Шпигун-митець та новий погляд на українську історію

Огляд на книгу: Тімоті Снайдер. Нариси таємної війни. Польський художник на службі визволення Радянської України. К.: Видавець ФОП Форостина О.В. 2023. 400 с.

 «Немає такої справи, у якій шпигун би не став в нагоді»

Лао-Цзи

 «…колишніх шпигунів не буває – вони просто переходять в тінь»

Стіг Ларссон «Повітряний замок, що вибухнув» 

Доля тієї чи іншої книги часто бентежить своєю непередбачуваністю. Книга Тімоті Снайдера, огляд якої наведено нижче, вийшла в оригіналі 18 років тому, однак довший час залишалась поза увагою активного читача [1]. «Криваві Землі» натомість стали відомими не тільки історикам, але й практично всім, хто хоча б побіжно цікавиться історією. Багато хто саме її вважає головною книгою відомого американського історика. Ця ситуація дещо нагадує ситуацію з інтелектуальним ментором Тімоті Снайдера Тоні Джадтом. Його книга «Після війни» [2] вважається найбільш знаною працею, однак як дослідник він найкраще себе позиціонував у роботі про французьких інтелектуалів, український переклад якої наразі тільки готується до друку [3]. Так само і Снайдер, як на мене, зміг максимально розкритися як історик-дослідник та наратор саме в «Нарисах таємної війни». Це видання є біографією Генрика Юзевського (1892–1981) – польського митця, професійного шпигуна, соратника Юзефа Пілсудського та волинського воєводи (1928–1938). На перший погляд, цей факт може декого здивувати, але якщо згадати, що свою наукову кар’єру Тімоті Снайдер починав з біографії польського марксиста Казимежа Келлеса-Крауза (1872–1905), то одразу все стає на свої місця [4]. Формула дослідницької оптики Тімоті Снайдера вже давно відома в наукових колах і графічно вона виглядає так: «Польща+». Будучи ґрунтовно обізнаним у польській культурі, історіографії та архівах, Снайдер додає до цього базису ширший контекст, використовуючи польський case як оптику для висвітлення більш глибинних процесів у Східній Європі, зокрема щодо української історії [5].

Книга «Нариси таємної війни» є продовженням згадуваної «формули». З-поміж інших книг Снайдера це дослідження вирізняє стиль його написання та, найважливіше, – несподівані контексти, запропоновані читачам. Почнемо саме з контекстів. Що ми знаємо про т. зв. «волинський експеримент» міжвоєнного періоду? Яким чином прометеївські проєкти могли були пов’язані зі сталінською політикою Голодомору? Чи уявляємо ми собі масштаби, причини та наслідки польсько-радянської шпигунської війни у міжвоєнний час, яка по суті передувала Холодній війні? Чи можливим був союз між українськими комуністами та націоналістами? У чому полягає міжвоєнний контекст подій Волинської трагедії? Це тільки невелика частина дослідницьких питань та контекстів, які піднімаються в книзі. Загалом серед українських дослідників прийнято оцінювати експеримент Юзевського на Волині як тактичні дії польської націоналізуючої держави [6], метою яких було послабити український національний рух, відділивши «сокальським кордоном» політично аморфну Волинь від національної Галичини [7]. Глибинна мотивація Юзевського та міжнародний контекст його політики так і залишились незрозумілими. Як пише Снайдер, «волинський експеримент» забуто чи радше навмисно стерто з пам’яті [8]. 

Генрик Юзевський належав до середовища поляків-космополітів, почасти родом з України, які підтримували політику примирення з українцями і якими в цьому починанні рухав непохитний антикомунізм. Це середовище було ліберальним і толерантним, охоплювало жінок та євреїв і було пов’язане з прогресивними ложами польського масонства [9]. Тімоті Снайдер показує, що політика Юзевського на Волині мала міжнародне спрямування. Ще з часів визвольних змагань 1917–1920 рр. Юзевський був одним із залучених до розвідувальної діяльності інтелектуалів, переконаних у тому, що підтримка української культури в Польщі може послабити Радянський Союз [10]. Себто його ставка на Україну була геополітичною: незалежні держави в Києві та Варшаві разом змогли б боронитися від Москви [11].

За влучним формулюванням Снайдера, табір Пілсудського виграв війну проти більшовиків і програв мир націонал-демократам [12]. Автор поглиблює тезу Тері Мартіна [13] і вводить її в міжнародний контекст: у міжвоєнний період номінальний федералізм Радянського Союзу і конституційний централізм Польщі були двома способами зреагувати на кричущу проблему постімперської Східної Європи – національне питання [14]. Незабаром після завершення польсько-більшовицької війни і підписання Ризького миру в 1921 р. стало зрозуміло, що створення об’єднаної Польщі було величезною проблемою: на практиці складно здійсненними будуть і національна асиміляція, запропонована правими, і національна терпимість, яку обстоювали ліві [15]. Це ставило в дуже складне становище польських прометеїстів. Ці конспіратори здобули незалежність Польщі, знаючи про байдужість багатьох поляків. У 1920-х рр. Польща знову їх розчарувала, обравши націонал-демократів, а отже – національну посередність [16]. Мистецтво та політика тісно переплітались у світогляді цього середовища. Для сподвижників Пілсудського культура була політикою, внутрішня політика – зовнішньою політикою, отже будь-який здобуток для однієї сторони ставав втратою для іншої [17].

Генрик Юзевський, будучи лібералом, шпигуном і митцем (писав картини та вірші), намагався поєднати мистецтво з культурною політикою, а культурну політику використати як інструмент в геополітичному протистоянні з комуністами. Цікаво, що до певної міри подібний погляд на культуру як інструмент політики сповідували і його противники з комуністичного табору [18]. Він вважав, що, якщо польська держава буде заохочувати розвиток української культури, то молода українська нація буде лояльною до Польщі [19]. Проєкт Юзевського був не тільки ліберальним, він пропонував, взоруючись на домодерних традиціях давньої Речі Посполитої, спробувати дати третю (не комуністичну і не націоналістичну) відповідь виклику модернізації – створити мультикультурну спільноту, де три найбільші етнічні групи Волині (українці, поляки та євреї) могли б жити та творити поруч [20]. Фактично, це був проєкт альтернативної модернізації постімперського простору. Прагнучи реалізувати свій задум, Юзевський почав на теренах воєводства активну боротьбу як з КПЗУ [21], так і з ОУН [22]. Тімоті Снайдер відкриває завісу навколо питання співпраці комуністів та націоналістів у міжвоєнний час. Оскільки Москва офіційно розформувала КПЗУ, яка виступила проти сталінського згортання політики українізації, місцеві комуністи мали розв’язані руки щодо практичних союзів. Водночас ОУН будувала власну політичну освіту молоді, орієнтуючись на комуністів. ОУН проникла у КПЗУ, члени якої також проникали в ОУН. Упродовж 1930-х рр. ОУН використовувала партійні демонстрації як нагоди для власної роботи, долучаючись, наприклад, до першотравневих демонстрацій. На Волині обидві групи обіцяли соціальну й національну революцію. Саме комуністи говорили про «остаточне розв’язання» національних проблем на Волині, маючи на увазі знищення поляків як політичного класу [23]. Крім цього, важливим був також поколіннєвий фактор. Якщо ветерани визвольних змагань, прихильники Симона Петлюри йшли на співпрацю з Юзевським, то представники молодшого покоління, які росли в дискримінаційній націоналізуючій польській державі без належних соціальних ліфтів, більше тяжіли до радикальних рухів і тотальної негації влади [24].

Сумна реальність міжвоєнного часу полягала в тому, що Юзевський був атакований не тільки з боку радикально правих та лівих політичних українських груп, але й викликав нерозуміння з боку представників польської влади. Фактично Юзевський зміг так рекордно довго, по мірках міжвоєнної Польщі, протриматись на посаді воєводи лише завдяки персональному заступництву Юзефа Пілсудського, після смерті якого відсторонення Юзевського стало лише питанням часу. Тому спроби Юзевського вплинути на політику ревіндикції та статусу українського православ’я на Волині зрештою зазнали невдачі. Після смерті Пілсудського простір між державним шовінізмом та радикальним бездержавним націоналізмом наприкінці 1930-х рр. звузився настільки, що будь-які спроби політичного маневру стали майже неможливими [25].

Крім «волинського експерименту», ще одним наскрізним сюжетом книги Снайдера є боротьба польських та радянських служб «за душі та серця українського населення». Ставки в цій боротьбі були напрочуд високі – домінування та навіть виживання в цій частині Європи. Прометеїсти намагалися заручитися підтримкою українців задля можливого другого походу на Київ. Власне, те, про що пише автор, добре показує контекст невидимого пересічним оглядачам, але безжального протистояння двох розвідок, де ідеологія, культура, політика, гроші та навіть долі нації ставали частинами оперативних комбінацій. У цьому контексті стає більш зрозумілим вбивство Симона Петлюри, адже, як показує Снайдер, відновлення союзу пілсудчиків та петлюрівців було більш ніж реалістичним. Загалом же, увесь четвертий розділ книги, який має назву «Зимові шпигуни», читається як захопливий шпигунський детектив подібно до фільму «Міст Шпигунів» з Томом Генксом. Саме в контексті цієї боротьби розвідок Снайдер пропонує читачам подивитись на початок Голодомору. Як мінімум до 1930 р. Сталін всерйоз сприймав Польщу як головну загрозу і найбільш імовірного військового противника. Коли в 1930 р. по всій території УРСР та за її межами почались масові селянські повстання проти колективізації [26], найбільш потужні з них було зафіксовано комуністами саме на Правобережжі – на кордоні з Польщею. З цього факту ними було зроблено висновки, що ці повстання були інспіровані польськими спецслужбами. Сумна іронія полягає в тому, що на початок 1930- х рр. загроза польського вторгнення стала майже неможливою, адже світова економічна криза відчутно вдарила по польській економіці та військовому бюджету. Польську мережу шпигунів на той час було вже майже повністю ліквідовано радянськими спецслужбами. Однак Сталін використав польський контекст для аргументації Голодомору, нав’язавши таке дискурсивне трактування «польської загрози» партійним функціонерам та керівництву НКВС [27].

Окремий важливий наратив книги Снайдера – його трактування Волинської трагедії як продовження політики міжвоєнного часу, зокрема синтезу націоналізму та комунізму. Недарма підрозділ, присвячений цим подіям, автор назвав «Волинська революція». Якщо УНР у вигнанні позначала певну правову тяглість держави та політичний компроміс з Варшавою, то у 1943 р. УПА принесла на Волинь цілком відмінну політику націоналістичної революції. Її Снайдер характеризує як революцію дедалі більших національних очікувань і дедалі глибших матеріальних злиднів. Українців Волині дражнили обіцянками про незалежність відтоді, як Юзевський став воєводою, відтак вони весь цей час спостерігали, як чужинці – поляки, «совєти», німці – не дотримували своїх обіцянок. Більшість українських селян Волині за Польщі жили у злиднях.

Частина з них за «совєтів» втратила землю, багатьох німці довели до відчаю зростанням реквізицій та полюванням на людей. Винищення ж єврейського населення під час Голокосту позбавило українських землеробів контакту із легальним та чорним ринками. У такій ситуації «незалежність» і «земля» стали політичними гаслами волинських радикалів цілого покоління. УПА висувало аргумент, що соціального та національного визволення можна досягти лише власними зусиллями. У короткотривалій перспективі УПА принесла полегшення. Вона давала надію молоді, якій за інших обставин залишалось б лише змиритися з примусовою працею. Крім того, УПА не давала проводити німцям реквізиції в деяких частинах Волині й обіцяла українським селянам польську землю. Разом з тим, УПА силоміць набирала особовий склад, а молодих чоловіків, які не зголошувалися, трактувала як підозрілий і навіть ворожий елемент [28]. 

Тімоті Снайдер показує, що попри крайній націоналізм в УПА були присутні неуникненні ліві віяння. Українські націоналістичні очільники вітали послідовників словами «Друзі і революціонери!» Подібно леніністам вони опиралися імперіалізму, однак трактували самі «совєти» як таких самих імперіалістів, що і німці. Як і Володимир Ленін з його послідовниками, українські націоналісти проголошували, що імперіалізм сповнений суперечностей. Якщо під час Першої світової війни Ленін вважав, що імперіалістична війна дає шанс для пролетарської революції, то націоналісти вважали, що смертельне протистояння Райху та СРСР створить тактичну нагоду для національної революції. Хоч ця революція й була національною, але її риторика вражаюче нагадувала ленінську. Націоналісти обіцяли дати землю українському селянинові, вирішити соціальне питання і створити «Державу українських робітників, селян і трудової інтелігенції» [29]. Вирішення ж «польського питання» було ніби списане з дій більшовиків на Волині в 1917 р. і міжвоєнної радянської пропаганди КПЗУ, а отже зводилась до простого і зрозумілого: бий польських панів. 

Отож, Снайдер приходить до висновку, що українські націоналісти жили у соціальному й політичному світі, просоченому комунізмом [30]. Читач, якого шокує таке твердження, може зробити інтелектуальний експеримент: прочитати будь-який том праць Леніна з текстами за 1905–1917 рр., а потім перечитати хоча б «Перспективи української революції» Степана Бандери. Таким чином він зможе відкрити, що вплив ленінізму на частину українських націоналістів зберігався навіть в еміграції вже в 1940–1950-х рр. Відповідно до цього способу мислення, класові та національні вороги зливались в одне ціле, а приклади співпраці поляків та євреїв з радянською владою наштовхували на думку, що «національно чужий елемент» надасть у майбутньому перевагу радянському правлінню над українською національною державою. На думку Снайдера, знищення цивільного населення на Волині, започатковане очільниками українських повстанців супроти поляків, дуже швидко перетворилось на обопільний процес. Під таким кутом зору, Волинська трагедія була також і особистою поразкою Юзевського та його проєкту.

Остання частина книги Снайдера присвячена антикомуністичному підпіллю в Польщі. Як і під час нацистської окупації, Юзевський продовжував залишатися в підпіллі. Основою його агентурної мережі були жінки [31]. В епілозі Снайдер порівнює міжвоєнне протистояння спецслужб Польщі та СРСР зі своєрідною репетицією Холодної війни, хоча і в інших масштабах [32]. Автор підводить читача до фінальної тези: хоч ідеї та проєкти Юзевського напозір зазнали невдачі на короткій дистанцій, але з точки зору довшої перспективи польський митець-шпигун, програвши всі свої війни, виграв головну з них – війну за майбутнє. Те, як середовище «Культури» Єжи Ґедройця трактувало національне питання, було своєрідним відлунням міжвоєнної політики Генрика Юзевського. 

Отже, проаналізована книга має дві головні цінності. Перша цінність полягає в тому, що «Нариси таємної війни» є блискучим прикладом контекстуалізації української історії та її «вписування» в ширший глобальний вимір. Вбивство Симона Петлюри, справа УВО, Голодомор, Волинська трагедія – усі ці, здавалось б, загальновідомі сторінки української історії не тільки доповнюються новими деталями, але й подаються часом із цілком несподіваних перспектив. Друга цінність цього видання – естетична. Ця книга дуже виразно передає стиль написання Снайдера як наратора. Під його «пером» історія про митця-ідеаліста перетворюється на захопливий шпигунський роман про боротьбу спецслужб «за серце та душу українців». Читання одних книг – це науковий обов’язок, інших – насолода для душі. «Нариси таємної війни» перетворюють обов’язок на насолоду.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.