У чому ж секрет Заходу?

Огляд на: Брюс Буено де Мескіта. Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу. К.: Лабораторія, 2025. — 368 с.

«Кесареве віддайте кесареві, а Боже — Богові» 

(Марка 12:17)

     У чому секрет успіху Заходу? Як із середньовічного загумінку ойкумени, яким він був ще у Х ст. н. е., він перетворився на надпотугу, яка починаючи з ранньомодерного періоду поступово поширила свій вплив на інші країни, цивілізації та континенти? Чи справа в релігійному месіанстві? Чи в ранньому розвитку капіталізму? Чи в правильних інституціях? Можливо, в духовній та культурній унікальності? У науковій літературі спроба дати відповіді на ці запитання перетворилась на окремий жанр. Український читач добре знайомий з книгами Яна Моріса[1], Ніла Ферґюсона[2], Пітера Франкопана[3], Вільяма Мак-Ніла[4], Дарона Аджемоґлу та Джеймса Робінсона[5]. Кожна із цих книг, так чи інакше, намагається пояснити загадку різкого піднесення Заходу.

     Політолог Брюс Буено де Мескіта висуває свою версію причин карколомного успіху Заходу. Суть його книги можна звести до того, що Вормський конкордат 23 вересня 1122 року та два попередні договори між церквою та королями Англії і Франції (1107 р.) змінили назавжди історію та створили Захід, яким ми знаємо його натепер. На перший погляд, договір, підписаний у Вормсі між папою Калікстом ІІ (?–1124) та імператором Священної Римської імперії Генріхом V (1081–1125), був нічим не примітний. Після тривалого конфлікту між католицькою церквою та імператорами, обидві сторони домовились, що католицька церква має виняткове право призначати єпископів. Імператор Священної Римської імперії разом з декількома іншими королями отримував право визначати кандидатів чи відмовляти їм. Якщо ж кандидатові відмовляли, то світський володар мав утримувати доходи єпископства, допоки не буде призначено й затверджено єпископа[6]. Здавалося б, і що тут такого? Ну домовились папа і декілька королів про те, як визначати і призначати єпископів. Не кажучи про те, що жоден з підписантів вормського конкордату не прожив і п’яти років після підписання. Автор, спираючись на великий масив статистичних даних та теорію ігор, вважає, що самі того не бажаючи, підписанти цього договору докорінно змінили історію:

      «Католицька церква відіграла вирішальну роль у появі винятковості Заходу, але це не заслуга релігійних вірувань церкви. Монархії Європи також відіграли важливу роль, але винятковість не залежала від їхнього стилю управління або поваги (чи радше зневаги) до свободи. Заслуга належала конкуренції між королями і папами, монархіями і церквою, монархами та їхніми підданими, а не комусь із них окремо»[7].

     Автор відкидає якісь особливі культурні чи інтелектуальні переваги європейців як чинник до різкого піднесення Заходу. Перші 1000 років існування Європи від народження Христа — історія занепаду соціальних інституцій Римської імперії та все більш зростаючого соціального хаосу. Уявіть собі землі сучасного Заходу в Х ст.: постійні війни дрібних правителів, набіги норманів з Півночі, мусульман з Півдня, кочівників зі Сходу. Безкінечне насилля та плюндрування поселень. Що змінюється буквально за ХI–XII ст.? На думку Автора, початок відкритої боротьби за єпископську інвеституру між церквою та світською владою в середині Х ст. став початком сучасного Заходу. Ключовим для розуміння логіки Автора є третій розділ книги «Гра в конкордат»[8]. У ньому він, використовуючи теорію ігор, пояснює всі можливі варіанти ходів та дій папи, правителя та кандидатів на єпископів (як просвітського, так і прорелігійного спрямування). Якщо спробувати декількома словами передати логіку, то суть у тому, що єпископства — це не тільки конкретний єпископ, але й володіння, насамперед землі. Правителі прагнули взяти під свій контроль найбагатші єпископства і поставити там своїх людей. Папи, розуміючи це, мали вибір: або затвердити кандидатуру правителя, або ж її відкинути. В останньому випадку правитель отримував прямий дохід з єпископства, що ще більше «било» по папі. Тим часом у бідніших єпископствах правителі більш охоче йшли на кандидатури папи. Як наслідок, кожна конкретна інвеститура ставала предметом торгу, компромісів та домовленості між церквою та світськими правителями. Для підтвердження цієї тези Автор проаналізував декілька сотень біографій єпископів. Здебільшого їхній бекграунд до обрання дозволяє визначити, на чий бік вони ставали в цій «грі».

   До конкордату було три шляхи обрання єпископа: 1) Місцева громада і духовенство висували кандидатуру та обирали єпископа (a clero et popularo), якого вже або приймав, або відкидав митрополит чи архієпископ; 2) Митрополит висував кандидатуру, яку в разі обрання місцевим духовенством та католицькою громадою, висвячували на єпископа; 3) Світський правитель висував кандидатуру, яку визнавали або відкидали церковні очільники, що супроводжувалось майже автоматичним ухваленням з боку місцевої громади[9].

Конкордат, установивши нові правила, призвів до того, що чим більш заможним було єпископство, тим більше світські правителі прагнули його економічно розвивати, залишаючи там своїх ставлеників. Тим часом релігійні кандидати на єпископство воліли обирати бідніші єпископства, де опір з боку світської влади буде значно меншим. У довготривалому відтинку це призвело до того, що землі, які були осердям конкордату (сучасна Британія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Бельгія), ставали все більш секулярними та економічно розвинутими, тимчасом як ті ж італійські та іспанські землі, що були поза конкордатом, залишались під більшим впливом церкви. Конкордат та інші угоди вбили своєрідний клин між церковними та світськими правителями в питанні економічного розвитку. Світські правителі мали стимул посилювати економічний розвиток, адже в таких єпископствах вони або ставили свою фігуру й отримували чималий дохід, або ж відкидали претендента папи і отримували тоді весь зиск. Церковні ж очільники мали стимул навпаки обмежувати економічний розвиток, задля зменшення втрати свого впливу та політичної влади[10]. Зі свого боку, щоб сприяти економічному розвитку, світські правителі змушені були йти на поступки своїм підданим, щоб ті збільшували свою продуктивність і ділились із ними створеними благами. Там, де вплив правителів був великий і йшлося про велике багатство, вони могли відкидати цю гру з папами, як сталось в Авіньйоні чи пізніше, під час Реформації.

     Усю другу половину книги  Брюс Буено де Мескіта розглядає longue durée наслідки конкордатів від середньовіччя і аж до сьогодення. Автор навіть проводить кореляцію між теренами, де діяли конкордати та сучасними заможними країнами світу, визначаючи їхній вплив на рівень життя [11]. Буено де Мескіта вважає, що ці принципи домовленості та балансу влади, які були закладені в основі «гри в конкордат», можуть бути поширені і поза Заходом, чим сприятимуть процвітанню мешканців інших країн та культур. Наскільки Автор має рацію зі своєю гіпотезою? Час покаже. Як він сам зазначає в книзі, навряд чи якийсь один чинник був вирішальний в піднесенні Заходу, а радше сукупність декількох, не кажучи вже про низку збігів. Однак це не применшує ні фактичної, ні інтелектуальної вартості книги, яка хоч і насичена численними графіками та статистичними даними, написана легко та зрозуміло. Якщо книги, згадані на початку, вам припали до душі, то обов’язково раджу ознайомитись з «Винайденням влади». Ну, а теза Автора про те, що в основі Заходу стоїть мистецтво домовленостей та балансу сил, може стати непоганим стимулом для читачів задуматись над своїми уявленнями про таку, здавалося б, відому всім річ, як «Захід».

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.