Гумор, маскульт, історик та війни

 Огляд на:  Гудименко, Ю. (2023). Історії та війни. Харків: Фоліо, 415 с.

«Той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни;
Хто не знає ворога, але знає себе, інколи виграє, а інколи програє;
Той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію».
(Сунь-дзи «Мистецтво війни»)

 Після того як я отримав примірник цієї книги, ще близько місяця «підбирався» до неї. На це була низка причин. Із суттєвих — людині в тилу складно зрозуміти ветерана, навіть якщо в них обох фах історика. Інша — мої політичні погляди в багатьох аспектах відрізняються від поглядів та позицій Автора, який є не тільки істориком, ветераном російсько-української війни, але й політичним активістом та блогером. Здавалося б, достатня підстава, щоб уникнути огляду і перейти до інших книг, благо, цього літа побачили світ декілька знакових праць, які потребують реакції та відгуків. Однак, читаючи рядки «Історії та війни», я зрозумів, що книга варта уваги читачів. А дилему своєї упередженості та браку об’єктивності розв’яжу в наступний спосіб: вкажу на найкращі сторони книги, а їх, повірте, вистачає, та залишу критику при собі та на розсуд читачів. Урешті-решт, якщо задуматись, то ця критика все одно була б радше світоглядна, ніж фактологічна чи методична. 

      Книга є збіркою постів у соцмережах, написаних у період з 2014 року по лютий 2023-го. Умовно структуру можна поділити на дві нерівномірні частини: 1) тексти, написані до лютого 2022-го, які є різними історичними екскурсами у світову та східноєвропейську історію; 2) «публічний щоденник військового в реальному часі» — рефлексії Автора на події першого року повномасштабної війни. Що впадає в око буквально з перших сторінок — неймовірно добре, як на мене, почуття гумору та власний унікальний стиль Автора. Юрій Гудименко талановито використовує масову культуру та навіть нелітературну лексику, щоб просто та цікаво пояснювати складні історичні процеси. Звідси й такі цікаві тексти, як «П’ятдесят відтінків Русі»[1] чи «Ленін і GTA»[2], назва останньої викликає всі необхідні асоціації в покоління геймерів 2000-х. Однак найкраще поєднання гумору та відображення атмосфери — це своєрідні короткі «п’єси», присвячені війнам ХХ століття.

Будь-хто, хто читав чи радше слухав Леся Подерев’янського, одразу впізнає в них його стиль. «Тріскові війни»[3] — чи не найкращий та найкумедніший опис серії британсько-ісландських конфронтацій у період 1958–1970 років. «Перша світова війна в лицях, мордах і кенгурятах»[4], короткий сленговий переказ мотивації основних гравців та логіки вибудовування союзів у часи Великої війни. «Angry Finns»[5] — про стосунки та війни Фінляндії з СРСР з 1917 року по кінець 1940-х. «Операція «швейцарський сир»[6] — детальний опис езоповою мовою політики збереження нейтралітету та переслідування власних національних інтересів Швейцарії під час Другої світової війни. Всі ці п’єси поєднує лейтмотив сюжету маленьких країн, які не бояться великих сусідів та здатні відстоювати свої інтереси всіма можливими шляхами. Автор вміє не тільки доступною мовою та кумедно подавати процеси, але й знаходити цікавих історичних персонажів на кшталт мирного міського божевільного «імператора Сан-Франциско» Джошуа Нортона[7] чи нелегкий шлях Чарльза Лайтоллера (1874–1952), другого помічника зі знаменитого «Титаніка», який за своє життя чотири рази організовував евакуацію з різних тонучих кораблів[8]. А чого вартий опис не надто вдалої війни австралійців із птахами ему в 1930-х, що повадились робити набіги на фермерські господарства[9]. Крім цікавих фактів та явищ, поданих у цьому стилі, Автор вміло знаходить зв’язок між непов’язаними між собою, на перший погляд, явищами. Мене, як багатолітнього фаната франшизи «Warhammer», неймовірно потішив та приємно здивував «Із Бердичева у Warhammer»[10]. У ньому Гудименко чітко встановлює інтелектуальну лінію між народженим під Бердичевом Джозефом Конрадом, його «Серцем пітьми», «Апокаліпсисом сьогодні» Френсіса Форда Кополли» та всесвітом Warhammer на прикладі того ж персонажа Курца.

     Остання частина книги — це пости Автора за перший рік війни, від 24 лютого 2022 по 24 лютого 2023 року[11]. Зустрівши в Силах оборони повномасштабну війну спочатку в Маріуполі, а далі в районі Києва та на Харківському напрямку, Автор ділиться зі своїми читачами настроєм, порадами, часто підбадьорює та надихає їх. Важливо, що ці тексти не є пізнішими рефлексіями-спогадами, вони написані в «реальному часі», в короткі миті відпочинку під час виконання бойових завдань. У крайніх  двох текстах видання «Трохи серйозності»[12] та «Коротко про головне»[13], написаних ще в березні та квітні 2014 року в Запоріжжі, Автор попереджає про небезпеку для півдня України, після окупації РФ Криму. Власне, він описує майже буквально те, що відбудеться за вісім років по тому — в лютому-березні 2022 року.

      Книга вартісна як свідчення історика на війні, та, можливо, ще більш — як наочний приклад популяризації історії в цікавому, насиченому гумором та доступному масовій аудиторії стилі. Перша частина книги дозволить дещо розвіятись та забути про нинішні турботи, друга — згадати знову про те, що нічого ще не скінчилось.

 Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.