Львівський Шиндлер та фабрика життя в центрі міста

Огляд на книгу: Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. Львів: Човен. 2023, 224 с.

 «Хто рятує одне життя – рятує весь світ»

(Парафраз з Талмуду, Санхедрін 37 а)

До грудня 2023 року небагато львів’ян, не кажучи вже про гостей з інших міст, проходячи повз рожевий будинок №16 по вулиці Шевський у самому центрі Львова здогадувались, яку історію періоду Другої світової війни приховує ця споруда. У часи німецької окупації тут розташовувалася взуттєва фабрика «Солід», яка виготовляла взуття для Вермахту та фактично належала монахам-студитам ГКЦ. На перший погляд – це типова для окупації історія. Незвичайною її робить те, що фактичний розпорядник та управитель фабрики, довірена особа митрополита Андрея Шептицького, о. Йозеф Петерс (1905–1995) використовував цю фабрику, подібно до Оскара Шиндлера, для порятунку євреїв під час Шоа.  
   

До певної міри нова книга, з якою читач може познайомитися в огляді, є продовженням попередньої роботи Автора, присвяченої довший час маловідомій ролі монахів-студитів у порятунку життя євреїв під час нацистської окупації [1]. Крізь книгу «Солід» проходять дві головні наративні лінії: перша стосується о. Петерса, «львівського Шиндлера», друга –  найвідомішої родини, врятованої на «Соліді», Фінків. Як зазначає Автор на початку, історія порятунку євреїв у приміщеннях взуттєвої фабрики «Солід» загубилася в (не)пам’яті про події Голокосту. Якщо історія порятунку родини Хіґерів [2] широко представлена в дослідженнях та масовій культурі, то діяльності монахів Студійського Уставу, мирян Греко-Католицької церкви, та місцям, де вони рятували життя, пощастило значно менше.

Наприкінці червня – на початку липня 1941 рр. після відступу радянської армії та заволодіння міста німцями Львів накрило декілька хвиль насильств, організованих нацистами, із залученням місцевого населення, спрямованих передусім проти євреїв [3]. Головний герой книги, о. Йозеф Петерс (Josef Peters), був німцем, який під час навчання в університеті в 1930-х рр. завдяки контактам з греко-католицькими священниками відкрив для себе українство. Ключову роль у його переході до греко-католицизму зіграли магнетичні для нього постаті братів Шептицьких – Андрея та Климентія [4]. Екуменічний потяг митрополита Андрея Шептицького до Вселенської Церкви зачарував молодого німця, який з 1937 р. отримав сан з рук глави греко-католицької церкви і став одним з найближчих помічників митрополита у справах студитів. Саме о. Петерсу доручили розбудувати бібліотеку «Студіону» біля Святоюрського комплексу. Крім цього, він виступав представником Шептицького у справах закупівлі нового обладнання з-закордону та виконував функції бібліотекара митрополита. Станом на 1938 рік Ієромонах Йоан (Петерс) був вже настоятелем монастиря Святого священномученика Йосафата. На цій посаді він організовував зустрічі з представниками Папи, зокрема нунцієм Філіппо Кортезі (1876–1947) [5].

Кінець міжвоєнного періоду характеризувався вибухом справжньої шпигуноманії [6] –практично кожна особа з іноземним громадянством сприймалася як шпигун однієї (чи кількох) розвідок. Відповідно німецьке громадянство о. Петерса в багатьох українських сучасників викликало підозри про шпигунство на користь німецького абверу. Після Другої світової війни радянська влада застосовувала всі можливі засоби тиску на греко-католицьких ієрархів, щоб отримати підтвердження цього припущення. Скіра, ретельно аналізуючи наявні свідчення та документи, доходить висновку, що цим даним, наданим під тиском слідства, не слід довіряти. о. Йозеф Петерс передусім керувався інтересами митрополита Шептицького та ГКЦ загалом, використовуючи для цього своє громадянство та відповідні привілеї, тому навряд чи він прямо працював на абвер чи тим паче на СД. Більш імовірно, що о. Петерс, встановивши наприкінці 1930-х рр. тісні контакти з німецьким консулом у Львові, який мав свою мережу інформаторів, час-від-часу ділився з ним інформацією [7].

З початком німецької окупації, для ГКЦ особливо важливим було підтримання зв’язку з Ватиканом: о. Петерс, будучи повноправним громадянином Третього Райху, став незамінним посередником, фактично спецкур’єром між митрополитом та Римом [8]. Автор неодноразово підкреслює підприємницький характер о. Петерса, його здатність налагоджувати потрібні контакти, діставати дефіцитні ресурси. Саме завдяки цим якостям у часи нацистської окупації взуттєва фабрика «Солід» мала постійний доступ до шкіри і, виготовляючи продукцію для Вермахту, стала важливим джерелом доходів для Львівської архієпархії та монахів-студитів[9]. Євреї з Львівського гетто, які працювали на цій фабриці, були не просто «робітниками», в умовах нацистського режиму наявність праці для них була шансом на виживання. Документи, які підтверджували роботу на підприємстві, залученому до постачання армії, були чи не єдиною надією на завтрашній день. На початку 1942 року різко погіршилося становище місцевих євреїв, вже в лютому 1942 року почалася реєстрація всіх євреїв-ремісників, а в березні відправилися перші потяги до Белжеця. У таких умовах, більшість підприємств платили євреям мізерну платню – 2-4 злотих на день. Натомість студити не тільки забезпечували місце для праці і діставали потрібні документи, але й високо оцінювали роботу єврейських робітників, які здатні були вирізати з одного шматка шкіри, розрахованого на сім пар черевиків, вісім чи навіть дев’ять. Надлишок ішов на підпільний продаж та обмін з селянами. Звичайний  робочий день на фабриці в перші місяці виглядав так: шевці-чоловіки зранку приходили з гетто на площу Трибунальську 16 і ввечері поверталися додому. Упродовж дня вони були у відносній безпеці, тоді як їхні жінки та діти перебували під постійною загрозою знищення у замкненому світі Львівського гетто [10]. Вочевидь невипадково активізація допомоги євреям студитами та ієрархами ГКЦ на початку 1942 року співпала з різкою зміною ставлення митрополита Андрея Шептицького до нацистського режиму протягом лютого-березня 1942 року [11].

 Автор детально описує, як студити організовували схованки для євреїв на території фабрики, як організовували притулки для дітей. Краківський базар ставав особливо важливим місцем для виживання євреїв з гетто, адже там можна було обміняти особисті речі на потрібні продукти. Однак кожен похід на базар супроводжувався численними небезпеками. Євреї, які працювали на фабриці, найчастіше відправляли своїх дітей купити капусту чи борошно на базарі. Однією з головних небезпек для них були польські та українські діти, які часто шантажували своїх єврейських однолітків, вимагаючи в них гроші. Іншою – ставали німці, які регулярно влаштовували на базарі облави з метою затримати необхідних режимові людей [12]. Переховуючи від серпня 1942 р. на «Соліді» євреїв, студити не могли самостійно забезпечити їхнє харчування. Цим займалися жінки, які, ризикуючи власними родинами, долучилися до допомоги. Більшість із них досі залишаються невідомими, за винятком Юлії Кіцер (1896–1987), історію якої подає Автор [13].

Звичний ритм життя на фабриці та навколо неї різко змінився на початку зими 1942 р. Все почалося з Митрополичої друкарні «Студіон». Її робітники за дорученням ОУН надрукували антинімецькі листівки. СД на той момент вже спостерігала за друкарнею та підозрювала її працівників. До того ж в листопаді 1942 р. СД викрила групу підпільників ОУН на квартирі, яка належала Львівській архиєпархії. На цій же квартирі вони виявили  значну кількість нелегальної друкованої продукції. Зважаючи на те, що у Львові було небагато офіційних друкарень, СД дуже швидко за шрифтами знайшла місце друку цієї продукції. Цим підпільники фактично підставили під удар ієрархів ГКЦ на території дистрикту «Галичина». 11 грудня 1942 р. поліція оточила Святоюрську гору і розпочала арешти. Першим арештували ієромонаха Никанора (Дейнегу), який був виконавчим директором друкарні. Ієромонах Йоан (Петерс) відразу зрозумів, що він наступний, тому прийшов до СД і взяв всю провину на себе [14]. Під час окупації о. Петерс носив звичайний цивільний одяг і, коли мав справу з нацистською адміністрацією, користався лише зі своїх німецьких документів як громадянин Райху. Під час слідства СД стало відомо те, що Петерс намагався приховувати, – священство і чернецтво в ГКЦ.  Уже 10 липня 1943 року він потрапив до концтабора Дахау, перетворившись із повноправного громадянина Райху на №49641 у блоці №26 [15]. У книзі Автор показує, що о. Петерс спромігся навіть в нелюдських умовах концтабору організовувати духовне життя для греко-католиків та дотримуватися християнських ідеалів.

Вкрай важливою є друга частина  книги під назвою «Фабрика Качмарського», події в якій розгортаються навколо виживання родини Фінків під час окупації та її взаємин з Володимиром Качмарським. Скіра показує, що ключову роль у виживанні родини відіграла Файга Фінк: саме вона у критичні моменти брала відповідальність на себе, ризикувала, щоб урятувати чоловіка та дітей [16]. Найважливішим аспектом у цій частині є взаємодія Качмарського з родиною Фінків, яка показує амбівалентність стратегій поведінки людей під час окупації, що виходить далеко за межі звичного трикутника «злочинець-жертва-рятівник». На початку німецької окупації Володимир Качмарський вступив до лав Української допоміжної поліції. Під час служби він контактував з Фінками. Невдовзі він покинув службу, заявивши Фінкам, що не хоче вбивати знайомих йому євреїв, допоміг Абраму Фінку влаштуватися на «Соліді» та допомагав родині, зокрема зі втечею з гетто на початку 1943 року [17]. Пізніше Фінки втратили зв’язок з Качмарським і побачили його аж за кілька місяців вже в ролі перевіряючого на складі від окупаційної влади. Запідозривши, що студити можуть переховувати євреїв, він почав нишпорити по приміщенню, однак знайти схованки так і не зміг. Цей випадок є яскравим case study, який показує, що одна і та ж людина протягом окупації могла бути співробітником допоміжної поліції, рятувати євреїв та пізніше в ролі колаборанта намагатися викрити схованки євреїв[18].

Здатність Автора відкрито описувати амбівалентну поведінку людей в часи окупації дозволила йому уникнути зайвих оцінюючих суджень та відійти від поширеного «чорно-білого» наративу. Навіть монахи на сторінках книги можуть з’являтися як рятівники або ж як ті, хто не бажає ризикувати своїм життям через євреїв. В одному місці книги описано ситуацію, коли український хлопчик заступився за єврейську дівчину на Краківському базарі та врятував її, а за кількадесят сторінок ми читаємо, як в притулку для дітей масово знущалися та цькували хвору єврейську дитину. Історії виживання в часи окупації ніколи не є «чорно-білими». Обидва типи поведінки є властивими для людини. 

Важливо, що книга не закінчується на Другій світовій війні. В останній частині «Два архімандрити» [19] Скіра показує, що сталось з головними героями книги, родиною Фінків та їхніми рятівниками, після завершення війни. Хтось зумів емігрувати, але більшість греко-католицьких ієрархів потрапили до лещат радянської каральної системи. Ті, хто з великими складнощами пережили жахи німецької окупації, мали тепер проходити нове коло пекла за пізньої сталінщини [20]. Повоєнна доля о. Петерса теж була досить складною: виживши в концтаборі, він зіштовхнувся з різними сторонами української еміграції, зокрема і з  людською ницістю та публічними кампаніями, направленими проти нього [21].

Книга Автора має всі формальні ознаки дослідницької монографії, але водночас написана живою мовою, а головне – історії, які вона оповідає, викликають глибоку залученість читача. Дослідники матимуть взірці дослідження амбівалентної поведінки різних людей в умовах окупації. Зацікавлені читачі дізнаються більше про побут євреїв, зокрема дітей, під час окупації, про роль жінки в порятунку своєї та чужої родини. На жаль, о. Петерс, прийнявши удар на себе, досить швидко зник з життя врятованих євреїв – десятки людей так і не дізналися, кому насправді вони завдячують порятунком під час Голокосту. Книга започатковує виправлення цієї несправедливості. Історія «Львівського Шиндлера» та його «фабрики життя» вартує подальшої популяризації та навіть екранізації, адже це історія про різні сторони  нас самих.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.