«Привіт-прощавай», або Чому не так легко спекатися Східної Європи

Огляд на: Jacob Mikanowski. Goodbye Eastern Europe. An Intimate History of a Divided Land. Pantheon. 2023, 400 p.

Так склалось, що літо для мене асоціюється з поїздками, відкриттям/перевідкриттям старих/нових локацій, сіл, міст, країн, земель. На жаль, останніми роками ці подорожі більше ментальні, ніж фізичні. Це створює дещо химерне почуття тотожності з книжниками XVII–XVIII ст., що створювали описи далеких країн, навіть не покидаючи меж своїх міст. Я добре запам’ятав, як у перше «ковідне» літо 2020 року нудьгував у квартирі, періодично борючись із розділом дисертації — або я його вчасно закінчу, або ж він таки прикінчить мене. Тоді справжнім порятунком для мене стала книга Андрія Шария «Дунай: ріка імперій»[1], в якій Автор здійснював одночасно й історичну, і фізичну подорож вздовж Дунаю, яскраво та детально описуючи всі міста та поселення, які існують чи колись існували вздовж теренів великої ріки. Книга польського письменника та історика єврейського походження Якоба Мікановського чимось нагадує книгу Шария, однак, за жанром це подорож історією всієї Східної Європи. Якщо спробувати пошукати аналоги, то це радше щось середнє між «Балканськими привидами» Роберта Д. Каплана[2] та «Рідними землями» Тімоті Ґартона Еша[3]. Як і «Рідні землі», «Прощавай, Східна Європо» Мікановського — це огляд історико-культурного терену крізь призму особистих історій. Однак, на відміну від згаданої книги Тімоті Ґартона Еша, це не тільки і не стільки особисті історії автора, а радше індивідуальні історії десятків письменників, художників, релігійних лідерів, політиків, інтелектуалів, та просто пересічних людей. Усі ці історії Якоб Мікановський майстерно вплітає у свій наратив, доповнюючи особистими враженнями від того чи іншого відвіданого місця. Сам автор має докторський ступінь, проте останні роки більше є журналістом, ніж академічним дослідником. Він  обожнює піший туризм, що дозволяє йому детально знайомитись із різними країнами, а завдяки навикам журналіста він майстерно переносить свої враження в текст. Поєднання фахової освіти, любові до мандрів, таланту журналіста, багажу сімейної єврейсько-польської  історії створює захопливу комбінацію, можливо, найкращу з наявних для такого жанру книги. Відповідно книга отримала безліч позитивних відгуків від провідних видань та дослідників.

Автор починає з очевидної тези: Східна Європа — це уявний конструкт. Тому його книга — це «історія місця, якого ніколи не існувало»[4]. Хоч як ментальний об’єкт він уявний, але люди і народи, що жили на цих землях, більш ніж реальні. Про них і йдеться в книзі.  І хоча в ній не вказані чіткі межі того, чим є Східна Європа (а як визначити чіткі межі неіснуючого місця?), однак, за текстом не складно реконструювати рамки Авторової Східної Європи: на півночі — країни Балтики, далі — Білорусія, Україна, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія та балканські країни на півдні, до Північної Македонії та Албанії включно. Колишні імперські центри на кшталт Австрії, Росії, Туреччини з’являються на сторінках лише периферійно. Історію Східної Європи він починає від першого зі збережених до наших днів текстів — «Розмислів» Марка Аврелія, написаного на теренах сучасної Словаччини, під час тривалих компаній імператора проти германських племен. Власне, письмова історія приходить туди тільки з наверненням у християнство, а разом з нею і численні міфи та побрехеньки, записані літописцями[5]. Однак за красивими легендами про походження того чи іншого правителя приховується головна першопочаткова передумова створення політичних утворень — работоргівля[6]. Збережені в численних текстах сюжети про «вибори релігій» (як у тій же «Повісті  минулих літ») є міфологічним способом відображення конкретних геополітичних розрахунків тодішніх правителів. Ранні утворення, що межували з колишньою франкською імперією Шарлеманя та її наступницею — Священною Римською імперією Оттонів, вибирали католицизм, щоб уникнути експансивного насадження влади та віри з боку імперії. Проте Русі безпосередньо латинські імперії не загрожували, куди ближчими були володіння імперії ромеїв, що й схилило їх до православ’я[7]. Перша частина книги насичена описом містичних подій, походженням легенд про упирів, вовкулаків та різноманітних чарівників[8]. З одного боку, Автор відтворює світогляд людей минулих епох, для яких ці вірування були частиною картини світу. З іншого, створюється враження, що Автор інколи доводить до абсолюту орієнтальні уявлення про Східну Європу для того, щоб потім обернути це на захист проти «західної» зарозумілості. Один з головних наскрізних сюжетів книги — історія євреїв Східної Європи, яку Автор описує, час від часу додаючи власну сімейну історію[9]. Уже той факт, що не менш ніж 80% теперішніх євреїв мають корені  від юдеїв Речі Посполитої, підкреслює значення Східної Європи в єврейській історії та євреїв у східноєвропейській[10]. Межі простору  та  modus vivendi більшості східноєвропейських юдеїв задавали маленькі містечка — штетли[11]. Східноєвропейські терени характеризувались різноманіттям та водночас відособленістю — безліч народів могли жити самостійно, не надто прагнучи до контактів із сусідами. Однак це не означає, що всі ці етнорелігійні групи жили у вакуумі, навіть якщо їх розділяла релігія, то поєднувала спільна віра в надприродне. Це призводило до абсолютно курйозних з погляду людини сучасності й абсолютно звичайних для ранньомодерного часу випадків на кшталт закликання іудеями єзуїтів-екзорцистів для вигнання діббука з члена їхньої громади[12].

      Так само, як і єврейські сюжети, українські землі присутні в кожній частині книги. Здебільшого це згадки про події чи особи, пов’язані із сучасними теренами України, однак, у книзі є декілька місць, де Автор зупиняється на українській історії. Вперше, якщо не рахувати згадок про Русь, це стосується феномену появи козацтва. Намагаючись дати раду з українською історією, Автор пише: «Усе, що пов’язане з Україною, складне»[13]. Автор ставить козацтво в ширший контекст фронтиру Східної Європи[14], порівнюючи з подібними спільнотами на Балканах. Також він приділяє увагу генезу української культури, зокрема феномену кобзарів та лірників[15]. Одна з інших головних наскрізних тем Автора: Східна Європа — це терен, який ніколи не мав імперських центрів, і завше був периферією імперій (Романових, Габсбургів, Оттоманської)[16]. У книзі Східна Європа постає як максимально різноманітний терен, така собі антитеза напозір монолітного уніфікованого Заходу[17]. Сам Автор визнає існування постійної спокуси впасти в ностальгію за різноманіттям Східної Європи[18]. Крім того, він намагається уникнути старої дихотомії — «погані» імперії vs «хороші» нації. Для Автора «погані» і перші, і другі. Його книга — це не стільки історія від королівств до державних народів, як, наприклад, у того ж Пьотра Вандича[19], а радше історія етнорелігійних та соціальних груп, незалежно від їхньої чисельності та впливу. У такому наративі є місце не тільки для румунів, угорців чи поляків, але й для ромів та караїмів[20]. Відповідно, Автор далекий від глорифікації східноєвропейських націоналізмів з їхнім акцентуванням уваги на мові як основі нації[21]. Якоб Мікановський зазначає, що для східноєвропейських «відновлювачів мов» часто форма написання важила більше, ніж зміст[22]. Услід за конструктивістами він переконаний, що націоналізм створив нації, а не навпаки[23]. І якщо імперії й були великими тюрмами народів, то нації стали мінітюрмами для різних малих груп[24]. Розмірковуючи над революційними подіями на українських теренах, Автор приходить до висновку, що нехтування соціальним питанням (насамперед селянським) призвело до краху всіх антибільшовицьких груп. Від націоналістів до білих, всі вони були розвернуті в минуле, тим часом більшовики стали єдиними, хто спромігся запропонувати майбутнє[25]. Цікавим є розділ, присвячений міжвоєнному періоду. Автор показує, який спектр виборів був перед молодими євреями різних країн Східної Європи[26]. Яскравим прикладом тут стала міжвоєнна Румунія, де ціла плеяда блискучих інтелектуалів піддалась принаді фашистських рухів, навіть маючи численних друзів-євреїв[27].

      Друга світова війна приносить не просто катастрофу, вона налаштовує сусіда проти сусіда, вона отруює ці землі надовго[28]. За Автором, на Заході Голокост представляють радше як узагальнений масштабний, майже механічний процес, де головною метафорою став концтабір. Тим часом для Східної Європи Голокост — це більше інтимна, приватна історія взаємин між конкретними людьми[29]. Завершальна частина книги присвячена повоєнному періоду та сучасності аж до російсько-української війни. Одна з головних проблем для багатьох східноєвропейських історіографій полягала в тому, що апелювання до національної жертовності  призводило  до проблем із суб’єктним осмисленням власного минулого. Адже в такому способі уявлення минулого молоді країни могли знайти багато прикладів того, що сталося з ними через різних імперських гравців, однак, мало того, що було зроблено ними самими[30]. Пишучи про українську історіографію, Автор вказує на протиріччя різних течій та складності компромісу, але відзначає, що вона здатна змінюватись і відкрита для змін[31]. Водночас історичні наративи Кремля — це тотальна неґація права на існування України, і набір одних і тих же імперських мітів[32]. Сучасна ж російсько-українська війна перетворила Україну на націю, однак — ціною втрати територіальної цілісності[33]. Ця теза вкладається в Авторове розуміння Східної Європи — простору малих спільнот, поселень та країн, затиснутих між великими державами. За межами уваги багатьох істориків, зосереджених на імперіях та націоналізмах, залишався терен Східної Європи як земель, де поєднувались віри та мови, святі, пророки та грішники. Модерн через різні політичні системи та ідеології приніс спробу уніфікації того, що було відкритим простором поєднання непоєднуваного. Не замахуючись на універсальні принципи, як це  робила Західна Європа, Східна Європа стала місцем, де люди, хоч і не обирали жити поруч з іншими, але сприймали це як належне, як частину поширених правил гри. І хоч ці правила не були побудовані на універсальних правах, утім, такий спосіб життя давав свої беззаперечні результати. Найважливіші з яких — це плюралізм та поєднання, особливо цінні, знаючи, що прийде пізніше їм на заміну[34]. Як і Тімоті Ґартон Еш, Якоб Мікановський наприкінці вживає метафору «калейдоскопу» як синонім різноманіття. Для Автора цей світ Східної Європи вже втрачений, однак, історія та досвід співжиття на різних теренах східноєвропейських «атлантид» — важливі для розбудови майбутнього Європи як чогось цілого[35].