Що з лібералізмом?

Огляд на: Samuel Moyn. Liberalism against itself. Cold War Intellectuals and the Making of Our Times. Yale University Press, 2023, 229 p.; Патрік Дж. Денін. Чому лібералізм зазнав невдачі. Львів: Свічадо, 2023, 208 с.; Френсіс Фукуяма. Лібералізм і його протиріччя. К.: Наш Формат, 2023, 152 с.

Лібералізм, який маємо сьогодні на Заході, у сьогоднішній інтерпретації — це робити те, що хочеться. Такий лібералізм є нищівним. Лібералізм може бути більш дисциплінованим — не в сенсі накидати людям правила життя, які їх дуже обмежують… Лібералізм є позитивним явищем, коли поважає права людини в рамках певного морального порядку. 

(Любомир Гузар. Громадське ТБ, лютий 2017)

 Майже непомітно для самого себе лібералізм як модерна ідеологія, з його зародженням, варіаціями та еволюцією я визначив предметом мого головного дослідницького інтересу. Біографічна дисертація, присвячена літературному критику, перетворилась на інтелектуальну історію одного з українських лібералів — Михайла Рудницького (1889–1975)[1]. Наступний мій проєкт ще більш амбіційний — написання історії лібералізму на українських теренах на межі історії ідей та інтелектуальної історії. Тепер, з відстані років, бачу закономірність у тому, що один з моїх перших великих оглядів в «Україні модерній» був присвячений блискучій книзі американської дослідниці Гелени Розенблатт про історію лібералізму. Я назвав його тоді «Лібералізм як невловима категорія». Книги, пропоновані сьогодні читачам, лише посилюють відчуття «невловимості» терміну «лібералізм» та його похідних.

Річ у тім, що протягом останніх десяти років в англомовній, особливо американській, літературі відбувається активний процес переосмислення концепту лібералізму. Умовно його можна поділити на три течії. Першу я назвав для себе «ревізіоністською» — її суть полягає в тому, що наше уявлення про те, чим є лібералізм, сильно викривлене англомовними інтелектуалами часів Холодної війни. Вони почали ототожнювати лібералізм з атомістичною свободою та правами індивіда і виводити цю традицію ще від «Двох трактатів про управління» Джона Локка та «Левіафана» Томаса Гоббса[2]. Згадана Гелена Розенблатт, напевно, найяскравіша представниця цієї течії. У своїй роботі вона проаналізувала вживання терміну «ліберальний» від Античності і аж до ХХ ст. Вона дійшла висновків, що протягом століть цей термін був пов’язаний з аристократичними чеснотами та милосердям громадян. Класичний лібералізм як модерна ідеологія оформився аж після Французької революції і розумівся як… республіканізм. Класичні ліберали ставили обов’язки та самоконтроль громадян в res publica поперед усього. І лише завдяки їм, вони вважали, громадянин користується правами та свободами.  Семюель Мойн у своїй книзі «Лібералізм проти самого себе» додає до республіканізму ще й ідеали Просвітництва. Фактично він продовжує лінію Гелени Розенблатт, і у своїй книзі показує, що у 1940–1950-х роках такі постаті, як Ісая Берлін, Ганна Арендт, Кар Поппер та Лайонел Тріллінг, змінили уявлення західних суспільств про сутність та історію лібералізму. Цитата покійного Блаженнішого Любомира Гузара на початку напрочуд влучно відображає цей підхід.

Другу течію можна назвати «критики лібералізму». Політологічна книга Патріка Дж. Деніна «Чому лібералізм зазнав невдачі» чи не найцікавіший представник цього напряму за останні роки. Автори цього підходу вважають, що більшість проблем сучасного Заходу коріняться в лібералізмі та його виродженні в сучасні химерні форми. Третю течію можна умовно окреслити як «апологети» — автори, які визнають окремі вади лібералізму, але вважають, що він продовжує зберігати конструктивні начала, чи то пак навіть більше — є найкращим з наявних варіантів для людства. Книга відомого американського політолога Френсіса Фукуями «Лібералізм і його протиріччя», напевно, найяскравіший представник. Спробуємо виділити головні ідеї з кожної із цих книг і зрозуміти, що ж відбувається з осмисленням лібералізму на Заході.

     Книга Самюеля Мойна «Лібералізм проти самого себе» написана в жанрі історії ідей з невеликими вкрапленнями інтелектуальної історії. Себто переважно він аналізує тексти інтелектуалів часів початку Холодної війни, додаючи до цього аналізу мінімум соціального контексту. Автор присвятив по розділу таким інтелектуалам, як Джудіт Шкляр, Гертруда Гіммельфарб, Ісая Берлін, Карл Поппер, Ганна Арендт та Лайонел Тріллінг. Далеко не всі з них називали себе лібералами, однак всі доклались до переосмислення лібералізму. Перша річ, яка одразу впадає в око, — значна частина з них є вихідцями зі Східної Європи і всі мають єврейське походження. Наскільки цей «бекґраунд» разом з досвідом насилля середини ХХ ст. впливав на їхнє осмислення лібералізму? Це одне з ключових питань. Декілька разів у книзі Автор повторює його, називаючи «гострим питанням»[3], на яке, здається, так і не знаходить певну відповідь. Але до цього повернемось дещо пізніше. Головна наскрізна теза Мойна висловлена в першому реченні книги: «Лібералізм Холодної війни був катастрофою — для лібералізму»[4]. На думку Автора, лібералізм Холодної війни зробив сприйняття ліберальної традиції майже неможливим і залишив по собі одну Руїну. Він позбавив емансипаційного та футуристичного заряду класичну версію, прошивши його глибокою зневірою в людські суспільства та зосередивши увагу на атомарному індивіді з його правами та свободами. Що ж керувало цими мислителями? Власне, тут повертаємось до єврейського походження. Мойн ставить собі питання, наскільки їхній досвід в епоху масових вбивств вплинув на їхні погляди? Досвід біженства та насилля не обов’язково допомагає емігрантам та жертвам уникнути старих помилок чи вберегтись від нових[5]. На думку Автора, найважливіше є те, як ці мислителі змінювали свою єврейську ідентичність. Це було покоління, що виросло не стільки на юдейській традиції, а радше на модерній версії діаспорного націоналізму, який Мойн натомість позначає узагальнюючим терміном «сіонізм»[6]. Як не парадоксально, але Автор вважає, що на цих мислителів вплинув не стільки юдаїзм, з яким вони були менше знайомі, а християнство, зокрема ідея гріха[7]. Загалом, інтелектуали сприймали єврейське походження не стільки як спадщину, а як гру, яку вони часто відкидали[8]. Крім того, всі ліберали цього типу були англофілами. Навіть ті, що народились та жили в Америці, сповідували та навіть поширювали англійські цінності. Мойн показує в книзі, що досвід насилля ХХ ст. вплинув на те, що ліберали часів Холодної війни виступили проти ідей Просвітництва та можливості прогресу. Вони не просто поставили під сумнів попередній канон ліберальних мислителів, а деконструювали його так, що вийшло щось на кшталт антиканону[9]. Якщо лібералізм, за Мойном, постав з трьох основних джерел: Просвітництва, Романтизму та Прогресизму, то мислителі часів Холодної війни відкинули їхній спадок, залишивши лише індивідуальну свободу, якій кожен з трьох так чи інакше загрожував. Тут Мойн одночасно продовжує і відхиляється від тез Розенблатт. Вони суголосні в тому, що існувала першопочаткова версія лібералізму, яка докорінно змінилась після Другої світової війни. Суттєво різнить їх те, що Розенблатт наголошує на аристократичному етосі та республіканізмі як основних ідейних блоках класичного лібералізму, Мойн же бачить їх у поєднанні просвітництва, романтизму та віри в прогрес. Ймовірніше за все, це свідома позиція, адже Мойн знайомий із працею Розенблатт, на яку покликається в книзі[10]. Одна з причин, чому західні ліберали часів Холодної війни відмовляються від спадщини Просвітництва — претензії на цю спадщину з боку Радянського Союзу. Совєти наполягали, що саме вони продовжують секулярну лінію торжества розуму та науки, і нові ліберали не були впевнені, що зможуть відділити просвітництво від комунізму чи що вони дійсно хочуть емансипації. Вони вирішили не стільки кидати прямий виклик популярному в той час серед інтелектуалів комунізму а радше спростувати саму ідею прогресу та сили розуму. Той же Ісая Берлін, на думку Автора, протиставив англосаксонську традицію свободи (англ. freedom) Просвітництву та Романтизму з їхніми «отруєними плодами»[11]. «Негативна свобода» стала шляхом до виживання, а точніше — соціального конформізму інтелектуалів[12].

Жахіття ХХ століття з величезними людськими втратами підірвали віру у великі ідеї, єдине, що залишалось — захищати індивіда, його права та свободи. Це призвело до відмови від спадщини ХІХ ст. та своєрідного дрейфу вліво лібералів у повоєнних США. Характерно, що на це звертав увагу Іван Лисяк-Рудницький у листі Євгена Пизюра від 31 січня 1968 р.: «Я почуваю ідеологічну близькість до клясичного лібералізму, у європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму. Знову ж американські т. зв. ліберали забарвлені «лівацтвом», чи навіть совєтофільством, а до цього, бігме, не почуваю в собі ніякого нахилу»[13]. Однак Мойн непослідовний у цій лінії. У розділі про Поппера він закидає інтелектуалам часів Холодної війни свідому маргіналізацію ідей Ґеорґа Геґеля та Карла Маркса[14]. Як саме це узгоджується з розривом із класичним лібералізмом та відмовою від його традиції, досить складно зрозуміти читачеві. Хіба ж, якщо припустити, що ця критика била не тільки по геґельянству і марксизму, а по просвітницьких та прогресистських ідеях загалом. Подібно тому, як неомарксист Теодор Адорно (1903–1969) намагався врятувати марксизм, відсікши від нього всю спадщину, ліберали часів Холодної війни прагнули врятувати лібералізм, позбувшись його початків[15].

     Наприкінці книги Мойн виводить важливу тезу: як сучасні послідовники, так і критики лібералізму дебатують не стосовно його класичної форми, а стосовно версії часів Холодної війни. Денін, на думку Мойна, у своїй критиці лібералізму критикує не весь корпус ідей, а власне цю пізню версію[16]. Відповідно, за Мойном, такі мислителі, як Тімоті Гартон Еш , Тоні Джадт , Тімоті Снайдер та Френсіс Фукуяма, радше презентують різні версії цієї пізньої форми лібералізму часів Холодної війни. Описуючи кризу в сучасному світі, Україну Мойн називає «ліберальною демократичною державою», в яку вторглась Росія на початку 2022 року[17]. Єдиний вихід та майбутнє для лібералізму Семюель Мойн бачить у відкиданні цієї пізньої версії лібералізму часів Холодної війни та повернення до його першоджерел.

     Якщо книга Семюеля Мойна є монографією з історії ідей, то праця Патріка Дж. Деніна радше політологічно-філософська. У своїй книзі, присвяченій критиці лібералізму, він визначає його в спосіб назагал подібний тому, як Розенблатт та Мойн розуміють лише пізню версію ХХ століття. Він вважає, що лібералізм не змінився чи виродився, а навпаки — його крах є закономірним наслідком його успіху[18].  Дивною видається теза Автора, що «лібералізм є першою з трьох конкуруючих політичних ідеологій модерного світу, яка єдина, після зникнення фашизму та комунізму, ще претендує на життєдіяльність»[19]. Видається, що Автор тут змішує докупи ХІХ та ХХ ст., приписуючи постання комунізму та фашизму як модерних ідеологій одразу після лібералізму. Консерватизм, соціалізм та націоналізм куди більше підходять на роль «ідеологічних ровесників» лібералізму, ніж більш пізніший комунізм, не кажучи вже про фашизм. Для чіткого розуміння контексту, зауважу, що книга Деніна є політологічним маніфестом, написаним передовсім про Америку і для американців. Звідси і його твердження: «засновком лібералізму є обмеження влади та звільнення індивіда від свавільного політичного контролю»[20]. Таке визначення лібералізму відображає радше стереотипні уявлення американців про політичну систему, ніж континентальних європейців[21]. Власне, прагнення Автора віднайти «третій шлях» в США є головним ідеологічним лейтмотивом цієї книги. Відповідно Денін водночас критикує крайніх правих та лівих в Америці. Консерватори праві в тому, що прогресизм прямує в тупик, прогресисти справедливо засуджують ностальгію консерваторів за часами, які ніколи не повернути[22]. Прагнучи звільнитись від лібералізму, Автор вказує на те, що багато з його ідей не втратили у своїй вартості, особливо ті, що суголосні з найглибшими західними традиціями — збереження свободи та людської гідності через обмеження тиранії, свавільного правління та гноблення. Тому вийти за межі лібералізму не означає відкинення цих ідей, а передбачає відмову від накидання ідеологічного переоблаштування світу, який спирається на фальшиву антропологію[23]. Описуючи на початку книги історію зародження лібералізму, Денін іде вслід традиції П’єра Манана, виводячи його початки з Нікколо Мак’явеллі, а пізніше Томаса Гоббса та Джона Локка[24].

Головними ідейними стовпами лібералізму Денін вважає перевизначення свободи як звільнення людей від усталеної влади, звільнення від свавільної культури та традицій, розширення влади та панування людини над природою через розвиток наукових відкриттів та економічне процвітання[25]. Згадана вище фальшива антропологія базується, за Деніном, на антропологічному індивідуалізмі з волюнтаристською концепцією вибору та відокремленню людини від природи й протиставлення їй[26]. Праця Деніна вийшла у 2018 році, вочевидь, ще до публікації книги Розенблатт, тому він впевнено стверджує, що лібералізм відкидає античну концепцію свободи як набуту здатність опановувати рабську гонитву за низькими пожаданнями. Це,  своєю чергою, було підставою для самоврядування міст та душі, єднаючи індивідуальне плекання і практикування чеснот зі встановленням громадянства[27]. Однак цей опис майже ідентичний тому корпусу ідей перших модерних лібералів, які Розенблатт виводить одразу після Французької революції[28]. Інколи Автор дозволяє собі більш ніж сміливі висновки з неоднозначних цитат. Наприклад, слова Томаса Джефферсона, що найважливішим правом, яке визначає ліберальну людину, є право покинути місце свого народження —  «тож ми бездомні за замовчуванням», підсумовує одразу по цьому Денін[29]. На противагу експертності, Автор виводить ідею «здорового глузду», який виникає через досвід, пам’ять і традиції. На жаль, він не прояснює, як саме різний досвід, пам’ять та традиції навіть у межах однієї країни мають узгоджуватись між собою[30]. Попри ці неузгодженості, Денін наводить ряд дійсно глибоких спостережень. Наприклад, він детально розбирає кейс амішів — християн-менонітів анабаптистської течії. Ми вважаємо себе вільними людьми, а амішів, які відмовляються від низки технологій — в’язнями стереотипів та традицій. Однак ми ґрунтовно залежні від технологій, і фактично єдине, що ми обираємо, — це iPhone чи Galaxy, Мас чи ПК. Тим часом аміші, сильно обмежуючи вибір, все ж обирають, як використовувати та впроваджувати технології на підставі критеріїв, на яких вони заснували свою спільноту. Хто ж тоді більш вільний?[31].

Денін, подібно до Снайдера в недавній його книзі, відкидає уявлення свободи як природного стану людини. За ним, це не стан, в якому ми народжуємось, а стан, якого досягаємо через призвичаєння, навчання та освіту, зокрема через практикування самовладання[32]. Автор вважає, що криза з освітою, зокрема гуманітаристикою, прямо стосується виродження лібералізму. Орієнтація на економічну успішність, нівелювання корпусу «великих книг» та соціальний конформізм гуманітаріїв призвели до того, що: «професори-гуманітарії показали свою цінність, знищивши предмет свого вивчення»[33]. Відродження західного суспільства Автор пов’язує з відродженням artes liberales в освіті[34]. Він відділяє ліберальну ідею освіти від лібералізму, пропонуючи розуміти свободу в освіті як прийняття меж та обмежень, які закономірно накладає природа та культура[35]. Денін виступає з апологією демократії, яку, на його думку, несправедливо критикують ліберальні автори. Пов’язання демократії з корумпованою та ницою формою правління він називає відлунням уже забутих ідей. Власне, ще Пелопоннеська війна та програш у ній давніх Атен стали відправною точкою цієї традиції[36].

Патрік Дж. Денін, вслід за Алексісом де Токвілем в його знаменитій книзі «Про демократію в Америці», наголошує на різниці між свободою як дозволом «робити, що заманеться» і свободою, що розуміється як плід самодисципліни[37]. Токвіль і досі залишається одним з найбільш проникливих спостерігачів за американським суспільством. Без Американської революції неможливо зрозуміти Французьку. І тільки досвід переосмислення Французької революції дав Токвілю ключ до розуміння Америки[38].

     У висновках книги Денін пропонує свої рецепти виходу з кризи. Криза глобального лібералізму може довести гнів та страх постліберального громадянства до такого стану, коли популістські націоналістичні авторитарні режими чи військові автократії стануть цілком можливою відповіддю. Як приклади він наводить крах Веймарської республіки та перемогу комунізму в Російській імперії після короткого періоду лібералізму[39]. Для недопущення таких сценаріїв Автор пропонує визнати досягнення лібералізму та відмовитись від бажань «повернутись» у доліберальну добу. Другим компонентом є переростання епохи ідеологій. Замість вигадування нових ідеологій чи повернення до альтернативних версій модерних (видозміненого марксизму) варто зосередитись на розвитку практик, які сприяють новим формам культури, економіці домашніх господарств та полісного життя. І вже з котла такого досвіду та практик може врешті зродитися краща теорія політики та суспільства[40].

      Третьою і завершальною книгою цього огляду є «Лібералізм та його протиріччя» Френсіса Фукуями. Книга не є дослідженням лібералізму, про що Автор прямо пише[41], а радше спробою визначення основних ідей та вад лібералізму. На практиці ж є апологією лібералізму. Фукуяма визначає лібералізм як доктрину, яка вперше виникла у XVII ст., виступала за обмеження повноважень держави за допомогою законів та інституцій, що захищала права людей, які жили під їхньою юрисдикцією. Класичний лібералізм для нього — велика парасолька, що охоплює низку поглядів, спільними для яких є визнання фундаментальної важливості рівних прав особи, закону та свободи[42]. Найголовнішим із цих прав є автономність як можливість вибору висловлювань, переконань та участі в політичному житті[43]. Тобто він використовує усталене, «доревізіоністське» визначення лібералізму, відмінне від ідей Розенблатт та Мойна, але суголосне з критиком лібералізму Деніном. Як і  Патрік Дж. Денін, Френсіс Фукуяма бачить історію лібералізму на основі схеми Манана[44]. Фукуяма висуває три головні обґрунтування на користь ліберальних суспільств. Перше полягає в тому, що лібералізм дозволяє регулювати насильство і надає можливості різноманітному за складом населенню мирно співіснувати. По-друге, лібералізм захищає людську гідність та автономність у значенні здатності зробити вибір. Останнє обґрунтування економічне  —  захист права власності й свободи підприємництва призводить до економічного зростання[45]. Основна ідея книги полягає в тому, що ідеї лібералізму правильні, однак доведення будь-якої з його тез до крайнощів призводить до деградації всієї системи. Як ілюстрацію Автор наводить взаємини лібералізму із «цінностями»: «той тип лібералізму, який прагне бути безжально нейтральним щодо «цінностей» урешті-решт обертається проти самого себе, ставлячи під сумнів цінність самого лібералізму й стаючи чимось неліберальним»[46]. Якщо Денін бачить запоруку в оздоровленні суспільства у вільних мистецтвах, то для Фукуями основа модерного лібералізму полягає в природничих науках. Поява наукового методу переважила шальку терезів у боротьбі лібералізму з усталеною релігією[47]. Зі свого боку Фукуяма вважає, що антираціональний постмодернізм, зароджившись спочатку в лівих середовищах, уже у ХХІ ст. змістився вправо, яскравою ілюстрацією чого він наводить численні теорії під час пандемії COVID[48]. Розглядаючи книгу Патріка Дж. Деніна, Френсіс Фукуяма показує, що категорії лівих і правих, що мали місце у ХХ ст., уже не відповідають сучасним тенденціям. Якщо у 1970–1980-х рр. неоконсерватори на кшталт Рональда Рейґана та Маргарет Тетчер виступали за дерегуляцію економічного життя, то теперішні консерватори виступають вже проти ринку та готові схвалювати втручання держави як у регулювання економіки, так і соціального життя[49]. Фукуяма також піддає критиці ідеї ізраїльського філософа Йорама Газоні з його відомої «Чесноти націоналізму»[50].

Він погоджується з Газоні стосовно небезпеки бездумно поширювати тенденції з ліберальних країн, як-от США, на решту світу. Однак заперечує  концепт нації як чітко окресленої культурної одиниці та можливість побудувати мирний світовий порядок, прийнявши їх такими, як є. Фукуяма називає сучасні нації соціальними конструкціями, які стали побічним продуктом історичної боротьби, що часто охоплює завоювання, насильство, примусової асиміляції та навмисної маніпуляції культурними символами. Це не означає, що всі національні ідентичності погані a priori. Суспільства можуть обирати кращі чи гірші форми. Однак національна ідентичність заснована на таких «незмінних» характеристиках, як раса, етнічна належність або релігійний спадок, стає виключальною категорією, що порушує принцип ліберальної рівної гідності. Тому, хоч між потребою в національній ідентичності й ліберальним універсалізмом немає обов’язкової суперечності, між цими двома принципами існує потенційна точка напруженості. Це може призвести до того, що національна ідентичність перетвориться на агресивний і виключний націоналізм, як це сталось у Європі в першій половині ХХ століття[51]. Отже, ліберали мають не відкидати національну ідентичність (це зіграє на руку лише правим), а прагнути успішно управляти різноманіттям та рівнем насильства. Ба більше, не зупиняючись на цьому, їм варто не цуратись патріотизму та дотримання культурної традиції[52]. Посутнісно Фукуяма пропонує не вдаватись у крайнощі і дотримуватись центризму в ліберальній доктрині. Звідси і заклик до уваги щодо цінностей, національних ідентичностей, поруч з потребами в різноманітті, залученню громадян в суспільне життя, орієнтуванню на інновації та підприємливості. Фукуяма підтримує критиків лібералізму в тому, що суспільство зосереджених на собі індивідів, зацікавлених лише в максимізації власного споживання, взагалі не буде суспільством[53]. Подібно до Деніна, наприкінці книги він теж виступає за помірність як визначальну чесноту давніх греків[54].

      Маємо три книги і три підходи. У багатьох моментах вони одне одному суперечать, однак у багатьох — доповнюють. Здавалося б, такий зрозумілий і відомий термін «лібералізм» на практиці викликає численні дебати в літературі, навіть стосовно його історії та визначення. Його ж майбутнє ще більш невизначене, ніж минуле. Кожна із цих книг змусила мене задуматись над тим, що ж розуміти під лібералізмом. Знайшовши ряд відповідей на свої попередні питання, я завершив прочитання з іще більшою кількістю нових. Кожна із цих книг однозначно варта уваги, однак чого мені особисто не вистачало в них, так це  нюансованого підходу до предмета свого дослідження. Зокрема, усвідомлення того, що модерні ідеології є не чіткими усталеними герметичними структурами, а радше плинними концептами, які постійно взаємодіють з іншими та видозмінюються. З точки зору Мойна, Тімоті Снайдера варто було б віднести до тієї ж традиції, що й Ісаю Берліна. На практиці, його концепт свободи є запереченням Берлінової інтерпретації. Згідно з Деніном лібералізм посутнісно не змінювався протягом століть і рухався за однією й тією ж логікою. Проте праці Розенблатт та Мойна спростовують це. Фукуяма ж, спростовуючи Деніна, наприкінці дає рецепт майбутнього лібералізму майже тотожний Деніновому розумінню поміркованості та здорового глузду. Однак все це не виняток, а радше норма для інтелектуальної історії людства: говорити про один і той же предмет — та не помічати паралелей там, де вони є; при цьому, бачити суперечності там, де їх може і не бути.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.