Протягом 15–19 липня в м. Рівне відбулась літня школа «Деколонізація українського меморіального простору: про що (не)говорять в умовах війни». Школу організували ГО «Центр «CIVITAS» та Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (РОІППО) за фінансової підтримки Фонду Рози Люксембург. Організатори відібрали 18 представників(іць) із різних регіонів України, які мають агентість в питанні змін меморіального ландшафту України. Це переважно музейники, освітяни, журналісти та представники громадських організацій, які зацікавлені в переосмисленні радянського спадку на локальному рівні. До участі у літній школі долучилися фахівці з 8 регіонів України: Київщини, Харківщини, Сумщини, Миколаївщини, Львівщини, Рівненщини, Вінниччини, Чернівеччини.
Структура школи була ретельно продумана з огляду на баланс теорії та практики. Щодня після інтенсивної навчальної сесії, кожен учасник мав представити свій досвід / план / проблему, над якою планується працювати по завершенню проекту (або який вже знаходиться на стадії реалізації, але потребує критичного погляду зі сторони). Що не менш важливо, окрім презентацій, учасники мали можливість одразу почути якісний фідбек від колег шляхом живого обговорення.
Попри те, що голос істориків протягом роботи літньої школи істотно переважав, серед запрошених спікерів були також музейники, архітектори та дизайнери. Така комбінація фахівців значно розширила дисциплінарний погляд на проблему деколонізації в меморіальному вимірі.
15 липня разом з істориком, головою ГО «Музей відкрито на ремонт» Леонідом Марущаком учасники говорили про дилеми переосмислення радянської монументальної спадщини. Протягом сесії мова йшла про майже детективні історії з меморіалами радянським воїнам / жертвам нацизму в м. Виноградів та м. Вінниця. Обидва пам’ятні комплекси були неодноразово змінені та релоковані за радянських часів, оскільки їх зміст не вписувався в домінуючу ідеологічну парадигму – в першу чергу через етнічне та політичне багатоголосся.
Обговорення підняло низку засадничих питань. Чи існує українське радянське монументальне мистецтво? Чим воно відрізняється від загально радянського? В чому полягає деколонізація в обох випадках? Як має відбуватись переосмислення? Мова йде лише про фізичне втручання в цілісність пам’ятника?
Паралельно з розплутуванням історії обох монументів, Леонід Марущак поділився з учасниками своїм досвідом співпраці з центральними та муніципальними інституціями, які санкціонують будь-які зміни пам’яток історії національного чи місцевого значення.
Того ж дня історик Петро Долганов провів вступну лекцію з теорії деколонізації пам’яті. Це була ціннісна розмова з наголосом на префікс -де, себто розуміння деколонізації як деконструкції не тільки форми, а і парадигми, в межах якої вона функціонує. Як показав Петро Долганов, в меморіальному просторі ця деконструкція насправді може бути багатоликою – це і дегероїзація, і соціальний та етнічний плюралізм, і нова гендерна перспектива. На практичному рівні (наприклад, музейна виставка) мова йде про перспективне бачення минулого з максимальним плюралізмом акторів та мінімальним тягарем «монолітних спільнот», з фокусом на суперечності та нелінійності.
16 липня міський архітектор Вадим Денисенко провів учасників (не)уявною територією середньовічного Житомира та представив власний проект з ревіталізації громадського парку на Замковій горі. Його доповідь була наповнена роздумами про підходи до деколонізації не окремих локусів, а цілого фрагменту міської тканини, яка є статичною і виконує низку інших функцій, окрім комеморативної (дозвільну, інфраструктурну, естетичну тощо). Тому рішення оприявнити стару топографію міста, цей дорадянський архітектурний палімпсест, через рослинні насадження в поєднанні з сучасними дизайнерськими рішеннями, виглядає як один з успішних варіантів переосмислення ландшафтів.
Згодом Вадим Денисенко провів воркшоп з залучення стейкхолдерів до меморіальних проектів. Фактично спікер намалював мапу взаємодії з можливими зацікавленими сторонами та пояснив необхідність їх залучення.
17 липня учасники мали розмову з директоркою Музею воєнного дитинства Світланою Осіпчук. Пані Світлана коротко розказала про мету та завдання проекту – зробити видимим досвід дітей, підлітків та дорослих, на чиє дитинство вплинула війна і дати їм простір розповісти власну історію. Оскільки досвід війни є травматичним, музеїфікація предметів та спогадів надає жертвам насильства голос, зменшуючи тягар індивідуального безсилля. Аналогічно до міжособистісних стосунків жертва–насильник, на думку Світлани Осіпчук, деколонізація – це практична реалізація волі індивіда до життя, а тому є невід’ємною практикою сучасних спільнот.
На фото Інна Черницька (17 липня, Рівне)
Частиною сесії стала розмова про практики безпечного (для дослідника та респондента) документування різних досвідів.
В другій половині дня учасники завітали в Рівненський обласний краєзнавчий музей, де заступниця директора Тетяна Самсонюк та старша наукова співробітниця Інна Черницька показали внутрішню кухню реекспозиції зали, присвяченої Другій світовій війні.
18 липня відбулась розмова з дизайнерками арт-проектів Валерією Карпань та Мариною Марініченко про історію концепції музею в європейському інтелектуальному дискурсі.
Як зазначили спікерки, переосмислюючи експозицію, необхідно пам’ятати, що сучасна музейна практика постала з просвітницької парадигми колоніальних держав на межі XVIII та ХІХ ст. В межах парадигми музей є місцем розподілу / продукування знання та втілює в просторі відповідний гранд-наратив, який тяжіє над відвідувачем. Тоталітарні режими змінили акценти (наприклад, в радянські часи годі було побачити предмети розкоші в фокусі експозиції), але за своєю суттю лишились простором авторитарного знання, яке не передбачає множинного бачення минулого. Серед можливих шляхів подолання тоталітарного спадку в музеях лекторки пропонують звернути увагу на мистецькі інтервенції. Одним з найбільш вдалих спроб некласичної деколоніальної експозиції є виставка Фреда Вілсона «Mining the museum» (1992) в Мерілендському центр історії та культури (США).
Другу частину сесії було організовано за принципом воркшопу з основ дизайну експозиції, де Валерія Карпань та Марина Марініченко надали рекомендації, як можна покращити проекти учасників з урахуванням доступності для відвідувачів та інклюзії.
19 липня учасники відвідали Здолбунівський районний краєзнавчий музей, динаміка створення якого не менш фантастична, ніж експозиція. Діяльність музею – це надихаюча історія про те, як когорта ініціативних молодих громадян можуть створити з занедбаної історичної будівлі музейний простір – сучасний та осмислений. Музей був збудований за допомогою державних, муніципальних і міжнародних ресурсів, які збиралися колективом «по краплині». В штаті музею – 3 співробітники та… 41 волонтер. Директором музею є молодий та енергійний історик Олександр Чижевський, який водночас виконує обов’язки екскурсовода. Цей кейс є чудовим прикладом можливості успішних змін на місцях за умови обмежених ресурсів.
Після екскурсії музеєм, Петро Долганов представив свій кураторський проект – виставку «Коротка історія насильства: Друга світова війна і Голокост у західній Волині».
Варто наголосити, що в умовах війни мати можливість професійного спілкування з колегами, які, як і ти, приїхали за відповідями на складні питання – дуже цінно. Обмін думками, рефлексії над успіхами та невдачами, плани на майбутнє створили атмосферу взаєморозуміння під час роботи літньої школи. Учасникам вдавалось водночас легко чути, ділитись досвідом та радити один одному. Було встановлено домовленості про співробітництво у майбутніх проектах та заплановано «туристичні маршрути» Ржищів–Біла Церква–Острожець–Вінниця. Безперечно, школа стала комунікативним імпульсом для реалізації багатьох спільних проектів.
Окрему подяку хочу висловити людям, які зробили цей захід не лише можливим, але і надзвичайно комфортним – Петру Долганову та В’ячеславу Доліду. Марина Долганова забезпечила учасників якісними фотоматеріалами, за що їй також щира вдячність!
