«Історики і війна: (усна) історія, історична політика і деколонізація східноєвропейських студій»

Усна історія та дослідницькі модальності у контекстах російсько-української війни

Наталія Ханенко-Фрізен

З початком повномаштабної російської війни в Україні в 2022 році в академічних колах демократичного світу значно підвищився інтерес до вивчення України. Це зокрема стосується й насиченого міжнародними дослідницькими ініціативами поля збору свідчень та документації воєнного досвіду українців. Українська усна історія на сьогоднішній день переживає складний, але вкрай необхідний ренесанс. З документаційної практики та регіональних досліджень усноісторична наука України отримала усі можливості перерости в якісно інше дискурсивне поле, а саме в поле концептуальної зрілості та подальшої теоретизації української усної історії. З одного боку, таке переформатування відбувається за рахунок внутрішніх дослідницьких мобілізаційних процесів та якісно іншого продукування знань під тиском війни, а з другого боку ці процеси також розгортаються в контексті активної співпраці багатьох міжнародних дослідницьких партнерів, інституцій та агенцій. В статті піднімаються питання різних дослідницьких позиціональностей, модальностей та їх несумісностей в контексті активного документування свідчень українського досвіду російсько-української війни. Як розуміти дослідницькі позиціональності та модальності різних науковців та документалістів, які увійшли в українське наукове поле усної історії, та як ці модальності впливають на це поле? Як перевести питання дослідницької модальності у питання дослідницької відповідальності? Авторка розглядає роль та місце різних модальностей у дослідницьких практиках та аналітичних репрезентаціях війни усними істориками та розмірковує над тим, як перевести розбіжності між ними у продуктивний діалог.

Дві модальності досліджень — в полі воєнної доби

Потрясіння зими/весни 2022 року не йдуть з пам’яти. Крах нормального життя, крах стабільності та раптовий повний обвал часового горизонту життя — усе це було частиною нової та дуже мінливої реальності для всіх в Україні. Нагадаю, всеохоплююча дезорієнтація весни 2022-го з одного боку призвела до глибокого хоча й тимчасового просідання поля академічних  усноісторичних досліджень, [1] а з другого, заохотила іноземних дослідників  звернути увагу на Україну, “устрибнути в поле” і почати оперативно документувати війну, що стрімко розгорталася в усіх її вимірах у всіх на очах.

Ці два світи, поле української науки та наукове середовище за кордоном, і зокрема в “західному світі”, і до російського вторгнення позначалися своїми відмінними форматами організації праці та модальностями дослідницької поведінки, епістемологічними традиціями та різними завданнями досліджень.  Західна академічна сфера традиційно послуговується сталими інституційними структурами дослідження, які забезпечують стабільне, навіть якщо й циклічне (залежачи від грантів), продукування, перерозподіл та споживання наукових знань. Для західної академічної системи характерна відносна висока розмаїтість ресурсів та грантів. Продукування знань напряму залежить від оціночної діяльності колег по професії за принципом анонімного рецензування. Заангажування у польову роботу неможливе без спеціально розроблених та інституційно затверджених протоколів з етики досліджень та їх затвердження спеціальними комісіями з етики досліджень, які існують в кожному науковому закладі. 

Важливими елементами наукової роботи західних науковців є сфокусованість на методології, концептуальна підкутість та часто віра у вищість певної епістемологічної традиції, в якій науковець працює, віра в уявну досконалість або принаймні в необхідність дотримання своєї наукової методичної бази, якою вони послуговуються у своїх дослідженнях. Хоча суб’єктивність продукування наукового знання вже багатьма проговорювалася, дослідники практики часто продовжують демонструвати вкоріненість в епістемологічних традиціях мислення та наукових парадигм західного наукового дискурсу, навіть якщо об’єктивно деякі розуміють, що ці сталі практики продукування знання своїми коренями сягають часів європейського експансіонізму з його колонізаційними проектами та науковою раціоналізацією європейського домінування світом. Часто, і це залежить від дисциплінарних рамок, вони демонструють віру в легітимність та достовірність аутсайдерського бачення та розуміння культурних процесів, оскільки саме таке бачення ззовні, на думку деяких, дозволяє досягнути найбільшої об’єктивності в аналітичній роботі науковця націленого на інтерпретацію побаченого, пережитого в полі. Такі науковці можуть легко схилятися у своїй роботі до того, що можна назвати методом “екстракційного” збору даних в полі  (“extractive field research”).

Натомість, в українській академічній системі дослідницьких ресурсів та грантів небагато. Продукування знань не залежить від оціночної діяльності колег по професії за принципом анонімного рецензування, адже публікація наукових матеріалів не передбачає системного обов’язкового анонімного рецензування. До того ж дослідники використовують усну історію передовсім як метод фіксації  свідчень на ту чи іншу тему, яка їх цікавить, ставлячи за мету збір, а не аналіз свідчень.  Українські дослідники усної історії продовжують перебувати у своєму культурному середовищі. В роботі українських усних істориків, як правило, не проговорюються культурні (соціальні, тощо) відмінності між досліджуваними та дослідниками. Дослідники часто сприймають себе носіями тих самих культурних пластів, що і їхні респонденти, не відмічаючи відмінностей у своїх культурних та інших позиціях. Суттєвою різницею між двома модальностями донедавна був стан (не)проговореності питань етики досліджень, адже в українській усній історії не існувало і не існує інституційних вимог до ретельної розробки та офіційного затвердження проектів з точки зори етичної та юридичної відповідальності науковців перед своїми респондентами. 

Лімінальність українського поля

Після лютого 2022 року, на відміну від своїх західних колег, які протягом останніх двох років продовжували жити в мирних умовах, український академічний світ опинився у кардинально іншому форматі; у форматі, який характеризується всіма рисами, які ми асоціюємо з лімінальними просторами та лімінальними часами, часами катастрофи, коли все руйнується й коли людині потрібно переосмислити себе та свій вщент перекраяний всесвіт, щоб зрозуміти, що відбувається. Без сумніву, це світ кардинальних втрат та дезорієнтації, світ в якому раптом кожний переживає той самий досвід — досвід величезних та безкінечних викликів, суспільної напруги, витіснення, переміщеності, обездоленості, тощо. Як зауважував у своїх працях відомий американський антрополог, один з основоположників антропології ритуалу Віктор Тернер, цей досвід переміщеності, викинутості за борт постає у суспільстві внаслідок таких всеохоплюючих карколомних соціальних катастроф та змін, як війни, революції та інші соціальні потрясіння, що призводять до краху сталих та знайомих протоколів та структур звичного повсякденного життя. Тернер назвав його лімінальним.[2]

У суспільстві у стані катастрофи починають формуватися нові реалії та форми взаємодії, їх вчений назвав антиструктурами. Нові форми взаємодії повністю перекреслюють старі норми стосунків, вони вимагають від людей нової поведінки, руйнують стосунки вертикальні та формують стосунки горизонтальні. Спочатку вони сприймаються  як “позареальні”, адже вони несуть в собі, за Морісом Блохом, пережиття трансцендентальності. [3] Все, що відбувається довкола, є позареальним, надзвичайним, в такому “задзеркаллі” все, що відбувається, позначається набагато більш глибинними зв’язками між людьми, ніж у звичному повсякденні. Згадаймо тут інститут побратимства у війську. [4] З часом, через затяжну тривалість та наростаючу “зацикленість” лімінальної фази у житті усього суспільства, ці форми взаємодії набувають нової значимості, вони переформатовуються, вкорінюються, і врешті починають дедалі більше сприйматися як “нормалізовані”. Те, що донедавна здавалося несумісним з нормальним курсом життя та подій, стає нормальним. Суспільство живе водночас в двох станах: в стані очікування повернення до колишнього нормального та у стані постійно наростаючої нормалізації нового “задзеркалля” та його лімінальності.[5] 

Уявлення та тези Віктора Тернера про лімінальність і антиструктурність кардинальних переламних моментів в житті спільноти висувалися шістдесят років тому, але ці моделі бачення соціальних змін і сьогодні дозволяють чіткіше зрозуміти те, що відбувається з усними істориками та іншими вченими в Україні, життя яких зазнало катастрофи. Це саме українські усні історики, разом зі усіма іншими у своїй країні, опинилися, особливо в перші місяці від початку повномасштабного вторгнення, в особливому соціальному полі, яке Тернер називав комунітасом. Для Тернера комунітас був унікальним, спільним, раптово утвореним соціальним середовищем та спільним простором всіх тих, хто через катастрофу раптом випав з площини нормальності та потрапив в протилежний від нормального структурованого життя лімінальний світ. Це світ потрощених та вже не працюючих ієрархій, нових мережувань та викликів.

Таке перебування в комунітасі та пережиття того самого досвіду катастрофи, тих самих реалій несуть в собі потужну силу трансформації, яка людина переживає та усвідомлює заодно з усіма іншими довкола неї. Ці пережиття та досвід єднають людей так, як ніщо інше їх раніше не єднало. Таке антропологічне бачення та підхід до спільного досвіду війни та воєнних переживань українців пояснює загострене розуміння суспільних потреб, бажання взяти участь в захисті інших від зовнішнього ворога та високий рівень мобілізації в українському суспільстві. Саме в такому полі комунітасу працювали українські вчені перші два роки війни. Саме в цьому полі антиструктур зароджувалися та продовжують зароджуватися нові інтерпретаційні моделі усної історії, які, я сподіваюся, незабаром запропонують світовій спільноті усної історії нові моделі теоретизування у сфері усноісторичних досліджень війни.

Війна, спільні переживання, та формування нового досвіду лімінальності, як не парадоксально, має позитивний вплив на усноісторичне поле. Зона “задзеркалля” з її здатністю перевернути світ навпаки кинула виклик усталеним епістемологічним засадам української усної історії, звиклому розумінню лінеарності та логіці досліджень. Другий Інститут свідчень війни (2023го року) довів значущість та вагомість інтелектуального доробку українських усних істориків та їх колег з поля етнології, історії, фольклористики та журналістики, які за рік війни випрацювали свої нові позиції та запропонували свої бачення й розуміння воєнного досвіду щодо питань етики досліджень, [6] нових формул невимовленості [7], нових зв’язків між травмою та наративними репрезентаціями. Інсайдерські позиції українських усних істориків та їхня близькість до війни та дослідницького поля посприяли формуванню нових рівнів сенситивності та цілковитої зануреності в матеріал.

Отже, коли ми спостерігаємо за дослідницькою роботою двох наукових спільнот з вивчення досвіду війни (української та колег з-за кордону), ми маємо пам’ятати про те, що робота дослідників продиктована двома відмінними модальностями наукової роботи. Перед нами два різні, хоча й сполучені наукові середовища, в яких і в мирний час продукування, мобілізація та споживання наукового знання відбувалися за різними формулами та правилами, в різних форматах, з різними ресурсами та різними можливостями доступу до них. В час війни традиційно відмінні модальності наукової роботи в полі зазнали ще більшого розмежування, адже поки одна спільнота продовжує працювати у звиклому середовищі мирного часу, друга вже третій рік живе й працює у “задзеркаллі” антиструктур та лімінальності.

З огляду на це, можемо припустити, що обидва наукові поля задіяні у двох доволі несумісних проектах. У аутсайдерів є свої причини досліджувати війну, що вразила Україну та українців, тоді як українці, підважені війною, зосереджені на абсолютно інших цілях та науковому порядку денному. Коротко зупинюся лише на одному питанні та його двох векторах. Це питання продукування знань, з одного боку, заради (а) розуміння війни як мета-явища, невід’ємного виміру та феномену людської культури, [8] та з другого (в) орієнтації усної історії на ‘адвокацію’ (advocacy oral history), в нашому випадку – на поширення знань про український досвід та наслідки російської агресії проти України.  Ці дві мотивації та напрямки непросто перетинаються. Для останнього, потрібна моральна відданість справі. Перший напрямок критикує таке моральне зобов’язання і уникає його. У межах кожного напрямку дослідження існує подальше розмаїття мотивацій, деякі з них висвітлюються публічно, інші є неявними та невисловленими. Деякі обговорюються (та критикуються) виключно в кулуарах, в той час як критика інших обговорюється “на публіку” в стрічках Фейсбуку та в інших соцмережах.

Усна історія під час війни: особливості і виклики

Юлія Скубицька

Етичні основи проєктів з залученням людей: американська аналітична рамка

У США проєкти, які залучають в дослідження людей, мають проходити розгляд етичних комісій при університетах. В залежності від рівня ризику для учасників проєкту, склад етичної комісії та кількість часу на розгляд може варіюватися. Перед поданням проєкту на розгляд етичної комісії команда дослідників має отримати сертифікацію з проведення досліджень з залученням людей. [9] Оскільки усна історія декілька років тому була виключена з переліку дослідницьких методологій, що підпадають під розгляд етичних комісій, наразі проходження сертифікації не є обов’язковим. Незважаючи на це, проходження курсу та отримання сертифікату досі є надзвичайно важливими інструментами, які допомагають вченим зорієнтуватися у тому, на що саме важливо звертати увагу у дизайні дослідницьких проєктів, особливо, якщо вони становлять високі ризики для учасників.

Сертифікація, як і американське законодавство, що регулює дослідження з залученням людей, спирається на Бельмонтський звіт. [10] Бельмонтський звіт був опублікований у 1979 році за результатами роботи Національної комісії з захисту людей у біомедичних та поведінкових дослідженнях, створеної після скандальних викриттів щодо проєкту Американської служби громадського здоров’я, в рамках якого протягом 1932-1972 років науковці вивчали розвиток сифілісу. До проєкту було залучено афроамериканське населення Таскігі. В рамках дослідження учасникам протягом близько тридцяти років відмовляли в доступі до ліків від сифілісу. Експеримент закрили, коли інформація про проєкт потрапила до медіа і спричинила національний скандал. Для уникнення подібних зловживань у 1974 році і була створена Національна комісія з захисту людей у біомедичних та поведінкових дослідженнях, яка протягом декількох років працювала над кодексом, який би регулював чутливу сферу досліджень з залученням людей. У 1976 році, члени комісії зібралися у Бельмонтському конференц-центрі Смітсонівського інституту і провели переговори, які були покладені в основу Бельмонтського звіту. Звіт позиціонується як аналітична рамка, відповідно до якої вчені мають вирішувати етичні проблеми, пов’язані з дослідженнями з залученням людей. Після публікації Бельмонтського звіту всі дослідження, які залучають людей, мають отримувати дозволи від етичних комісій, створених в університетах і наукових центрах.

Бельмонтський звіт виокремлює три принципи, яких мають дотримуватися дослідження з залученням людей, щоб відповідати вимогам американського законодавства. Перший принцип це повага до людей. Трактування цього принципу може бути дещо неочікуваним, адже у Бельмонтському звіті повага до людей має два компоненти. Перший полягає в тому, що дослідники мають ставитися до людей як до автономних дієвців. Цей принцип доповнює друга важлива вимога, згідно з якою люди зі зниженою автономією, заслуговують на захист. Рівень захисту залежить від співвідношення ризику нанесення шкоди учаснику дослідження та ймовірності того, що дослідження принесе йому вигоду.

Так ми переходимо до другого етичного принципу, а саме благодійності. Його слід трактувати не в контексті альтруїстичних дій дослідника, а саме як заподіяння блага для учасника. Згідно з цим принципом, вважається, що етична робота з людьми передбачає не лише повагу до їх рішень та захист їх від шкоди, але і докладання дослідниками зусиль для забезпечення добробуту учасників дослідження. Таким чином, вчені і представники дослідницьких інституцій мають розглянути можливості максимального збільшення вигод для учасників та мінімізації ризиків. Третім є принцип правосуддя, значення якого є ближчим до справедливості. Згідно з ним, вчені мають відповідати на питання чи буде дослідження справедливим у питанні розподілу вигод і тягаря. Хто нестиме тягар, а хто отримає вигоду? Цей принцип, перед усім, стосується справедливості в питаннях рекрутингу. Якщо основний тягар участі в дослідженні несуть в’язні, через те що їх легше примусити до участі через обмеженість їх автономії у прийнятті рішень, а вигоду отримує решта суспільства, то таке дослідження вважається неетичним. Приклад з в’язнями також дозволяє нам краще зрозуміти питання захисту людей зі зниженою автономією. Саме його наводять у Бельмонтському звіті для аналізу можливої ситуації конфлікту між повагою до автономноcті суб’єкта і необхідністю захисту людей, які опинилися в ситуації, в якій вони не мають повноти цієї автономії. І тут важливим є такий термін як неправомірний вплив.

Неправомірним впливом вважаються чинники, які можуть впливати на вільне волевиявлення суб’єкта. Для в’язнів ці чинники є досить очевидними, оскільки вони знаходяться в ситуації залежності від адміністрації тюрми. Але діапазон чинників є досить широким, і зокрема, до них можуть входити заохочення від дослідника. Через це у суспільних науках дуже обережно ставляться до винагороди за участь у дослідженнях, оскільки це може призвести до того, що люди будуть брати в них участь не через вільне волевиявлення, а через потребу заробити. 

Такі компоненти дослідження як отримання інформованої згоди, оцінка співвідношення між ризиками і вигодами та рекрутинг учасників мають спиратися на вищезазначені принципи. Зокрема, інформована згода складається з трьох компонентів: інформації, розуміння та вільного волевиявлення. Відповідно, дослідник має забезпечити достатню поінформованість учасника щодо проєкту у доступній для нього формі (це, наприклад, може включати переклад опису дослідження) і врахувати те, що згода на участь у дослідженні є правомірною виключно за умови, що згода була результатом вільного волевиявлення учасника. Згідно з Бельмонтським звітом, це означає відсутність примусу або неправомірного впливу, про які ми вже говорили. Далі дослідники мають забезпечити перевагу вигоди від участі в дослідженні для учасників у порівнянні з можливими ризиками. Вигоди в даному випадку трактуються як позитивні наслідки для здоров’я чи добробуту людини. Що стосується рекрутингу учасників, то він має відбуватися у відповідності до принципу правосуддя.

Представники суспільних наук не були залучені до створення Бельмонтського звіту і, відповідно, далеко не всі критерії, вироблені на його основі, легко переносяться на сферу, зокрема, усної історії. Одним з яскравих прикладів таких ускладнень є необхідність узгоджувати з етичною комісією дослідницьку процедуру. В контексті інтерв’ювання це означає подання на розгляд і узгодження опитувальника. Процедури етичних комісій вимагають, щоб кожного разу, коли науковець хоче задати питання, що не входить до такого опитувальника, він має затверджувати його окремо з етичною комісією. Зважаючи на загальну гнучкість усноісторичного опитувальника та важливу роль додаткових питань в інтерв’ю, подібний підхід надзвичайно ускладнював проходження етичної комісії для усних істориків.

Незважаючи на це, принципи викладені у Бельмонтському звіті і досі є стандартом доброчесності в усноісторичних дослідженнях. Більше того, усні історики у розробці методології розвинули деякі з принципів, перед усім, принцип поваги до інтерв’юї, який отримав додаткове трактування в якості принципу розподілу влади.[11] Дуже коротко цей підхід можна охарактеризувати питанням, яке ставить його автор Майкл Фріш: «Хто є автором усної історії?». [12] В основі підходу є визнання того, що усна історія є процесом співпраці, в якому обидві сторони взаємодіють на рівних. Так, усні історики намагаються відходити від практик взаємодії з учасниками інтерв’ю, заснованих на ієрархічних стосунках, де є експерт, а є «респондент» (саме тому в певний момент усні історики почали надавати перевагу термінології інтерв’юер – інтерв’юї). Принцип розподілу влади надає більше влади і прав інтерв’юї у процесі створення інтерв’ю та його інтерпретації. Завдяки йому, у спільноті усних істориків з’явилася практика спільної роботи над публікаціями, заснованими на свідченнях, в рамках якої інтерв’юї зазначається як другий автор статті чи книги.

—

Фізична безпека та дослідження на окупованих територіях

Питання фізичної безпеки науковців та учасників під час проєкту є дуже важливим. Через обмеження пов’язані з обсягом цієї статті я, одначе, тут розгляну лише один аспект цієї групи ризиків, а саме ризики пов’язані з проведенням досліджень на окупованих територіях. Наразі ми бачимо досить високий запит на подібні архіви, який стимулює спроби їх створення, але дискусія щодо ризиків створення цих архівів також практично відсутня. Етичні ризики створення архівів, що документують окупацію присутні на декількох рівнях. По-перше, це рівень фізичної безпеки учасника. Коли ми звертаємося до Бельмонтського звіту, то бачимо, що науковець має проводити оцінку ризиків за трьома критеріями. Перший – наявність і рівень ризиків, другий – вигода для учасника, третій – здатність дослідника знизити ризики. Розглянемо ситуацію, в якій дослідник знаходиться поза окупованою територією, а потенційний учасник на цій території. В цій ситуації ризики для учасника є очевидними – за надання подібних свідчень людина може бути піддана тортурам або вбита. Це надзвичайно високий ризик. Яка ж вигода учасника? Як дослідження позитивно вплине на його життя? Відповідь, яку виправдає наявний ризик, знайти досить важко. 

Поширеним аргументом на користь таких досліджень є переконання, що документування  всередині процесу дає більш детальний опис подій. Для усних істориків це не зовсім властива методологія, тому коментувати її я не можу, але хотілося би повторно задати питання: чи варта така детальна фіксація ризику життями людей, адже в ситуації окупації привабити непотрібну увагу можна самими спробами зв’язатися з Україною. Коли я працювала директоркою Музею воєнного дитинства, були донори, які би охоче підтримали дослідження історій дітей з окупованих територій. Ми, навіть, почали вести переговори на цю тему, але діти і молодь не були впевнені у своїй безпеці в рамках таких досліджень. Ми ж, зі свого боку, розуміли що не маємо важелів, які дозволили би ефективно знизити ризики, на які потенційно наражалися учасники дослідження. Щодо цифрової безпеки, найбільш підходящим на той момент був варіант надсилання питань учасникам і відправка відповідей голосовими повідомленням через WhatsApp з подальшим їх видаленням з телефона. Але навіть з цією опцією учасники не почувалися в безпеці, і ми вирішили, що не можемо брати на себе відповідальність за те, що знизимо їх почуття безпеки через участь в нашому проєкті. В результаті ми записували інтерв’ю про життя в окупації з дітьми і молоддю, які переїхали на підконтрольні Україні території.

Ще один ризик, який хотілося би відзначити стосовно досліджень з залученням людей, які пережили чи переживають окупацію, пов’язаний з тим, що Українська держава перебуває в процесі визначення того, що вона вважає колабораціонізмом.[13] Нещодавно в Україні були засуджені декілька людей з міста Лиман, які, згідно з оцінками правозахисників, співпрацювали з російською адміністрацією виключно для того, щоб допомогти мешканцям міста пережити окупацію. [14] Більше того, нещодавно Верховна рада у першому читанні прийняла закон 7033-д, в рамках якого буде заборонено вносити до відкритих реєстрів судові рішення у справах, пов’язаних з порушеннями основ національної безпеки, охорони  державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації або проти встановленого порядку несення військової служби.[15] Цей закон зробить суди над підозрюваними у колабораціонізмі «невидимими» для спільноти журналістів і правозахисників. Ці ризики також стосуватимуться військових та людей, які підлягають мобілізації. У коментарі щодо нового закону представник правозахисної організації «Ґрати» Олексій Арунян відзначив, що справи щодо колабораціонізму розслідуються недбало і судді схильні до оголошення обвинувального вироку. [16] 

Через досить широке трактування колабораціонізму в українському законодавстві та стигматизацію людей, що перебували під окупацією, на даний момент нема чіткого розуміння що людині, яка пережила цей досвід, безпечно, а що небезпечно розповідати в інтерв’ю. Історія знає випадки, коли, наприклад, уряд Північної Ірландії через суд отримав доступ до інформації про та безпосередньо до інтерв’ю з учасниками Ірландської республіканської армії, записаними групою дослідників Бостонського коледжу в рамках Белфастського проєкту. [17] В результаті інтерв’юї опинилися на лаві підсудних. Науковці мають розуміти, що якщо українська прокуратура чи СБУ будуть вимагати ознайомлення з матеріалами досліджень, вчені мають їх надати. Ми зараз, звичайно, говоримо про складні ситуації, ризик виникнення яких є досить низьким. Наслідки такого розвитку подій, одначе, можуть зруйнувати життя учасника, що має спонукати науковців до пошуку додаткових шляхів захисту персональних даних таких учасників. Особливо це стосується публікацій матеріалів дослідження, оскільки з власного досвіду можу зазначити, що і СБУ, і прокуратура відслідковують такі матеріали і проєкти. На цьому я завершу огляд загальних викликів, які постають перед усними істориками, які працюють в Україні під час війни. Очікувано, що він є неповним, тому я сфокусувалася саме на питаннях, які на даний момент або вимагають особливої уваги, або є важливими, але при цьому потребують подальшого вивчення. У двох наступних секціях я проаналізую як питання і виклики, підняті мною в першій половині статті вирішувалися в рамках двох дослідницьких проєктів, якими я керувала протягом 2020-2023 років.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторками.