Між Росією та Ізраїлем: шлях російського ліберала

Огляд на: Леонид Невзлин. Оставаясь в меньшинстве. 1-е изд. — М.: АНО «РИД «Новая газета», 2022. — 344 с.

«Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту.

Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити».

(Любомир Гузар. «Про свободу», 15 лютого 2013 р.)

В якийсь момент своїх студій над інтелектуальною історією лібералізму я зрозумів, що найкраще осмислюю його крізь призму біографістики. Знакові ліберали зазвичай великі індивідуалісти та непересічні постаті з насиченим життям. Як дослідника історії лібералізму мене цікавить його ґенеза, а як людину, що живе в час соціальних катастроф та трансформацій, — його перспективи і розуміння з боку сучасників.  Книга Лєоніда Нєвзліна, відомого російсько-ізраїльського бізнесмена та філантропа, подібно до автобіографічних книг Маріо Варґаса Льйоси[1] та Тімоті Ґартона Еша[2], є спробою ліберала осмислити власний світогляд через розповідь про свій час. Цікава історія появи цієї книги та її видання. Уважний читач може помітити, що в бібліографічному описі вказана Москва і 2022 рік. Найбільш пізня дата, згадана в тексті, — 18 січня 2022 року, коли Автор виграв в європейському суді позов проти російської влади, що із січня 2004 року оголосила його в міжнародний розшук та багато років добивалась екстрадиції з Ізраїлю. Часті згадки про ковід наштовхують на думку, що, ймовірніше за все, значна частина тексту книги написана впродовж 2020–2021 років, і видана за декілька тижнів до початку широкомасштабного путінського вторгнення в Україну. Цікаве також видавництво. «Новая газета» позиціонувала себе як орган ліберальної критики путінського режиму. Його головний редактор Дмітрій Муратов 22 березня 2022 року разом з колективом ухвалив рішення про припинення роботи до завершення вторгнення РФ в Україну, пізніше продавши свою медаль лауреата Нобелівської премії миру 2021 року задля передачі у фонд допомоги українським біженцям[3]. Видання «Новая газета», засноване ще в далекому 1993 році, характеризувалось різкою критикою авторитаризму, корупції та згортання прав людини в Росії. Так, починаючи з 2000 року тим чи іншим способом ФСБ вбило близько десятка співробітників цього видання, і ще з пів дюжини змогли пережити низку замахів на життя. Можна сказати, що книзі Нєвзліна неймовірно пощастило — вона вийшла у вузьке вікно перед закриттям видання. Однак мала кількість технічної інформації навіть у друкованому примірнику, який тримаю в руках, наштовхує на думку, що, можливо, книга лише бібліографічно, а не фактично вийшла друком у Москві 2022 року. Варто зазначити, що Лєонід Нєвзлін багаторічно фінансує різноманітні українські та східноєвропейські дослідницькі програми, підтримує збройну боротьбу з путінським режимом, для якого є персональним ворогом, та прямо називає дії російської влади геноцидом українського народу[4].

      Назва, яку обрав Автор, вдало передає гру слів: меншість у книзі — це водночас і відсилання до непростої долі євреїв як дискримінованої меншини в СРСР, і до лібералів у сучасній Росії. Основний сюжет книги — це не стільки мемуари, хоч там можна знайти багато згадок про ЮКОС, Міхаїла Ходорковського та багатьох інших відомих фігур російської політики 1990–2000 рр., а історія того, як Автор відкриває для себе свою єврейську ідентичність водночас із осмисленням ліберального світогляду.  Ще малим школярем першого класу в московській школі, гортаючи класний журнал, Автор побачив, що у всіх дітей у графі «національність» «русский», і тільки в нього — «єврей». Тоді він вперше зрозумів, що відрізняється від оточуючих ровесників, і що є не таким, як усі[5]. Читаючи розділи про дідів та бабусь Автора, ми бачимо перше покоління іудеїв з білоруського штетлу, перед якими відкриваються соціальні ліфти завдяки революції 1917 року[6]. Це покоління ще навчалось у хедерах та володіло їдишем, який для них, навіть після Другої світової війни, залишався певним об’єднуючим кодом[7]. Попри зіткнення з прикладами державної політики антисемітизму, яка запанувала в СРСР з другої половини 1940-х[8], це покоління залишалось насамперед совєтськими людьми[9]. А що ж таке, совєтська людина? Автор дає наступне визначення: «… це той, хто любить совєтську державу; вірить їй більше, ніж кому-небудь ще, навіть своїм батькам; хто за свою Батьківщину, тобто СРСР, готовий не замислюючись віддати життя»[10]. Інша характерна риса для середньостатистичних совєтських людей, що жили в 1940–1960-х роках — постійне відчуття голоду та недоїдання. Сам Автор, 1959 р. н., належав до першого покоління, що не мало досвіду голоду[11]. Як і для Тімоті Ґартона Еша та інших лібералів поколіннях sixties, для Лєоніда Нєвзліна музика «бітлів» стала важливим культурним кодом, таким собі ліберальним гімном: «Це і світосприйняття, і філософія, і навіть ідеологія. Ідеологія свободи і незалежності»[12]. Що взагалі означало бути єврейським хлопчиком у 1960-х? Батьки Нєвзліна вже не знали їдишу, діди та бабусі знали, але воліли спілкуватися виключно російською. Сім’ї були здебільшого секулярні, часто на єврейське коріння натякали лише імена дідусів та бабусь, елементи єврейської кухні та невиразне відчуття «своїх-чужих»[13]. Риса, яка з дитинства стала однією з майбутніх передумов до зацікавлення бізнесом та лібералізмом Лєоніда Нєвзліна, — прагнення до приватності, у побуті та особистих межах[14]. Прояви побутового антисемітизму в школі, як-от побиття, за те, що ти «єврей», могли хіба лише підсилювати ці прагнення та відчуття «іншості»[15]. Як і для його батьків та дідів, для Автора вища освіта, попри наявні неформальні numerus clausus щодо осіб єврейської національності в совєтських вишах, стає соціальним ліфтом[16]. Вища освіта давала ще одну перевагу для єврейських хлопців з інтелігентних сімей — військові катедри, навчання на яких звільняло від служби в армії. Для Автора совєтська армія  не «школа мужності», а місце постійних принижень та втрата часу: «Для мене піти в армію було рівноцінно тому, що свідомо заточити себе до в’язниці»[17]. Інститут нафти і газу, в якому навчався молодий Лєонід Нєвзлін, став першим місцем, де він відчув певну подібність «єврейської солідарності». Будучи москвичем, він відкрив для себе, що хлопці та дівчата з «провінції», мають куди більше стійких зв’язків з єврейською традицією, на відміну від секуляризованих мешканців великих міст. Вони знали іудейські свята, а деякі навіть ходили в синагогу на Песах чи Рош га-Шана[18]. Час навчання в інституті став періодом стихійного формування єврейської самосвідомості Автора[19]. 

     Водночас Леонід Невзлін залишався совєтською людиною, з відповідним світосприйняттям. Процес розпаду СРСР на національні держави викликав у нього гіркоту та розчарування[20]. Період перебудови стає ключовим моментом у світоглядній еволюції, а також і в біографії Автора. Перший досвід бізнесу, знайомство та співпраця з Міхаїлом Ходорковським сформували світогляд, який можна схарактеризувати як ліберальний капіталізм. Це проявилось в їхньому своєрідному «маніфесті», книзі «Человек с рублём»[21]. Назва книги відсилала до знаменитого совєтського фільму «Человек с ружьём» 1938 р. і мала символізувати, що тепер головним рушієм змін у країні буде не озброєний революційний натовп, а солідні бізнесмени. У книзі Ходорковський та Невзлін прославляли ідею багатства, яке ставало нібито запорукою свободи[22]. Попри всі подальші події, Автор стверджує, що, озираючись назад, він досі згодний з основним посилом книги — сенс життя в тому, щоб жити вільно[23]. Водночас, отримавши на початку 1990-х великі прибутки з бізнесу, Автор  ближче до кінця десятиліття починає замислюватись над філантропією, або тим, що сьогодні називається «соціальною відповідальністю бізнесу». Продовження відкриття своєї єврейської ідентичності тільки стимулювало цей процес[24], адже філантропія для Невзліна стала продовженням традиції дому відомих у ХІХ ст. — на початку ХХ ст. єврейських філантропів Гінцбургів[25].

      Перебудова та перші роки демократії в новій Росії 1990-х рр. для радянських євреїв стали таким же соціальним ліфтом, як і революція 1917 року для багатьох традиційних іудеїв Російської імперії. Вперше за довгий час вибір релігії, способу життя та ідентичності став вільним правом кожної людини. Це призвело до того, що багато людей єврейського походження хрестились та ставали православними[26]. Відтак, як це вже бувало наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., емансипація привела багатьох до асиміляції та акультурації. Не тільки багато російських олігархів мали єврейське походження, але й цілий ряд політиків-реформаторів того часу: Явлінський, Чубайс, Нємцов, Гайдар. Це давало привід російським антисемітам вчергове в історії друкувати антисемітські карикатури та писати про єврейську змову в Росії. Однак, на відміну від ХХІ ст., у 1990-х антисемітизм перебував ще на маргінесі російського публічного життя[27]. Однак, як підмічає Автор: «Я переконаний, що будь-який антиліберальний і авторитарний режим неминуче приведе до антисемітизму»[28], що врешті-решт і стало однією з візитних карток путінського режиму в Росії. Повертаючись до лібералізму, для багатьох лібералів ХХ ст. поняття індивідуальності та свободи були наріжними каменями їхнього світогляду. Рано чи пізно ці ідеї індивідуалізму мали почати конфліктувати з популярними в Росії етатистськими ідеями примату «государства» над особистістю. Лєонід Нєвзлін показує, як уже наприкінці 1990-х  — на початку 2000-х у РФ стає популярним міф про «чудовий СРСР» як про певну «золоту добу»[29]. Якщо на початку 2000-х у РФ ще зберігались якісь елементи парламентаризму та розподілу гілок влади, то вже на початок 2010-х років від цього не залишилось і сліду. Яскравим підтвердженням цього є майже одноголосна підтримка російськими парламентаріями агресії в Криму та  на Сході України у 2014 році[30]. 

      Читаючи багатьох ліберальних авторів, з часом починаєш підмічати певні культурні коди, знакові спільні фігури в їхньому світогляді. Однією з таких персон є сер Ісая Берлін. Як і Автор, Берлін виходець з єврейської російськомовної родини, який був змушений покинути рідний дім у добу змін. Як і Автор, він дослідник та практик свободи. Обидва мають спільне коріння з білоруських штетлів[31]. У цьому моменті міститься один з можливих ключів до осмислення історії східноєвропейського лібералізму — часто його носіями були інтелектуали єврейського походження, які через нетерпимість, авторитаризм та тоталітаризм змушені були покинути свій дім і стали частиною західних суспільств. Для цих людей «свобода» була не просто емансипацією, але й можливістю самим вирішувати, ким вони хочуть стати. Власне, про це пише і сам Автор: «… національне самовизначення повинно бути рішенням вільного у своєму виборі індивіда, а не чиновниці з паспортного столу»[32].  Свобода для постсовєтських нових лібералів 1990-х, що мали досвід життя в СРСР та пройшли перебудову, стала синонімом творчого та осмисленого життя — такою собі головною запорукою нормального життя[33]. Попри щораз більше зацікавлення іудейською традицією та релігією, Автор позиціонує себе як віруючу, але не релігійну людину, вважаючи, що пошук Бога, розрізнення добра і зла, вищого сенсу тощо — особиста справа кожної людини[34]. Знову ж таки, цей підхід є характерною рисою лібералів ще з часів відомих трактатів Джона Локка. Путінську Росію Леонід Невзлін вважає мафіозною державою, де корупція пронизує не просто всі прошарки суспільства — вона є частиною державної системи, її головним структуруючим елементом[35]. Жодної послідовної ідеологічної лінії в цій системі немає, а радше еклектична мішанка уявлень образів та міфів «державницького» напряму. Отже, поруч вживаються Мавзолей та Храм Спасителя, цар-батюшка та Сталін, Колчак та Чапаєв — культурні коди, які можна використати для глорифікації «великодержавності»[36]. Фактично це та ж модифікована та оновлена версія «совєстської людини», з тією хіба різницею, що в СРСР існував певний ідеал світлого майбутнього, а сучасних російських пропагандистів хвилює тільки минуле[37]. Автор задається питанням — чому ж ліберальний проєкт демократичної Росії зазнав краху? Лєонід Нєвзлін показує, що його покоління на початку 1990-х рр. перебувало в полоні багатьох стереотипів, характерних для пізньосовєтських інтелектуалів.  З одного боку, вони дивились на сучасне крізь призму стереотипів та кінообразів. У 1917-му був Лєнін на броньовику, в 1991-му — Єльцин на танку. Тоді був штурм Зимнього, а в 1991-му — оборона Білого дому. Здавалось, що до революції 1917 р. Росія йшла правильним шляхом, і тепер треба тільки на нього повернутись. Пізньосовєтське покоління, вірило, що якщо змінити «базис», зміниться і «надбудова». Себто, якщо дозволити приватну власність, як у Великій Британії, Франції чи США, то автоматично з’явиться і буде діяти розподіл гілок влади, незалежність суддів, вільні медіа тощо. Однак за ширмою цього міфу економічного лібералізму приховувалось збереження влади середньої ланки партноменклатури, яка швидко витіснила із системи «прорабів перебудови», які, по суті, походили з того ж середовища, що обслуговувало тоталітарний  режим[38].

     Останні розділи книги присвячені політичній ситуації в Ізраїлі. Автор із сумом констатує зростання антиліберальних та антидемократичних настроїв там, вважаючи це наслідком ширшого процесу підйому популізму по всьому світу[39]. Він вважає, що більшість ізраїльтян не поділяють ліберальних цінностей, адже передбачають рівність євреїв та арабів, з усіма наслідками цієї формули. Попри кризу ліберальних ідей у світі, повернення до авторитаризму країн, які починали як демократії, на кшталт РФ та Угорщини, Автор не вважає лібералізм застарілою ідеологію, що втратила свою актуальність у ХХІ ст. Для нього лібералізм — це система цінностей, на поверхні якої перебуває вільний індивід та першопочаткова рівність всіх людей як вища цінність. Права людини, розподіл влади, вільний ринок, плюралізм — важливі принципи, які забезпечують свободи особистості[40]. Бути вільною людиною, демократом та лібералом, і бути євреєм — дві сторони самоідентифікації Лєоніда Нєвзліна. Ця книга є насиченим джерелом для дослідження змін ідентичностей серед єврейського населення СРСР. Вона показує, що зв’язок між єврейським походженням та лібералізмом — це не тільки феномен початку ХХ ст.[41], але й явище ХХІ ст. На жаль, як і сто років тому, багато східноєвропейських лібералів змушені покидати свій дім, у пошуках кращої долі…

Інтерв’ю з  Леонідом Невзліним у рамках семінару «Глобальна Україна», організованого Львівською бізнес-школою УКУ за підтримки фонду «Відродження».

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.