У жовтні 2023 року журналіст Frankfurter Allgemeine Zeitung Екарт Лозе написав, що «вторгнення Росії в Україну та терористична атака ХАМАСу на Ізраїль наразі привертають найбільшу увагу та викликають найбільше хвилювання у Німеччині». Водночас, він зауважив, що це має багато спільного з минулим Німеччини і навіть через вісімдесят років після закінчення націонал-соціалістичного правління і Другої світової війни ці події впливають на сучасність. А саме тому, що в перші роки існування Федеративної Республіки Німеччини, аж до самої верхівки держави, тривалий час спостерігалося стримане, а в деяких випадках уповільнене бажання примиритися з недавньою німецькою історією.
Провівши пряму лінію між повоєнним минулим ФРН і сучасною російсько-українською війною, яка вже навіть для багатьох раніше скептично налаштованих німецьких інтелектуалів і істориків стала схожою на винищувальну війну, яку проводив Третій рейх, німецький журналіст загострив нашу увагу на складному питанні демократизації злочинних авторитарних режимів і долі воєнних злочинців. Приклад повоєнної Німеччини поки що залишається одиноким у європейській історії, і позитивний та негативний досвід може вказати шляхи для таких процесів в майбутній Росії.
«Коричневе минуле» і «реінтеграція» воєнних злочинців у створену в 1949 році Західну Німеччину віддавна була предметом світової історіографії і суспільного інтересу. Тисячі статей і сотні наукових монографій присвячені і цим процесам загалом, і біографіям найбільш значимих представників націонал-соціалістичної каральної машини та її свідомим виконавцям. В центрі наукового інтересу були й комплексні дослідження «коричневого коріння» її міністерств і відомств — Міністерства зовнішніх справ, Міністерства юстиції і судових органів, Міністерства охорони здоров’я тощо. Наприклад, минулого року вийшла книга відомого дослідника Норберта Фрая «Іменем німців: Федеральні президенти і нацистське минуле. 1949–1994».
Від самого початку створення ФРН у травні 1949 року націонал-соціалістичні привиди супроводжували діяльність федерального канцлера в палаці Шаумбург в Бонні не тільки в особі «коричневого» керівника його канцелярії Ганса Ґлобке, міністра у справах вигнанців Теодора Оберлендера, але й величезної кількості державних службовців, суддів і промисловців. Зокрема, Міністерство закордонних справ вважалося оплотом колишніх нацистів, а у сфері охорони здоров’я, якою до 1961 року опікувалось Міністерство внутрішніх справ, майже половина працівників у минулому були членами СА та СС. Цілком зрозуміло, що «реінтеграція» колишніх членів нацистської партії була обумовлена потребами відновлення німецької економіки та її інтеграцією в західноєвропейську економічну та політичну системи, але як так відбулося, що навіть нацистські гауляйтери та лідери СД були класифіковані як звичайні «попутники», отримали незначні покарання, а згодом були амністовані?
Як стверджує Аннете Вайнке, Нюрнберзький трибунал (1945–1946) та подальші 12 судових процесів в рамках так званих «нюрнберзьких законів», за якими було засуджено понад 600 головних воєнних злочинців (партійних функціонерів, лікарів, юристів, промисловців, дипломатів державних службовців), сформували ідею «змови», і це зміцнило у німців переконання, буцімто вони стали спокушеними жертвами невеликої нацистської кліки. Архієпископ Кельна кардинал Йозеф Фрінгс заявив: «Німецький народ був жертвою, а не знаряддям цих звірств». Католицькі та протестантські священники створили «Комітет церковної допомоги ув’язненим військовополоненим», завданням якого було допомогти воєнним злочинцям у в’язниці в Ландсберзі-на-Леху. Спільно з адвокатами вони були організаторами чотирьохтисячної демонстрації біля її стін з вимогами скасувати розстріл воєнних злочинців і рішення Нюрнберзького трибуналу.
У сучасній історіографії виділяють політичні інструменти «реінтеграції» колишніх нацистів у «Боннській республіці»: а) закони про амністію; б) закони про припинення «денацифікації»; в) відновлення на державній службі і пенсійне забезпечення; г) звільнення воєнних злочинців. Ці процеси стали успішними завдяки чотирьом факторам: а) високому ступеню консенсусу серед тих, хто проводив «політику примирення з минулим»; б) радикальному характеру їхніх заходів; в) оперативною рішучістю, з якою ці заходи проводились; г) зміні зовнішньополітичної ситуації в умовах розгортання «холодної війни». Таким чином, як стверджує Ульріх Герберт, «на початку 1950-х років доля колишніх націонал-соціалістів пішла в напрямку, повністю протилежному цілям, які переслідували союзники, а також демократичні партії після 1945 року. Вони були майже повністю реінтегровані в німецьке суспільство, включно з їхніми керівними кадрами, за невеликими винятками. Вони успішно увійшли в адміністрацію, судову систему і міністерську бюрократію на всіх рівнях нижче посади державного секретаря».
Однак, ще до заснування ФРН в суспільстві і провідних політичних партіях домінувала думка про необхідність амністії воєнних злочинців, засуджених союзниками у 1945–1949 роках. До 1949–1950 років в західних окупаційних зонах під процедуру денацифікації потрапило 3,66 млн осіб, з яких до вищих категорій («злочини проти людства», «злочини проти людяності») було зараховано 25 тисяч осіб, близько 150 тисяч осіб класифіковано як менш серйозних правопорушників, а близько мільйона осіб як «попутників». Після виборів до Бундестагу була створена коаліція між ХДС/ХСС, Вільними лібералами (ВДП) та Німецькою партією, які активно почали просувати ідею про необхідність «забуття минулого» і амністії воєнних злочинців. За перші роки діяльності парламенту відбулося щонайменше три широкі дебати з цього приводу. Особливо наполегливо на цьому фронті працювали Вільні ліберали, Німецька партія і «Асоціація німецької реконструкції», просуваючи ідею, що в ході денацифікації було завдано шкоди багатьом «невинним» особам. Як переконує Норберт Фрай, для правоцентристських партій кампанія за припинення денацифікації була способом здобути політичний авторитет. Попри те, що соціал-демократи (СДПН) на чолі з Куртом Шумахером виступали проти ідеї широкої амністії воєнних злочинців, вони також змушені були вважати на суспільні настрої і боротися за симпатії виборців і навіть проводити зустрічі із колишніми генералами військ СС. Віце-президент Бундестагу соціал-демократ Карло Шмід написав лист з проханням звільнити з в’язниці керівника айнзацгрупи і оберштумбанфюрера СС, свого колишнього студента, оскільки той був «гарною людиною».
Від загального мейнстріму не відставав і новостворений уряд ФРН. Вже 29 вересня 1949 року кабінет міністрів почав обговорювати питання про амністію воєнних злочинців. Міністерство юстиції на чолі із вільним лібералом Томасом Деллером розробило рекомендації, де пропонувало об’єднати воєнні злочини («злочини проти людяності») з іншими видами злочинів, зробивши тим самим концептуальний крок до амністії справжніх нацистських воєнних злочинців. Тому не дивно, що одним із першим законодавчих актів новоствореної республіки був Закон про амністію від 31 грудня 1949 року, яким могли скористатися близько 800 тисяч осіб, хоча точна цифра випущених на свободу нацистських злочинців не встановлена. Історики переконують, що серед них були десятки тисяч функціонерів СА, СС і нацистської партії. До 1951 року закони про амністію були видані у всіх земельних парламентах республіки. Вже згадуваний історик Норберт Фрай писав: «Амністія стала першим підтвердженням на федеральному рівні ментальності «просто залишити це позаду», яка вже з’явилася в частині повоєнного німецького суспільства в 1946–47 роках і продовжувала зростати. Незалежно від постулатів протилежного, озвучених демократично налаштованими партіями, закон про амністію означав початок поступової делегітимізації переслідування за нацистські злочини. Це також означало перспективу дедалі ширших вимог щодо амністії, аж до прямого заклику до «загальної амністії», що охоплювала б навіть найгірші види злочинів».
Поштовх дав федеральний канцлер Конрад Аденауер, котрий заявив: «Я думаю, що з цим винюхуванням нацистів треба вже закінчувати». Цей імператив став головним при обговорення і прийнятті так званого «Закону 131» (1951), названого за статтею Головного закону (Конституції) ФРН, який гарантував пенсійне забезпечення або грошової компенсації всім чиновникам, звільненим у процесі денацифікації. «Заново» прийнятими на службу віднині могли бути не лише державні службовці, але й співробітники гестапо, СД, офіцери і генерали колишнього Вермахту. Наслідком цього закону стало те, що якщо у 1950 році лише чверть колишніх членів нацистської партії були керівниками відділів у новостворених міністерствах, то у 1953 році успішна кампанія із просування «колишніх товаришів по партії» призвела до того, що їхня кількість збільшилась до 60%, а загальна чисельність службовців з колишніх нацистів у майже всіх міністерствах впевнено наближалась до 50%.
Наполегливі прохання Конрада Аденауера і основних політичних партій та зміна зовнішньополітичної ситуації з початком Холодної війни спонукала союзників вдатися до послаблення заходів з денацифікації і погодитися на амністію воєнних злочинців. У листопаді 1949 року Державний департамент США доручив цивільному комісару в Німеччині Джону Макклою здійснити перегляд вироків воєнним злочинцям, винесених у рамках «нюрнберзьких процесів». Він створив комісію для розгляду індивідуальних справ, яку очолив Дейвид В. Пек з Апеляційного суду Нью-Йорка. Всупереч побоювань Держсекретаря Діна Ачесона, що її діяльність може поставити під сумнів методи і рішення Нюрнберзького процесу, комісія переглянула судові рішення і пом’якшила вироки. На основі комісії була створена американська Тимчасова рада з помилування, яка до 1956 року надала умовно-дострокове помилування 24 воєнним злочинцям в’язниці Ландсберг, а останні в’язні, серед яких були чотири колишні керівники айнзацгруп, вийшли на свободу у травні 1958 року.
У 1965 році Der Spiegel писав, що більшість німців хочуть, щоб злочини націонал-соціалізму більше не переслідувалися, про що свідчили дані опитувань Tübinger-Wickert-Institut, де про це висловилися 63% чоловіків і 76% жінок. У 400 із 500 надісланих до Бундестагу листів вимагали не продовжувати термін давності для націонал-соціалістичних злочинців. Образ «справжнього злочинця», яким виступали, як стверджував Конрад Аденауер, «асоціальні особи та люди з попереднім кримінальним минулим», створив для колишніх воєнних злочинців комфортну психологічну ситуацію для реінтеграції в суспільство демократичної республіки. Водночас, вони створили індивідуальний психологічний бар’єр від злочинного минулого у вигляді його «забуття». Витіснення негативної пам’яті успішно відбувалося в суспільстві, яке не бажало бачити в «приємному сусіді» колишнього воєнного злочинця, створивши для самих себе образ «невинних жертв», ображених режимом. Історик Ульріх Герберт: «Цей психологічний механізм призвів до того, що багато колишніх нацистських чиновників дуже ефективно вписалися в нову західнонімецьку державу і суспільство. Це супроводжувалося процесом абстрагування та десенсибілізації нацистського минулого, який зробив жертв націонал-соціалістів і злочинців анонімними, позбавив історію їхніх особистих даних і місця скоєння злочинів, щоб можна було з певною часткою емоцій говорити публічно про панування насильства в минулому, не маючи справи з конкретними місцями чи реальними людьми».
Цілком очевидно, що злочини, скоєні німцями у ході Другої світової війни та «коричневе коріння» демократичної ФРН, залишаються для них «каменем спотикання» протягом останніх 80 років. Із зміною поколінь раніше темне «теперішнє минуле» перетворилося у «завершене минуле», яке є об’єктом історичної науки і «культури пам’яті», де головним виступає її дидактична функція. Водночас, після об’єднання країни у 1989 року усталені з 1980-х років історичні наративи і моделі «культури пам’яті» піддаються випробуванню на сході Німеччині, де диктатура СЄПН формувала образ «фашистської» ФРН, а незавершені процеси денацифікації та «прописного антифашизму» штовхають її населення в обійми правих екстремістських партій.
