Довгий слід «втраченої батьківщини»

Огляд на: Iryna Vushko. Lost Fatherland: Europeans between Empire and Nation-States, 1867-1939, Yale University Press, 2024, 352 с.

Австро-Угорську імперію та її спадщину намагаються переосмислити вже не одне десятиліття. Відійшовши від образу імперії як пережитку минулого, що його закономірно зруйнували модерні національні рухи, історики все більше стали звертати увагу на монархію як дієву державну систему, взаємодію імперії та її суспільства, врешті на паралелі і тяглості в історії різних частин монархії та її державах-наступницях [1]. 

Власне цій останній темі присвячена нова книга дослідниці Ірини Вушко про Австро-Угорщину як «втрачену батьківщину» та її вчорашніх підданих, що після 1918 року опинились у нових національних державах.

Для розкриття цієї теми авторка вирішила застосувати призму, яку використовувала у своїй вже класичній книзі про габсбурзьку бюрократію в Галичині часів абсолютизму – дослідження через людський вимір та історії ключових персонажів [2]. Фактично, це книга на перетині історії ідей, інтелектуальної біографії та постімперських студій.

Ірина Вушко пропонує колективний портрет представників політичного класу – останніх двох поколінь, які дійшли до політичної зрілості в рамках імперії, народжених здебільшого між 1850 і 1890, які так чи інакше залишались політично активними, а часом й ключовими фігурами, після колапсу монархії. 

Сама авторка визначає свою працю як «історію переплетених середовищ та мереж людей, багато з яких поділяли схожі цінності у часі та просторі» [3].

Серед її героїв є, зокрема, останній прем’єр імперії Гайнріх Ламаш та міністр його уряду Йозеф Редліх, лідер чеської правиці Карел Крамарж, багатолітній канцлер міжвоєнної Австрії Іґнац Зайпель, пізніший прем’єр Італії Альчіде Де Ґаспері та багато інших – загалом 21 особа.

Східні провінції імперії – Галичину та Буковину – представляють семеро людей: консерватори Леон Білінський і Микола Василько, націоналіст Станіслав Ґломбінський, а також четверо соціалістів – Іґнацій Дашинський, Герман Діаманд, Микола Ганкевич та Семен Вітик. 

Авторка аналізує основні ідейні течії, що постали на руїнах лібералізму в Австрії – націоналізм, австромарксизм і християнсько-суспільний рух, а також консерватизм. І як ці ідеї продовжували формувати політичний процес в Європі після колапсу імперії.

Основна ідея цієї книги – показати тяглість та спадкоємність між політичною традицією імперії та процесами в державах-наступницях, як імперські моделі і практики втілювались в нових державах і як імперський досвід впливав на політичні рішення та вибори міжвоєнних політиків. Свою розповідь Вушко ґрунтує на широкому контексті ідейних еволюцій, міжетнічних відносин та політичного процесу в кожній з цих країн.

Праця охоплює всі основні частини колишньої Цислейтанії – від Істрії та Трентіно до Галичини та Буковини. Таким чином авторка вносить у дискурс про габсбурзьку спадщину не лише таких очевидних спадкоємців монархії, як міжвоєнна Австрійська Республіка чи Чехословаччина, але й Італію, Польщу та навіть Радянський Союз. І власне ця ширина та порівняльна перспектива, яка з неї виходить, і є однією з головних переваг цієї книги.

Вушко визначає цілу низку рис, притаманних габсбурзькій традиції та згодом поавстрійським політикам на усьому цьому просторі.

Це повага до інституцій та парламентаризму, прагнення до компромісу і відкидання насильства як політичного інструменту, федеративне мислення або ж підтримка широкого самоврядування та опір централізації влади, а також порівняна поміркованість та брак революційності в діях. А ще особлива віденська культура «кав’ярняної політики», незрозуміла обивателям Рима чи Варшави. Ці атрибути проходять наскрізною ниткою крізь усю книгу.

Виходячи з цих рис, авторка стверджує, що у нових національних державах вихідці з Габсбурзької імперії мали «більше спільного» зі своїми земляками з протилежних політичних таборів, ніж зі своїми ідейними побратимами з колишніх Росії, Німеччини чи Італії [4].

При чому це стосувалось не лише консерваторів чи клерикалів (як найбільш лояльних до імперії течій), але й навіть крайніх лівих та крайніх правих вчорашніх підданих монархії. Так, італійський націоналіст з Далмації Франческо Салата, як і лідер італійських християн-демократів з Трентіно Де Ґаспері, відстоював автономію новоприєднаних до Італії земель. Згодом, пише авторка, саме через незгоду з централізаційною політикою Де Ґаспері відмовився від підтримки уряду Муссоліні та перейшов в опозицію [5]. Крім того, саме несприйняття насильницької та волюнтаристської політики було основною точкою розходження між Пілсудським і Дашинським на лівому та Дмовським і Ґломбінським на правому фланзі польської політики (хоча ця тема залишилась у книзі недорозкрита) [6].

З іншого боку, авторка все ж визнає, що у ставленні до насильства важливу роль грали поколіннєві відмінності. А вже наступне покоління, чиїм формативним періодом була не пізня імперія, а Велика війна, значно охочіше вдавалося до насильства [7].

Вушко пробує показати, як усі ці риси, успадковані від монархії, продовжували визначати політичний процес у міжвоєнних державах-спадкоємцях. Наприклад, як принципова відмова австрійських соціал-демократів на чолі з Отто Бауером входити в коаліції з «буржуазними» партіями та вдаватись до насильницьких методів боротьби призвела до їхньої маргіналізації в міжвоєнній Австрії, до посилення праворадикальних сил та постання австрофашизму [8].

Таким чином виходить, парадоксально, що повага до інституцій, досвід парламентаризму і компромісів, притаманні вихідцям з монархії, далеко не завжди забезпечували успішне коаліціонування та політичну стабільність. Адже, пише авторка, спадщину монархії формували не лише її інституції, але й загалом політична атмосфера пізньої імперії з усією її політичною поляризацією, парламентськими обструкціями тощо [9].

Вушко деконструює повоєнний наратив про різкий розрив між новопосталими національними державами та старою імперією. За її словами, міжвоєнні держави, що постали на уламках імперії, мали значно більше тяглості, ніж розриву від монархії. Головно це забезпечувалось збереженням старих політичних еліт та інституцій.

Авторка пише, що перехід від монархії до республіки у 1918 році був еволюційним і мирним. А націоналісти з різних країв імперії – такі як поляк Ґломбінський, чех Крамарж чи італієць Салата – не грали в ній такої значної ролі, яку потім собі приписали, адже ледь не до останнього залишалися вірні престолу. 

Відповідно Вушко стверджує, що політичний процес у міжвоєнний час на просторі колишньої Австро-Угорщини, юридичні практики тощо були відголосками старої імперії. Це багато в чому очевидно щодо тих країн, які повністю входили до імперії – як Австрія чи Чехословаччина. Однак щодо міжвоєнної Польщі, а особливо Італії, де погабсбурзькі землі складали незначне прикордоння і яка теж до війни була конституційною монархією, цей габсбурзький слід вартувало в деяких моментах дещо чіткіше «протрасувати».

Скажімо, не цілком зрозуміло, яким чином габсбурзька спадщина, за словами Вушко, вплинула на провал антифашистської коаліції в Італії в 1920-х, адже сама авторка, пояснюючи причини, акцентує радше на програмових розходженнях між італійськими народниками («пополарами»), соціалістами та лібералами [10]. 

Як це часто буває в широких компаративних студіях, деякі з тих численних цікавих тез, якими рясніє книга, не знайшли детальнішого розкриття чи обґрунтування. Як-от твердження, що саме землі колишньої імперії стали «інкубатором фашизму» в Італії або ж що більшовики «запозичили» австромарксистські моделі при формуванні федеративного устрою в СРСР [11].

Загалом ідея багатонаціональної федерації проходить наскрізною лінією крізь усю книгу. Вона була одним з ключових елементів політичного дискурсу пізньої імперії і, на думку Вушко, одним з найважливіших елементів її спадщини. Авторка стверджує, що ця ідея «поступово набирала обертів між війнами як можливе вирішення європейської кризи після 1918 року», зокрема згадує про ідею створення Дунайської конфедерації в міжвоєнний час (хоча, на жаль, не вдається тут до жодних деталей) [12].

Врешті, пише Ірина Вушко, концепція Європи як конфедерації втілилась в післявоєнний час у Європейському Союзі. В числі зачинателів Європейського руху як попередника майбутнього Союзу був один з героїв книги Альчіде Де Ґаспері, і саме його світогляд авторка вважає головним свідченням тяглості федеративної ідеї від зниклої імперії до нової об’єднаної Європи [13]. 

Загалом «Lost Fatherland» – це надзвичайно цікаве дослідження з дуже широкою перспективою та часто незвичною оптикою, яка пропонує по-новому поглянути на питання імперій та націй, тяглостей та розривів у міжвоєнній постгабсбурзькій Європі.

Така оптика відкриває широке поле для подальших компаративних студій постімперських територій у різних сферах – суспільних настроїв, інтеграції регіонів, взаємних стереотипів тощо. А також щодо конфлікту поколінь серед вчорашніх «австріяків» у різних частинах колишньої імперії: політиків габсбурзької школи з усією їхньою прихильністю до компромісів та інституційних рішень, що стали героями цієї книги, та нового «радикального» покоління, яке будувало свою політику часто всупереч «батькам» та багато в чому визначило європейські 1930-40-і.