Упродовж 15-17 вересня 2023 року у Литві на базі Вільнюського університету проходив Міжнародний конгрес «Переосмислення України та Європи: Нові виклики для істориків». Ця масштабна подія охопила більш як сто доповідачів з України та країн Європи, головна мета яких полягала у пошуку нового наративу історії України та всього регіону Центрально-Східної Європи, пов’язаного насамперед з транснаціональною перспективою [1].
День 1
Важливість події була підкреслена тим, що відкриття Конгресу відбулося за участі Спікерки Сейму Литовської Республіки Вікторії Чміліте-Нільсен, ректора Вільнюського університету Рімвідаса Петраускаса та директора Литовського інституту історії Алвідаса Нікжентайтіса.
Конгрес був присвячений насамперед воєнно-політичним викликам у Європі та світі, які сприяють зміцненню ролі національних держав на міжнародній арені та зростанню автократичних політичних режимів, що прагнуть до гегемонії. Війна РФ проти України активізувала комунікацію українських та європейських дослідників. Нарешті до голосу українських, а не російських істориків (як це часто було раніше) стали прислухатися більше у питанні формування українського історичного наративу за кордоном. Сучасна геополітична ситуація спонукає істориків повернутися до наукового дискурсу щодо ролі та способів формування національних держав під кутом зору як внутрішньодержавних, так і зовнішніх чинників; переосмислення ролі історії України в загальноєвропейському історичному дискурсі.
Центральною темою Конгресу стала лекція Роберта Фроста, професора кафедри історії Абердинського університету (Велика Британія), «Минуле в сьогоденні: переосмислення України, Європи та ролі національної держави у глобальну епоху». У своїй доповіді Р. Фрост актуалізував проблематику існування національних держав в сучасному глобалізованому світі, а також звернув увагу на роль об’єктивності у висвітленні історичного минулого, особливо таких аспектах, як державоутворюючі нації, пов’язавши це з тим, що свого часу дискусії навколо звеличення одних націй стали підґрунтям для заперечення ідеї існування інших націй. Водночас увага історика була зосереджена на тому, що попри усю складність геополітичного становища в Європі та Україні, історики сучасних країн мають бути об’єктивні при висвітленні національних питань, щоб не припуститися помилок кінця ХІХ першої половини ХХ століття й не сформувати нових тоталітарних монстрів, подібних до нацизму й фашизму. Певно, така пересторога історика пов’язана з тим, що нині під час повномасштабної російсько-української війни українці та представники інших національностей спільно борються проти агресивного рашизму за гідне демократичне майбутнє суверенної України.
В контексті налагодження діалогу між українськими та європейськими дослідниками історії й переосмисленням ролі історії України в загальноєвропейському історичному дискурсі важливою подією першого дня Конгресу стала презентація міжнародних й національних наукових фондів, які розширюють наукові можливості для українських науковців: Наукової ради Литви [2]; Національного наукового центру (Польща) [3], Німецького наукового фонду [4], Фонду Макса Вебера (Німеччина) [5]. Секційні обговорення були присвячені актуальним проблемам історії за такими напрямками: «Тоталітарні режими та їхня спадщина: історична політика і політика пам’яті»; «Документування російських злочинів у війні проти України»; «Між історією та пам’яттю: презентація нових міжнародних проєктів з історії регіону УЛБ (Україна – Литва – Білорусь)»; «Чи потрібен нам новий тип воєнної історії?»; «Російсько-українська війна і зміна наративу у єврейських студіях / єврейській ідентичності»; «Імперія / імперіалізм та націєтворення в Україні у регіональному вимірі: дослідження Південної України та Слобожанщини».
День 2
Другий день Конгресу розпочався з презентації додаткових можливостей для науковців, пов’язаних з діяльністю таких міжнародних й національних наукових фондів, як Український культурний фонд [6]; Фонд Герди Хенкель [7]; Центр польсько-українських студій Європейського університету Віадріна (відкриття якого заплановане на 30 листопада 2023 року, як анонсував Андрій Портнов).
Чи не найважливішою темою першої секції була презентація «Медійної ініціативи за права людини» [8]. Учасники проєкту намагались привернути увагу присутніх до проблеми цивільних в’язнів Кремля – громадян України, ув’язнених російськими окупаційними військами з політичних мотивів, яких вивезли до російських в’язниць. Мова йшла не просто про ув’язнення, а ті тортури, яким системно піддають громадян України, які намагаються протистояти утвердженню рашизму на окупованих територіях.
В другій половині дня розпочалися секційні дискусійні панелі. В межах тематичного розділу «Розпад СРСР, російський експансіонізм і проросійський сепаратизм у Східній Європі, 1988–2022 рр.» авторка цього допису представила тему «”Активні заходи” Росії щодо Литви та України на початку 1990-х років: компаративний аналіз». У доповіді, зокрема, було піднято проблему масштабності і системності “заходів втручання”, які здійснював Кремль щодо Литви й України у процесі та після здобуття незалежності цими країнами. Андрій Казакевич (Вільнюс) представив тему: «Російський експансіонізм і проросійський сепаратизм у Східній Європі. Порівняльна перспектива». Спираючись на матеріали преси він спробував показати, у який спосіб здійснювались інформаційні кампанії СРСР щодо розпалювання сепаратистських настроїв у досліджуваних країнах і які наслідки вони мали напередодні парламентських виборів 1990 року. Лариса Якубова (Київ) зробила доповідь на тему «Україна в епіцентрі цивілізаційного зіткнення: євразійський / рашистський виклик». Дослідниця підняла низку проблем. Вона говорила про послаблення ролі гуманітарної науки в суспільно-політичних процесах; пастки, у які потрапили країни після розпаду СРСР, пов’язані з комуно-радянською поняттєвою парадигмою; про наративи, які з’явилися в історичному дискурсі та були пов’язані з пошуком ідентичності й гідності; про війни та їхній вплив на формування ідентичності тощо. Сергій Пахоменко (Київ) на прикладі росії та України розкрив проблему використання історичних наративів з пропагандистською метою («Історичні наративи в пропаганді: кейси росії та України»). Спираючись на об’ємний масив фактологічного матеріалу, С. Пахоменко продемонстрував, у який спосіб на окупованих територіях (зокрема в Маріуполі) РФ поширює сфальсифіковані історичні дані задля утвердження свої ідеології, реалізує антиукраїнські комеморативні практики. Марина Рабинович (Париж) презентувала тему «Пошук винуватців і присвоєння собі заслуг: роль маріонеток (сепаратистів) у Мінському мирному процесі (2015 р.) та початку війни Росії проти України» («Blame Games and Claiming Credit: the Role of Proxies (Separatists) in the Minsk Peace Process (2015) and the Outbreak of Russia’s War Against Ukraine»).
Вечірні завершальні дискусії: «Чи мають історію Україна та Центральна Східна Європа?» та «Історія та зовнішня політика. Як вирішувати конфлікти?» (Historia i politika zagraniczna. Jak należy rozwiązywać konflikty) стосувалися методологічних питань істріописання, пов’язаних з болючими й трагічними сторінками української, польської, литовської історії та пошуком консенсусів для порозуміння (доповіді Антона Дробовича, Гжегожа Мотики, Альвідаса Нікжентайтіса), а також переоцінки концепції нації, як елементу декомунізації (доповідь Андрія Портнова) тощо.
День 3
Третій день конгресу був присвячений заключним тематичним дискусіям істориків. Особливою актуальністю відрізнялись виступи, об’єднані у секцію «Радянські репресії: причини, масштаби, наслідки». Ольга Коляструк (Вінниця) зробила доповідь на тему «Генераційно-антропологічний вимір повсякдення в радянському тоталітаризмі і репресивних практиках». Дослідниця під новим кутом зору спробувала подивитись на взаємини радянського режиму з суспільством; на роль людини в радянській системі. Науковиця дійшла висновку, що людина потрібна була системі виключно для побудови «покоління однотипної уніфікованої керованої спільноти», яка б покірно виконувала усі забаганки Партії. Задля будівництва такої спільноти система мала «обнулити» вже наявне суспільство і для цього використовувались найрізноманітніші практики. Не буде перебільшенням сказати, що теми інших доповідачів яскраво ілюструють всю сутність антигуманних, антилюдяних й цинічних практик радянської тоталітарно-репресивної машини з «обнулення» українського сегмента радянського суспільства. Зокрема Ольга Рябченко у доповіді «Конструктори радянської цивілізації: українська літературно-мистецька інтелігенція у політичних кампаніях на селі в роки колективізації та Голодомору» (Харків/Кембрідж) проілюструвала глибокий цинізм і моральне збочення радянського режиму, який у розпал найстрашнішого Голодомору 1932-1933 рр., використовуючи творчу інтелігенцію (письменників, співаків, митців), намагався насадити «світлі» ідеї комунізму вже «обнуленим» (голодним й знесиленим) селянам. Доповідь Інни Чернікової (Львів) була присвячена радянським репресіям проти української інтелігенції у місті Харкові (1933 рік). Дослідниця розкрила ще один аспект «обнулення» непокірного тоталітарно-репресивній системі елементу суспільства – творчої інтелігенції. Цей прошарок суспільства потрібно було не просто знищити фізично, а вбити морально. Приклад з Харковом це чітко проілюстрував, адже система спочатку створила для цих людей бажану позитивну ілюзію щастя, а потім показала свою справжню сутність. Безсилим письменникам й митцям лишалося тільки чекати смерті. Система також показала, що вона ні кому, ні чого просто так не давала. Все має свою ціну, як проілюстровано у документальному фільмі «Будинок „Слово“» [9]. Андрій Koгут (Київ) [10] та Лілія Циганенко (Дортмунд) [11] у своїх доповідях говорили про втрати, сотні тисяч скалічених доль і життів, про підходи і «креативність» злочинних практик з етнонаціонального «обнулення» суспільства; про системну злочинну діяльність репресивного апарату, про постійний страх.
Звісно, перелічені практики не розкривають усього спектру злочинної майстерності радянської тоталітарно-репресивної машини, яка лютувала й надалі, проте вони свідчать, що людина в цій системі не мала жодної цінності. Найстрашніше те, що усі ці садистські рішення приймали люди і виконували їх також – люди!
Упродовж трьох днів роботи Конгресу учасниками неодноразово робився наголос на тому, що цей захід був вкрай важливим для української історичної науки, оскільки став наступним кроком до виходу українських істориків із тіні російських. Європейські та українські дослідники зауважили на тому, що завдяки таким заходам голос українських істориків стає щораз гучнішим в Європі, сьогодні саме українські історики озвучують «українську історичну повістку дня», а не російські, як це відбувалося раніше.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.
Більше про Конгрес читайте тут
Посилання та примітки
1.“Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges for Historians”;. Рogram, 2023.
2. Lietuvos mokslo taryba, 2023
3. Narodowe Centrum Nauki. 2023
4. Deutsche Forschungsgemeinschaft (DFG). 2023
5. Max Weber Stiftung (MWS). 2023.
6. Український культурний фонд (УКФ). 2023
7. Gerda Henkel Stiftung. 2023
8. Медійна ініціатива за права людини. 2023
9. «Будинок „Слово“». Документальний фільм, Fresh Production Group, 2017.
10. Андрій Когут представив доповідь на тему «Радянські депортаційні політики щодо
України після Другої світової війни».
11. Лілія Циганенко зробила доповідь на тему «Репресії та вимушена міграція як ознаки
процесу радянізації у Південній Бессарабії (1940, 1944–1953 рр.)».
