«Боже, вони знову хочуть нас убити!»: рефлексії дослідниці Голодомору Тетяни Боряк про досвід евакуації та життя за кордоном

— Пані Тетяно, я знаю, що вже понад десять років тема Голодомору є в пріоритеті Ваших наукових зацікавлень. Будь ласка, розкажіть, як Ви до неї прийшли.

— Під час навчання в університеті я не почула жодного слова про Голодомор.  Закінчила університет у 2003 році, Голодомор був відсутній у навчальній програмі. Цією темою я зацікавилась вже пізніше. Під час роботи в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв опублікувала статтю, присвячену т.зв. продовольчій допомозі Україні від ЦК ВКП(б) навесні 1933 року. Виявилося, що здебільшого це були позики, а не допомога, і Україна мусила з часом їх повернути. Такими позиками нерідко було те саме зерно, яке вивозилося з України! Фактично я була на той момент однією з перших, хто звернув на це увагу. Потім я почала працювати в проєкті з Енн Епплбаум, яка у 2017 році написала книжку про голод «Червоний голод: війна Сталіна проти України». Як її асистентка я почала працювати з джерелами, готувати для неї переклади. Саме тоді я пірнула в усну історію. У цей час український історик Станіслав Кульчицький звернувся до мене з пропозицією перевірити, наскільки масовим було вилучення не зерна, а саме продуктів харчування під час Голодомору, бо він підозрював, що тут таких випадків було багато. І ми з ним зробили спільну книжку [1].

— Але я знаю, що це був лише початок шляху, і далі був проєкт, пов’язаний з картографуванням.

— Так, я брала участь у проєкті «Гіс-атлас Голодомору» [2] і за програмою Fulbright поїхала в Український інститут Гарвардського університету. У мене тоді була нав’язлива ідея щодо візуалізації усної історії Голодомору. Коли я почала працювати з усною історією, класифікувати її за блоками, робити систематизацію, осмислювати, то у мене з’явилася ця ідея фікс [щодо картографування. — О. К.]. Потім завдяки гіс-технологіям вона переросла в проєкт по «Гіс-атласу». Водночас я працювала над проєктом, з яким до мене звернувся Станіслав Кульчицький, а саме — зробити археографічне видання: знайти в усній історії Голодомору випадки про вилучення під час обшуків незернових запасів, які, власне, спричинили голод. На стажуванні я робила ці два проєкти одночасно, а тоді якраз був «Майдан», 2013–2014 роки. Я дуже продуктивно працювала до моменту, коли почалася війна.

«Таню, це війна!»

— Із власного досвіду знаю, що бути далеко від України в час, коли відбуваються якісь значущі події, дуже важко. Як ці події впливали на Вас і на Вашу роботу?

— Коли був Майдан, я теж була за кордоном. Це був повний провал у роботі. Я не могла працювати. Ще різниця у часі впливає. Чекала настання ранку в Україні, тоді я вже могла йти спати. Там були колеги з України, ми з ними обговорювали ситуацію. Мені казали: «Таню, це війна!» А я не вірила: «Ні, почекайте, це неможливо! У імперців дах зірвало, треба почекати…» Тобто мій шлях до сприйняття ситуації був дуже довгим і так до кінця не пройденим аж до 24 лютого 2022 р. Я визнаю, що недооцінила ступінь їхнього імперського одурманення.

Потім, пам’ятаю, у травні 2014 року я все це осмислювала, думала… Тоді дала публічну лекцію в університеті Кларка [Clark University, MA, USA. — О. К.]. Пам’ятаю, сказала,  що це початок війни. Потім до мене підходили американці, казали: «Ви тут перебільшуєте, яка війна?» Мені фактично казали ті самі фрази, які я сама вживала.

— Ви сказали, що «шлях до сприйняття не був пройденим до 24 лютого…», чи означає це, що повномасштабне вторгнення стало для Вас чимось неочікуваним? 

— Мені дуже соромно, але я була зайнята дітьми, домом, докторантурою, і, чесно кажучи, я була абсолютно поза контекстом. У мене не було часу: я була спочатку глибоко в дітях, потім пірнула в улюблену тему. Політичним лікбезом у мене займався чоловік. Чоловік мені кричав: «Таню, буде війна!» Починаючи з кінця 2021 року, він кричав усе голосніше: «Давай вивозити дітей, вони нападуть!» Я на нього дивилася, як на людину, яка трошечки перечитала, як тепер кажуть, експертів. Я казала: «Живемо у ХХІ столітті! Хіба вперше вони збирають війська на кордоні?» Тобто я була абсолютно безвідповідальна, маючи двох дітей і таких навіжених сусідів-імперців. Коли 24 лютого я прокинулася від крику чоловіка:  «Таню, почалась війна!», я все ще не могла повірити. Я дотримувалася переконання, що з того боку кордону — люди. Ми ж пам’ятаємо, як українці почали дзвонити своїм родичам у Росію: «Виходьте на вулиці, «зносьте» владу! Ви ж бомби скидаєте! Що ви робите?» А у відповідь чули: «Ви самі себе обстрілюєте. Ми вас скоро звільнимо». Але як так?! До цього моя психіка просто виштовхувала всі думки про війну, бо якраз все в моєму житті нарешті склалося: діти пішли до садочка, я почала працювати над тим, що мені подобалось, я читала, я писала, я думала, але тільки не про війну. Тобто я абсолютно не сприймала аргументів чоловіка, який намагався до мене достукатись.

— Я зрозуміла, що про евакуацію не йшлося, але, можливо, чоловік Вас вмовив зробити хоч якісь приготування?

— Єдине, я зібрала тривожну валізку: документи, ліки дітям, якісь свої запасні ліки поклала, теплий одяг, бо ще зима була. Ми купили якісь крупи, сушки. Склали дві сумки. Я сказала чоловіку: «Ось, дивись, сумки стоять, я підготувалася». 

Відчуття тривожності почало пробиватися, коли я прочитала статтю В. Суркова, який на той час був помічником Путіна з ідеологічних питань. Вона з’явилася буквально за тиждень до початку війни. Я цитувала її французькому кореспонденту, бо він мені не вірив, коли я казала, що вони хочуть підірвати світовий порядок. Я тоді її прочитала, і мені стало тривожно. Але зібрана валізка стояла, а всі ці думки я відганяла, і 24 лютого мав бути звичайний день: завести дітей до садочків, сходити поплавати і потім працювати. 

— Але 24 лютого для жодного українця не став звичайним днем. Яким цей день запам’ятали Ви?

— Я прокинулася о пів на шосту ранку від крику чоловіка: «Таню, почалася війна!» Він раніше встав, пішов збиратися на роботу. Він уже за кілька днів до того сходив, подивився на сховище, бо голова нашого ОСББ написав, що треба перевірити. Ми знали, де воно розміщене. Наше ОСББ запаслося водою, якісь сухарі купили ще до початку війни. Зранку 24 лютого 2022 я кажу чоловіку: «Йди знімай гроші» (ліки ми закупили, йти до аптеки потреби не було). У нас із балкона видно перехрестя, і я бачила, що люди до банкомата почали підтягуватися, в аптеку — черга, у магазинчик наш маленький теж вже була черга. Поки чоловік пішов знімати гроші, я набрала батьків: «Війна почалась!» Кажуть: «Ми знаємо, біля нас вже стріляють». Чоловік зняв гроші, діти попрокидалися, у дитячий садочок, зрозуміло, не пішли. І тут почались вибухи, був приліт на Рибальський острів. Я кажу: «Пішли в сховище». Дочка почала плакати, я ніяк не могла її заспокоїти. У сховищі було радіо, хтось підготувався, на відміну від нас. Розповідали, що триває битва за Гостомель. Потім дізналися про вибухи біля Борисполя.

«У мене дві маленькі дитини, за яких я відповідаю і для яких я повинна зробити все, щоб вони залишилися живі!»

— Чи довго Ви з родиною залишались у сховищі? 

— Ні, я розуміла, що з гіперактивною дитиною в сховищі важко. Чоловік вийшов, послухав, наче тихо. Ми піднялись у квартиру. Тоді ще ж не було ніяких оповіщень. Це зараз ми знаємо, що летить «шахед», балістика чи «кинджали», а ще: куди летить, пишуть приблизний напрямок, міста, які в небезпеці. А тоді — просто щось десь бахає. Не зрозуміло, летить тобі в будинок, чи ще ні… 

Потім, не пам’ятаю, що саме виступило тригером — чи знову вибухи почалися, чи я прочитала якусь новину, я сказала чоловіку, що вивожу дітей з Києва. Була паралізуюча думка: мені до всього байдуже, але в мене дві маленькі дитини, за яких я відповідаю і для яких я повинна зробити все, щоб вони залишилися живі! Я схопила наші валізки, поділила продукти, частину залишила чоловіку, частину забрала, взяла теплі речі, схопила кілька іграшок, сіла в машину і поїхала до батьків. 

— Якою була Ваша дорога до батьків?

— Не знаю, як я їхала, на дорогах був хаос, правила дорожнього руху не працювали. Поняття «зустрічна смуга» не існувало. Всі кудись їхали. Я під’їхала на Оболонь, там виїзд у бік Вишгорода, де живуть мої батьки. Зрозуміла,  що всі люди їхали звідти, а на північ їхала тільки я.

— У батьків Вам було безпечніше та спокійніше?

— Можливо, вдень, але потім почалися жахливі ночі. Дотримувалися світломаскування. У батьків є підвал, але він абсолютно непристосований для укриття. Ми віднесли туди ліхтарі, воду, теплі речі, про всяк випадок, але спати з дітьми там було неможливо. Ми лягли на першому поверсі. Точніше, я їх поклала, а сама не спала, не могла спати. Я сиділа біля дітей, дивилася, не спала, слухала, читала. Я читала про танкові колони біля Вишгорода, які потім розбили, про підірваний міст, який якраз на дорозі до села, і розуміла, що залишалась тільки одна дорога на виїзд. Якщо і той міст підірвуть, то все, просто не виїдеш, село буде відрізане.

На п’яту ніч, коли я сиділа біля дітей, раптом вся моя історична освіта нарешті спрацювала, я зрозуміла: «Боже, вони знову хочуть нас убити!» Тобто до мене це дійшло лише на п’яту ніч. Думаю, що моя підсвідомість обробляла інформацію, але оскільки я була не в змозі сприймати довгі аргументовані блоки, вона просто мені викидала резюме: «Тут небезпечно! Тут тебе можуть убити! У тебе двоє дітей, тобі треба тікати! Ти, як мати, маєш зараз єдиний обов’язок — вивезти своїх дітей у безпечне місце!», все інше просто припинило існувати — чоловік, батьки, все моє життя, всі мої бажання… Лишилося тільки двоє дітей, яких я маю врятувати і все! Коли батьки прокинулися, я сказала, що вивожу дітей. Я зателефонувала чоловіку: «Женя, я вирішила, я їду». Питає: «Куди?» Я кажу: «Я не знаю… Звідси!» У той момент я згадала слова Голди Меєр: «Якщо вам кажуть, що вас хочуть убити, то не варто в цьому сумніватися!» Ось що має висіти в кожному класі з історії, поруч з картою ГУЛАГу, ось таке маленьке нагадування. 

«Якщо я опинюсь в окупації, то як людина, яка займається Голодомором, як історик навряд чи я вийду живою»

— Чимало колег-істориків, з якими я спілкувалася, говорили про те, що боялися за своє життя в разі окупації. Чи не було у Вас подібних думок та пересторог?

— Так, було розуміння, що якщо я опинюсь в окупації, то як людина, яка займається Голодомором, як історик навряд чи я вийду живою з цієї окупації. Була інформація про те, що росіяни на таких людей полюють, що в них є списки і атовців, і вчителів, і викладачів, і українських інтелектуалів, лідерів громадської думки. Тобто було чітке розуміння, що я не виживу у разі окупації. 

— Ви виїздили лише з дітьми? Що Ви взяли із собою?

— О, мені хотілося книжки дитячі взяти. Хто що бере в евакуацію, а Таня — книжки дитячі. Кілька, щоправда, взяли. Не дуже багато, ясна річ, щоб можна було підняти. Отже, усе головне — двоє дітей і чотири сумки, два рюкзаки вперед-назад і по сумці в кожну руку. Дітям дозволила взяти іграшки, які хочуть. Пам’ятаю, що син хотів взяти велику машину, але погодився на щось менше. Ще взяла жорсткий диск і комп’ютер. Все моє життя минуле було на тому жорсткому диску: професійне, сімейне, особисте, все! 

Пам’ятаю, тоді рекомендували написати імена дітей, всі можливі контактні телефони і покласти в їхні речі. Я це зробила. Ці папірці в мене досі лежать. Після перемоги віддам їх до музею. Коли я відвідала музей Варшавського повстання, я там побачила такі ж «бірочки» зразка 1944 року, у мене почалася істерика, тому що в мене такі самі папірці зберігаються.

«Книжки з історії цікаво писати і читати, але не опинятися в них»

— Пані Тетяно, якою була Ваша дорога з України до Литви? Що для Вас було найважчим?

— Ми попрощалися із сусідами. Поїхали. Їхали нашим лісом. Це теж було дуже страшно, бо ми дуже любили в лісі гуляти за будь-якої пори. Дуже красивий ліс. А тут ти їдеш по цьому лісі і розумієш, що десь там може бігти якась ДРГ, яка зараз розстріляє твою машину. Але сидіти і чекати, прийдуть чи не прийдуть, я вже просто не могла. Я розуміла, що треба бігти, треба рятувати дітей. Принаймні це, як мені здавалося, все таки дає більше шансів, ніж просто сидіти, чекати. Ми дуже довго їхали лісом, бо міст був підірваний. Потім — Вишгород: блокпости, порожнє місто. Коли в’їхали в Київ, там уже почали ставити «їжаки», а ще на в’їзді в місто почали ставити таблички «Заміновано!» І ти їдеш цією трасою, якою ти їздив кожного тижня до батьків, і все ніби таке знайоме, а тут стоять ці таблички: «Обережно, міни!»

А потім ми доїхали до вокзалу. Там був «армагедон», який у фільмах показують. Книжки з історії цікаво писати і читати, але не опинятися в них. Ми ще перед від’їздом почули, що до Варшави є евакуаційні потяги. Але коли я побачила цю чергу, то зрозуміла, що з двома дітками не вистою тут. Ми з дітьми стали в куточку, а чоловік пішов шукати якусь інформацію. Оголосили потяг в напрямку Хмельницького, але ми в нього не сіли, бо я хотіла вивезти дітей саме за кордон. У мене був такий панічний страх, що я б відчула себе у безпеці тільки за межами кордону. При цьому питання імміграції в мене абсолютно не стояло. Нині є категорія людей, яка використала війну для коригування своїх життєвих планів. Кожен робить свій вибір, приймає своє рішення та несе за нього відповідальність. Для мене питання імміграції ніколи не стояло! Закордон я бачила, я там і подорожувала, і на стажуваннях була. Для мене це було місце, де буде безпечно, де я зможу врятувати своїх дітей.

«Таню, ти їдеш у Литву»

— А чи була на думці країна, чи, може, місто, куди Ви їхали?

— Ні, я їхала просто кудись. Я стояла з дітьми, із цими сумками і побачила, підійшов якийсь потяг, написано було «Тернопіль». Я зателефонувала чоловіку: «Потяг на Тернопіль, біжи бігом». Якраз ми стояли в тунелі близько до цього потяга. Я схопила дітей, сумки, чоловік підбіг, і якраз ми встигли. Встигли навіть сісти. Поїхали. 

— Якою була ця дорога і скільки міст Ви проїхали? Хто Вам допомагав евакуюватися, розкажіть, будь ласка.

— Було страшно, бо росіяни якраз влучили в південний вихід вокзалу. Потім було так дуже зворушливо, коли на якійсь станції зупинився потяг, і місцеві передавали воду тим, хто їде далі. А ще була така нездорова тиша, всі сиділи мовчки, були всі у своїх стресах.  І тут я побачила лист від брата. Він отримав лист від своїх колег з Європи, це були координати людей, які зголосилися допомагати українським біженцям. Я його відкрила і побачила якісь імена, мейли і країни. Я дивилася на цей список і тут раптом погляд зупинився на рядку «Довіле, імейл, Литва». Оскільки я сказала, що буду слухати тільки свою інтуїцію, я подумала: «Таню, ти їдеш в Литву». Я сказала чоловікові: «Женю, я їду в Литву». А він: «Чому? Обґрунтуй». Я відповіла, що не знаю, не можу пояснити, просто так відчуваю.

Ми приїхали в Тернопіль. І тут вже допомогли колеги чоловіка. Це до питання про горизонтальні зв’язки, яке зараз багато досліджують. Це те, що «савєтському» тоталітаризму не вдалося знищити в нас і що вдалося знищити в росіян. Женя кинув клич: «Люди, сіли на потяг до Тернополя, допоможіть з ночівлею». І йому тут же надіслали координати волонтерів, які безкоштовно селили на ніч у себе вдома людей, які рухались далі на захід. Ми зателефонували. Нас навіть зустріли, бо ми ж вночі приїхали, і була комендантська година. Нагодували нас пельменями. Ми поклали дітей спати, сіли з чоловіком на кухні. Він запитав: «Ну що?» Я відповіла: «Ну що, їдемо в Литву».

— Коли Ви вирішили, що їдете до Литви, то як саме будували далі свою логістику?

— Далі електричкою ми приїхали у Львів на вокзал, а там знову «армагедон», як на Київському. Вся площа перед вокзалом заставлена наметами: Червоний Хрест, пункт обігріву для жінок з дітьми… Ми пішли дивитися, що нам робити далі. Був від Червоного Хреста автобус, але там сказали, що в них немає розкладу, автобус їде і повертається: «Ми беремо тільки жінок з дітьми, якщо вас це влаштовує, то почекаєте». Ми пішли далі. Побачили ще кілька автобусів, які просто штурмом брали люди.  Я на це подивилась і подумала: я, чотири сумки, двоє дітей, ні, мене там задавлять. Потім, слава Богу, знайшли якогось перевізника, який додумався записувати на час. Ми підійшли, купили квитки, нам сказали, коли він від’їжджає. Пішли до автобуса. Попрощалися з чоловіком. Він такий: «Боже мій, коли ми побачимось?» Я ще така ж уся досі «…ХХІ століття на дворі…»  Я відповіла: «Женю, я не вірю! Ну не може це тривати довго, ну не може! Зараз росіянам якісь умови висунуть. Ну, ні, не вірю, що це надовго» (сказала оптимістка Таня, яка вже два роки не була в Україні й не бачила чоловіка, крім як з екрана телефону й айпада).  Отже, я з дітьми, вони на диво поводилися тихо та чемно, ми мовчки собі сіли і поїхали. Ми приїхали туди, вийшли з автобуса, ну, вперед, думаю, а там — черга… Боже мій… Дивлюсь на цю чергу, почала лаштуватись, а мені кажуть: «Ви куди? Вам без черги, Ви з двома дітьми». Боже, дякую! Я радісна побігла на законних підставах без черги. На кордоні все було дуже швидко. Здали документи українським прикордонникам, швидко отримали назад, потім — польські. Поляки навіть сумку мені допомогли донести. І там вже стояли волонтери зі смаколиками. «Можна вашим дітям?» — «Так, можна!» То діти прийшли з повними пакетами цих смаколиків. Це було дуже, дуже зворушливо. Дякую полякам за те, що вони тоді так зустрічали, прямо відчувалася неймовірна емпатія з їхнього боку. Я там зв’язалася з волонтеркою. Вона сказала добратися до Перемишля, а звідти нас забрали до Литви.

 «У нас бабуся була депортована в Сибір. Ми все життя від неї чули: бійтеся, діти, росіян»

— А як Вас зустрів Вільнюс? Хто Вам допоміг налагодити побут?

— Ми приїхали до волонтерів і жили в них, мабуть, 10 днів, поки звільнилася квартира їхніх колег, які переїжджали в дім, а нам здали цю квартиру. Студія така однокімнатна. Пам’ятаю, що нас так тепло зустріли. Познайомилися. Нагодували нас, а потім кажуть: «У нас бабуся була депортована в Сибір. Ми все життя від неї чули: бійтеся, діти, росіян!» Боже, вони коли почули, що почалася війна, всі «повигрібали» шафи, речі теплі передавали на допомогу. Потім вони зголосилися, що готові допомагати, тому що розуміли, що будуть наступними. Було дуже приємно опинитися серед своїх людей, яким нічого не треба пояснювати, бо на той момент просто не було ніяких сил щось пояснювати.

— Пані Тетяно, якими були для Вас ці перші дні в безпеці? Чим саме вони були наповнені?

— Ті 10 днів, поки ми жили в них, я сиділа на телефоні. Батьки директорки нашого садочка були в Маріуполі. Вона сама з Маріуполя, але після 2014 року виїхала з дітьми, а батьки в Маріуполі залишилися, з ними не було зв’язку. Тоді я їй писала кожного дня. Слава Богу, вона в якийсь момент відповіла, що батьки вийшли на зв’язок, їм вдалося виїхати. Вони поїхали до неї в Польщу. Одна хороша історія людей, які врятувалися з Маріуполя, є. Питала про знайомих, які опинились в окупації, списувалась, з ким могла, всі вижили. З іншими розмовляла: одна подруга виїхала до Хмельницького, деякі на захід країни виїхали, на Закарпаття, а багато подруг залишилися. Хтось поїхав у Польщу, в Німеччину, кожен вибирав власну стратегію виживання, виходячи зі свого досвіду та інтуїції.

Потім я зрозуміла, що маю щось робити. Побачила оголошення від новинного каналу у вайбері: «Шукаємо людей, які вміють працювати з інформацією, поширювати новини і перекладати англійською». Я зголосилася. І от я кожного дня кілька годин так працювала. Вони дали список офіційних фейсбуків, телеграмів, твіттерів, я вишукувала там новини і перекладала їх. Вони щось погоджували, а щось ні. Коротше, це був мій скромний внесок у наш інформаційний фронт.

За допомогу в налагодженні нашого побуту в перші дні я дуже вдячна Довілі, вона пішла з нами в migration center. Нормальні люди якось приїжджають, приєднуються до груп, шукають якісь центри, а я вивезла дітей у безпечне місце і була in between, як кажуть. Тому дякую, що вона взяла за руку, пішла в міграційну службу, все там повирішувала разом з нами. Ми були одними з перших, бо ми приїхали третього березня. Ми з нею разом зробили всі документи. Потім Довіле сказала: «Ось тобі контакт людини, яка займається садочками, розмовляє російською». Я набрала, то був приємний чоловік Валерій. Він тоді запитав, де ми живемо, щоб сказати, які садочки є поряд, і завдяки йому ми записалися до садочка. Ми прийшли, нас зустріла дуже мила директорка. Я щиро вдячна всім цим неймовірним людям. 

— Зараз Ви працюєте на історичному факультеті Вільнюського університету. Будь ласка, розкажіть про пошуки роботи.

— За кілька тижнів після переїзду в нову квартиру діти пішли до садочка, я почала думати, а що далі? Думала так: я точно знаю, що тут є університети. Зайшла в інтернет, знайшла три університети, два з яких мають історичні факультети: у Вільнюсі й Каунасі. Написала їм листи, що я така-то, біженка з України від війни, з двома дітьми, маю PhD in history. Тоді вже пішла інформація про різні стипендії, програми, які започатковують університети для підтримки українських науковців-біженців. Я, натхненна такою інформацією, питала, чи немає в них якоїсь стипендії, пропозиції на будь-яку ставку, якоїсь роботи? Мені відповіли дуже швидко з цих факультетів. Запросили приїхати і запитали, чи мені потрібна якась допомога. Таке людяне було ставлення. Домовилися про зустріч у Вільнюському університеті. Прийшла, показала свої документи. Вони запропонували мені пів ставки research position, бо на більше не було грошей. Я була дуже вдячна, тоді була згодна і на третину.

— Пані Тетяно, чи відчуваєте Ви, перебуваючи у Вільнюсі, що литовці також прагнуть позбутися російських наративів у різних напрямах, насамперед у гуманітарній сфері?

— Позитивним є вже те, що принаймні «російський імперіалізм» — це словосполучення, яке почало звучати. Лорета Скурвідайте, декан історичного факультету, каже, що вона нас чудово розуміє, бо коли вони, історики, зверталися до литовського суспільства, до своїх колег та розповідали про російський імперіалізм, то їм казали, що в них травма постсовєтська. Нині литовські волонтери утворили групи в телеграмі, і вони відстежують бекграунд тих росіян, які приїздять з концертами. Активні литовці — вони бачать загрозу. Тут так само триває дискусія навколо імені Пушкіна. Була акція: одні литовці приходили на його захист, інші — навпаки. Мені кажуть, що в музеї Пушкіна робили майстер-клас для українських дітей. Невже цей факт відміняє факт російської інформаційної та гібридної війни чи те, що Пушкін був імперіалістом?  Це ж Пушкін казав, що «нужно покориться славе русского оружия». Ця цитата висить у цьому музеї?  А його вислови про «геноцид черкесів». Спочатку вони вбили всіх черкесів, а потім Пушкін написав: «оплачем тот хороший народ, который когда-то здесь жил». Теж саме вони з українцями хочуть зробити. Всіх уб’ють, а потім хтось напише: «Жили тут когда-то украинцы. Оплачем их». Для мене це перекриває і «Руслана и Людмилу», і всі інші його твори. 

«Раптом з’ясувалося, що Європа знає про Україну тільки те, що вона чула з російських каналів»

— Я знаю, що Ви ніколи не стояли осторонь популяризаторської роботи щодо історії України. Чи вдалося Вам попрацювати в цьому напрямку?

— О, так. Звичайно, research position передбачає дослідження своєї теми, але в Університеті попросили прочитати лекції з історії України, бо ж раптом з’ясувалося, що Європа знає про Україну тільки те, що вона чула з російських каналів. І саме зараз, почавши відкривати Україну, відкинувши російське бачення, вони включили в курс модулі з історії України. У них є курс для бакалаврів, називається «Сусіди Литви». Суть курсу полягає в тому, щоб познайомити студентів з історією держав-сусідів Литви. Там відповідно були Польща, Росія і Україна. До курсу додали модуль з історії України одразу навесні 22-го, а мене попросили почитати лекції. Звичайно, я погодилася. З початку нового академічного року було знайдено фінансування, і мене взяли на повну ставку. 

А ще, як на мене, вельми корисна річ — це європейська програмa Erasmus+, яка дає можливість відвідувати різні університети Європи з гостьовими лекціями. Першого разу (2023), я поїхала в Словенію в Люблянський університет і там читала лекції про історію України. А торік я їздила в Католицький університет святого серця в Мілані і вже там читала лекції з історії України. У цих лекціях я намагалася розвінчувати міфи, говорити те, що ми тепер усі разом називаємо деколонізацією та деімперіалізацією. Намагалася допомогти розвіювати російські наративи та пояснювала, навіщо це робити. Прагнула показувати історію України без російської ретрансляції, показувати наші больові точки, включно зі злочином Голодомору. Я презентувала Україну як вільну європейську державу, яку імперія закатувала в каток і, власне,  намагається продовжувати це робити.

І, звичайно, я багато розповідаю про Голодомор у самому Вільнюсі. Литовські ЗМІ неодноразово запрошували мене розказати про війну, її витоки, російський імперіалізм, Україну, наше минуле та Голодомор. У мене був виступ у Сеймі Литовської Республіки з нагоди вшанування Днів скорботи та надії, окупації та геноциду та інші виступи. Після однієї доповіді про Голодомор до мене підійшла полька і сказала, що лише тепер вона зрозуміла, чим був Голодомор, як його було організовано, і наскільки травматичним, виявляється, він був для українців.

— Якщо говоримо про популяризацію історії України, то не можу не запитати Вас про чудовий проєкт «Історія з м’ясом», який Ви вели разом з Данилом Яневським. Будь ласка, розкажіть трохи про цю ініціативу.

— Це було дуже цікаво. У проєкт я потрапила завдяки програмі «Фулбрайт». У 2016 році, оскільки я була в їхніх контактах, вони запросили мене взяти участь в оцінюванні потенційних стипендіатів на програму. Саме після цього заходу Данило Яневський, який теж був присутній, запросив мене у програму «Історія з м’ясом» [3]. Я із задоволенням погодилася, бо бачила, що є запит на історичне знання, а в інтернеті можна було знайти всяке: від альтернативної історії до відвертих фейків. Ідея була в тому, щоб запрошувати фахівців високого рівня та в доступній формі розкривати один з аспектів української історії. Окрім цього, у нас була можливість знайомити широкий загал з українськими істориками та інтелектуалами.

Остання передача, яка вийшла в ефір, була про плакати. Ми її робили з Олександром Маєвським, який займається плакатами Другої світової війни. На цю тему в нього вийшла книжка. Він досліджує плакат як інструмент пропаганди, як цей вид мистецтва допомагав донести певний меседж. 

І ось наприкінці лютого 2022 року ми мали записувати передачу про лінгвоцид, про те, що робили з українською мовою, як її ґвалтували, з філологинею Ларисою Масенко, але на жаль, я не встигла цього зробити.

— Коли я була у Вільнюсі восени 2022 року, то потрапила на виставку, присвячену Україні, і вже потім я дізналася, що Ви також доклалися до її створення. Що це був за проєкт і яку мав мету?

— Так, у квітні-травні 2022 року я залюбки долучилася до хорошого проєкту «Розшукуючи контури української історії: голосніше». До мене звернувся Олег Сураєв, він литовець, але його мама з Києва. Була ідея зробити проєкт у межах деколонізації України і розвінчування міфів. Вони запропонували влаштувати виставку про Україну і віднайти точки дотику української і литовської історії. У нас є спільний період Великого князівства Литовського, це велика точка дотику, і пізніше ми дещо спільне мали. Моїм завданням було пошукати сюжети та написати історичний таймлайн, а ще я робила хронологію ключових моментів спільної історії. Тобто за мною була історична частина, а вони звернулися до кількох митців і ще додали цікаві мистецькі об’єкти. Скажімо, один об’єкт — це поле соняшників, яке було пошкоджене бомбами. Мені здається, що вийшло добре поєднання історії та мистецтва. Виставка відбулася у Вільнюсі в Музеї Палацу Радзивіллів.

«Усна історія Голодомору як джерельний масив насамперед засвідчує факт геноциду як умисного вбивства»

— Пані Тетяно, ми кілька разів підходили до теми Вашої докторської дисертації. Чи можете Ви розповісти про свою монографію «Усна історія у джерельній базі студій Голодомору: історія формування та інформаційний потенціал корпусу свідчень» [4]? 

— Моє занурення в проблематику розпочалось після закінчення університету. Хоча вперше я почула про Голодомор від шкільної вчительки української мови і літератури Алли Олександрівни Сакун, яка оповідала, зокрема, про свій родинний досвід. Я тоді заледве розуміла, про що вона каже, думалось: як таке могло бути??? Це було десь у шостому класі. Потім, попри кандидатське дисертаційне дослідження про Празький архів, усноісторичні проєкти вперто вели мене до проблематики Голодомору. І якраз під час декрету, розуміючи, що я більше не витримую сидіння з дітьми, я подала документи в докторантуру, за рік до війни. Матеріалу з різних проєктів у мене вже було накопичено багато. Первісне формулювання теми дослідження було трохи відмінним від кінцевої назви. Я хотіла подивитися на Голодомор крізь призму усної історії. Водночас виринули і дотичні студії: травматичної пам´яті, совєтського тоталітаризму, архівознавства. Я була вражена, як Кремль наполегливо працював на інформаційному фронті, послідовно випалюючи свідчення про голод з архівів (існує навіть термін «архівоцид»), умисно знищуючи архівні справи тих років! Це стосувалося і урядового архіву, і чекістського; партійний та міліційний було знищено трохи пізніше. У контексті Голодомору важливо розуміти, про що мовчать і про що говорять архіви. Як чекісти нищили оригінали щоденників і віршів зі згадками про Голод. Як переплелася війна Кремля того часу і теперішня — коли під час нещодавньої окупації росіянами Іванківського району Київщини було знищено краєзнавчий музей із щоденником учителя Оксентія Мусієнка, який, на щастя, історики буквально за рік до війни встигли оцифрувати. Як за межами Кубані існує лише один пам´ятник голоду — на тлі тодішнього проштовхування наративу про общесоюзный голод. Як політики пам´яті України і Росії пішли абсолютно різними шляхами, розвертаючи нас обличчями до самих себе, а росіян — до тієї безодні, про яку пише історикиня Л. Якубова, і фактично до теперішньої геноцидної війни. Як виник наратив про нацистських колаборантів стосовно свідків голоду. Як вони мужньо намагалися здолати тоталітарну машину брехні після Другої світової війни, волаючи про загрозу, яку становить СРСР,      імперіалізм і людиножерницький комунізм. Їх не почули, і частина Європи була окупована. Як ми зараз волаємо про ту ж саму загрозу від російського імперіалізму, а хтось каже: домовляйтесь. Як пам´ять про голод виринала в несподіваних місцях під час різноманітних усноісторичних проєктів, адже очевидцям боліло пережите взимку–навесні 1933 року, а поділитися було ні з ким. Як розривалися міжпоколіннєві зв´язки через страх, що став складовою нашої ідентичності. Як Голодомор нищив українську ідентичність. Як за найменшої нагоди українці кидалися записувати свідчення про голод, намагатися обрахувати кількість померлих у власному селі, ставити пам´ятники. Спершу за часів нацистської окупації, потім — після фактичного визнання українською компартією факту голоду у 1987 році. Як намагалися очевидці оцінити Голодомор. Як його бачили іноземці та самі українці в розпал голоду. Які влучні оцінки вони давали побаченому. Як побачене і/або прожите ламало людей, перетворюючи на ті самі гвинтики. Яким є той накопичений понад стотисячний, за моїми обрахунками, масив спогадів і свідчень про голод, який розбиває тезу про те, що В. Ющенко ледь не придумав і ледь не насильно імплементував у нашу колективну пам´ять нібито штучну пам´ять про Голодомор. Усна історія Голодомору як джерельний масив, насамперед, засвідчує факт геноциду як умисного убивства: адже Голодомор виник через конфіскацію продовольчих (не лише зернових, як у Росії) запасів з одночасним обмеженням мобільності та інформаційною війною проти голоду, розгорнутою ще у 1932 році. Голодомор — це також про травму, яку пережили очевидці. Це про злочинну суть совєтського тоталітаризму, який спромігся спроєктувати такий диявольський механізм убивства мільйонів, не витрачаючи куль. Демографи кажуть, що це єдиний голод в історії, коли за такий маленький проміжок часу (близько пів року) від голоду померла найбільша кількість людей. 

«Я відчуваю, наскільки важливо писати статті для західної аудиторії, щоб доносити нашу точку зору»

— Акції на підтримку України ще відбуваються у Вільнюсі чи вже стихли? 

— Все ще тривають. Один з ініціаторів Аркадіус Вінокурас, він режисер і драматург, тобто людина розумової праці, яка працює зі словом та сенсами. Він від самого початку війни подає заявки на проведення акцій на підтримку України, які проходять щопонеділка. Організатори запрошують різних людей. Одного разу він і мене запрошував виступити. Тоді пан Аркадіус мені сказав, що вони будуть збиратися та стояти до самої перемоги. Ця акція відбувається щопонеділка. Тож щотижня на Кафедральній площі, біля пам’ятника Залізному Вовку та підніжжя Вежі Гедимінаса встановлюють екрани та українські прапори. Обов’язково лунає гімн України і десь пів години виступають запрошені гості. Організатори просять приходити людей з прапорами, підтримувати, фотографії роблять, поширюють у соціальних мережах. У такий спосіб також шукають активних литовців. Коли була акція проти Пушкіна як символа імперіалізму, один литовець дуже гарно відповів на болюче запитання «Ви литовець, чи вам особисто заважає Пушкін?»: «Я, — каже,  — не хочу, щоб у Литві було так, як в Україні». Тут усе дуже просто!

— Чи багато людей приходить на ці акції?

— Коли роковини початку війни були, то дуже багато людей зібралося. Я теж тоді все залишила, всі заняття в дітей відмінила, і ми ходили з дітьми. Тоді крізь все Старе Місто несли довгі прапори — литовські й українські. Потім прийшли до Кафедральної площі, там була велика акція, вся площа була заповнена людьми, було дуже багато людей. То не так, що приходять дві-три людини — ні, українці приходять і стоять з прапорами. 

— Я розумію, що довгострокове планування тепер для українців є недосяжною опцією, проте все ж запитаю про Ваші наукові плани?

— Із планами в мене теж все дуже складно. У мене контракт на два роки з Вільнюським університетом, на 2024-й і 2025 рік, а що далі, я не знаю. Я би хотіла переробити свою книжку для англомовного читача, але наразі треба завершити все з процедурою захисту, а тоді думати в цьому напрямі. Ще є ідея написати книгу про російський імперіалізм в Україні. Я маю дуже багато матеріалу, який не змогла включити у свою монографію. Тобто ідеї є, але оскільки я не лише науковець, а ще й мама двох дітей, то буде важко поїхати на якусь програму, бо доведеться їх везти в інше середовище. Мені сказали два спеціалісти, логопед доньки і вчитель малювання сина, не змовляючись сказали, що тільки за пів року змогли вивести дітей з того стану, в якому вони перебували після приїзду. Безумовно, це все не минає просто так. Тому наразі я дуже вдячна, що я маю це місце роботи.

До речі, торік до мене звернулася колега з факультету Мінґайле Юркуте, щоб зробити одне число журналу «Genocidas ir resistenciija» («Геноцид та опір»), присвячений історії України ХХ століття. Він уже вийшов. Дуже добре, що вони знайшли кошти та зробили його і англійською, і литовською. Тепер зі студентами можна його використовувати. Ми намагалися включити в нього наші найбільші больові теми ХХ століття. 

Я відчуваю, наскільки важливо писати статті для західної аудиторії, щоб доносити нашу точку зору. Знову ж таки, повторюся, саме тому мені хочеться зробити свою книгу доступною до західної аудиторії, бо в Україні вже розуміють небезпеку російського шовінізму, імперіалізму,

мілітаризму, а на заході — ні. Хочу зробити так, як це зробила українська історикиня Лариса Якубова в книжці «Звір з безодні». Я коли читала, то  плакала. То була одна з небагатьох книжок, над якими я плакала. Бо це страшно, що можна зробити з людьми. В теорії ми знаємо, що були нацисти, був Голокост, були газові камери, ми знаємо вже про Голодомор, ми знаємо про ГУЛАГ, але це ніби щось таке абстрактне, наше історичне, професійне. Ми попрацювали, щось написали, вимкнули світло і пішли забирати дітей із садочків. А справжнє розуміння прийшло у 2022 році. І що робити із цими людьми, які налаштовані вбивати, в чиїх очах ми вже настільки розлюднені, що вбивати нас не є проблемою? Я не маю чітких планів, я не знаю, що буду робити зі своїм життям, я вирішила, що я живу тут і зараз.

Розмовляла Олена Кондратюк. (Підготовлено в рамках стипендіальної програми Центру «Діалог» імені Юліуша Мєрошевського)

У публікації використано світлини з приватного архіву Тетяни Боряк.