9 грудня 2011 року в Українському католицькому університеті відбулася публічна дискусія на тему «Навіщо Україна?: до 20-ї річниці референдуму». В обговоренні взяли участь український економіст з Женеви Богдан Гаврилишин, публіцист і культуролог Тарас Возняк, історик Ярослав Грицак і відомий правозахисник Мирослав Маринович.
Модератор зустрічі, історик Олександр Зайцев у вступному слові зазначив, що для «націоналіста, принаймні інтегрального націоналіста, питання «навіщо Україна? немає сенсу», тому що Україна для нього – це альфа і омега, це мірило всіх інших етичних вартостей. Націоналіст, натомість, може запитати «Навіщо Україні… Європа, Росія…?». Учасники обговорення, котрі вважають себе лібералами, зійшлись на думці, що провокативно поставлене запитання «Навіщо Україна?» на сьогодні є неправомірним, адже Україна як держава є доконаним фактом, нині ж важливішим питанням є «Якою має бути ця Україна?».
Відеозапис дискусії:
Ярослав Грицак вкотре повторив свою тезу про те, що на сьогоднішній момент загроз для української держави не існує, адже для цього був би потрібен «сильний геополітичний вітер», якого зараз немає, тому побоювання скептиків щодо майбутнього існування України є марними. Львівський історик назвав 1991 рік «нашим моментом в історії», адже українці не просто стали вільними. Тоді в Україні (як у Франції – 1798, чи в Росії – 1917 року) відбувалися події, що мали вплив на світову історію.
Богдан Гаврилишин у своєму виступі говорив про позитивні моменти новітньої історії України. Окрім акту суверенності, студентських голодувань на Майдані, конституції 1996 року, він також згадував результати перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року, коли третину обраного парламенту складали демократичні сили. «Статистично вони були меншиною, але морально – більшістю, бо чітко знали, що хотіли незалежної України», – відзначив професор.
Тарас Возняк, автор запитання, винесеного у заголовок зустрічі, був досить скептичним у своїй оцінці досягнень 20-ти років української державності, зокрема, досягнень «Помаранчевої Революції» 2004 року. На його думку, основні соціо-економічні цілі революційних зрушень у державній структурі (а саме, зміна суспільної еліти і політичного класу) не були досягнуті.
А Мирослав Маринович наголосив на метафізичних рисах українського народу, його уявленнях про себе, і свою історію. На його думку, ХХ століття було часом «повільного геополітичного вивільнення» України, а події початку 1990-х років та «Помаранчева Революція» 2004 року – апофеозами ненасильництва.
