Минулого місяця, після тижня у розбурханому травневим теплом Львові, перетнувши українсько-польський кордон з томиком перевиданих «Трубадурів імперії» Еви Томпсон, а потім, проїхавши через всю Польщу за день, я нарешті потрапила в Ґданськ, де була майже двадцять років тому. Тоді — худа і налякана кожною тінню дитина покоління, чий початок першого класу і розпад СРСР стався з різницею у два тижні. Того напівголодного в усіх сенсах покоління, яке чіпко втрималося на даху поїзда транзитних дев’яностих, з першими купленими джинсами у 23 і з доступом до інтернету по тридцять хвилин у прокурених комп’ютерних підвалах.
Знищений до каменя Ґданськ (найбільше — радянськими військами), і збудоване на його кістках нове гутаперчеве місто, не надто схоже на попереднє, хоч і назване тим самим ім’ям, відзивалися до мене вітром, низькими температурами, німецько-балтійською лінією домів на тривожному небі і пісками кольору слонової кістки. Я була уже трохи більше примирена з собою, ніж двадцять років тому, але цього разу — набагато спрагліша власного місця, яке уже ніхто не міг би забрати. Така собі підсвідома потреба поширення власної культури і національної історії у світі — через перенесення смислів, досвідів і рукописів, які горять, у безпечніші світи, у момент, коли твою власну країну і культуру бомблять щогодини.
Після вітряного вечора у старому місті і музеї Солідарності я, звичайно ж, вирушила в Тримісто, щоби потрапити до єдиного в Польщі музею еміґрації, відкритого в Ґдині майже десь років тому. Саме з цього порту вирушали тисячі людей у невідомий західний світ, в заокеанські подорожі, щоби більше ніколи не повернутися. Досвід еміґрації через цей морський порт сформував Ґдиню, трансформував її ідентичність й інфраструктуру.
Музей захопив мою увагу на цілий день. Про роль еміґрантів з наших земель як справжніх транснаціональних глобальних агентів, зокрема у формуванні українського і польського національного проектів, ще напишуть немало, і, сподіваюся, також і українською. Музей в Ґдині показує історію польської еміґрації у дуже детальний, цікавий спосіб — через перетин джерел з усної історії, етнографії, кінематографу й архівів, з акцентом саме на індивідуальному вимірі й людському досвіді. Крім історичних наративів він представляє також і голоси сучасні, як-то, наприклад, наратив Аґнешки Голланд, яка рефлексує над досвідом життя у двох мовах, польській і французькій, і розмірковує, чи встигла би вона створити більше без такого роздвоєння свідомості й мови. А також письменниці Мануели Ґретковської, інженера Богдана Оппенгайма та багатьох інших: про те, чи життя — це зміна чи сталість, і що відкриває міґрація в людині, а що — відбирає назавжди, і як ми, люди, схильні про це думати.
У цьому музеї, мені здається, було все, що повинно бути в музеї про еміґрацію. Тут не вистачало хіба одного, найважливішого саме для мене: суб’єктного досвіду українців.
У детальній, струнко вибудуваній через біографічні історії, етнографію і документалістику історії двохсотлітньої польської еміґрації, захований, як голка в яйці, український слід. Скільки українців, які залишали домівки з Галичини наприкінці 1800-х були записані поляками тільки тому, що прибували з польської частини Австро-Угорської імперіїі? Скільки вимушених виселень, включаючи одне з наймасовіших — акцію Вісла, було здійснено на українських землях? І чи не варто було би представити також й історію цих циклічних кіл, враховуючи, що українців виселили саме на Помор’я, де до 1939 року жили мільйони німців — 97% відсотків всього населення? Так, фокус музею — саме польська еміграція, але історія українців і поляків і їхніх еміґрацій, переселень, подекуди надто тісно сплетені, щоби можна було згадувати про українців лише пунктиром, окремими рядками, на маргінесах, ще й нерідко у досить сумнівний спосіб, як-от про Анастасію Лісовську, Роксолану, яка народилася на фронтирах «східного пограниччя Першої Речі Посполитої», на «рубіжах України, Поділля і Волині», і прислужилася на «користь Польщі». Або в описі Камʼянця-Подільського як міста, розташованого «на кресах східних», де жили «поляки, русини і вірмени», без згадки про те, що сьогодні це українське місто. Галичина змальована виключно як осердя найгіршої нендзи, голоду, занепаду і відсталості, на фоні експозиції стіни з картоплі.
В одному з недавніх інтерв’ю, записаних у грудні 2023 року для Сulture.pl, Кароліна Грабович-Матіяс, директорка музею, сказала, що з приїздом нової хвилі українців до музейної експозиції додано наратив про українську дівчинку, яка виїхала після війни і яка розпочинає нове життя у Польщі. На її думку, ця історія дозволяє поговорити про виклики і емоції, пов’язані з таким переїздом. Читаючи це, я не можу позбутися питання, чому саме на цей простий і вічний наратив про дитинство, а не вулканічна агентність, з якою боряться сьогодні українці вісімсот днів поспіль і суперскладна інтерсекція українських досвідів, ролей, ідентичностей, притягує увагу польських колег? Скільки політики в цьому навмисно деполітизованому наративі про дівчинку як єдиної в музеї репрезентантки мільйонного українського вимушеного переселення після лютого 2022 року?
Не знаю, чи є кращий спосіб підтримати того, хто перебуває під ударом, ніж стати поруч нього, обличчям до ворога, — також і у дискурсі, — і допомогти творити нові смисли, продовжуючи плести тонку нитку творчості, через яку ми відрізняємо життя від його імітації. Нічого не хочеться сильніше у часи прямого геноциду твого народу, ніж однозначного привселюдного визнання окремості і сполученості твоєї культури і досвіду з іншими досвідами, і, таким чином, її моментального символічного посилення.
Саме тому, мені здається, що ті, хто сьогодні творить нові школи, нетворки, журнали, переклади українських текстів, освітні програми, конференції, проекти, фонди, наукові центри, — і всередині країни, і за її межами — роблять для нас величезну справу: вони розширюють українське символічне поле, множать його смисли у геометричній прогресії і покращують калібрування української історії у світі, чи принаймні у тій його частині, де людина і її свобода вибору має цінність.
Всі ці нові ініціативи контакту зі світом потрібні також і нам самим: ті, хто мають досвід трьох українських революцій після 1991-го і десятків менших «майданчиків» і хто є свідками шаленого розвитку української культури, політичної свідомості і самоусвідомлення, в межах лише двох десятиліть, з допомогою мистецьких і творчих контактних взаємодій, можуть сформулювати і переосмислити цей досвід передусім для себе самих, перетворивши його у слова. І, таким чином, відкрити назовні експлозивну магму українського життя і смислів тим, хто тільки й чув про неї як про територію футболу і корупції.
Навіть у червні 2024 року Україна залишається найбільшою terra incognita Європи, і дуже часто ті мільйони способів проламування темряви, які стаються сьогодні щодня в Україні, залишаються невидимими навіть друзям в європейських аудиторіях, не кажучи вже про тих, хто друзями нам не є. Образ України у світі досі твориться з уривків з новинних стічок про бомби на лікарні, інформаційних колонок на праворадикальних маргінальних сайтах, флеру радянськості, фотографій з випадкового кінематографу, де українці зображені переважно дивними і катастрофічно ірраціональними.
Уся ця неконсистентність, невідповідність пережитого внутрішнього досвіду знанням про тебе у зовнішніх аудиторій, чиї президенти просто тут і тепер обговорюють участь власних військ у війні в Україні, ранить додатково і створює відчуття нового поля битви, яку наодинці ніколи не виграти. Але завжди можна виграти разом з іншими — тими, хто у нас повірить. Інколи авансом, інколи — із надолуженням часу, втраченим на спростування власних стереотипів.
Від’їжджаючи завтра до Закарпаття, де відбудеться інавгураційна конференція про деколонізацію України, я гортаю «Трубадурів імперії», одну з важливих праць про російський імперіалізм, і думаю, що у нас як у суспільства з довгим часовим розривом між двома актами проголошення незалежності може, і напевно повинно бути кілька деколоніальних проектів. Різних за масштабами, але подібних за суттю.
