді ж змінюється ставлення до дитинства, якому довший час не було місця в середньовічній свідомості. Як видається, зв’язок доволі очевидний. Уже в XIII столітті з’явилося кілька дитячих типів у образотворчому мистецтві: янгол, Ісус-немовля (зазвичай із Богородицею), оголене дитя. При тому малого Ісуса зазвичай зображували у пелюшках, його «оголять» щойно наприкінці тієї доби. У ХІІІ ст. голі немовлята символізували дитячу невинність. До того ж періоду належить зображення душі, яка покидає тіло у вигляді оголеного немовляти.
Від XIV століття тема дитинства Ісуса набуває розвитку, що тісно переплетено з розвитком культу Богородиці. Все це сприяло зміні ставлення до майбутніх матерів. «Саксонське зерцало» засвідчує, що у ХІІІ ст. з’явилися певні ознаки зміни такого ставлення: «Жінку, яка носить в собі живу дитину, не можна присудити до більш тяжкого покарання, аніж тілесне» (ЗП, ІІІ, 3)[73]. Відтак, право захищає і вагітну жінку, і ненароджену дитину.
Відповідно до норм міського права, в XVI ст. не можна було стратити вагітну жінку, адже це призвело б і до смерті невинної дитини[74]: «Покарання на горло або на здоров’я має бути відтерміновано таким особам: вагітній жінці, аж до пологів; дитині, яка не досягнула відповідного віку і не має опікуна – тоді відкладають до другого суду, щоб опікун з’явився; шаленцю, щоби дізнатися, чи з шаленства [той] це вчинив, а чи з іншої причини. Speculo Saxonum libro 3 articulo 3 et libro 2 articulo 55»[75]. Павел Щербіч наголошує, що навіть за вбивство, підпал, злодійство чи інші злочини жінку не може бути покарано на горло під час вагітності, бо загине й дитина, яку вона носить. Ненароджене ж немовля жодної провини не має, тож це було б супроти справедливості, адже діти не мають відповідати за вчинки чи злочини своїх батьків. Тому, коли жінка при надії вчинила б злочин, що заслуговував смертної кари, виконання вироку слід було відтермінувати до часу після пологів[76].
Через вагітність жінку також не можна було покарати сильніше, аніж «на шкірі чи на волоссі»[77]. Її, як і дитину до 14 років чи стару людину (після 70), не можна було віддати на тортури, за винятком окремих надто тяжких злочинів[78]. Вагітна могла зазнати таких покарань лише після народження дитини. Тим часом, до пологів, її опікуном, як і розпорядником маєтків, мав бути найближчий кревний померлого чоловіка, який мав дбати і про матір, і про дитину, і про майно[79]. Щербіч, однак, зауважив, що такий родич може бути опікуном лише дитини, навіть іще ненародженої, але для матері він має бути розпорядником і захисником маєтків, якими жінка самостійно розпоряджатись не могла[80].
Окрім того, вагітну жінку не можна було вигнати з маєтку померлого чоловіка, бо вона носила майбутнього спадкоємця по батькові. Цю норму фіксує ще «Саксонське зерцало» (ЗП, ІІІ, 38, § 2)[81]. За старими глосами, як зазначав Ґроїцький, із жінкою не можна було так вчинити, допоки дитину грудьми годувала, і то не інакше, як із вагомих причин[82]. Щербіч вказує, що навіть якби вигнали жінку до пологів, то плід, який вона носить, через те, що є майбутнім дідичем (спадкоємцем) маєтків, і з них усунутий бути не може. А що плід живиться й росте від матері, то й вона мусить мати належне утримання в цих маєтках колишнього чоловіка[83]. Із цього видно, що про майбутню дитину думали, як про особистість, яка має право не лише на життя, а й на спадок.
Якщо ж у найближчих родичів померлого чоловіка виникли сумніви щодо вагітності жінки на час його смерті чи щодо того, чи саме його дитину вона носить, то суперечку слід було вирішити не так присягою жінки чи інших зацікавлених осіб, як певними підрахунками:
«Якщо день народження дитини припаде на час понад десять місяців і два дні (протягом якого зазвичай матері плід у животі своєму носять, почавши цей час відраховувати від дев’ятого дня від смерті батька), тоді цей плід не є від померлого чоловіка, а така дитина від маєтків покійника нічого не отримає, і тоді справжні спадкоємці чоловіка розділять майно поміж себе. Але якщо дитина народилася в час до десяти місяців і двох днів, почавши відрахунок від дев’ятого дня по смерті батька, або якщо також раніше народиться, аніж термін десять місяців і два дні спливе, тоді цей плід має бути визнано від [покійного] чоловіка, і буде ця дитина (якщо живою народиться) з іншими частку [спадщини] брати. Якщо ж помре, тоді частка її на матір перейде. А допоки вище окреслений час не мине, доки вдова не народить, доти у спокої без жодних поділів чоловікового майна має жити»[84].
Вирішальними були саме підрахунки, а не присяга. Ґроїцький пояснює цю норму численними фактами ошуканства з боку жінок, коли вони, щоб якомога довше залишатися в маєтках померлого чоловіка, вигадували вагітність і навіть імітували її[85].
Натомість, підкреслює Щербіч, «якби якась жінка вийшла заміж і за короткий час по тому чоловік би помер, тоді, якщо вона раніше народить, аніж належний час вийде, рахуючи від дня весілля чи шлюбу, то таку дитину треба сприймати, що пізніше народилася»[86]. А щоб сумнівів у вагітності від померлого чоловіка навіть не виникало, жінка після його смерті, відчуваючи, що при надії, протягом 30 днів мала прийти до суду й заявити про свій стан. І якщо це було доведено, то вона могла залишатися в маєтностях чоловіка щонайменше до народження дитини[87].
Право не лише захищало майнові інтереси ще не народжених дітей і жінок, які були при надії, а й визнавало право на спадок за дитиною, навіть якщо вона не вижила після пологів, але народилася живою:
«Тепер послухайте щодо жінки, вагітної після смерті чоловіка, яка доведе, що вона була вагітна до дня похорону чи до 30 дня після похорону. Якщо дитина народиться живою та якщо жінка може виставити чотирьох свідків-чоловіків, які чули голос новонародженого, і двох жінок, які їй допомагали при пологах, то дитина отримає спадок по батькові. Якщо [ж] дитина після цього помре, то спадок переходить до її матері, якщо вона рівна йому за народженням, і усувається всіляке право очікування на лен батька, так як дитина жила після смерті батька… (ЗП, І, 33)»[88].
Зрозуміло, що оскільки йшлося про порядок успадкування майна, то справа доведення, чи дитина народилася мертвою, чи живою, була такою вагомою, що в ній могли свідчити навіть ті особи, які за інших обставин не могли складати присяги – ченці, священики й жінки[89].
За міським правом XVI ст., якщо жінка втрачала плід з чиєїсь провини, то це не у всіх випадках каралося як убивство: у випадку, коли у жінки стався викидень з чиєїсь вини, але сама жінка вижила, то винуватця мали покарати відповідно до рішення чоловіка постраждалої жінки (не конче на горло), але якщо жінка померла внаслідок пригоди, то винуватець мав заплатити «життям за життя»[90].
Кодекси XVI століття знають таку процедуру народження, як кесарів розтин, хоч сам термін, звісно, не вживається – йдеться про «дітей із живота випоротих». Такий спосіб пологів, очевидно, був особливо небезпечним, тому постала потреба обумовити майнову ситуацію дітей, які внаслідок такої операції не вижили. Хелмінське право передбачало: «Коли дитина при тяжких пологах із живота материнського буде випорота, яку жінка чи баба візьме на лоно й охрестить її, а жінки, які на той час при тій справі будуть присутні, побачать, що дитина рухала устами та двічі позіхнула, а потім померла, тоді слід таку дитину вважати за правдиво народжену, таку, яка отримала право на спадщину по матері й передала його своїм спадкоємцям»[91]. Подібні пасажі були й у трактатах Павла Щербіча[92] та Бартломєя Ґроїцького[93]. Це положення захищало право як матері, так і новонародженого.
«…Забувши сором, віддавалися за дарунки…»
Із позиції міського права неприпустимим було спонукати до перелюбу, що засуджувала й Церква. Осудною була і проституція – одне з тих занять, що накладало відбиток ганьби на людину. Заслуговували на осуд та покарання не лише повії, а й ті, хто спонукав жінок до торгівлі власним тілом. Бартломєй Ґроїцький пояснює, як мають бути покарані ті, які свою жінку, дівчину чи родичку змушують до розпусти за гроші: «Кожного, хто жінку, дівчину чи родичку, а чи споріднену особу зводив би й примушував курвитися, або яким-небудь способом своїм дітям до того причину давав би для чогось негідного і неугодного Богові, щоб, забувши сором, [вони] віддавалися за дарунки чи за щось інше, має бути покарано на честь, здоров’я і на горло відповідно до приписів посполитого права»[94]. Власне з тієї причини, не можна було позбавити спадку дівчину, яка поводилася негідно, бо як вказує Ґроїцький, «якби втрачала спадок, то це було б причиною того, що через убогість не перестала б вести сороміцьке життя»[95]. Щоправда, у випадку заміжньої жінки, яка була на довічному забезпеченні чоловіка, її цілком можна було позбавити майна за негідну поведінку, але лише в тому разі, коли її провину було беззаперечно доведено.
Та попри суворі норми покарання, проституція була доволі поширеною в тогочасних містах. Анджей Карпінський цитує одного угорського мандрівника до земель Корони Польської: той зауважив, що у Кракові стільки свободи для проституції, як у Содомі та Гоморрі, де за тобою суне цілий натовп розпусниць. Утім, вважає історик, таке твердження є перебільшенням, бо фактичний рівень проституції у містах Речі Посполитої був нижчим, аніж, наприклад, у Лондоні чи Парижі, де повій було тисячі. У п’яти найбільших містах Корони у XVI столітті джерела згадують лише 171 професійну повію: у Познані їх було 113, у Кракові – 29, у Любліні – 15, у Львові – 11, у Варшаві – лише 3. Серед них переважали незаміжні жінки (3/4 від загального числа повій, проти яких було висунуто звинувачення)[96].
Щоправда, слід враховувати той факт, що на сторінки судових справ потрапили відомості лише про незначну частину повій, тож нині відомі імена небагатьох із них. Часом інформацію про них можна почерпнути не тільки з кримінальних джерел, як-от про одну із львівських проституток, Катерину: її згадано у книгах надання міського права Кракова під 13 вересня 1479 року: «Катерина вірменка, львівська повія, має право без необхідності засвідчення, давши 16 грошів»[97]. Одначе, це радше виняток, аніж не правило.
Анджей Карпінський за актовими матеріалами встановив, що в XVI–XVII ст. наймолодшим із міських повій було по 12–15 років, а найстаршим – 40. Деякі мали по кількох дітей[98]. В окремих містах, як-от у Познані, Кракові, Варшаві, Любліні та Львові, діяли будинки розпусти[99]. Появу їх можна пояснити певним толеруванням цього заняття в старопольському суспільстві у XV столітті. Тоді вважали, що контрольована проституція значно краща від стихійної розпусти, перелюбу, бігамії тощо[100]. Та все змінилося в XVI столітті, із поширенням ідей протестантизму: ставлення до проституції стало значно суворішим[101]. Проте й у наступні століття жодні закони та обмеження не змогли покласти край цьому явищу.
Ситуація, коли внаслідок перелюбу чи проституції жінка вагітніла й народжувала дитину (небажану, зрештою), також вважали неприпустимою з погляду і моралі, і права. На межі XIV–XV ст., якщо жінка чи вдова завагітніла від свого коханця та приводила на світ немовля, а потім його вбивала, і це було доведено, то її, згідно з приписами міського права, належало повісити[102]. Та й протягом наступних століть дітовбивство каралося якнайжорстокіше. За Ґроїцьким: «Якби котрась дитину свою покинула, бажаючи її позбутися та про неї нічого не знати, і дитину цю потім було би знайдено й виховано, а тоді на [ту] жінку вказали б і довели її провину, то за поради людей, досвідчених у праві, її слід покарати, але не на горло. А якби та покинута дитина померла, перш ніж її знайшли, через те, що її покинули і втекли, то, за поради людей, досвідчених у праві, [таку жінку] має бути покарано на здоров’я або й на горло»[103]. Ці злочини трактовано так серйозно, що до їх засвідчення допускали навіть ті категорії осіб, які зазвичай не могли свідчити в інших випадках – ченців, священиків чи жінок, але тільки «якщо мова про дитину, яка хрещена, чи народилася живою, чи ні»[104].
«Зґвалтування як найтяжчий гріх вартує троякої кари…»
Насильство над жінками належало до категорії найважчих злочинів: «Хоч право згадує загалом чотири карні злочини – злодійство, розбій, убивство та насильство проти жінок, або ж зґвалтування […]. А якщо по такому зґвалтуванні минула ніч, то його має судити найвищий суддя у тім краї. А якби [ґвалтівника] спіймали на свіжому вчинку, тоді одразу ж судили би без зволікання. А коли свіжий учинок не є очевидним, тоді оскаржуваний може відвести звинувачення, [свідчачи сам-сьомий[105] або ж на поєдинку], заки позивач доведе свою правоту…»[106]. Щербіч, якому належить цей пасаж, щоправда, не завжди передбачав смертну кару за такий злочин у своїх працях.
«Маєш також знати, що зґвалтування як найтяжчий гріх вартує троякої кари. По-перше, таке знасильство слід оскаржити без жодного зволікання. А якби родичі зґвалтованої через власне недбальство таку скаргу загирили, а відтак постраждалу дали б ґвалтівникові за дружину, то їх має бути вигнано на вічні часи. По-друге, позаяк ґвалтівник життя тратить [згідно з правом], то хоч би й узяв зґвалтовану за дружину, а не матиме [від неї] ні дітей з доброго ложа [законнонароджених], ні спадкоємців. По-третє, кожен суддя такого ґвалтівника повинен шукати і судити без жодної скарги [а всіх його спільників карати тією ж карою, що й його самого]. Насамкінець, і будинок, де жінку було зґвалтовано, належить зруйнувати, [якщо його правом не захищено], і кожну тварину, котра в якийсь спосіб ґвалтівникові допомагала, слід забити»[107].
Якщо ґвалтівникові, одначе, з тих чи тих причин вдавалося уникнути найвищої кари, то, як видно з тексту, спокутувати її мали принаймні його діти, й допіру у третьому коліні вони могли претендувати на «очищення». А що такий злочин належав до найтяжчих, і покарання за нього мало бути доволі суворе, то звинуватити чоловіка в ньому було не так просто. Щербіч уніс до свого трактату пояснення можливих життєвих ситуацій, наявних у латинських викладах «Саксонського зерцала», але відсутніх в його німецьких варіантах:
«Може хто спитати: а якщо жінка з розпущеним волоссям і в подертому одязі прибіжить до уряду і поскаржиться на насильство – мовляв, її зґвалтовано, – та захоче те довести [свідченням] людей, які чули крики. А оскаржуваний теж вільно і безпечно прийде до уряду, не впійманий ані не зв’язаний, і прохатиме, аби йому дали змогу довести свою безвинність. Хто з них має першість – сторона, що звинувачує, а чи та, що захищається? Відповідь така, що оскаржуваний, який до уряду прийшов добровільно, бажаючи виправдатися, перший дістане право відвести звинувачення, свідчачи сам-сьомий, заки його вину буде доведено. Бо право завжди є прихильнішим до позваного, аніж до позивача»[108].
Негідним порядного чоловіка вважалося все, що суперечило природному станові речей. Приміром, інтимні стосунки з жінками-родичками: «Якби проти когось свідчили, що він із пасербицею своєю, з мачухою чи з братовою донькою непотребні взаємини мав, або також із якимись близькими в роді жінками, то такого за поради людей вчених, на праві обізнаних, слід покарати відповідно до описаного давнього цісарського звичаю»[109]. Інцест вважали одним з найтяжчих злочинів, поряд із гомосексуалізмом і зоофілією, знаними в ранньомодерному суспільстві[110].
* * *
Підсумовуючи, можна зауважити, що статус жінки був закладений у канонічному середньовічному праві, і хоч зазнав певних трансформацій у XVI ст., та незначних. Жінки були обмежені як у майнових правах, так і в інших юридичних питаннях. Вони не могли самостійно відстоювати свої інтереси та інтереси своїх дітей, хоча мали за обов’язок дбати про належного для них опікуна. Для жінок, як і для чоловіків, було вкрай важливим питання «доброї слави». Тогочасне право захищало честь і недоторканість дівчат і жінок, хоча у випадку «негідної поведінки» санкції щодо жінок були значно суворішими, аніж до чоловіків. Перелюб і дітовбивство належали, як і раніше, до категорії найтяжчих злочинів, за які карою могла бути тільки смерть, принаймні de jure. Змінилося ставлення до жінок при надії, що тісно було пов’язано із зміною ставлення до дитинства і з утвердженням культу Богоматері. Вагітну жінку право захищало, але не так її саму, як дитину, яку вона носила. Однак, всі ці зміни, які відбулися в праві від XІІІ до XVII ст. засадничо не вплинули на підпорядковане становище жінки у міському соціумі.
Стаття грунтується на матеріалах дослідження Авторки “Звичай і права. Джерела, коментарі, дослідження: У 2-х т. Т. I: Антропологія міст і міського права на руських землях у XIV – першій половині XVII століття” (Київ: Критика, 2019). Текст вперше оприлюднено у вигляді доповіді «Правове становище жінки і дитини у містах магдебургіях на руських землях в XVI – першій половині XVIІ ст.»на семінарі Лекторію з жіночих студій СУА в УКУ 29 травня 2019 р. Публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©Тетяна Гошко
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.
___________________________
Тетяна Гошко – історикиня, докторка історичних наук, доцентка кафедри класичних, візантійських і середньовічних студій Українського Католицького Університету. У 1999 р. захистила кандидатську дисертацію «Магдебурзьке право Центрально-Східної Європи XIII-XVIII ст. в українській та польській історіографії». У 2019 р. здобула науковий ступінь доктора історичних наук. Наукові зацікавлення охоплюють історію маґдебурзького права, історичної урбаністики та антропологію права. Авторка книг з історії литовсько-польської доби (Хрестоматія з історії України литовсько-польської доби) та маґдебурзького права (Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – поч. XVII ст.). Учасниця міжнародного проекту Оксфордського університету «Яґеллони», в рамках якого вийшла книга «Remembering the Jagiellonians» (авторка розділу «The Jagiellonians in Ukrainian traditions»). Авторка монографії “Звичай і права. Джерела, коментарі, дослідження: У 2-х т. Т. I: Антропологія міст і міського права на руських землях у XIV – першій половині XVII століття” (Київ: Критика, 2019).Учасниця дослідницької стипендії Є. і Д. Шклярів (Shklar Research Fellowship) в Українському дослідному інституті Гарвардського університету, дослідницького гранту Канадського інституту українських студій (КІУС) та гранту Американської ради наукових товариств (American Council of Learned Societies). Живе і працює у Львові.
____________________________
[1]Кобилецький М. Правовий статус жінки за маґдебурзьким правом // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2013. – Вип. 58. – С. 55-61.
[2] Келлер О. Права женщины и право опеки в «Саксонском зерцале» // Лістападаўскія сустрэчы-8 [Электронны рэсурс]: зб. арт. па матэрыялах Міжнар. навук. канф. у гонар акадэмікаў М. М. Нікольскага і У. М. Перцава / Навук. рэд. В. А. Фядосік, І. А. Еўтухоў. – Мінск, 2011. – С. 135-142.
[3] Bogucka M. Białogłowa w dawnej Polsce. – Warszawa, 1998; Bogucka M. Women in Early Modern Polish Society, Against the European Background. – New York, 2004; Karpiński A. Kobieta w mieście polskim w drugiej połowie XVI i w XVII wieku. – Warszawa, 1995.
[4] Cеред джерел цього твору дослідники називають «Декрет» Ґраціана, писання Св. Авґустина та Ісидора Севільського (Rivers T. J. Sachsenspiegel // Dictionary of the Middle Ages / J. R. Strayer, editor in chief. – Vol. 10. – New York, 1988. – P. 603; Landau P. Der Entstehungsort des Sachsenspiegels Eike von Repgow, Altzelle und die anglo-normannische Kanonnistik // Deutsches Archiv für Erforschung des Mittelalters. – Jahrgang 61. – 2005. – S. 90. Детальніше див.: Kisch G. Sachsenspiegel and Bible. – P. 58-88). Ейке фон Репков також використав «Схоластичну історію» Петра Коместора (Kisch G. Sachsenspiegel and Bible. – P. 60, 112-113.). Цей коментований переказ Біблії у ХІІ ст. часто служив посібником для мінімального засвоєння Святого Письма (Детальніше про Петра Коместора див.: Гене Б. История и историческая культура Средневекового Запада. – Москва, 2002. – С. 348; Неретина С. Специфика познания Средневековья (на примере «Схоластической истории Петра Коместора»). Автореф. дисс. … канд. философских наук. – Москва, 1978). Детальніше див.: Гошко Т. Звичай і права. – Т. 1: Антропологія міст і міського права на руських землях у XIV – першій половині XVII століття. – К., 2019. – С. 67-111; Sachsenspiegel. Landrecht / Herausgegeven von K. A. Eckhardt. – Hannover, 1933. – S. 14.
[5] Написані ці правові книги були німецькою мовою, саме тому їх іноді вважають найранішими пам’ятками німецької прози. «Вони є найбільшими творами мистецтва, які витворив німецький правовий дух середньовіччя» (KischG. Sachsenspiegel and Bible. Researches in the Source History of the Sachsenspiegel and the Influence of the Bible on Mediaeval German Law. – Notre Dame, 1941. – P. 3-4)
[6] Детальніше див.: Гошко Т. Саксонське Зерцало: символи і метафори // Український історичний журнал – 2017. – № 2. – С. 126-142; Її ж. Біблійні впливи в приписах міського права XIII-XVI століть // Religions and beliefs of Rus’ (9th – 16th centuries). Publication from the 8th International Scientific Conference, Lviv, 15th – 18th November, 2017. – Kraków, 2018. – S. 411-424.
[7] Щоправда, там не було початкового тексту «Зерцала», але були доповнення – 26 окремих артикулів, які в науці дістали назву краківських екстравагантів. Цей документ був пов’язаний із поширенням і функціонуванням магдебурзького права у Короні Польській (Kutrzeba S. Historia źrodeł dawnego prawa polskiego. – T. II. – Lwów; Warszawa; Kraków, 1925. – S. 205). У XV ст. у Польському Королівстві також були поширені латинські перекази «Саксонського зерцала», відомі в науці як versio Vratislaviensis та versio Sandomiriensis (Детальніше див.: Rymaszewski Z. Łacińskie teksty Landrechtu Zwierciadła Saskiego w Polsce. Versio Vratislaviensis, Versio Sandomiriensis, Łaski. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1975).
[8] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Пер. І. Сварник. – Львів, 2002. – С. 140. Мирон Капраль припустив, що мова тут йшла про видання краківського писаря Міколая Яскера «Juris provincialis, quod Speculum saxonum vulgo nuncupatur libri tres…» (Cracoviae, 1535) (Капраль М. Коментарі та примітки // Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – С. 464. Це цілком ймовірно, оскільки Яскерів переклад «Саксонського зерцала» був одним із найточніших і найавторитетніших, а крім того, 2 жовтня 1535 року було видано грамоту Сиґізмунда І про те, що приписи саксонського і магдебурзького права у перекладі Яскера повинні мати силу закону і використовуватись у всіх містах, які мають відповідні привілеї на самоврядування (Leges, privilegia et statuta civitatis Cracoviensis (1505-1795) / Ed. F. Piekosiński. – Vol. 1. – Cracovia, 1885. – S. 85-86))
[9] Детальніше див: Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV – поч. XVII ст. – Львів, 2002. – С. 90-93.
[10] Права по которым судится малороссійский народ / Ред. А. Кистяковский. – К., 1879; Права за якими судиться малоросійський народ / Під ред. К. Вислобокова. – К., 1997. Див. також: Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которым судится малороссійский народ», його історія, джерела та систематичний виклад змісту // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. CLIX: Праці історико-філософської секції. – Мюнхен, 1949.
[11] В оригіналі польською: «Artykuły prawa majdeburskiego, które zowią Speculum Saxonum»). Працю було перевидано у 1559, 1560, 1565, 1568, 1582 й 1587 роках.
[12] Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w koronie Polskiej / Red. K. Koranyiego. – Warszawa, 1953. – S. V.
[13] В оригіналі польською «Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego». Лише протягом XVI ст. вона зазнала п’ять перевидань: у 1562, 1566, 1567, 1582, 1587 роках.
[14] Біографію Павла Щербіча та бібліографію праць про нього див.: KowalskiG. M. Szczerbic Paweł // Polski słownik biograficzny. – T. XLVII. – Z. 3. – Kraków, 2011. – S. 397-401.
[15] В оригіналі польською: «Speculum Saxonum albo prawo saskie i majdeburskie porządkiem abecadła z łacińskich i niemieckich exemplarzów zebrane i na polski język przełożone» та «Ius municipale to jest prawo miejskie majdeburskie nowo z łacińskiego i niemieckiego na polski język z pilnoscią y wiernie przełożone». Деякі дослідники вважають, що для друкування цих книг було використано обладнання Івана Федорова, заставлене ним 1579 року в лихваря Ізраїля Якубовича (Семенюк Д. Львівське видання книги магдебурзького права 1581 р. // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Львів, 1998. – Вип. VII. – С. 105). Однак Ярослав Ісаєвич твердить, що «для друку цих книжок… було використано не заставлене обладнання, а той верстат, який залишався власністю Івана Федорова аж до його смерті» (Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1983. – С. 73).
[16] Kowalski G. M. Szczerbic Paweł. – S. 398. Ще 1928 року ці томи зберігались у доволі доброму стані (JędrzejowskaA. Książka polska we Lwowie w XVI wieku // Biblioteka Lwowska. – T. XXVII. – Lwów, 1928. – S. 12.) Обидві ці праці було перевидано у 1610 та 1646 роках, після смерті автора (KutrzebaS. Historja źródeł dawnego prawa polskiego. – T. II. – S. 212-213). Сучасною польською мовою їх випустив у Кракові Ґжеґож Ковальський, який довгі роки досліджує постать і доробок Щербіча (Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie, nowo z łacińskiego i z niemieckiego na polski język z pilnością i wiernie przełożone / Wyd. G. M. Kowalski. – Kraków, 2011; Idem. Speculum Saxonum, albo prawo saskie i majdeburskie, porządkiem obiecadła z łacińskich i niemieckich egzemplarzów zebrane. A na polski język z pilnością i wiernie przełożone / Wyd. G. M. Kowalski. – T. 1–2. – Kraków, 2016.)
[17] Щоправда, так зване хелмінське, або кульмське, право, яке було різновидом німецького, побутувало насамперед на землях Тевтонського Ордену та в Мазовії, в куявських, великопольських, підляських містах, почасти – й малопольських.
[18] Jakowliw A. Das deutsche Recht in der Ukraine und seine Einflüsse auf Ukrainische Recht im 16–18 Jahrhudert. – Leipzig, 1942. – S. 28–29.
[19] Prawa Chelmienskiego poprawionego y z lacinskiego iȩzyka na polski przetlumaczonego, xiąg piecioro ku pospolitemu pozytkowi przez Pawla Kuszewica z Chelmna. – Poznań, 1623. Цікаво, що наступного разу цю роботу видано у Варшаві 1646-го й того ж року, услід за нею, опубліковано твір Павла Щербіча «Speculum Saxonum». Ймовірно, обидві праці подекуди використовували паралельно.Кушевічева робота тільки впродовж 1623–1697 років виходила друком тричі, і саме на неї посилалась Комісія при укладанні кодексу малоросійських прав 1743. (Детальніше див.: Рогачевский А. Очерки по истории права Пруссии XIII-XVII вв. – Санкт-Петербург, 2004. – С. 157-158.)
[20] Джероза Л. Церковне право / Пер. з нім. Н. Щиглевської. – Львів, 2001. – С. 59.
[21] Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / Под ред. В. М. Корецкого, пер. Л. И. Дембо. – Москва, 1985. – С. 24.
[22] Там же. – С. 110.
[23] Там же. – С. 35.
[24] Там же. – С. 76.
[25] Там же. – С. 97.
[26] Келлер О. Права женщины и право опеки в «Саксонском зерцале». – С. 137.
[27] Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 34.
[28] Келлер О. Права женщины и право опеки в «Саксонском зерцале». – С. 136.
[29] Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 79.
[30] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – Warszawa, 1954. – S. 52-53. Також вдови мали за обов’язок вимагати від міських урядників опікуна для своїх дітей, бо якщо вони цього не робили, то в разі смерті дітей, такі матері не мали права вимагати по них спадку, що відповідало нормам імператорського права, яке вступало у дію, якщо бракувало приписів права магдебурзького.
[31] Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. – S. 131-132.
[32] Еразм Роттердамський. Похвала глупоті / Пер. В. Литвинова.
[33] Див.: Ле Гофф Ж., Трюон Н. История тела в Средние века / Пр. с фр. Е.Лебедевой. – М., 2008. – С. 5-11.
[34] Ле Гофф Ж. Тіло та ідеологія на середньовічному Заході // Його ж. Середньовічна уява / Пер. Я. Кравець. – Львів, 2007. – С. 120.
[35] Гуревич А. Избранные произведения. Средневековый мир. – Санкт-Петербург, 2007. – С. 74.
[36] Детальніше див.: Гошко Т. Уявлення про старість у містах річпосполитського простору на межі середньовіччя та ранньомодерної доби // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Історія. – № 1(136) – 2018. – С. 18-28.
[37] Shahar S. Growing Old in the Middle Ages. ‘Winter Clothes Us in Shadow and Pain’. – London; New York, 2004. – P. 19.
[38] SzafranekA. Czy starość w wiekach średnich była okresem pomyślnym? Refleksje na temat starości w świetle Roczników Jana Długosza // Kultura i społeczeństwo. – 2014. – Nr 1. – S. 192-193.
[39] Питання честі було надзвичайно важливим. Ніхто не міг людину її позбавити, хіба що з дуже поважної причини – лише через злочин, що, за правом, передбачав би кару на горло або відрубування руки (Prawa Chelmienskiego poprawionego y z lacinskiego iȩzyka na polski przetlumaczonego, xiąg piecioro… – S. 186). [1].
[40] Кобилецький М. Правовий статус жінки за маґдебурзьким правом. – С. 59-60.
[41] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 17. Цю ж тезу практично дослівно повторює Павел Щербіч (SzczerbicP. Speculum Saxonum, albo prawo saskie i majdeburskie… – T. 1. – Kraków, 2016. – S. 35).
[42] Економічні привілеї міста Львова XV-XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упор. М.Капраль. – Львів, 2007. – С. 303.
[43] Про чоловіка доброї слави розважає Павел Щербіч: безчесним не може бути той, хто походив від двох дідів і двох бабусь, а також від батька й від матері, чия порядність не була нічим підважена, тобто чиї предки мали бездоганну репутацію. Такого ніхто не міг оббрехати чи звинуватити в безчесності, хіба що він сам учинить щось таке, через що втратив би своє добре ім’я: «І хоч би також прадід його свою славу порушив або не порушив, тоді те правнукові ні не зашкодить, ані не допоможе, бо честь і сором не сягають далі, ніж до третього покоління» (SzczerbiczP. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie, porządkiem obiecadła z łacińskich y niemieckich exemplarzow zebrane, a na polski język z pilnośćią y wiernie przełożone. – Lwów, 1581. – S.18). Практично те саме написано й у «Саксонському зерцалі» [ну а як інакше, адже трактат Щербіча – це і є доповнений переклад «Саксонського зерцала»]: «Чиї права не підважені протягом чотирьох поколінь предків, тобто зі сторони обох дідів і обох бабусь і батька й матері, народження (походження) того не може бути зганьблено, якщо тільки він не втратив свого права» (ЗП, І, 51 §3; Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 37). Щоправда, за часів Ейке фон Репкова відносно легко можна було собі повернути добру славу: «Законних дітей не може мати чоловік, якого позбавлено прав, хіба що тільки він вийде на бій на коні й зі списом перед королівським військом проти іншого короля. Тоді йому повертаються його права, але не його майно, що його було позбавлено» (ЗП, І, 38; Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 33).
[44] Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S. 26.
[45] Ле Гофф Ж. Середньовічна уява / Пер. з фр. Я. Кравця. – Львів, 2007. – С. 120.
[46] Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S. 12.
[47] Ibid. – S. 11.
[48] Rymaszewski Z. Nieznany spis prawa chełmińskiego z przełomu XIV-XV wieku. – Łódz, 1993. – S. 145, 147.
[49] Ставлення до перелюбу як до вкрай негідного вчинку відобразилося в так званих exempla: «Одна жінка в перелюбі зачала і породила двох синів. Старший син став пустельником і палко просив за матір у своїх молитвах. Вислухав Бог його молитви і показав синові його матір: вона явилася йому з двома жабами і змією. Найдорожчі, змія – то пояс, якого подарував коханець, а дві жаби – двоє синів від перелюбу. Це Бог так попросив сина більше не молитися за матір, бо її вже було осуджено» (Діяння римські. Християнські притчі Середньовіччя / Пер. з лат. Р. Паранько. – Львів, 2014. – С. 355).
[50] Rymaszewski Z. Nieznany spis prawa chełmińskiego z przełomu XIV-XV wieku. – S.147.
[51] Ibid. – S.149.
[52] Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S. 51. Тут і далі у фігурних дужках – вставки Щербіча до перекладів «Speculum Saxonum» і «Ius Municipale».
[53] Ibid. – S. 52.
[54] Prawa Chelmienskiego poprawionego y z lacinskiego iȩzyka na polski przetlumaczonego, xiąg piecioro… – S. 11.
[55] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 47.
[56] Ibid.
[57] Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. – S. 205.
[58] Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S. 52.
[59] Сліж Н. Культура сексуальных стасункаў у Вялікім Княстве Літоўскім у XVI-XVII стст. – Мінск, 2019. – С. 166. Пор.: Историко-юридические материалы, извлеченные из Актовых книг губерний Витебской и Могилевской, хранящихся в центральном архиве в Витебске / Под. ред. [А. М.] Созонова. – Вып. 8. – Витебск, 1877. – С. 347-351.
[60] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – С. 127. Вирок міського суду був таким: «Суд у справі злочину, що відбувся в середу після св. Марґарити року Божого тисяча п’ятсот дев’ятнадцятого. Матеус Селес, пленіпотент львівського раєцького уряду, висунув проти вірменина Івашка і християнки Софії [звинувачення], скріплене з належним свідченням печаткою п. райців, що сам будучи вірменином, зважився вступити у зв’язок з християнкою, з якою впродовж трьох років був у співжитті, і вона завагітніла. Суд постановив, відколи від райців вийшло це свідчення, що сам Івашко з Софією впродовж трьох років мав зносини, і вона від нього завагітніла. Вступивши зумисно у зв’язок з християнкою, як сам Івашко, так і Софія гідні смерті за відверте святотатство через спалення на вогні. Що й затверджується. Для кращої віри у цій справі прикладена печатка цього нинішнього львівського суду» (Там само. – С. 128).
[61] Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis Triplex / Пер. Н. Царьової. – Львів, 2002. – С.101.
[62] Привілеї національних громад міста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. – Львів, 2000. – С. 184–185.
[63] «…А ті міщани та міські львівські урядники до засудження та покарання згаданого вірменина Івашка незаконно довели та наш привілей у тій частині порушили та йому (привілею) вперто противилися, і через це львівські міські урядники заклад чи штраф у 200 гривень грошей, що описано у тому привілеї, нами явно висловленою постановою щодо дотримання (привілею) з обох сторін порушили та підпали (під штраф), який хочемо, щоб (вони) нашій королівській скарбниці заплатили та відтепер відклали. А вірменам, яким у всьому тому через порушення привілею сталася (несправедливість), вирішуємо, що викуп або штраф відповідно до звичаю магдебурзького права мають сплатити кожному господарю, тобто, хто в місті Львові будинки на свій власний прожиток має, (по) 20 звичайних грошів протягом 12 тижнів. А за голову покійного Івашка, що його син просив і штрафу домагався, який при урядовому злочині відповідно до магдебурзького права до нас і нашого рішення приходить, вирішили та вирішуємо згаданих львівських бурмистрів і райців ув’язнити, щоб інші надалі науку мали, як на своєму урядові мали себе вестищодо наших привлеїв та осіб, що не входять під їню юрисдикцію» (Привілеї національних громад міста Львова (XIV-XVIII ст.). – С. 186, 188). Щоправда, пише Зубрицький, невідомо, скільки за цю справу дістали спадкоємці покійного Івашка Тишковича (Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – С. 188). Але вірменська громада однозначно виграла, і річ навіть не в грошовій компенсації і не в моральній сатисфакції, а в тому, що вірменам підтвердили привілеї, наказали їх записати зрозумілою в місті мовою – руською чи латиною – і представити на вальний сейм для розгляду й затвердження (Привілеї національних громад міста Львова (XIV-XVIII ст.). – С. 186, 188).
[64] Від нім. Besserung – поліпшення.
[65] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – С. 128.
[66] Капраль М. Національні громади Львова XVI-XVIII ст. (соціально-правові взаємини). – Львів, 2003. – С. 164.
[67] Архив Юго-западной России, издаваемый Коммиссиею для разбора древних актов. – Ч. 8. Т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-западной Руси в XVI-XVII вв. – К., 1909. – C. 473–475.
[68] Kamler M. Rola tortur w polskim sądownictwie miejskim drugiej połowy XVI i pierwszej połowy XVII wieku // Kwartalnik Historyczny. – R. XCV. – Warszawa, 1988. – Nr 3. – S. 115.
[69] Економічні привілеї міста Львова XV-XVIII ст. – С. 303.
[70] Korczak-Siedlecka J. Model wychowania dziewcząt w szesnastowiecznej Polsce // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – T. LVIII. – 2014. – S. 59.
[71] Ле Гофф Ж., Трюон Н. История тела в Средние века. – С. 96-97.
[72] Див.: Дюби Ж. Время соборов. Искусство и общество 980-1420 / Пер. с фр. О. Иванова, М. Рожнова. – Москва, 2002. – С. 149-150, 181-183.
[73] Тобто, не можна засудити до смертної кари чи до завдання каліцтва (Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 81).
[74] У цьому контексті варто зауважити, що нині юриспруденція до суб’єктів права відносить уже ембріон, плід, людину, людську істоту, особу, майбутні покоління й навіть тварин (Токарчик Р. Про необхідність трансформації концепції прав людини у концепцію прав життя // Філософія права і загальна теорія права. – № 2. – 2012. – С. 198).
[75] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 71.
[76] Szczerbic P. Ius Municipale… – S.240.
[77] Ibid. – S.238; Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S.27.
[78] GroickiB. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. – S.195.
[79] Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego / Red. K. Koranyiego. – Warszawa, 1954. – S. 88-89. Литовський статут 1588 року (розділ 11, арт. 15) також передбачав суворе покарання за шкоду, заподіяну вагітній жінці. Якщо ж вона та її дитина чи плід загинули від завданої матері шкоди, то за це кривдика слід було покарати смертю (див.: Статути Великого князівства Литовського: у 3-х тт. – Т. ІІІ: Статут Великого князівства Литовського 1588 року у 2-х книгах. – Кн. 1 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса, 2004. – C. 592-593). Цієї норми, щоправда, не завжди дотримувались, стверджує Ігор Сердюк на прикладі Гетьманщини (Сердюк І. Дитина і дитинство в Гетьманщині XVIII ст. // Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах. – Т.1: Практики, казуси та девіації повсякдення. – К., 2012. – С. 57-60).
[80] Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 239.
[81] Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С. 93.
[82] Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego. – S. 88.
[83] Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 239;Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie… – Lwów, 1581. – S. 24-25.
[84] Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego. – S. 88. Ще у «Саксонському зерцалі» розглянуто випадки, коли треба було встановити батьківство новонародженої дитини: «Якщо жінка виходить заміж і народжує дитину до належного терміну й дитина виявиться життєздатною, то право дитини можуть оскаржити, адже вона народилася надто рано. Якщо жінка народить дитину після смерті чоловіка пізніше від належного терміну, то право дитини також можна оскаржити, адже вона народилася надто пізно» (ЗП, І, 36, §1-2). Див.: Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С.32.
[85] Натомість інші спадкоємці померлого не менше були зацікавлені в тому, щоб не допустити новонародженого до поділу майна небіжчика, тож вони також могли вдаватися до обману. Тому-то на перше місце в такій справі ставили раціональні докази. Ця норма відрізняється від середньовічних, де було достатньо присяги певної кількості свідків, щоби справу було доведено. Щоправда, навіть якщо дитина народжувалася у потрібний термін, спадкоємці померлого чоловіка могли оскаржити факт, що ця дитина була зачата саме від померлого. Тоді жінка мала довести свою правоту і законність народження дитини свідченням чотирьох чоловіків і двох жінок, які допомагали їй при пологах (GroickiB. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 14). Подібну норму подає й Павел Щербіч, який зазначає, однак, що деякі нащадки рахують час вагітності до дев’яти місяців і двох чи трьох днів від дати смерті батька, а як пізніше дитина народиться, то її до поділу батьківського майна вже не допускають. Але то не зовсім правильна норма, уважає правник, посилаючись на «поради мудрих людей», бо «жінка плід носити може десять місяців і два дні найдовше». Саме так і слід рахувати час вагітності – починаючи від восьмого дня від смерті батька (Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 239).
[86] Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 240.
[87] Ibid. – S. 239.
[88] Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования. – С.31.
[89] GroickiB. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. – S. 135; Szczerbic P. Speculum Saxonum, albo prawo saskie i majdeburskie… – T. 1. – Kraków, 2016. – S. 39.
[90] Groicki B. Rejestr do Porządku i do Artykułów prawa majdeburskiego i cesarskiego (wyjątki) // Idem. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 178.
[91] Prawa Chelmienskiego poprawionego y z lacinskiego iȩzyka na polski przetlumaczonego, xiąg piecioro… – S. 75.
[92] Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 238.
[93] Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego. – S. 87.
[94] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 155.
[95] Ibid. – S. 17.
[96] Karpiński A. Kobieta w mieście polskim w drugiej połowie XVI i w XVII wieku. – Warszawa, 1995. – S. 334-335.
[97] «Katherina Armeni ius habet, de testimonio non indigent, dedit XVI grossos. Leopoliensis meretrix» (Ksiȩgi przyjȩć do prawa miejskiego w Krakowie 1392-1506 / Wyd. K. Kaczmarczyk. – Kraków, 1913. – Nr 7865; Ormianie w średniowiecznym Krakowie: wypisy źródłowe / Wyd. B. Wyrozumska. – Kraków, 2003. – S. 36).
[98] Karpiński A. Kobieta w mieście polskim w drugiej połowie XVI i w XVII wieku. –S.336.
[99] Детальніше див.: Ibid. – S. 338-340.
[100] Ibid. – S.345.
[101] Обґрунтування лютеранського бачення такого явища, як перелюб, див.: GracjuszA. Dyszkurs o Grzechach Szostego Przykazania Bożego, jakoż to są Cudzołostwo, Wszeteczeństwo, Nieczystość, Nierząd. – Brzeg, 1682.
[102] Rymaszewski Z. Nieznany spis prawa chełmińskiego z przełomu XIV-XV wieku. – S. 149.
[103] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 159.
[104] Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskie. – S. 135.
[105] Вимога стількох свідків – сімох загалом – опосередковано свідчить про категорію злочину, про який йде мова. Ґроїцький пояснює, що кількість свідків залежить від ранґу злочину: «У кожній справі досить двох або трьох свідків, згідно зі Святим Письмом. In ore duorum vel trium stat omne verum testimonium [Всяке правдиве свідчення потверджується устами двох або трьох]. Однак у певних справах, відповідно до права, якщо є потреба, то більше, як-от у ганебних справах і справах про мертву руку [manus mortua – “відумерщина” – майно, що після смерти підданця, який не мав спадкоємців, переходить у власність пана (Див.: Горбачевский Н. Словарь древнего актового языка Северно-Западного края и Царства Польского. – Вильна, 1874. – С. 208) – Т. Г.]. А свідченнями одного [свідка] жоден не може бути переможений, відповідно до народної приказки: vox unius, vox nullius [один голос – жодного голосу]. Протек у справах, не пов’язаних з великою шкодою, і одному свідкові можна вірити, як-от пастухові, стосовно шкоди, заподіяної худобі в стаді, бо найчастіше сам при випасанні буває. Speculo Saxonum libro 2 articulo 54.» (GroickiB. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. – S. 131-135).
[106] Szczerbic P. Ius Municipale… – S. 171.
[107] Ibid. – S. 171.
[108] Ibid. – S. 172.
[109] Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sądów około karania na gardle. Ustawa płacej u sądów. – S. 153.
[110] Ibid.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
Гошко Т. Звичай і права. Джерела, коментарі, дослідження: У 2-х т. Т. I: Антропологія міст і міського права на руських землях у XIV – першій половині XVII століття / Інститут Критики; Ukrainian Research Institute, Harvard University. К.: Критика, 2019.
