Лібералізм як невловима категорія. Роздуми над книгою: Helena Rosenblatt. The Lost History of Liberalism. Princeton University Press, 2018

     Лібералізм, який маємо сьогодні на Заході, у сьогоднішній інтерпретації – це робити те, що хочеться. Такий лібералізм є нищівним. Лібералізм може бути більш дисциплінованим – не в сенсі накидати людям правила життя, які їх дуже обмежують… Лібералізм є позитивним явищем, коли поважає права людини в рамках певного морального порядку.

                                                                                             (Любомир Гузар. Громадське ТБ, лютий 2017)

Консерватизм, націоналізм, лібералізм, комунізм та безліч інших «ізмів» («измів») постійно з’являються в працях дослідників, які описують політичну та інтелектуальну історію протягом останніх двох століть. Однак що ми розуміємо під цими термінами? Де закінчується одна ідеологія і починається інша? Чи те, як ми сьогодні уявляємо якусь течію, тотожне тому, як сучасники її сприймали? Сучасний політичний лексикон насичений поняттями «ліберальна демократія», «ліберальна політика», але про що саме йдеться? Апологети лібералізму вважають його головним здобутком західної цивілізації, рушійною силою ідеї свободи і з ним пов’язують всі позитивні зміни протягом останніх двох століть. Противники ж вважають руйнівником традицій, глибоко антирелігійною ідеологією, яка прагне постійно «звільняти» індивіда від усіх форм «обмежень». Книга Гелени Розенблатт «Втрачена історія лібералізму» демонструє, що і апологети, і противники течії глибоко помиляються – наше уявлення про лібералізм має вкрай мало спільного з його історією.

Під лібералізмом найчастіше розуміють світоглядну орієнтацію, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж і форм свободи, передусім – свободи особистості [1]. Класична схема інтелектуальної історії, зокрема те, як її подає П’єр Монан у своєму дослідженні «Інтелектуальна історія лібералізму» [2], полягає в тому, що на початку ранньомодерного часу на тлі постійних релігійних війн формується концепція необхідного зла, яку першим формулює Нікколо Макіавеллі у своєму «Державці». Пізніше вона доповнюється ідеєю «війни всіх проти всіх» Томаса Гоббса. Спільним для них є акцентування на злій природі людини, яку можна нівелювати лише правильним урядуванням [3]. Відповідно лібералізм формувався в контексті конфесіоналізації [4], поширення практик соціального дисциплінування [5] та зростаючої секуляризації [6]. Лібералізм тісно пов’язують з англійською та американською інтелектуальними традиціями. У більшості антологій, присвячених лібералізму, уміщуються тексти Томаса Гоббса, Джона Локка, Джона Стюарта Міла, Людвіґа фон Мозеса, Фридриха А. Гаєка, Ісаї Берліна, Ханни Арендт [7]. А що як історія лібералізму була іншою, ніж ми собі її зазвичай уявляємо?

Втрачена історія терміну

Жанр, який пропонує читачеві Гелена Розенблатт, є історією поняття «лібералізм» [8]. Головну увагу в дослідженні звернено на те, як використовувався цей термін, де він уперше виник і як він трансформувався з часом. Розенблатт у ході дослідження висуває низку революційних тез. По-перше, вона деконструює так званий «англосаксонський» міт лібералізму, себто ідею, що лібералізм зародився в Англії, а його початки варто шукати в працях Томаса Гоббса і Джона Локка, погляди яких вона вважає далекими від ліберальних ідей [9]. Авторка наочно ілюструє, що лібералізм як ідеологія формується в період після Французької революції, у значній мірі завдяки спільним зусиллям Бенжамена Констана та Жермени де Сталь. Друге важливе відкриття – більшість тез і досліджень історії лібералізму [10] абсолютно ігнорують роль Німеччини. Авторка показує, що німецька ліберальна теологія на початку XIX ст. мала визначальний вплив на ліберальне бачення релігії протягом цілого століття. Під кінець століття німецькі ідеї політекономії призвели до розділення лібералізму на два напрямки: тих, хто підтримував ідеї laissez-faire, або ж іншого урядового втручання [11]. Багато діячів, які вважаються «класиками» лібералізму, на кшталт Джона Локка чи Джона Стюарта Мілля, дійсно грали важливу роль у сучасних їм дискусіях, однак надихалися вони ідеями французьких та німецьких мислителів. Третя важлива теза – більшість лібералів були моралістами. Їхній лібералізм не мав нічого спільного з сучасним атомістичним індивідуалізмом. Вони ніколи не писали про права без обов’язків. Більшість лібералів писали про права саме тому, що вони передбачали обов’язки [12]. Англо-американська традиція сприйняття лібералізму через призму захисту індивідуальних прав – досить недавній феномен, який з’являється аж після закінчення Другої світової війни. Століттями до того бути лібералом значило абсолютно інше. До того ж авторка досліджує взаємини лібералізму та жіночого питання, колоніалізму, християнства, демократії, авторитаризму, соціалізму, єврейського питання та навіть євгеніки.

Свій екскурс в історію терміну «лібералізм» Розенблатт розпочинає з Давнього Риму. У текстах Марка Туллія Цицерона слово «liber» тлумачиться як «вільний» і «шанований», а «liberalis» розуміється як «вільнонароджена вільна особа». Похідними від них став термін «liberitas», що означає «вільність» (англ. «liberality») [13]. Цей термін пов’язувався з аристократичним етосом, у нього вкладали правильне розуміння, стійкість духу, самодисципліну та владність [14]. Протягом Середньовіччя термін «liberality» був тісно пов’язаний із християнськими цінностями, такими як любов, співчуття та благодійність і допомога нужденним [15]. У період Ренесансу цей термін, як і в Давньому Римі, позначав здебільшого аристократичні, «князівські» цінності. Початок Реформації викликав трансформацію цього терміну. Він перестав бути прив’язаним до аристократизму і набув універсального християнського імперативу. У тогочасних перекладах Біблії термін «liberal» пов’язувався не просто з високим статусом, а зі шляхетною допомогою бідним [16]. Відповідно навіть поведінка Бога в протестантських перекладах отримувала все частіше прикметник «ліберальна», коли йшлося про милосердя і допомогу.

Томас Гоббс різко відкинув традицію вживання терміну «ліберальний». Він проголосив, що людська природа є насильницькою та егоїстичною. Тому стан «війни всіх проти всіх» є властивим людству як такому. Гоббсівська людина просто не здатна до «ліберальності», якою її розуміли його сучасники в XVII ст., зокрема католицькі моралісти у Франції [17]. Однак, термін «liberality» навіть протягом XVIII ст. продовжував бути досить розмитим і не мав ідеологічного формулювання. Зокрема в «Dictionary of the English language» слово «liberal» означало «бути джентльменом» і було синонімічним до «шляхетства» і «дворянства» [18]. У цьому контексті стає зрозумілим, чому англійський консерватор Едмунд Берк у своїх «Роздумах над революцією у Франції» (англ. «Reflections on the Revolution in France») відмовлявся вживати щодо її діячів термін «liberal», натомість використовуючи протилежне формулювання «illiberal» [19]. Акцентуючи увагу на обов’язках і моральних принципах Берк був значно ближчим до традиційного розуміння лібералізму, ніж французькі просвітники та їх революційні наслідувачі [20].

На думку Гелени Розенблатт, чітке формулювання лібералізму як ідеології відбувалось у наполеонівський період, коли критики французького імператора Бенжамен Констан і Жермена де Сталь сформулювали кластер ідей, що в сукупності стали відомими як «лібералізм» [21]. Наприкінці 1790-х рр. Жермена де Сталь вкладала в термін «ліберальні принципи» захист республіканського урядування супроти контрреволюції, підтримку закону і громадянської рівності, конституційного та репрезентативного уряду, низку прав, першим серед яких була свобода преси та віросповідання [22].

Початок ХІХ ст. характеризується незвичною появою великої кількості різноманітних «ізмів» («измів»). Слова з такими закінченнями використовувалися для звинувачення людей в єресях, ідеться про лексеми на кшталт «анабаптизм», «лютеранство» чи «кальвінізм» (англ. Anabaptism, Lutheranism, Calvinism). Тому не дивно, що у першому зафіксованому випадку вживання терміну «лібералізм» в іспанській газеті за 1813 р., цей термін позначається як «абсурдні, антисоціальні, антимонархічні, антикатолицькі [ідеї]» [23]. 

Авторка вважає, що вперше ідеї лібералізму як цілісної концепції було викладено Бенжаменом Констаном у 1815 р. у книзі «Принципи політики, придатні до усіх урядів» (фр. «Principes de politique applicables à tous les gouvernements représentatifs») [24]. Після закінчення наполеонівських воєн та втілення ідей Віденського конгресу про недопустимість революцій і необхідність збереження балансу сил в європейських монархіях, термін «лібералізм» стає ціллю для всіх реакційних мислителів. «Лібералів» повсюди звинувачували в спробах знищення релігії, монархії і навіть сім’ї. Вони стали синонімами гріху і слабкості, справжнім символом атеїзму, революційного насилля та анархії [25]. 

Усупереч цьому, лібералізм продовжував здобувати все більше прихильників, у тому числі й по той бік океану, у нещодавно створених Сполучених Штатах Америки. Важливо, що як в Англії, так і в Америці у першій половині ХІХ ст. цей термін вживався здебільшого на позначення подій, що відбувалися у Франції. Для позначення новизни та іншомовності терміну, його писали з кінцівкою «е», а отже «liberale» було постійним відсиланням до Франції [26]. Після «весни народів» 1848 р. лібералів критикували як консерватори, так і революціонери з однієї і тієї ж причини: для них це була егоїстичною, аморальною та анархічною доктрина, яка руйнувала соціальну тканину тільки для того, щоб «набити кишені для меншості» [27]. Більшість лібералів середини ХІХ ст. фокусувалась не на захисті прав чи інтересів індивідів, як ми досі вважали (для них це б означало захищати егоїзм). Ліберали завжди позиціонували себе як борці за загальне благо і продовжували бачити це загальне благо в моральних категоріях. Зараз це здається нещирим чи наївним, однак для них бути лібералом у ХІХ ст. означало вірити в етичний проєкт. Найкраще узагальнив ці переконання Джузеппе Мадзіні в есеї про «Про Обов’язки Людини»: «Права можуть існувати лише як наслідки виконаних обов’язків» [28].

З початку ХХ ст. ідеї лібералізму все більше поширюються в США, у значній мірі принесені республіканськими прогресистами та вільсонівськими демократами впродовж 1914–1917 рр. [29] Після Першої світової війни німецький вклад у лібералізм був забутий, пізніше французький – також був відсунутий на другий план. Починаючи з міжвоєнного періоду, поняття лібералізм, демократія і західна цивілізація все частіше починають вживатися як синоніми США та Великобританії. Це наклалось на міжвоєнну кризу та ріст крайніх правих і лівих рухів у Європі, коли фашисти, нацисти, їхні симпатики та противники сходилися на тому, що лібералізм тісно пов’язаний із занепадом Заходу, демократією, Америкою, й активно виступали проти них. Відомі німецькі інтелектуали, на кшталт Освальда Шпенґлера, Карла Шмідта, Артура Меллера ван дер Брука, визначали лібералізм як іноземну філософію, часто навіть як антитезу німецькій культурі [30]. Подібним чином, французькі міжвоєнні інтеґральні мислителі пов’язували концепт лібералізму із занепадом Франції [31]. З початком Холодної війни в умовах протистояння комуністичній системі американські мислителі протиставляли тоталітарним системам ідеї прав індивіда, які виходять на перше місце. Перші американські дослідники лібералізму, на кшталт Ісаї Берліна, створили «англо-американський» міт лібералізму, згідно з яким ця ідеологія зародилася в Англії, що нібито була класичною ліберальною країною ХІХ ст., а вже у ХХ ст. стяг лібералізму підняли США. Таким чином лібералізм американізувався і став ототожнюватись з ідеєю прав індивіда, яка поступово трансформувалася в ідеї постійного «звільнення» індивіда [32].

У пошуках українського лібералізму: приклад Івана Лисяка-Рудницького

Книга Гелени Розенблатт важлива не тільки тим, що вона підважує канонічний погляд на історію лібералізму, але й тим, що вона є прикладом того, як можна під новим кутом досліджувати здавалося б загальновідомі самозрозумілі речі. Текст також стимулює замислитись над тим, наскільки добре ми собі уявляємо ґенезу ідеологій на українських теренах. У 1933 р. син відомо галицького діяча Антона Крушельницького Тарас видав збірку сатиричних повістей-памфлетів «Будуємо галицький Пантеон!» [33]. У ній він називав найвпливовішими українськими публіцистами Галичини Михайла Рудницького, Осипа Назарука та Дмитра Донцова, які відповідно представляли три ідеологічні течії: лібералізм, католицький консерватизм та націоналізм. Ми вже досить багато знаємо про крайні праві [34] та ліві течії [35] української думки ХХ ст., маємо відповідні узагальнювальні синтези. Останніми десятиліттями зросло зацікавлення й консервативною течію на українських теренах [36]. Однак українському лібералізму пощастило значно менше. Нечисленні дослідники лише побіжно торкалися цього питання [37]. Загальновідомим стало твердження, що першим українським лібералом був Михайло Драгоманов. Однак подальший розвиток українського лібералізму немов би оповитий таємницею [38]. Теза про лібералізм М. Драгоманова, що вперше чітко сформульована в есеях відомого українського діаспорного історика Івана Лисяка-Рудницького, переважає в літературі й досі. Тож звідки бере свої початки український лібералізм і чи існував він взагалі? Спробуємо відповісти на це питання, спираючись на біографію вже згаданого Лисяка-Рудницького.

І. Лисяк-Рудницький зростав в інтелектуальній атмосфері родини Рудницьких під їхнім сильним впливом [39]. Від матері, української політикині, діячки жіночого руху, Мілени Рудницької та батька, діяча УНДО, Павла Лисяка він успадкував зацікавлення політикою; від дядька, політичного журналіста та діяча УНДО, Івана Кедрина-Рудницького – любов до есеїстики та публіцистики; від дядька Михайла Рудницького – інтерес до філософії та культури, естетичні вподобання. Як згадував товариш Лисяка-Рудницького, відомий історик Омелян Пріцак, його друг був вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму [40]. У зрілому віці Іван Лисяк-Рудницький визначив власні політичні погляди як ліберальні. У листі до Євгена Пизюри від 31 січня 1968 р. він писав: «Я почуваю ідеологічну близькість до клясичного лібералізму, у європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму. Знову ж американські т. зв. ліберали забарвлені «лівацтвом», чи навіть совєтофільством, а до цього, бігме, не почуваю в собі ніякого нахилу» [41]. Молодий Лисяк-Рудницький формувався під значним впливом свого дядька Михайла Рудницького, цей аспект його інтелектуальної біографії поки що залишається недослідженим. У своєрідному magnum opus-і Лисяка-Рудницького, двотомному виданні його найважливіших есеїв, він неодноразово покликався на свого дядька Михайла Рудницького, або ж висловлював думки, сформовані під його впливом [42]. 

Символічно, що Лисяк-Рудницький став одним із перших українських дослідників, який задався питанням лібералізму в контексті української історії. Головними напрямками української суспільної думки протягом XIX‒XX ст. він вважав націоналізм, демократію, лібералізм, консерватизм, комунізм та фашизм [43]. Початки лібералізму Лисяк-Рудницький бачив у протистоянні якобінству як його радикальній антитезі. Тому європейський та, зокрема, французький лібералізм зростав у різкій, свідомій, послідовній боротьбі з якобінськими традиціями [44]. За Лисяком-Рудницьким, лібералізму притаманна тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, непорушних з боку колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади чи то шляхом поділу функціонального, чи то поділу територіального [45].

Дослідник намагався знайти відповідь на питання, чому лібералізм не став поширеною ідеологією в українській політичній традиції. Він дійшов висновку, що ліберальні постулати, сформовані на початку ХІХ ст., хоч і претендували на універсальність, на практиці могли мати обмежене використання. Лібералізм захищав інтереси середнього класу. Що ж до національного питання, то лібералів цікавили тільки народи Західної та Центральної Європи, далі на Схід вони були зацікавлені лише в окремих історичних націях, як греки, поляки та угорці. Тому лібералізм не мав що запропонувати так званому «четвертому станові» (себто тим, хто не належав до перших трьох станів: аристократії, кліру та буржуазії. В українському випадку І. Лисяк-Рудницький має на увазі селян – І. Ч.) ані в самій Західній Європі, ані народам більшої частини Східної Європи, тим паче Азії та Африки. Після 1848 р., а особливо після 1870 р., хвиля ліберального руху почала спадати. У всіх європейських державах, за винятком Росії і Туреччини, було запроваджено конституційне правління. Італія та Німеччина були об’єднані й перебудовані як національні держави. Усі найважливіші завдання лібералізму були, здавалось, виконані, і йому не залишалося нічого іншого, як спочивати на лаврах. Лібералізм став консервативним у найгіршому розумінні слова – ледачим і самовдоволеним. Унаслідок цього він втратив шанс залучити до свого табору сили соціального та політичного пробудження [46].

Однак, на думку Лисяка-Рудницького, лібералізм залишив в історії української думки принаймні один помітний слід – у персоні Михайла Драгоманова [47]. Іван Лисяк-Рудницький будує свій аналіз української політичної думки навколо двох ключових для нього постатей – Михайла Драгоманова та В’ячеслава Липинського [48]. На думку Лисяка-Рудницького, Михайло Драгоманов називав себе частіше «радикалом», ніж «лібералом». Для Лисяка-Рудницького це було свідченням небажання Драгоманова вживати назву, скомпрометовану занепадом західного лібералізму [49]. 

Михайло Драгоманов у Лисяка-Рудницького виступає як речник дозрілої, послідовно розгорненої ліберальної ідеології [50]. Виникнення лібералізму на Заході дослідник бачив у зв’язку із протестантським духом, подібно тому, як Макс Вебер бачив початки капіталізму. Учений вважав, що потяг Драгоманова до протестантизму найкраще засвідчує глибину його ліберальної позиції  [51]. Намагаючись чіткіше сформулювати політичну ідеологію Драгоманова, Лисяк-Рудницький писав: «Думка Драгоманова синкретична… Я визначаю лібералізм Драгоманова як доктрину про те, що свобода і гідність людини є найвищими вартостями. У політичному плані це пов’язане, у першу чергу, із поширенням та зміцненням прав особи» [52]. Мислення Драгоманова поєднувало в собі послідовний лібералізм і конституціоналізм із поміркованим соціалізмом немарксистського, ревізіоністського ґатунку [53]. Лисяк-Рудницький бачив ідею поступу як основну складову частину лібералізму XIX ст. [54]. Тому Драгоманов – це типовий ліберал та прогресист своєї доби, який беззастережно вірив у те, що європейські ідеали наукового поступу, громадської та особистої свободи, соціальної справедливості – об’єктивно добрі та абсолютно обов’язкові [55]. 

Цікаво, що своєрідний слід у світогляді Івана Лисяка-Рудницького залишили й зацікавлення Михайла Рудницького в читанні текстів консервативних діячів. Тексти іспанського консервативного філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета та італійського історика Гульельмо Феррери аналізують як Михайло, так і Іван Рудницькі [56]. Постать В’ячеслава Липинського приваблювала Лисяка-Рудницького саме як плюралістичного діяча: «Посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою. Плюралізм уважається ознакою ліберальної демократії. А проте, хоч як парадоксально, серед усіх українських політичних мислителів саме антидемократ Липинський був найпослідовнішим плюралістом» [57]. 

Видається, що Рудницькі винайшли інтелектуальну традицію [58] вважати Драгоманова піонером українського лібералізму [63]. Проте, вочевидь, модерний український лібералізм започаткував не Драгоманов, а самі Рудницькі. Іван Лисяк-Рудницький вважав, що модерний український націоналізм сформувався аж після програшу у визвольних змаганнях 1917–1923 рр. Можливо, модерний український лібералізм сформувався тоді ж? Погляди низки українських міжвоєнних мислителів можна охарактеризувати як ліберальні (наприклад, соціолога Ольґерда Іполита Бочковського) [59]. «Винайдення» інтелектуальних попередників дозволяло не просто виражати власні погляди у текстах, а й вважати себе продовжувачами плюралістичної ліберальної традиції з глибокими коренями, що бере початок у XIX ст.

Якщо повернутися до тези Гелени Розенблатт про «втрачений лібералізм», то «ліберальний» світогляд Михайла Рудницького базувався не на традиції класичного лібералізму ХІХ ст. з її наголошенням на взаємозв’язку прав та обов’язків, а радше відображав тенденції міжвоєнного лібералізму з їх поворотом до індивідуальності та прав людини. У цьому сенсі Михайло Рудницький був не Дон Кіхотом старого типу лібералізму XIX ст. [60], а передвісником нового індивідуального лібералізму, який набуде масового поширення аж після Другої світової війни. Тим часом, світогляд його племінника Івана Лисяка-Рудницького дійсно співпадає з класичним варіантом європейського лібералізму взірця ХІХ ст. Звідси більша схильність до тяглості політичних традицій, усвідомлення громадянської відповідальності. Тож, коли наприкінці 1940-х рр. Іван Лисяк-Рудницький символічно розірвав зв’язки з гетьманським консервативним рухом, він логічно еволюціонував у бік лібералізму. 

Якщо розуміти лібералізм XIX ст., першої половини XX ст. у термінах, які пропонує Гелена Розенблатт (морально етична позиція, що апелює до пріоритету обов’язків, а права розуміє лише як похідні від них, а також наголошує на шляхетності), то видається, що початки українського лібералізму варто шукати не у поглядах Михайла Драгоманова, а радше – В’ячеслава Липинського. Однак він сприймається першочергово як консерватор. Це підштовхує до висновку, що межа між лібералізмом і консерватизмом розмивається. Дистанція між консерватизмом та лібералізмом не настільки велика, як може здатися на перший погляд. Суперечка між лібералами і консерваторами у своїй модерній формі постала як суперечка в межах широких ідей народного суверенітету, особистої свободи та конституційних прав. Консерватизм, який є ровесником лібералізму, із самого початку містив деякі елементи ліберальних ідей. Сучасний консерватизм почав своє життя в Британії, а також у Франції як уточнення лібералізму [61]. Стосунки між лібералізмом та консерватизмом краще сприймати не як цілковитий антагонізм, а скоріше симбіоз. Лібералізм має сенс лише в тому моральному та соціальному контексті, який захищає консерватизм [62]. 

Важлива підказка, що міститься в книзі Розенблатт, ‒ на увагу заслуговують не лише ті, хто відкрито називав себе «лібералами», і кого позначали цим терміном противники. Наприклад, редакція щоденника «Діло» у міжвоєнній Галичині ніколи не називала свій часопис «ліберальним». Так само УНДО, чию позицію газета висвітлювала, не позиціонував себе як ліберальну українську політичну партію. Однак критики УНДО (зокрема Осип Назарук, на шпальтах редагованої ним «Нової Зорі») постійно називали «Діло» «ліберальною українською газетою». При цьому складається враження, що у міжвоєнній Галичині несприйняття ідей лібералізму було єдиним ідейним конструктом, котрий поєднував різноманітні середовища: радянофільські, католицькі та інтеґрально-націоналістичні. Книга Гелени Розенблатт є чудовим приводом для того, щоб звернути увагу на категорію «лібералізму» в українській історії.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.