Ефемерність майбутнього: вплив Першої світової війни на будні українців

Заборона продажу алкоголю

Першу реакцію серед обивателів викликала заборона продажу алкоголю. Преса почала наповнюватися різноманітними повідомленнями з регіонів про позитивні наслідки такого рішення і зверненнями від громад про необхідність обмежень і після завершення війни. Спостерігалося «помітне оновлення» провінційного життя, «поява культурних запитів» [1]. Повідомлялося про зменшення «захворювань, крадіжок і бійок», а також можливість накопичити кошти, які раніше витрачалися на алкоголь.

Поліція підтверджувала таку тенденцію. «Суттєво зменшилася кількість вбивств, грабежів та проявів усякого роду хуліганства. Зважаючи на те, що ці злочини, здебільшого скоюються “під градусами”, можна сміливо сказати, що закриття винних крамниць тут зіграло важливу роль» – йшлося у пресі Катеринославської губернії [2]. У Луганську, за перший місяць запровадження обмеження на торгівлю спиртним, кількість крадіжок зменшилася вдвічі, «поножовщини» взагалі не фіксувалося. Мешканці околиць раділи, що можуть спокійно повертатися вечорами додому. Вночі життя у місті завмирало, панувала абсолютна тиша. Натомість в ощадних касах з’являлися нові вкладники, переважно робітники [3]. У Харківській губернії на зборах громад різних населених пунктів приймалися постанови про необхідність збереження заборони на продаж спиртних напоїв на увесь період війни, що власне й відбулося [4]. У містечку Сміла Київської губернії (сучасна Черкащина) після закриття 4-х винних магазинів та 3-х трактирів селяни жартували, що «тепер у нас у Смілі немає п’яниць, бо 4 монопольки закрили, та тілько жаль одну на насіння зоставили, але без того не можна, бо ще б п’яниці “забастовку” вчинили» [5]. У Маріуполі міська дума висловилася за категоричну заборону будь-якого продажу спиртного, за винятком виноградних вин у запакованій тарі [6].

На початку 1915 р. позитивні наслідки від заборони продажу спиртних напоїв стали настільки приголомшливими, що земства почали детально вивчати це питання, проводити опитування серед населення, збирати й розповсюджувати статистичні дані щодо зміни рівня злочинності, кількості пожеж, тощо. У Катеринославській губернії з цією метою було анкетовано майже 2 тис. осіб сільського населення. Найбільше відповідей надійшло від простих людей, про що свідчив «незвичний до пера почерк», дещо менше – від учительства, духовенства та представників волосних правлінь. У деяких відповідях розгорнутого характеру зустрічаються висловлювання не лише про алкоголь, а загальне сприйняття дійсності воєнного часу. Наприклад, у рядках селянина Маріупольського повіту «хуліганів взяла війна» відображається своєрідне бачення того, що певна категорія людей заслуговувала бути мобілізованими, а також демонструється відсутність героїзованого ставлення до військової служби [7]. Водночас люди почали помічати зменшення насилля у суспільстві (на родинному і побутовому рівнях), яке співпало з початком конфлікту, однак стало наслідком заборони продажу спиртних напоїв. Здавалося б в умовах війни, коли погіршення економічної ситуації негативно вплинуло на добробут абсолютної більшості населення і мало спричинити ріст злочинності, спостерігалися зворотні процеси. Інша справа, що вже тоді газети полюбляли смакувати подробиці різних злочинів, особливо вбивств. Вивільнені кошти та час, які раніше витрачалися на алкоголь, стали додатковим ресурсом боротьби з дорожнечею чи неврожаєм, засобом для пошуку заробітку. «Якщо тверезість збережеться й після війни, то через 5–10 років нашого села і нашого мужичка та чорнороба неможливо буде і впізнати» – оптимістично писав селянин із Бахмутського повіту.

Із середини 1915 р. мотивовані доповіді щодо необхідності припинення торгівлі міцними напоями після завершення війни розроблялися губернськими земствами Правобережної України [8]. Водночас сільські громади справедливо побоювалися можливого зростання податкового навантаження на місцях, адже казна втрачала важливу статтю доходу. За деякими даними у 1913 р. надходження від продажу спиртного формували 28% всього бюджету [9]. Тому перший, затверджений під час війни, бюджет Російської імперії на 1915 р. іронічно було названо «тверезим». За рахунок обмеження торгівлі спиртними напоями казна втрачала близько 650 млн руб. Підвищення існуючих податків дозволяло компенсувати 540 млн руб. Решта покривалася зростанням митних зборів, поземельними податками, на пиво, тютюн, електрику й газ [10].

Згадані земські анкети зафіксували реалістично-негативне ставлення селян до війни, її впливу на господарство:

– «робочі руки відірвані на війну», «складно сказати щодо покращення, війна наклала на все свій відбиток» (с. Царекостянтинівка, Олександрівський повіт);

– «можна припустити, що закриття торгівлі горілкою відбилося у народі в кращий бік, якби не сталася при цьому війна, а з нею і всі негаразди, а саме: позбавлення [мобілізація] кращих робітників, дорожнеча всіх продуктів і т. д.» (Государєво-Байрацька копальня, Бахмутський повіт);

– «слідом за закриттям виноторгівлі відкрилася війна. Дуже багато господарств залишилось взагалі без робітників. У багатьох родинах залишилися лише старі, які нездатні працювати» (с. Карлівка, Бахмутський повіт) [11].

Отримані відповіді дозволили зробити висновок про більш відчутний вплив війни на добробут і купівельну спроможність промислових робітників. Натомість селяни, будучи залежними від натурального господарства, на побутовому рівні наприкінці 1914 – на початку 1915 рр. більше відчували наслідки неврожаю, ніж інфляції чи скорочення зовнішніх ринків. Описана картина стосувалася всіх українських губерній, а не лише Катеринославської.

«Вакуум» розваг

Унаслідок зміцнення тверезості суспільства постала інша проблема – відсутність цікавого дозвілля для певних категорій населення, адже з’явився «вакуум» розваг, який раніше заповнювався спиртним. У провінції наступили «сірі, одноманітні будні» і позитив від обмеження продажу алкоголю міг зійти нанівець. «Село протверезили, але на заміну поки йому не дали нічого, що могло б осмислити його дозвілля, що усунуло б умови для повернення до пияцтва… Загляньте зараз у село… Що там роблять?.. Де-не-де грають в карти, а багато хто – нудиться, не знаючи, що з собою робити…» – писала у грудні 1914 р. харківська преса. Красномовно про особливості використання вільного часу свідчили жителі тутешньої губернії та сусідніх Катеринославської й Полтавської:

– «Спимо багато. Бувало раніше неділя швидко проходила. Збиралися біля “монопольки”. Пили. Тепер немає що робити» (Ізюмський повіт);

– «Хлопці грають в карти», сусід програв заробіток із поясненням «а куди я подіну гроші?», «і то правда – нікуди» (Сумський повіт);

– «У селі грають в карти. Нічого робити. Пияцтва немає» (Зміївський повіт);

– «Шиємо чоботи для москалів» (Зіньківський повіт);

– «Шкода. Діла немає. Що робити? Не знаємо» (Катеринославський повіт);

– «Хлопці в орлянку грають, в карти. Старі сміються» (Олександрівський повіт).

У різних місцях висловлювалися пропозиції щодо необхідності влаштування театру, організації перегляду фільмів, відкриття бібліотек та народних будинків. «Без горілки народ хоче книг» і «валом валив» на різні культурно-просвітницькі заходи, лекції, кінодемонстрації – писав маріупольський кореспондент [12].

Подібним чином відповідали селяни Катеринославської губернії. «Поки що нудьга по вину відволікається і заповнюється в житті винятково воєнними подіями» – зауважував житель с. Аненське Слов’яносербського повіту. Аналогічно висловлювалися й у с. Нова Карань Маріупольського повіту: «поки нудьгувати немає коли: війна тримає всіх у напруженому стані. Але що буде після війни, сказати не важко: занудьгують» [13]. Однак проблема відсутності цікавого дозвілля, особливо для селянства та робітництва, актуалізувалася значно раніше. Незважаючи на зростання популярності різноманітних культурно-просвітницьких заходів, її негативним проявом стало збільшення споживання сурогату алкоголю та захоплення азартними іграми, насамперед картярськими. Це явище виразніше проявлялося у промислових поселеннях, де вільний час не можна було приділити господарству, як у селах.

На завершальному етапі війни, під впливом наростаючих продовольчих проблем, дефіциту палива та загальної депресивної обстановки, у великих містах запроваджувалися різноманітні обмеження. Зокрема в Одесі з середини жовтня 1916 р. заборонили влаштування танців у публічних місцях. Санкція за порушення передбачала штраф у розмірі 3 тис. руб. або ув’язнення на термін до 3 місяців.

Тоді про низьку злочинність мова вже не йшла. 28 грудня 1916 р., у Харкові було здійснено найбільше в історії Російської імперії пограбування банку. Загальна вартість вкраденого (головно процентні папери, а також дорогоцінності та готівка) становила колосальні 2,65 млн руб. Однак вже через кілька днів справу було розкрито відомим криміналістом А. Кошком [14]. Подекуди злочинці не гребували ніякими методами. На початку лютого 1917 р. на околицях Києва шахраї налагодили схему вилучення ковдр та постільних речей під виглядом законної реквізиції для потреб фронту, яка дійсно проводилася, зокрема в Чернігові [15]. То була вкрай холодна зима, населення рятувалося як могло. У багатьох великих містах справа дійшла до самовільної вирубки насаджень на тротуарах і в парках.

Підлітковий максималізм

Війна надзвичайно цікавила підростаюче покоління, розбурхуючи уяву. Учнівська та студентська молодь була глибоко пройнята романтичним сприйняттям подій на фронті. Участь у війні розцінювалася як шанс проявити мужність і здобути славу [16]. Із початком мобілізації та бойових дій на вокзали найбільших міст почали надходити заяви від місцевого населення й телеграми від іногородніх про численні втечі неповнолітніх. В Одесі жандармська залізнична поліція періодично затримувала невеликі групи (від 2-х до 5-ти осіб) 12–14-річних хлопців під час спроб «поїхати на війну». Доля кількох 15–16-річних підлітків-утікачів залишилася нез’ясованою [17]. Деяких упійманих неодноразово повертали додому. Наприклад, незважаючи на затримання у містечку Проскурів Подільської губернії (сучасний Хмельницький) трьох хлопців (двоє приїхали із Одеси, один був місцевим), їм вдалося все-таки доїхати до Галичини. Звідти їх знову повернули додому [18]. Газети повідомляли навіть про втечу двох хлопців 10-ти та 11-ти років, які попередньо викрали у батьків карту бойових дій на східному театрі війни. Тоді ж писалося про зникнення дівчини 13-ти років [19]. Часто діти відкрито заявляли або писали у прощальних записках про наміри піти на війну, щоб вбити «хоч одного німця» [20].

Подібні втечі і раптові зникнення відбувалися по всій Російській імперії, поступово індивідуальні випадки змінилися груповими. Цьому сприяли численні публікації газет про геройські подвиги юнаків, адже частина з них потрапляла на фронт, залишалася служити у війську, а дехто навіть отримував бойові нагороди. Зокрема учня 4 класу Житомирської гімназії Миколу Орлова (орієнтовний вік – 16 років) було нагороджено орденом святого Георгія 4-го ступеня за мужність у бою. Коли його розвідувальна рота потрапила під перехресний обстріл під Львовом він зголосився повернутися на позиції свого полку за підкріпленням [21]. Найбільше тікали на війну гімназисти, діти кадрових військових, чиновників, купців, інтелігенції, міщан [22].

Під впливом численних неконтрольованих втеч Міністерство народної освіти було змушене частково врегулювати цей процес циркуляром від 7 жовтня 1914 р., дозволивши учням старших класів середніх навчальних закладів вступати до армії добровольцями за наявності дозволу батьків [23]. Незабаром подібне право отримали і студенти, які мали відстрочку від військової служби. Проте у 1915–1916 рр. газети продовжували періодично повідомляти про затримання неповнолітніх на ключових залізничних вузлах наближених до фронту, в Україні, насамперед, у Києві та Жмеринці.

Описуючи масові втечі юнацтва на війну, публіцист Василь Брусянін писав: «у наших родинах війна викликала своєрідну боротьбу між батьками і дітьми: діти потягнулися на війну, а батькам довелося піти назустріч цьому новому руху» [24].

Суїциди і війна

Одним із наслідків таких вчинків стало зменшення кількості самогубств серед неповнолітніх. На початку ХХ ст. це явище набуло загрозливого характеру у Російській імперії, особливо у великих містах. Наприклад, буквально за кілька тижнів до початку війни в одному з сіл Радомишльського повіту Київської губернії застрелився випускник Житомирської гімназії Олег Соловйов, який готувався до вступу в Київський університет. Газети написали, що юнак часто розмірковував про сенс життя, про неможливість щастя на землі і висловлював суїцидальні думки серед свого оточення. У 1913 р., відомий своїми українофобськими поглядами, професор Київського університету Іван Сікорський, батько пізніше всесвітньовідомого авіаконструктора Ігоря Сікорського, навіть опублікував книгу, присвячену боротьбі з самогубствами у юному віці за допомогою психологічних методів. Він визнавав, що «завдяки незвичайній частоті, самовбивство спустилося зі своєї страхітливої висоти, стало звичайним повсякденним явищем життя, перетворилося у чергову рубрику газетних хронік, як звичайнісінька вулична подія» [25]. Тоді ж на ІХ Пироговському з’їзді лікарів було створено окрему комісію для вивчення самовбивств і розробки методів боротьби з ними. Цим питанням займалися не лише лікарі, а й педагоги, юристи, громадські діячі [26].

Після початку війни частина юнаків, які мали психологічні проблеми у сприйнятті реальності, розцінювали втечу на фронт зокрема й як спосіб отримати відповідь на питання, які хвилювали вже згаданого гімназиста О. Соловйова. Водночас, це не вплинуло на тих, хто зважився на суїцид у результаті певних трагічних життєвих подій. Так було із Констянтином Штейфоном у червні 1915 р., який покінчив із життям після смерті батька, відомого харківського діяча Миколи Штейфона. Часто фіксувалися випадки самогубства через негаразди в особистому та сімейному житті.

Щоправда, самогубства були притаманні не лише підліткам. На той час, наприклад, у Санкт-Петербурзі фіксувалося в середньому понад 100 випадків суїциду на місяць. В українських губерніях найбільшою була статистика в Києві, Харкові та Одесі. Харківська газета «Утро» підкреслювала, що самогубства стали типовою ознакою капіталістичних держав, а у Російській імперії побутові економічні мотиви додатково поєднувалися зі своєрідністю правової ситуації. У підсумку більшість жертв належала до незаможних груп населення. «Майже кожен раз, коли ми читаємо про випадки самовбивства і їх спроб, у думках неминуче постає питання, а чи нормальні ті соціально-політичні умови, які роблять можливими ці явища» – риторично запитував кореспондент П. Трипольський [27]. Дійсно, приводом до зведення рахунків із життям могли стати навіть здавалося б незначні чинники, однак мова про накопичення проблем в умовах війни. Зокрема, на початку 1917 р. в Одесі, «у зв’язку із безперервним стоянням у чергах, не будучи у змозі цього витримати», застрелилася дружина місцевого комерсанта [28].

Утім, теза про зменшення кількості самогубств у період війни підтверджується статистикою. У 1925 р. газета «Культура і побут», додаток до урядових «Вістей ВУЦВК», представила дані по Харкову за 1911–1924 рр. Автор публікації І. Коваленко простежив відповідну динаміку за допомогою щорічних відсоткових порівнянь. За відправну точку взято показник у 100% за 1911 р. Відповідно у 1912 р. відбулося 91% самогубств, у 1913 р. – 85,3%, 1914 р. – 79,7%, 1915 р. – 35,5%, 1916 р. – 32,8%, 1917 р. – 40%, 1918 р. – 37,8%. Тут враховано також невдалі спроби. В абсолютних цифрах варто говорити про понад 1 тис. випадків у 1911–1913 рр. і зниження їх кількості у воєнний час до ≈360–450. «До війни щорічна кількість самогубств була майже однакова, за незначними коливанням; з часу імперіалістичної війни кількість самогубств починає падати, це зменшення продовжується і в часи революції» – справедливо підмічав автор. За його твердженням, серед тих, хто зважився на такий трагічний крок значну частину становила молодь 16–25-ти років. Поширеними причинами суїциду були матеріальні фактори, сімейні розлади, негаразди в особистому житті, незадоволення життям [29]. Допускаємо, що ця статистика може бути неточною через проблеми з реєстрацією спроб вчинення самогубства, однак загальна від’ємна тенденція беззаперечна.

Утім уже з середини 1915 р. на перший план вийшли масштабні проблеми іншого порядку. Дефіцит товарів першої необхідності, карткова система їх розподілу, постійні черги, абсолютна неможливість врятуватися від холоду та голоду у зимні періоди 1915/16 й особливо 1916/17 рр., проявили увесь трагізм війни навіть для тих, хто проживав далеко в тилу і ніколи не бачив її на власні очі. Тому не дивно, що населення імперії, і українське зокрема, наприкінці лютого 1917 р. переймалося не ефемерною долею «чужої імперії», а власним виживанням.

Ця публікація є адаптованою версією частини колективної монографії: Милько В. Метаморфози повсякдення: пристосування до реалій війни // Людина на війні: український соціум через призму Першої та Другої світових воєн: Історичні нариси / Відп. ред. О.П. Реєнт; Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2021. С. 90–108.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.