Нове видання бібліотеки «України модерної»: книжка-інтерв’ю Лідії Стефановської з Ігорем Шевченком

У львівському видавництві “Манускрипт” у серії «Бібліотека “України модерної”. «Спогади, щоденники, інтерв’ю» вийшла чергова книжка «І ти, як сухе перекотиполе, не знаєш, куди тебе вітер несе». Це записи інтерв’ю, які Лідія Стефановська провадила з Ігорем Шевченком у 2003-2007 роках. Книга багата деталями з життя цього відомого науковця та людей з його оточення і може стати добрим матеріалом для дослідників історії України ХХ ст.

Презентація книжки відбулася 20 листопада в Українському науковому інституті Гарвардського університету. У ній взяли участь науковий редактор видання проф. Франк Сисин, проф. Лідія Стефановська та ін. Вони розповіли про свій досвід співпраці з Ігорем Шевченком та про важливі моменти його біографії. Відеозапис презентації можна подивитись тут

Огляд цієї книжки, який підготував Ілля Чедолума, доступний за посиланням.

Нижче пропонуємо Вашій увазі уривок з книжки про дитячі та юнацькі роки Ігоря Шевченка.

І. Ш.: Я навчився читати, коли мені було 4,5 років. Але я пригадую собі докладно місце i час, коли це сталося. Це був український текст.

Л. С.: А вдома якою мовою Ви говорили?

І. Ш.: Вдома ми говорили по-українськи.

Л. С.: Ви сказали, що по-українськи Ви почали говорити в 3,5 роки щойно. Тобто перше Ви говорили як?

І. Ш.: Перше я або зовсім не говорив, або мусив говорити по-польськи, оскільки батьки взяли для мене польську опікунку між другим і третім роками життя. Може, я мішав мови? Ясно, що моя хресна мама тільки по-українськи говорила. Ясно, що я у 25-му році, задовго до вбивства Петлюри, пригадую собі розмову на залізничній станції місцевості Радосьць між старшими про те, що Леся Петлюрівна [1] була хвора на туберкульоз в Німеччині. Я починав писати кирилицею. Я мав геніального батька, в якого я не пішов. Він працював на дві посади і приходив додому пізно ввечері. І до цього я кінчав писати одну сторінку, потім вранці я вставав і завжди діставав п’ятірку з мінусом або п’ятірку. А я своїм студентам більше сіпляс [2] не даю. Прийшов час, коли треба було латинкою вчитися. Була проблема, як виглядає перший зшиток. Я маму спитав, як називати польською цей зшиток. І вона мені сказала: zeszyt do nauki języka polskiego. Це може пояснює ці прикмети, які я оцінюю нейтрально, а саме: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь!» У мене проблеми ідентичності не було.

Вчора я був в Баунд-Бруку [3]. На похороні Лабуньки [4]. Це ж почалося як петлюрівське кладовище, а тепер всі упівці там сидять. Лабунька також був в УПА. Це є покоління, яке поверталося на Україну.

Я пам’ятаю, що у нас у Варшаві була повна скриня прекрасних карбованців запроєктованих Нарбутом [5]. Тому що було невідомо, чи ми не повернемось, в батька тоді заробітки були великі. Коли мені було 6 років, я вперше розглядав такі високоякісні банкноти. Так що це є примітка до цього, що я хоча нібито почав говорити пізно, то писати почав кирилицею. Хто знає, може в XVI віці таке також бувало?

В 1926-му році, пам’ятаю, коли я їхав з мамою до Августова, до нашого вагону увійшли вояки і мама запитала, за кого вони стоять. А вони сказали: «Ми за Вітоса» [6]. Значить, це був травень 1926 р.

Коли мені було уже 4 роки, я дістав від мойого батька вірша. Зараз я почну тут плакати, хоча я – член дев’яти академій, і хоч цей вірш – чиста графоманія. Пам’ятаю тільки початок і кінець. Початок був такий:

«Великий будь, коханий сину.

Волю і правду над усе кохай.

Люби неньку Україну, 

І для неї ………» 

А потім щось, якийсь імператив був. І останній рядок:

«І мамусю свою рідну

люби, кохай і поважай.

І на втіху їй лагідну

Вдачу в собі виробляй».

Цей рядок «Великий будь, коханий сину» – ясна справа: кожен хоче бути членом клубу, але «волю і правду над усе кохай» – дуже помогло.

Якби мені батько сказав – «ріж поляків», наприклад, я би різав поляків, якби сказав – «будь багатим», я би став багатим, а він цього не сказав.

З Україною погано було. Десь, в мій бельгійський період, коли мене Ісаак Мазепа, прем’єр-міністр нової епохи, попросив, щоб бути його секретарем, хоч я знав, що то велика честь, однак я відмовився, бо знав, що це вже не моя дорога, що я буду будувати Україну інакше, і це Роман Процик [7], може, розуміє.

Я будую Україну інакше. Але не зовсім так, як хотів мій батько. Він хотів повернутися. Я вже казав, що у нас в Варшаві була ціла скриня карбованців, які він тримав на випадок, якби ми мали колись туди повертатися.

Мій батько – людина без особливої освіти. Він ходив у Києві до ґімназії, дійшов до шостого класу. Однак йому дуже залежало на освіті, тому не дав мене до школи, але взяв для мене приватних репетиторів. Батько говорив мені: «Я випускник шестикласного міського училища». І він цього не стидався. Після чого і я не стидався. Почав стидатися у Косові, в 1938 році, коли я жив у віллі сенатора Остапа Луцького [8], батька Юрія Луцького [9], про якого я знав, що він поїхав до Англії. Там жив також Андрій Миколайович Лівицький [10] – наш президент, якого автограф я маю десь дома.

Л. С.: А чи пам’ятаєте рік народження батька?

І. Ш.: Він народився у 1888 році. Потім він став урядовцем у мобілізаційному уряді Києва, де він записував рекрутів чи щось подібне, те саме робив в уряді Петлюри. Я про це написав на його могилі у Варшаві на цвинтарі на Волі.

Недавно, будучи у Варшаві, я замовив також таблицю на могилі моєї хресної мами – Ніни Олександрівни, жінки Олександра Фомича Саліковського [11] – нашого міністра у Петлюри і редактора «Украинской мысли» в Петербурге [12]. Я собі подумав: «Все ж таки до Оксани треба задзвонити». До Оксани Саліковської [13] – доньки моєї хресної. І два тижні тому я задзвонив. Відповідь: «This number has been disconnected» [14]. Треба спішити, я задовго чекав.

По «табели рангов» батько дослужився становища «губернского секретаря», чим він закінчив свою царську кар’єру. Він воював проти Денікіна, проти Троцького, проти всіх. Росіян називав «кацапами», все як треба, але колись за столом сказав, що якби ця Росія була, то «я би був уже действительный статский советник». Але для мойого батька царська Росія була тюрма народов і жандармському полковнику руки не можна подавати. Але те, що він би був «действительным статским советником» – цікаво знати. Тато був навіть студентом Кам’янецького університету, де ректором був Огієнко [15], і він з гордістю показував мені свій реферат на 30 сторінок, якого він писав в Кам’янці-Подільському.

Колись батько мені сказав, що він став українцем в 1917 році, це не так, як Саліковський. На якомусь величезному масовому з’їзді в Києві, в часах українізації, мій тато зрозумів, що він є частиною цього народу. У мене не було проблеми – я був українцем, тому що «Великий будь, коханий сину» – для мене написано у вірші. Я ніколи ніким не ставав по відношенні до України. Однак в 1917 році виглядало інакше, цей зʼїзд – то був великий зрив, і мабуть, були сотні тисяч таких, які тоді стали українцями.

Пізніше мій батько в уряді Петлюри працював начальником відділення військової повинности. Після розвалу Wyprawy Majowej Piłsudskiego [16], мої батьки еміґрували до Польщі. Коли їх евакуювали поїздом, їх уже обстрілювали більшовики. Мама мені розказувала, що мій батько був великим героєм, бо вже в останніх моментах евакуації, коли ще були на Україні, йому дали рушницю, щоб боронити поїзд. І так цілий уряд доїхав до Тарнова. Там мали тимчасове перебування. Польське військо – це така погана Польща. Пізніше більшість наших інтернували біля Каліша і там загинуло багато людей. Мій батько туди не попав, бо був членом уряду.

Л. С.: А де Ваші батьки познайомилися?

І. Ш.: Тато одружився на початку 20-го року в Вінниці. Свідоцтво про шлюб написано по-польськи. Отже, до Польщі вони переїхали уже як подружжя. Почалися страшні злидні. Я би не хотів про це говорити, але сьогодні це зроблю. Однак більше вже ніколи я цього нікому не розкажу. 

Були злидні. Яким чином батьки дісталися до Гродна, я не знаю. Знаю тільки, що в період Гродна я ще був в колисці. Тобто це мусить бути 1922 рік, але перед тим мусила бути Радосьць (Radość), бо я там народився. У помешканні в Гродні – там, де ми жили, – бігали щури. Я лежав в колисці, а довкола бігали пацюки. Мама мені це розказувала. Від злиднів нас врятував Едвард Лянґваґен [17] – російський німець. Під час Першої світової війни він був начальником залізничної станції Барановичі – це вузловий пункт Східного фронту. В тих часах це була дуже важлива позиція. Він нас врятував. Мій батько з ним дуже дружив аж до 1939 року. Пізніше, вже з Варшави, починаючи з 1926 р., ми їздили до Лянґваґена відпочивати. Місцевість Вітово, коло Ауґустова – там у нього був дім. Останній раз я в нього був у 1939 році.

Але десь тут є прогалина, якої я не можу заповнити конкретними подіями, це прогалина одного року, мабуть, заки ми знайшлися в Гродні. Бо раніше ми ж були в Радосьці, під Варшавою, де я народився. Було прецінь таке, що мій батько загублений, безробітний, ходить по Варшаві і на вулиці зустрічає пана Choynowskiego [18], через «y». Хойновській його добре пам’ятає з Києва і, як казала мені мама, він був дуже зобов’язаний моєму батькові. Єдине, що я можу собі уявити, – це те, що коли Хойновського брали до війська, то мій батько зробив так, щоб його не взяли.

І тоді на варшавській вулиці Хойновській сказав батькові: «Слухай, ти поселися у мене в Радосьці». І так ми стали мешкати у віллі пана Хойновського в Радосьці. Але відбулася також драма, тому що він дав мойому батькові працю землеміра. Очевидно, він землеміром ніколи не був, але мусив десь працювати. Якось у 1939 році його працівник, українець, помагав вставляти вікна на вулиці Złotej. Тато дістав теодоліт (неймовірно дороге скло) і цей теодоліт розбив. А це був такий маєток, якого він ніколи не міг заплатити. Однак Хойновській йому це вибачив.

Пізніше тато зв’язався з Першим варшавським товариством будови власних мешкань – кооператив, який знаходився на ulicy Górnośląskiej. Після цього товариство перейшло на вулицю Gnieszyr, 49. Це був район, де жили старозаконні євреї. Наш кооператив купив один будинок, у якому мешкали жиди. І воші там були, і сморід цибулі, пейси носили, по-польськи погано говорили, або зовсім не говорили – все, як треба. Моя проблема полягала у тому, що мама не дозволяла мені бавитися з жидівськими хлопцями, бо в них воші. А крім цього, одна жінка, одружена з адвокатом, мені казала, щоб біля Великодня на вулицю не ходити, бо жиди тебе на мацу з’їдять. Крім цього ціле життя я знав, і досі знаю, що жиди вбили Христа. Але ця сама жінка, яка знала, що жиди вбили Христа, чотири роки пізніше врятувала життя двом жидівкам, а племінниця однієї із них живе тут в Кембріджі, 700 метрів від мене [19].

Отже на вулиці Ґнєшир, 49 побудували тільки один арійський дім. Батько став бухгалтером цього кооперативу. Це була одна із його двох праць: перша була бухгалтер, а друга – у фірмі Кох і Борман, ul. Bodиena. Вулиці Бодуена вже немає [20]. Тато працював там у фірмі import-export, яка до Варшави імпортувала алкоголь, між іншим вино Мартіні е Россі [21], яке тато дав мені вперше попробувати, коли мені було 6 років. Батькові було там добре: Усотерн [22] привозив, всякі вермути, коньяк Hennessy. Нам жилося непогано до 1929 року, до кризи, коли почалося падіння економії.

Таким чином я існував також в жидівському ґетто. Мій батько говорив: «Чому ти не хочеш по-єврейськи, давньоєврейськи, навчитися?» Там же раввіни, там хедери були направо і наліво. Були комуністи, сіоністи і, очевидно, футбольна команда на вулиці Okopowej – називалася «Макабі» [23].

Л. С.: А про маму можете розказати?

І. Ш.: Тепер – мама. Мама із Ямполя, одруження з батьком вона вважала за мезальянс. Вона ходила до ґімназії і знала, «что Пифагоровы штаны на все стороны равны» [24] і т. д. Вона по-українськи говорила.

Л. С.: А хто були її батьки?

І. Ш.: Це таємниця, невідомо. Одна версія була, що батько був інженер, пізніша версія була, що мій дід був «разорившийся помещик», значить, з роками соціальний стан її батьків зростав. Об’єктивні свідоцтва: фотографії. Фотографії людей дуже добре одягнених, з відповідними краватками, які сиділи на газоні. А друге свідоцтво – це є моя тітка Соня, яка вийшла заміж за француза, французького пілота, називався Реґо, писалося Regoe. Вони потім опинилися в Мінську, де його скоро розстріляли, бо він був і пілот, і француз.

З Ямполя у матері були якнайліпші спогади, причому завжди ці самі: солов’ї заливались співом, було тепло, Дністер і як вони годинами пили ввечорі чай, насолоджуючись природою. Вона вміла писати і в 1914 році її мобілізували як машиністку до російської армії і взяли на Румунський фронт. Там вона зустріла мого батька – у Вінниці була його машиністкою. Вони там і одружилися.

Потім від мами я дізнався, що її баба називалася Квятковська, і що вони хоч православні, але її баба ще співала kantyczki [25]. Я цього ніяким полякам не розказую, нехай не знають, що моя прабабка була полька. Під кінець її життя я просив маму: «Розкажи про себе». Вона померла у 86 років у Лондоні (у 1976 р.). Колись вона написала мені: «Ми походимо із давнього роду Чернятинських», але не було конкретних даних. Я потім провірив і показалося, що Чернятин знаходиться біля Люблина, але в гербарію такого прізвища не знайшов. Можливо, це просто була шарачкова шляхта [26].

Мій батько – марксист, не хотів мене хрестити. Пізніше мама перемогла, і, коли мені було п’ять років, мене охрестив протоієрей Теодорович [27] в церкві на Празі. Це я пам’ятаю, бо сам плював на захід, щоб відректися від чорта. За мене повинен був плюватися мій хресний батько – полковник Марко Безручко [28] – дуже важлива особа в історії оборони Замостя перед Будьонним. У батька мусило бути селянське минуле, бо він, згідно з селянською традицією, хотів мене назвати Харалампій, оскільки я народився 10 лютого, а хрестили за днем святого. Однак мама вчинила страшний бунт і мене назвали Ігорем. «Ігор» – інтеліґентська претензія мами. Батько певно був проти, але теж був ніби інтеліґент, такий російський інтеліґент, який по-російськи читає Маркса, Каутського, читає Геґеля, але інтеліґентських претензій не дуже признає. Перемагає «Ігор» і таким претензійним Ігорем я залишився. Це характеристика моєї мами.

Потім вона була дуже активна в Союзі українок-еміґранток у Польщі, мала функцію секретаря. Марта Богачевська-Хомяк знайшла і прислала мені лист, якого моя мама дуже гарним почерком написала до когось у Львові. Ми зразу були зв’язані з Лівицькими, бо жінка Андрія Миколайовича була головою Союзу українок [29]. Вони мали приміщення на вул. Дантишка 12, де я дуже часто бував, мене там залишали бавитися. Пізніше там я познайомився з Настусею Холодною. Вони ж мене женили, моя мама і Натуся [30] Лівицька, нас женили. Натуся була дуже гарна, але невыразимо глупа.

Л. С.: Будемо продовжувати про Ваших батьків чи про польських друзів, як Ви собі бажаєте?

І. Ш.: Про батьків – це мені досить болюче, але про батьків по суті я знаю тільки те, чого сам досвідчив. Про минуле батьків і своїх предків знаю відносно мало. Трохи знаю про молодість і дитинство мами і батька, але не дальше. А після 1991 року я ще дізнався про мою родину, яка залишилася в Україні.

Л. С.: Вибачте, що перебиваю: Ви мало знаєте про батьків тому, що вони не хотіли говорити, чи просто Ви їх не питали?

І. Ш.: Мене це не цікавило. Я питав маму про її минуле, коли вона була вже стара. З боку мами були дореволюційні знимки, а з боку батька не було нічого дореволюційного. Було листування з Україною до 1935, яке потім, зрозуміло, перервалося. Вони боялися писати.

Коли я почав після 1991 року їздити в Україну, мене при якійсь нагоді «відкрив» Коваленко. Показалося, що це був небіж мойого батька і розказував мені речі, про які я абсолютно не знав. Коваленко був полковником Радянської армії і сином брата мойого тата. З дитинства він пам’ятав, що до них до 1937 р. приходили листи від мойого батька. Він ці листи відкривав і читав моїй бабусі – мамі мойого тата, яка називалась баба Ясиха і була неписьменна. Другого небожа мойого батька розстріляли німці. Коваленко вже помер, але я ніколи його не бачив, ми лише по телефону говорили. Вижила Наталка, сестра Коваленка. Я їй посилав гроші та інші речі. Вона мешкає в Радомишлі. Ми переписувались, вона писала суржиком. Показалося, що мій батько родом з Радомишля. Тетерев – це річка, на якій розположений Радомишль, де тато рибу ловив. Розповідав колись, що зловив там величезного сома. Тетерев повертається багато років пізніше у його віршах.

Мій тато, вже у Варшаві, писав багато віршів і ходив до Івана Огієнка, щоб він йому виправляв мову. Ходив на вул. Stalową, 18 до редакції «Рідної мови». Повертався звідти і говорив: «А тут мені Огієнко виправив наголос». Для мене це була графоманія: він вживав, наприклад, граматичні рими, що навіть в 4 класі ґімназії ми вважали чимось жахливим. Багато його поем не мусили загинути, тому що моя мама тримала деякі його папери. Одна з його поезій – це заповіт. Пам’ятаю чотири рядки, мабуть, з кінця:

«На майдані, в лісі, 

де Тетерев в’ється,

хотів би спочити,

як серце ввірветься»

Про цей майдан, який знаходився у лісі, він часто згадував і Тетерев річку. Батько помер від інфаркту у листопаді 1941 року.

Л. С.: Ваші батьки, живучи у Варшаві, напевно брали активну участь у діяльності тамтешнього українського середовища.

І. Ш.: А втім, і це цікаво, у Варшаві існувало справжнє українське середовище. Воно мало певні центральні пункти. По-перше: був Український комітет [31], де була бібліотека і де зустрічались всі українські еміґранти. Лівицький був вічно демократично вибираним головою, а бібліотека була така, що, наприклад, Джека Лондона я читав по-українськи. Джека Лондона вважали «поступовим» автором і можна було дістати українські переклади. Нашого українського письменника Гоголя я також читав по-українськи в бібліотеці Комітету. Але, коли я трохи виріс, і коли мій батько мені цитував: «Давненько я уже в шашки не играл» [32], я взявся за першу російську книжку, яку прочитав від першої до останньої сторінки, вона називалася «Мёртвые души». Так що бачите, там різні книжки бували. Польською літературою ми тоді нехтували – треба знати Пруста. Пам’ятаю, однак, що я любив, наприклад, Жеромського. Його «Przedwiośnie» – це великий твір. «Сизифовi працi» мені подобалися як українцеві, бо там знаходяться певні аналогії з українською ситуацією: тому я проти сербів, що мене відрізняє від всіх моїх екссовєцьких друзів, тому я проти Путіна через Чечню і т. д.; членами Українського комітету були, наприклад, рядові петлюрівські козаки та різні інші люди. 

Друге середовище у Варшаві – це Instytut Wschodni [33], що знаходився на вул. Miodowa, 10. Там відбувалися доповіді, на які я вже ходив. Я раз, пам’ятаю, про польско-українські відносини доповідав Lech Waszylec [34] – відомий діяч ППС (Polska Partia Socjalistyczna).

У Варшаві була недільна школа, де я зустрів другу любов мойого життя – Олену Телігу. Мені було 8 років, а їй трохи більше. Відбувалися також різні концерти. Наприклад, був такий український хор Сологуба. У Варшаві це було своєрідне явище. Уявіть собі перед варшавською оперою плакати – «Chór ukraiński». Відбувалися також виступи Теліги та її чоловіка, який грав на бандурі. Далі було щорічне явище чи подія, яку я тільки пам’ятаю з дитинства, мабуть її потім занехали, яка називалася «Український бал». Його також оголошували по цілому місті. Пам’ятаю, що батько і мама поверталися з цього балю щойно вранці, коли я вже просипався. Причому одинокий раз я бачив мойого батька в смокінгу. Мама належала до організаційного комітету.

Крім того, відбувалися курси медсестер для жінок української еміґрації. Вела їх полька, замужня за українцем, який називався Миронович. Вона читала ці курси по-польськи, однак з причин зрозумілих вона була велика приятелька українців. Я туди ходив з мамою (мені тоді було 9 років) і був пильним слухачем. Миронович їх питає, а я сиджу ззаду і завжди відповідаю правильно. Чому я відповідаю правильно? Тому, що вони дали підручник, якого я читав і запамʼятав. Мама потім дійсно працювала безплатною медсестрою, тому часто її не бувало вдома.

Існував також Український науковий інститут [35]. Вулиця Stalowa, 18. Там я вперше зустрівся з науковими публікаціями. Ґловінський [36] написав історію голоду на Україні.

Голод – це була страшана річ. В Iнституті про голод в Україні вели багато розмов. Значить, ми вже находимося в 31-му році [37], себто мені уже 9 років.

Готувалося також повне видання творів Шевченка.

Л. С.: Шевченком тоді займався у Варшаві Павло Зайцев [38].

І. Ш.: Так, Зайцев. Про нього хочу сказати. Зайцев був предметом страшної турботи нас усіх, бо він багато пив і не закінчував свою біографію. Але нарешті він її закінчив. Однак читаючи недавно видану книжку (хоч тут ніхто її не знає), там знаходилась історія української еміґрації, включно з Варшавою [39]. Показалося, що жінка Зайцева була агенткою ГПУ, про що ані я не знав, ані моя мама не знала. Чи сам Зайцев був агентом – не сказано. Зайцева біографія дуже цікава. І повне видання Шевченка було у моїх батьків.

У Варшаві проживав також Роман Смаль-Стоцький – професор Варшавського університету, буковинець, який навернувся на петлюрівську віру і був у нас міністром. Про нього може тепер розкажу, щоб не забути, бо він відіграв також певну ролю в мойому житті. Він був професором української філології. Говорив по-українськи трохи ліпше ніж Флаєр [40], з певною буковинською вимовою, але його якось не дуже шанували – принаймні таке було враження хлопця, якому було тоді 12 років. Пригадую собі його доповіді. Він був великий «комуністичний» діяч [41]. Пам’ятаю, як він мав доповідь про те, що коли відбувалися поховання в епоху неоліту на Україні, тоді тіла малювали охрою. А ми це знаємо, тому що на скелетах є червона фарба. Якийсь неосвічений українець запитав: «Якщо це були скелети, то як ця охра могла туди попасти?» Смаль-Стоцький не зумів відповісти на це. Шевельов вам такого не розкаже.

Діяльність української еміґрації була достатньо жвавою, нема сумніву. Бібліотека була добра. Однак я уже тоді почав випливати на космополітичні води. Мене тоді цікавили польські письменники: Кохановський [42] і, наприклад, Міцкевича «Dziadów» część ІІ, з огляду на те, що вона протиросійська. «Клеветникам России» [43] я потім читав і знаю, що всі мої розмови тепер більш-менш на цьому самому рівні, небагато тут помінялося починаючи з другої половини XVII віку, «wiecznego pokoju» 1667 року.

Існував Університет варшавський, Огієнко був, Біднов [44] був, якого Ви не знаєте, богослов, похований на цвинтарі на Волі, був Лотоцький, очевидно, в якого я на колінах сидів, автор книги «Автокефалія», яка не знаю яким чудом в мене є в Нью-Гемпширі, і є інші речі, нікому не відомі, а саме грецька брошура, написана в 21-му році, яка обстоює автокефальність української церкви по-грецьки, заадресована до Патріарха, щоби він нас прийняв до себе. Одинока геніальна ідея, на яку, очевидно, Кучма не піде. Tри-чотири роки тому я цю брошуру дав Жулинському [45], він був тоді міністром культури, якого посилали до Царгорода, але Кучма відкликав цей виїзд. Я був тоді в Києві. Очевидно, який сатрап Москви не повторить оце моїм найближчим приятелям із Москви, на таку затію не піде. Від 1685 року ми знаємо, кому підлягає «мать русских городов».

Л. С.: Які речі ще Вам запам’яталися з довоєнної Варшави?

І. Ш.: Отже, був Варшавський університет, але я до нього ближче підійшов, коли мені було 17 років, бо весною 1939 року, перед матурою я ходив туди на курси для майбутніх студентів. Ким хочеш бути, мене питали? Я вже тоді знав, бо коли мені було 12 років, я зробив велике відкриття – про те, де знаходиться колиска європейської цивілізації: Греція та Рим. Наслідок такий, що треба студіювати класичну філологію. Я збирався її студіювати і ходив на курси Zmigrydera Konopki – жида, але legionisty – тому він був доцентом [46]. Пізніше я ходив на доповіді Tadeusza Zielińskiego [47]. Я його також часто зустрічав на ul. Okólnik в Консерваторії, куди ходили на класичні концерти.

Варшавський університет пізніше, в мойому жидо-ліберальному періоді, я знав з поганої точки погляду: там же були студенти-шовіністи – ONR-owcy [48]. Я їх бачив, коли проходив кожного дня біля університету вулицею Krakowskie Przedmieście до Placu Zamkowego, де ми розставались з Бялостоцькім. Там студенти сиділи і кричали, поліція їх все ж таки не пускала. Це був час, коли на вул. Świętokrzyskiej знаходився центр букіністичний на найвищому рівні, який повністю належав до жидів. Ми ж кожного разу ходили туди, щоби «оpylać» (продавати) старі підручники і купувати нові. У вересні 1938 р. відбувалися постійні студентські демонстрації під заголовком: «Warszawa i Kraków to miasta Polaków, a wy Beduini – won do Palestyny». Жидівські студенти мусили стояти під час доповідей.

То для мене був жах, бо я, знову, як українець, був за тими, кого переслідують. Obvious [49]. Так що Варшавський університет мав для мене тоді сумнівну конотацію.

Було, очевидно, дві церкви у Варшаві: на Празі [50] і на Волі. Прага була російська і досі є російська, а Воля була менше зрусифікована. В 1938-му році туди ходили люди місцеві і з Білорусії, і священники з Волині, які по-українськи готові були говорити. На цвинтарі на Волі тепер сотні могил. Там ховали всіх наших. А мене хрестили на Празі і ми завжди на Великдень ходили туди. Сповідався я там, причому я мусив це робити тому, що в Польщі не було розділу між державою і церквою і на шкільному свідоцтві мусив мати оцінку з релігії. Я мусив вивчати релігію православну, тому що ксьондз де Вілль [51] (чисто польське прізвище – de Ville) прогнав мене з лекції religii katolickiej. Я усвідомляв колись, що я – ваш, а тут ксьондз каже, що я – не ваш. І це мені також на користь вийшло, тому що некатолики мали свобідну годину. Нас було чотирьох: жид Анатоль Ставській, про якого я потім буду говорити, бо то цікаво, жид Якуб Майєрович, німець Квєк і я [52]. Під час цієї години ми грали в шахи, які я досить добре вивчив. Квєк став фольксдойчем. Із двох жидів Якуб Майєрович перейшов границю до Радянського Союзу в 39-му році, не знаю чи вижив. Анатоль Ставській з батьком приїхали зі Швайцарії, по-польськи говорив погано. Ставській був предметом нашого зацікавлення, бо він мав сестру в нашому віці. Він жив коло Placu Bankowego, коло Resursy Obywatelskiej, на вул. Gęsiej, 45.

Л. С.: А Gęsia зараз як називається?

І. Ш.: Після війни була Nawotki, a тепер уже не знаю. Колись я шукав свойого дому, знаю більш-менш, де він знаходився, тому що вул. Smocza залишилась і по трубах могли окреслити топографію цього району. Це район, де знаходилися останні залишки ґетта, аж до спалаху Варшавського повстання.

Л. С.: Мені легко буде перевірити, бо я дуже близько живу. Smocza – то є 5 хвилин пішки від мене.

І. Ш.: Недалеко знаходиться також вулиця Spokojna, яку добре пам’ятаю, бо там мене перший раз щепили від віспи. Там я вперше в житті бачив жида з трахомою. Отже їхнє суспільне становище і економічне було таке, що могли ходити у трахомах. 

Велике практичне і емоційне значення мали для мене два українські доми у Варшаві, а третій теж був важливий, але мав трохи інший характер. Дім моєї хресної мами Ніни Олександрівни Саліковської, дім мойого хресного батька Марка Безручка, обидва на вул. Opaczewskiej, 54, чи вони ще існують – не знаю. Там не було каналізації, ринштоки смерділи. Там доволі достатньо жив пан Усенко. Ніна Олександрівна бідніше, по-перше, вдова, по-друге – двоє дітей. Це жінка, що мені сказала у 1925 р.: «Якщо почнеш говорити по-українськи, я тобі дам гостинця». Але претензії нормальні: дітей ми посилаємо до французького ліцею на Marszałkowskiej, біля Królewskiej. Чомусь мої батьки до цього не додумалися, і слава Богу, бо французьку мову я вивчив деінде.

Ніна Олександрівна була близькою приятелькою моєї мами. Я читав листи, коли мені було років 10-11 від неї до мами на село. Один з жестів, яких не стидаюся, – це те, що під час війни, можливо, ще у 1941 році, коли тільки починалось ґетто, я поїхав до неї, бо ми всі знали, що вона вмирає. І вона сказала: «Я дуже рада, що ти приїхав, я хотіла, щоби ти мене побачив перед смертю». Ідіть, відвідуйте людей, бо це робите приємність не собі, а іншим. Там був безпорядок, маса ґазет французьких та інших, тому що її діти по суті були невдалі і не дуже їй допомагали, хоч на мене мали певний вплив. Гліб Саліковський був старший за мене. Він ходив до французького ліцею, хоч ніколи його не скінчив. Гліб знав прізвища всіх президентів Франції від Пуанкаре починаючи. Через це зацікавився читати французькі ґазети. Гліб Саліковський знав також всіх боксерів і чемпіонів теніса. Такі ось світи мені відкрив. Він погано закінчив, тому що він пішов на село вчителювати, коли прийшли німці і вони його зловили з пістолетом. Як Андрій Миколаєвич [Лівицький] не старався – Гліба розстріляли. З Оксаною Саліковською було трохи інше. Я з нею бачився навіть до останнього мойого перебування в Польщі, під час війни. Потім, очевидно, вона так, як багато інших відсиділа своє в різних Ді-Пі-таборах і потім опинилась в Америці, уже як Калиновська. Вийшла заміж за православного священника.

Тепер хочу вам щось показати [53]. Календар зроблений з приватних знимок, який я Вам показував, починається від січня; там є хлопці, з якими я ходив вчитися французької мови – Koło metodyczne języka francuskiego. Нам було по 12 років і ми читаєм ґазети.

Мушу згадати ще третій важливий для мене український дім у Варшаві – на вул. Дантишка, 12. Вулиця досі існує – це був дуже добрий, тихий район біля Placu Narutowicza. Можна було пішки дійти. Там жив Михайло Козак, який був охоронцем Лівицького. Лівицький мав польські засоби, він же ж був президент уряду, якого не признавали поляки. Там був центр, головою Союзу українок була Натуся [54], а з її братом Петрусем [55] ми дуже дружили, він був дотепний, веселий і не задирав носа. Був великий рибалка і маляр, хоч я знав, що він імітатор. Я до Лівицьких часто ходив. Там зустрічав Бориса Ольхівського [56], час від часу появлявся Маланюк, якого я тоді не знав, щойно в Америці пізнав трохи краще. Під кінець тижня панове збиралися, розкладали зелені столики і грали в бриджа. Ната Холодна студіювала в Парижі.

Мови мене вчили досить неуспішно: наприклад, два рази по-німецьки. Однак з німецьким у мене не дуже добре виходило, знаєте, хоча я маю докторат з німецького університету. Потім була французька мова. У мене були дві стадії. Перша – це наука в жінки польського капітана з Волиня, яка називалася Когутніцька [57]. Потім з Парижу повернулася Натуся і я рік до неї ходив. Обидві робили помилки по-французьки. Ще пізніше мене вчила пані Юнґманова Цецилія [58], яка в Парижі закінчила університет.

Я ще не розказав про дім Безручка – мойого хресного батька. Полковник Генштабу, який потім став відомим генералом – Марко Безручко, бував у нас. Я з ним в 66 грав [59], і для мене це була величезна подія: я чекав, що коли я прийду до Безручків, тоді він зо мною буде грати в карти. Тому мені було неймовірно сумно, коли він грав, грав, а потім говорив: «кінець ігрі». У Безручків жила велика дама тьотя Клава, яка не дуже знала по-українськи, хоча старалась [60]. Вона якийсь час жила поруч з Лівицькими на Дантишка. Безручко був знайомий польського генерала Rydza-Śmigłego [61] ще з 20-х років, коли Rydz-Śmigły ще не був таким відомим. Śmigły влаштував йому працю в Інституті картографічним, так що це йому дало джерело постійного прибутку, що в нашому випадку було дуже важливо.

Марко Безручко, який тепер виступає в показниках багатьох книжок, що виходять про війну 20-го року. Він там відігравав історичну роль, був явищем паралельним до початків незалежної польської армії, де всі вищі офіцери були штабовими офіцерами – або австрійськими, або російськими. Звідки беруться кадри? Безручко був полковник Генштабу, він закінчив Академію Генерального штабу в Петербурзі. І українізувався. Це була також доля й мого батька. Я не знаю, чи я це вже казав. Це 1917 рік і досвід цілого покоління. Але про батьків скажу те, що я думав і що я думаю. Я повторю відому фразу певної людини: «Спочатку я думав, батько ідіот, потім – що не зовсім, а потім – що розумна людина» [62].

Крім цього, у Варшаві були інші середовища, зв’язані з петлюрівською еміґрацією: наприклад, полковник Садовський [63], який робив «Воєнно-історичний журнал» [64], і з цього журналу я дізнався про наші великі героїчні бої зі спогадів їхніх учасників. Це було середовище, в якому мені було добре жити, де я багато чув про дві речі: по-перше, про справжню Україну, і по-друге – про імовірність нашого повернення на Україну.

Л. С.: Пізніше Ви поступили до вельми відомої перед війною ґімназії ім. Адама Міцкевича. Це, здається, був рік 1931.

І. Ш.: Так, до ґімназії Міцкевича я почав ходити, коли мені було 9 років. Значить, з одного боку, є люди, які були зв’язані з 20-м роком, з рухом петлюрівським, наприклад, Станіслав Вінценз, який в 20-му році виїхав разом з урядом. А з другого боку, були інші поляки, наприклад, podporucznik artylerii konnej, який називався Andrzej Świątkowski [65], він був my model role [66]. Як всі в 39-му році був ОNR-owcem [67], і ми на тему України спеціально не говорили. Він не розшифрував моєї позиції (тоді я був комуністом). Але він був послідовна людина, і, забігаю, він потім до Афганістану їздив, це був великий герой тоді, коли якийсь там король Абдулла [68] перебудовував Афганістан в 30-х роках, він як інженер був завербований туди, і потім, очевидно, був в армії. В 1939-му році, за місяць перед війною, ми якраз говорили про майбутнє. Я не вірив, що буде війна, а він сказав: «Може буде війна, ми програємо, але ми витримаємо рік». Це було його передбачення. Але були інші, нормальні поляки, які знали, що Україна ніколи не була незалежною. Хоча для мене це була єресь, тому що я знав, що мій батько працював в уряді незалежної України. Це були поляки, виховані на trylogii Sienkiewicza [69]. Для них я був такий Богун. Богун є дуже добрий якраз в останньому фільмі [70], який є ревеляційний, хоч скінчений зарано, але Богун – це дикун. Але навіть в цих моментах, коли я читав книжку Сєнкевіча, у мене народжувалися певні елементи полеміки. По-перше, і це Вінценз молодий пам’ятає, перший том «Ogniem i mieczem» кінчається словами «Bar wzięty». Він пам’ятає і я пам’ятаю. Для мене Богун був героєм, мені було тоді 11-12 років.

Мене з ґімназії майже викинули через те, що поляк мене образив і я йому дав в пику, але можу сказати, що полякам багацько завдячую, тому що завдяки їм я мусив розвʼязувати різні проблеми. Між учнями не було незалежності. Я їм казав – Данило Галицький – а вони сміялись: «Znalazłeś sobie króla ukraińskiego» [71]. Хоча він від Папи корону дістав, що дуже погано, але на це я погоджувався. По-друге, hajdamacy («ty, hajdamako»). Але дійшло до цього, що такий Бєрнацькій [72] з мойого класу під час перерви визвав мене від «Ukraińcze, jeden!» [73]. То я так вдарив, що йому полилась кров з носа, «дно выбил». Але там недалеко був Каролек Домбровський [74], який був учитель латині, мене дуже любив (ми його називали «Міноґа», тому що один раз він сказав нібито студентові: «depczesz mi nogi») [75]. Він був якраз в цій хвилині, в нього завше був білий чистий корсет і якраз на корсет йому попала кров. Моментально мене взяли до директора, а він мене вислав (нечувано!) додому: «Приведи батька». Цей момент я дуже добре пригадую собі, тому що вранці я ніколи не бував на вулиці. Надворі весна, тепло було і я ішов через Plac Marszałka Piłsudskiego, po ul. Wierzbowej. На Вєжбовей якраз (це ж була велика подія розвитку міста) клали асфальт. І як я там довго на цей асфальт дивився. Потім я прийшов додому, сказав в чому справа, і одинокий раз за все моє життя мене батько вдарив. Ну, пішов до директора (директор називався Юрашинський [76]). Але заки до чогось дійшло, директор мене питає: «А що це в тебе, на лиці?» Я нічого не сказав, але оком лівим замітив, що мій батько показав на себе. Я батька шанував за це. Ну, і потім, очевидно, режим уже цілковито розпадається, замість цього, щоб моментально мене викинути, вони сказали: «Він опирався за свої національні почування». Поставили трійку за виховання і не викинули.