Новий «діагноз» міжвоєнній Польщі: як (не) перетворити «віднайдений смітник» в «салон»

Огляд на: Włodzimierz Mędrzecki. Odzyskany śmietnik. Jak radziliśmy sobie z niepodległością w II Rzeczypospolitej, Wydawnictwo Literackie, 2022

Спробуймо уявити собі, як польський читач може сприйняти книгу під назвою «Віднайдений смітник» (Odzyskany śmietnik) із розколотою мапою його (хай і минулої) батьківщини на обкладинці? Щонайменше – як провокацію, можливо – як спробу кардинальної деконструкції одного з центральних національних мітів.

Насправді йдеться ні про те, ні про інше. Книга професора Польської академії наук Влодзімєжа Менджецького – є дещо критичною, але доволі збалансованою синтезою історії міжвоєнної Польської Республіки.  Як і кожна добра синтеза, ця книга пропонує новий погляд на проблему. Як і кожна добра книга, вона написана легкою і доступною мовою, навіть коли йдеться про складні економічні матерії.

Метафора в заголовку взята з однієї міжвоєнної новели, в якій прототип Юзефа Пілсудського каже офіцерові, що перетворить цей «віднайдений смітник» в «салон» [1]. Відтак головне питання, яке задає автор – як міжвоєнні поляки давали собі раду з відновленою державністю та її насущними проблемами.

Менджецький дає широку картину суспільного, культурного, політичного та економічного життя країни. При цьому, ставлячи Польщу в європейський контекст, автор наче хоче показати «нормальність» польської історії. 

У дискусійних питаннях він намагається витримати баланс між різними позиціями, позитивами та негативами, але при цьому все ж дає власні оцінки. Скажімо, описуючи політичний шпагат між демократичною та санаційною Польщею, він явно на стороні першої. Саме демократичний етап, попри всі коаліційні кризи та партійні конфлікти, на думку Менджецького, заклав основи під функціонування держави – конституція, побудова держапарату, валютна реформа тощо. Переворот 1926 р. натомість, при всій видимості «міцної руки», знівелював шанс на розвиток компромісної політики, що була єдиним шансом зінтегрувати таке розрізнене суспільство [2].

В описаній історії режиму санації багато що може зрезонувати нам з сучасними політичними реаліями: намагання говорити з «масами» понад головами еліт; віра в харизму та фортуну лідера; поборювання парламентаризму як такого; побудова всієї держвертикалі на засадах радше лояльності та вірності правителю, аніж профільних компетенцій; поява корупційних скандалів та поступова втрата віри населення у чесні наміри влади; поступове замикання самого лідера у власному світоглядному футлярчику та вузькому колі довірених, не здатних казати «ні» тощо.

Автор часто цитує пресу, спогади та літературу, щоб передати тогочасну атмосферу. Описана сцена зустрічі маршала Пілсудського з президентом Войцєховським на мості над Віслою під час травневого перевороту 1926 року, коли за спинами кожного з них стояли лояльні війська, тягне на голівудську екранізацію [3].

Книга явно написана для польського читача. Автор фактично веде розмову з ним, деколи злегка полемізує, критикує, але водночас і солідаризується з тогочасною польською спільнотою. Тож сторонньому читачеві може бракувати дистанції. 

Скажімо, усі недоліки принципу «переваги польської більшості», що домінував у державній політиці РП, він показує радше з точки зору шкоди для інтересів держави.

Передачу маленького Спіжа з польською більшістю Чехословаччині автор, хоч і пояснює логістичною доцільністю, називає «порушенням принципу самовизначення». Проте він не вживає такої оцінки щодо всієї східної половини відродженої Польщі [4].

Автор обережно вказує читачеві, що результат формування кордонів був надзвичайно вдалим для Польщі, адже поляки отримали майже все, що хотіли. Водночас це (як і те, що ці кордони формувались методом доконаного факту) сформувало певну недовіру до Польщі на міжнародній арені, де – йдеться у книзі – багато хто вважав, що Польща «взяла те, що їй не належало». Адже, цитуючи автора, «ніхто не хотів вмирати за Ґданськ, а тим більше за польські Львів чи Вільно». [5]

Втім, головна ідея книги не в ревізії державних кордонів. Автор визнає, що відновлена Польща мала багато в чому «клаптиковий» характер – але вбачає в цій клаптиковості не лише, як звично, регіональний та національний, але й економічний та соціальний виміри, і саме вони є для автора основними. Таким чином Менджецький фактично ставить міжвоєнній польській державі власний «діагноз».

На його думку, головною проблемою тогочасної Польщі були не наслідки поділів – держава поступово уніфікувалась, а регіональні відмінності в ній були не більші, ніж в Італії чи Німеччині. [6] 

Головною проблемою Польщі було навіть не питання національних меншин. Так, він описує дискримінацію не-поляків в державному апараті (хоч і не вживає прямо цього окреслення), відверто пише про полонізаційну освітню політику щодо українців та білорусів, детально деконструює і викриває чи не усі тогочасні антиєврейські стереотипи та практики. Проте всі ці національні проблеми займають у книзі явно не центральне місце.

Головна проблема міжвоєнної Польщі для Менджецького – економічна. А саме поділ польської економіки і суспільства на те, що він називає модерним та посттрадиційним секторами. За оцінкою автора, модерність – себто участь у ринковій економіці, доступ до базових благ, продуктів промисловості тощо – на початку охоплювала не більше чверті громадян РП. Попри кризи, вона поступово розширювалась, але до кінця міжвоєнного часу так і залишилась здебільшого острівною посеред посттрадиційного моря (крім колишніх німецьких територій) [7].

Саме цей поділ, на думку Менджецького, провокував і всі інші політичні та суспільні проблеми, і був головною перешкодою для перетворення ІІ РП в повноцінну модерну демократію, де могли б реалізувати свої права та аспірації усі її громадяни.

Це стосувалось і польської більшості – адже посттрадиційне суспільство залишалось значною мірою поза спільним комунікаційним простором, а отже поза модерною національною спільнотою. Тож польська демократія залишалась радше формальною, а вибір влади демагогічним, а не мериторичним [8].

Стосувалось це і нацменшин – адже принаймні єврейську «проблему» автор вважає інтегральною частиною комплексної проблеми економічного недорозвитку Польщі.

Відтак головним історичним завданням РП, вважає Менджецький, було подолати цей «цивілізаційний» розрив. І з цим завданням вона в підсумку не впоралась [9].

Основними перешкодами тут стали не лише криза та інфляція, брак капіталу, втрата ринків розвалених імперій та глибокі поділи в суспільстві, але й часом брак усвідомлення пріоритетності цієї проблеми серед еліт. Спершу політичні сили захопились перетягуванням ковдри на себе; потім «батько нації» ставився до економіки як до погоди, до якої люди можуть хіба адаптуватися, але не керувати; згодом частина його наступників вважали основою національної господарки рільництво.

В результаті, пише Менджецький, в 1939 році економічне відставання польських земель було більшим ніж в 1913. І саме цей різкий розрив в економічному розвитку і став головним фактором слабкості Польщі на міжнародній арені та її краху в 1939-му [10].

Повертаючись до питань, які можуть найбільше цікавити українського читача… Можна хіба шкодувати, що у книзі є певний дисбаланс у висвітленні національних та регіональних питань. Скажімо, єврейській меншині автор присвячує втричі більше місця ніж українцям та білорусам, а колишнім пруським землям – втричі більше ніж усій східній половині держави.

Можливо, автор вважав, що вже вичерпно описав тему «кресів» у своїй попередній книзі і не хотів повторювати сказане. Проте в рамках суто цієї праці фактор східних земель та їхніх національних спільнот виглядає дещо недооцінений.

У «Кресовому калейдоскопі» Менджецький значно чіткіше артикулює: міжвоєнна Польща оголосила потенційною загрозою і фактично позбавила можливостей суспільного авансу третину своїх громадян. А ставлення колишніх меншин до поляків на «кресах» в роки Другої світової було багато в чому реакцією на почуття кривди від негативної національної політики ІІ РП. 

З іншого боку, навіть тут автор не схильний переоцінювати фактору нацменшин в житті ІІ РП. Попри всі негаразди, йдеться у книзі, меншини не створили значних проблем для функціонування держави, а ліберальніша національна політика не змінила би долі ІІ РП, адже катастрофа 1939-го сталася виключно через зовнішню агресію, а не внутрішні розколи та протиріччя [11].

В підсумку, попри дещо провокативний заголовок нової книги, автор далекий від всуціль негативних оцінок міжвоєнної Польщі, як і її романтизації та прославляння. Його висновок двозначний: поляки досить добре впорались з будовою держави, а РП була, хоч і не без проблем та недоліків, справно функціонуючим організмом зі значним доробком. Основним доробком, який лишився сьогоднішнім полякам з тих часів, є культура. Саме вона, за словами Менджецького, стала фундаментом стійкості польської спільноти перед усіма подальшими випробуваннями [12].

Наприкінці 1930-х, пише автор, Польща все ж ступила на шлях реформ, а економічна ситуація поволі покращувалась. Тож зі своїм основним завданням ця держава не впоралась радше тому, що не встигла. Не сталася би вереснева катастрофа, РП мала би усі шанси успішно модернізуватись. А разом з тим позбутися своїх найбільших болячок, зокрема й, можна припускати, національної.