14 березня 2024 р.
Я мав ідею написати цей текст шість років тому, але як часто бувало, вона загубилась в потоці буденності. Однак, думка не полишала мене, і цьогорічна подія у березні, стала чудовим приводом. Звичайно, що розповідь про неї і розпочне текст, але його продовженням стане згадка про одну із чудових можливостей, відкриту для українських дослідників в гуманітарних науках. Я багато згадував про неї в приватних розмовах із колегами та друзями, підштовхуючи їх скористатися нагодою, на достатньо бічному напрямку для традиційних українських академічних контактів, в порівнянні із Німеччиною або Польщею. Останні два роки, через ескалацію війни і безпрецедентну відкритість західної академії, українські дослідниці отримали значно більше такого досвіду. Тут це не просто вживання фемінітіву, але констатація того, що для чоловіків, за окремими виключеннями, така опція не була можливою. Сподіваюсь, моя розповідь доповнить історію чисельних програм з допомоги представникам української академії, розповіддю про звичні колись процедури академічного життя. Втім, почну з події, яка відбулась 14 березня 2024 р.
Вона стала приводом знову відвідати Бухарест і Новий європейський коледж, отримавши запрошення стати учасником заходу “Sustaining Ukrainian Scholarship”. Від початку повномасштабної війни проти України NEC заявами і діями підтримував як випускників своїх програм, так і українських дослідників для яких були відкриті нові спеціальні програми та стипендії. На згаданій вище конференції учасниками стали запрошені дослідники, чинні та з минулорічних програм, бухарестської інституції та The Centre for Advanced Study з Софії, Болгарія. Обидві інституції відкрили спеціальну програму підтримки для дослідників з України, після початку повномасштабної війни у 2022 р. Поза звичною процедурою відбору запрошених дослідників, ця програма відкрита для українських громадян афілійованих із університетами, які проживають у прифронтових регіонах і є так би мовити спрощеною процедурою, бо не вимагає конкуренції із дослідниками з інших країн.
Із ключовою лекцією виступила Кетрін Янгер, керівниця проєкту “Україна в Європейському діалозі” при Інституті гуманітарних досліджень у Відні. Натхненно і надзвичайно оптимістично Янгер розповідала про те, як багато акторів створюють велику інтелектуальну мережу в межах України та поза нею. Серед цих дієвців вона згадала Центр міської історії у Львові, Український інститут очолюваний Олесею Хромейчук в Лондоні. Головною тезою доповіді було наголошення на необхідності зовнішньої підтримки для українських дослідників, що могло б забезпечувати інтелектуальну рівність.
Продовженням лекції стала кількагодинна дискусія де учасники конференції мали можливість висловитися з приводу заявленої проблематики. Як пожартувала одна з учасниць в кулуарах, це було трохи схоже на спільну терапію, де кожен міг поділитися своїми проблемами. Багато говорили про давно існуючу проблему обмеженого доступу до онлайн-бібліотек і журналів для українських науковців, які не можуть дозволити собі сплачувати кількадесят доларів чи євро за підписку чи окрему статтю, або сотню-дві за важливу монографію. Важливою темою стало зберігання фондів українських архівів та бібліотек, чи скоріше мінімальні наявні можливості для цього. Я мав можливість у своєму слові сказати про важливість таких інституцій як NEC, які є більш повороткими ніж класичні університети у творенні дослідницьких мереж і майданчиків для дискусій навколо мейнстрімних тем. А також зауважити, що присутність в цьому полі для українських дослідників важлива, бо дозволяє трохи змінювати усталений світогляд. Так, для мене перебування в NEC колись стало точкою відліку у розумінні, що ідея Чорномор’я є дуже плідною у описі процесів, які відбувалися на українських землях, показує їх включеність в цей великий регіон, і визволяє від тенет Східної Європи під парасолькою Russian/Soviet Studies. В той же час, відзначив, що я не хотів би жодних преференцій через те, що маю український паспорт, і як на мене, то включеність українських дослідників у реальну конкуренцію на потенційних програмах, стипендіях, грантах є дійсно запорукою нашої інтеграції в спільне поле, а не тимчасовим вирішенням індивідуальних проблем.
Завершенням програми став захід під назвою “Artists at the Time of War: Words and Deeds”, спікерами якого були два відомих українських літератора, які мабуть уособлюють різні генерації сучасної літератури, Андрій Курков та Андрій Любка. Можливість зустрітись із улюбленими авторами, підписати прочитану книжку, привабила додаткових учасників і аудиторія була заповнена вщент. Андрій Курков почав зустріч із екскурсу в часи постання сучасної української літератури, відлік якої він запропонував вести із 1991 р. Андрій Любка, ніби відповідаючи назві заходу, говорив більше про те, як протягом війни волонтерство посунуло професію на задній план. Обидва письменника зауважили сплеск інтересу до української літератури, і спостерігати за цим зацікавленням вони могли зблизька, у Києві, Херсоні, Запоріжжі. На моє питання – чи уявляють вони як змінився їх колективний читач протягом повномасштабної війни, бо підвищений інтерес мав би означати появу нових читачів, Курков дав класичне визначення про те, що аудиторія автора зазвичай дорівнює його віку/генерації. Любка ж відзначив, що його читач неймовірно помолодшав, і часто для нього ставало несподіванкою, як підліткова аудиторія відкриває його, зокрема через ТікТок. На питання молодого румунського філософа про те, як літератори дають собі раду із російською (за змістом питання, скоріше імперською та радянською) літературою та сучасними колегами із паспортом Російської Федерації, Курков відповів, що за безперечної інструменталізації культури російською державою, сама вона для нього більше не існує, через те, що несе смерть. Більше того, саме російська класична література сформувала певне відчуття фаталізму, властивого сучасному російському суспільству. Наслідком стало те, що для росіян стабільність стала значити більше за свободу, в той час як українські громадяни фактично обирають протилежне. Любка не дав відповіді, але тим самим продемонстрував, що не заперечує почутого.
14 березня 2024
На третьому році війни важко порахувати кількість заходів, які тематично пов’язані із Україною, важливістю підтримки її науковців чи обговоренню ситуації в українських студіях. Іноді лунають голоси, що це не змінює кардинально ситуацію, не дає сильного ефекту. Мені ж здається, що саме зараз відбуваються тектонічні зміни, ефект яких буде помітний на десятиліття вперед. Все більше європейських інституцій та фондів прагнуть змінювати акценти в студіях де присутня тематика Центрально-Східної Європи або Чорномор’я, відмовляють в монополії Russian Studies на них. Змінюються підходи, змінюється базова термінологія, редакційна політика видавництв та журналів. Інше питання, наскільки в ці зміни будуть інтегровані безпосередньо дослідники, які представляють українські університети та академічні інституції. Відповідь здається полягає у їх власному бажанні, бо позитивні приклади такої інтегрованості ми вже маємо, як на інституційному рівні, так і на рівні окремих дослідників в міжнародних проєктах. Питання, наскільки відкриті до такої інтеграції наші державні академічні установи, на кшталт академії наук з її численними інститутами та класичні університети, які часто не відчувають/заперечують зовнішню конкуренцію. У зволіканні з відповіддю на це питання найбільш консервативні можуть опинитися на узбіччі академічної інтеграції українських дослідників до європейського академічного поля, лишившись в ньому на рівні декларативних документів про співпрацю, але поза академічною мобільністю, присутністю текстів своїх співробітників у рецензованих журналах та відомих видавництвах.
В подоланні цієї закритості дослідницькі візити, долучення до академічних мереж є непоганим рецептом. І тут я звернусь до власного досвіду, яким ділюсь із метою заохотити українських колег спрямувати погляд на сусідню країну. У жовтні 2018 р. я вперше опинився в Румунії, у її столиці – Бухаресті. Передісторією була порада від товариша, який був знайомий із Новим європейським коледжем (New Europe College, далі в тексті NEC, https://nec.ro/), місцевою дослідницькою інституцією. Коледж був заснований у 1994 р., на кошти грантової підтримки від західних інституцій, задля допомоги науковцям в постсоціалістичних країнах. Певний час новоутворена інституція змінювала адреси, поки не облаштувалася у кількаповерховому приватному особняку на вулиці Плантелор. NEC організовував академічні та культурні події – майстерні, конференції, презентації, але надважливою складовою його діяльності була підтримка дослідників, через надання їм стипендій на перебування в Бухаресті. Таким чином запрошений мав час для роботи із своїм дослідженням, та можливість користуватися ресурсами, які пропонував NEC, зокрема доброю бібліотекою. Спочатку, мова йшла про підтримку румунських науковців, але дуже швидко ініціатива вийшла за межі Румунії. Саме на таку можливість і звернув мою увагу товариш, і треба сказати, що я тоді обережно поставився до такої пропозиції, переконаний, що північноєвропейські університети не мають конкурентів у Чорномор’ї. Але, товариш дав мені цілком прагматичні пояснення щодо слушності подачі заявки саме до NEC. Він пояснив, що коледж має міцні зв’язки із західними інституціями, і є чудовим майданчиком де збираються дослідники з різних країн. Врешті, менша за, наприклад, німецькі, стипендія, цілком достатня для проживання в Бухаресті, а англійська достатньо повсюдна в місті, щоб людина без румунської могла себе почувати комфортно.
Відразу скажу, що шість місяців перебування в Бухаресті у 2018/2019 рр. дали час для власних спостережень. Якщо шукати аналогії для розуміння місця NEC в системі науки та освіти Румунії, то я би запропонував порівняння із Центром міської історії у Львові. Приватна інституція, яка з часом завоювала собі репутацію однієї з провідних академічних установ в країні, і в той же час є антиподом традиційних бюджетних інституцій; заходи якої приваблюють відомих дослідників, літераторів, лідерів думок; стипендіатами якої прагнуть стати науковці з усіх регіонів України, від Ужгорода до Харкова та дослідники із інших країн. Мабуть мова про те, що спроба прищепити західні академічні стандарти, навіть в умовах не дуже реформованих систем, може дати переконливий результат. Особливістю NEC мабуть є переважно англомовне функціонування інституції, через постійну присутність іноземних дослідників.
Прийняте рішення аплікуватися на стипендію, звичайно було тільки початком. Серед кандидатів мали обрати 60 осіб для інтерв’ю, з яких 20 мали стати запрошеними дослідниками. Доволі стандартна заявка складалась із представлення проєкту, з яким я мав намір працювати під час стипендії та CV. Мій проєкт був пов’язаний із дослідженням єврейської історії в пізній Російській імперії, у фокусі якого був Харків – важливий центр єврейського життя за межами Смуги осілості. Перший етап – розгляд проєктів академічною радою, було подолано, і мене було запрошено на інтерв’ю. Харків мабуть виглядав достатньо далеким від Бухаресту, навіть за наявності авіасполучення, і мені було запропоновано день та час для онлайн-розмови, тоді ще достатньо незвичної для мене процедури. Члени академічної ради, які проводили співбесіду представляли не лише NEC, але і німецькі, швейцарські та італійські інституції – університети та дослідницькі центри. Співбесіда пройшла доволі кепсько, я отримував прості питання, але відчував себе повністю розгубленим перед камерою. Якби я знав, що в майбутньому на мене чекають тисячі годин із студентами онлайн та сотні годин онлайн-зустрічей, семінарів, конференцій. За кілька днів, лист із повідомленням, що мене запрошують на шість місяців стипендії, був достатньо несподіваним.
Продовженням процедури набуття статусу запрошеного дослідника стало підписання угоди із NEC, в якій пояснювалось чого чекають від мене, і що мені пропонують. Дослідники отримують різні стипендії, залежно від програми яка їх фінансує. Моя стипендія була надана Gerda Henkel Stiftung, і складала 850 євро, які мали виплачуватися у румунських леях, через місцевий банк. NEC надавав кожному із стипендіатів безкоштовне житло. Інституція знаходиться у центрі міста, відповідно всі квартири стипендіатів були в пішій відстані віл неї. Можливою опцією було проживання в гостьових кімнатах у самому NEC, і я обрав саме цей варіант. Крім стипендії, кожному із запрошених дослідників була надана можливість мати місяць академічного візиту, до обраної самим стипендіатом інституції поза Румунією, із збільшеною втричі стипендією. Мій вибір був на користь Єврейського університету (Hebrew University) в Єрусалимі, але головною метою візиту була робота в місцевих архівах. Наскільки мені відомо, всі ці умови є чинними в поточних програмах NEC, тож моя розповідь лишається актуальною.
Основна перевага у перебуванні в NEC – участь у активній мережі запрошених дослідників, які мають постійну комунікацію із презентаціями власних дослідницьких проєктів та спільними дискусіями навколо них. Плідний підхід – запрошення дослідників із різних полів – релігієзнавців, культурологів, соціологів, істориків. Цікавою є традиція NEC запрошувати у якості стипендіатів літераторів. Так, у 2018 р. це була Тамта Мелашвілі, письменниця із Грузії, авторка книжки про історію двох дівчат-підлітків на тлі російської агресії проти її країни – надзвичайно відомий тепер українському суспільстві сюжет переживань війни і злочинів російської армії. У щотижневих дискусіях поєднання дослідників з різних полів завжди давало несподівані, свіжі погляди на черговий обговорюваний проєкт. Кожного тижня ми мали можливість слухати виступ один одного, і тривалі дискусії після цього не обмежувалися аудиторією, а переходили в приміщення, де відбувався спільний обід.
Крім спільних семінарів, для запрошених дослідників були відкриті інші активності NEC, буквально щотижневі академічні заходи, і часто презентації книжок та культурні ініціативи. Не можу сказати, що в той час я особливо звертав увагу на присутність музики в стінах NEC, але ставши викладачем в університеті мистецтв, я значно більше помічаю присутність музикознавства як дослідницького поля стипендіатів та музичні вечори. Кілька разів за місяці мого перебування були організовані екскурсії містом та виїзди за межі Бухаресту.
Мабуть, найважливіша риса в діяльності NEC – надзвичайно дружнє ставлення до запрошених дослідників, буквально родинне піклування про них, що відзначають багато випускників програм. І мова не лише про формальні моменти – обов’язкова зустріч стипендіатів під час їх першого візиту в аеропорту, облаштування квартири, де на гостя чекають фрукти та квіти, але і та емоційна відкритість, яку не можна створити лише через відчуття професійної відповідальності. Весь персонал інституції завжди відкритий до спілкування зі стипендіатами, опікується найдрібнішими життєвими проблемами, які вони можуть зустріти.
Варто мабуть додати і кілька слів про враження від Бухаресту, бо за шість місяців/рік, запрошений дослідник мусить залишати гостинні стіни інституції і бути у місті. Якщо чесно, я мав певний час звикати до життя в ньому. Велике місто мені подобалось, але мало неймовірно незручний трафік. Паркування у місті велика проблема, і часто доводиться йти проїзною частиною, бо тротуари в Бухаресті наче існують для автомобілів. Весь центр міста – це еклектика з будинками різних періодів, переважно XIX-XX ст., чимало з них не в ідеальному стані, якщо порівнювати з ляльковими німецькими містами. До місцями подертих стін часто притуляються стовпи навколо яких клубками звисають електричні дроти. Але, чим більше знайомишся із Бухарестом, тим більше він подобається. Його архітектура насправді розкішна, і це вже не моє профанське спостереження, але переказ слів професійних архітекторів. Бухарест наповнений баухаусом та іншими штуками, які оцінить кожна людина, яка на тому розуміється. Велика перевага – м’який клімат, з мінімальними опадами, але це не заважає буянню зелені. В місті і навколо купа парків, переважно пейзажні, а не впорядковані у французькому стилі. Бухарест – місто без зими, в харківському її розумінні, і холодних днів за зиму не назбирається і на пару тижнів, хоча у разі непогоди вітри бувають неймовірно сильними. І мабуть вже зовсім суб’єктивне спостереження – в Бухаресті живуть чудові люди – легкі і відкриті до спілкування.
