Восени 2024 року, в 35-річницю падіння Берлінського муру, кореспонденти швейцарської Neue Zürcher Zeitung здійснили подорож федеральною землею Бранденбург, яка колись входила до соціалістичної Німецької Демократичної Республіки, і цікавилися у місцевих жителів: «Чи стало краще життя сьогодні?» У відповідь почули стандартний набір ностальгуючих за минулим: «Ні. Не краще. Повітря чистіше, але є брак згуртованості. У минулому люди більше піклувалися одне про одного і було менше егоїзму. Вони всі заробляли приблизно однаково, і ніхто не був кращим за іншого. Трохи старого доброго порядку зараз не вистачає». Вони жалкують не за комунізмом, а за жорстоким правлінням і переконані, що «Схід був анексований Заходом, і завжди був відмінним від нього».
Ми, українці, вже звикли до ностальгічних ноток покоління 60+ про минулі «кращі часи СРСР» і ставимося до них іронічно-поблажливо. Ситуація з німецькою Ostalgie є більш небезпечною для сучасної ФРН, оскільки східні німці вирішили, що наступив «час розплати» із власним Заходом, і на осінніх земельних виборах в Бранденбурзі, Саксонії і Тюрінгії більшість голосів віддали відверто фашистській партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) і націоналістичній ліво-консервативній партії «Альянс Сари Ваґенкнехт» (BSW), які є антизахідними, проросійськими і антиукраїнськими, тому планують зруйнувати чинну німецьку демократію. Чому ж східним німцям некомфортно в об’єднаній Німеччині аж так, що вони десятиліттями виношували в собі почуття образи на своїх західних співвітчизників і готові привести до влади відверто екстремістські і націоналістичні сили?
Історія Берлінського муру, який став символом Холодної війни, нерозривно пов’язана із «німецьким питанням» — ключовою проблемою міжнародних відносин після Другої світової війни. За рішеннями Потсдамської конференції союзники-переможці (Велика Британія, США, СРСР і Франція) розділили переможену Німеччину і Берлін, який опинився в Радянській окупаційній зоні (РОЗ), відклавши остаточне вирішення питання щодо Німеччини. Після утворення у 1949 році ФРН і НДР — двох німецьких держав з різним політичним устроєм, Берлін і далі був розділений на західну і східну частину, і західна частина виступала своєрідним анклавом капіталізму в соціалістичній НДР, «скалкою в оці» його комуністичного лідера Вальтера Ульбріхта. Після першої «берлінської кризи» 1948–1949 років, коли Йосиф Сталін спробував змусити союзників відмовитися від Західного Берліну, встановивши його блокаду, а союзники прорвали її знаменитим «повітряним мостом», Західний Берлін лише формально був частиною ФРН і продовжував контролюватися західними союзниками.
Мешканці східної і західної частини міста вільно пересувалися в його межах, а відсутність кордонів, на відміну від встановленого кордону між НДР і ФРН, давало можливість жителям НДР безперешкодно виїхати до Західної Німеччини, чим до 1961 року скористалися два з половиною мільйони східних німців. Серед них були і висококваліфіковані спеціалісти, науковці, підприємці, і робітники та селяни. Останні почали масово тікати до ФРН з 1958 року, коли в НДР запровадили колективізацію за радянським зразком. За 40 років свого існування населення НДР скоротилося з 18,39 мільйонів до 16,45 мільйонів. З середини 1950-х років, відколи у ФРН розпочалося «німецьке економічне диво» і країна поступово перетворилась на провідну економіку Європи і світу, Західний Берлін став «вітриною капіталізму», перед якою східні німці почали почувати себе людьми другого сорту. Західні радіостанції можна було слухати по всій НДР, які спільно з каталогами Otto підважували комуністичні ідеологеми про «фашистський, буржуазний, капіталістичний Захід».
Обидві німецькі держави вважали, що лише одна з них має право представляти інтереси всіх німців, і не тільки не визнавали одна одну, але й не встановлювали дипломатичні відносини з тими країнами, які визнали одну з них. Частково обмежені у зовнішній політиці їхні дії у «німецькому питанні» повністю залежали від союзників-переможців, а після появи у СРСР ядерної зброї і її носіїв Берлін перетворився у розмінну монету геополітичної гри двох наддержав — США і СРСР. Після того як СРСР у 1956 році придушив антикомуністичну революцію в Угорщині й пригрозив світу ядерною війною під час Суецької кризи, зовнішньополітичні інтереси радянського лідера Микити Хрущова знову звернулися до статусу Берліна. У листопаді 1958 року він висунув свій «Берлінський ультиматум», а на початку наступного року ноту до союзників, ФРН та НДР з проектом мирного договору і вимогою нейтрального статусу обох німецьких держав. Ульбріхт тут же запропонував ідею конфедерації, яку підтримали і західнонімецькі соціал-демократи (зокрема, впливовий Герберт Веннер). У разі відмови від радянських пропозицій Хрущов пригрозив в односторонньому порядку зробити Західний Берлін частиною НДР. Женевська конференція у травні-червні 1959 року традиційно завершилась нічим. А на зустрічі Хрущова з американським президентом Дуайтом Ейзенхауером в Кемп-Дейвиді восени 1959 року, коли останній заявив, що «ситуація в Берліні є аномальною», Хрущов переконався, що Захід за Берлін воювати не буде. Навіть за нового американського президента Джона Кеннеді, якого радянський лідер відверто зневажав. Заздалегідь узгоджена з радянським керівництвом, гарно підготовлена і скоординована операція з перекриття Берліну була блискуче здійснена народною армією і силовими структурами НДР у ніч на 13 серпня 1961 року. Вона викликала обурення у німців і «глибоке занепокоєння» у західних союзників, але фактично без ескалації вирішила болюче питання повоєнної міжнародної політики.
Сучасні східні німці обурюються тим, що західнонімецька історіографія і публічний дискурс встановив парадигму у висвітленні історії НДР, де вона зображена як комуністична диктатура із таємною поліцією Штазі, яка придушувала свободу і нав’язувала антизахідні політичні ідеологеми. Натомість «нормальність» життя в соціалістичній республіці практично випадає з поля зору. Очевидно, саме тому такою популярністю користується книжка британсько-німецької дослідниці Каті Хоєр «По цей бік Муру» (2023), де вона і намагалася показати повсякденне життя східних німців, навіть попри шалену критику професійної історіографії. Дійсно, якщо подивитися на економічний розвиток НДР, то ми отримаємо доволі суперечливу картину.
На відміну від Західної Німеччини, де союзники припинили демонтаж промислових підприємств ще наприкінці 1940-х років, перенесли терміни виплати репарацій, підтримали ринкові реформи Людвіга Ерхарда і запровадили «План Маршалла», СРСР до 1953 року демонтував в НДР всі промислові об’єкти, і в перерахунку на душу населення це означало, що кожен східний німець мав заплатити за війну ще 3500 марок. Продуктові картки було скасовано лише у 1958 році (у ФРН — у 1950 році). Керівництво СЄПН з 1958 року взяло курс на розвиток хімічної промисловості, створивши великі комбінати, які отримували дешеву нафту з СРСР через нафтопровід «Дружба». Виробництво синтетичних матеріалів і експорт нафтопропродуктів заклав основи важкої промисловості. Після невдалих експериментів з колективізацією і закриття дрібних приватних підприємств, що призвело до дефіциту товарів споживання, керівництво СЄПН у 1963 році запровадило «Нову економічну систему планування та управління народним господарством» (НЕС), що розширило економічну свободу підприємств, стимулювало розвиток товарів народного вжитку. Нетривале зростання темпів виробництва в НДР навіть призвело до появи теорії «конвергенції» — поступового зближення капіталістичних і соціалістичних систем. Ульбріхт дотримувався принципу, що покращення умов життя можливе лише при зростанні продуктивності праці. Але на початку 1970-х років вона була приблизно на 40% нижча, ніж у ФРН.
Натомість його наступник Еріх Гонеккер дотримувався протилежних поглядів — спочатку підвищимо рівень життя, а вже потім продуктивність праці. Він вважав, що високий рівень життя (за стандартами країн соціалістичного табору) розвиватиме соціалістичну свідомість і сприятиме підвищенню продуктивності праці. «Людям потрібен дешевий хліб, тепла квартира і робота», зробив він свій внесок в розвиток марксизму. І, дійсно, в соціальній сфері відбулися зрушення: зросли доходи населення (середня заробітна плата робітника становила 1000 східнонімецьких марок — майже вдвічі більше, ніж у СРСР), довшою стала щорічна оплачувана відпустка, зросли соціальні виплати і субсидії на продукти харчування, забезпечення яслами і дитячими садками сягнуло 90%. Широкомасштабне житлове будівництво дозволило забезпечити квартирами з розрахунку 28 квадратних метрів на людину, орендна плата за житло не перевищувала 3% середнього доходу сім’ї тощо. Щоправда, «любий друг» СРСР у середині 1970-х років підставив ніжку і підвищив ціни на сиру нафту, що призвело до зменшення валютних надходжень і підважило реалізацію масштабних планів німецьких комуністів. Навіть для опалення житла знову довелося переходити на вугілля. У НДР відмовились від скорочення витрат на соціальні програми і для інвестицій в експортно-орієнтовані галузі виробництва — електроніки і побутових товарів — вдалися до іноземних запозичень (65 мільярдів марок). Фактично НДР жив у борг, про що простим громадянам було невідомо. На 1990 рік економіка НДР коштувала 600 мільярдів західнонімецьких марок, а борг становив 120 мільярдів марок.
Катя Хоєр описує ту «нормальність» життя в НДР, яка розкривається поширеною нині на сході Німеччини фразою: «А що Штазі? Вони мене не чіпали!» Конформізм, пристосуванство, аполітичність і патерналізм стали нормою повсякденного життя в соціалістичній НДР. Зрозуміло, що пам’ять виштовхує все негативне, залишаючи лише прикрашені образи минулого в процесі «перепригадування». І коли шоколадний крем «Нудоссі» стає смачнішим за «Нутеллу», виникає Берлінський мур головного мозку.
35 років від падіння Берлінського муру в ніч з 9 на 10 листопада 1989 року, події глобального історичного масштабу, створює достатню часову дистанцію, щоби розвінчати деякі міфи.
Перший, який просуває російська пропаганда, переконує, що падіння Муру стало геополітичною поразкою від НАТО і, за словами відомого російського націоналіста, письменника Александра Проханова, відбувся «прорив фронту, і духи ночі проникли у пролом». Партійне керівництво СРСР «зрадило» своїх східноєвропейських союзників, заборонивши численним радянським військам застосовувати силу проти опозиційних демонстрантів. Дійсно, на 1989 рік в НДР розміщувалось 340-тисячна група радянських військ і 210 тисяч цивільного персоналу. Але під час візиту Міхаїла Горбачова до ФРН у червні 1989 року він заявив тодішньому канцлеру ФРН Гельмуту Колю, що СРСР підтримує право націй на самовизначення і не буде втручатися в подолання кризи в НДР. Це загалом вписувалось в концепцію радянського керівництва про побудову «спільного європейського дому». Водночас, зовнішня політика СРСР стала заручницею внутрішньої радикалізації суспільства в умовах «гласности» і фінансової кризи, яка супроводжувалась високою інфляцією і бюджетним дефіцитом. За таких умов силовий сценарій утримання комуністичних режимів у Центральній і Східній Європі при власному «люмпенізованому народі із споживацькою психологією» (як характеризували радянських людей партійні лідери) був маловірогідним.
Наступний міф стверджує, що східні німці вийшли на численні і багатотисячні демонстрації заради свободи. Дійсно, протягом жовтня і листопада 1989 року у 200 східнонімецьких містах проходили демонстрації проти керівництва СЄПН з вимогою радикальних політичних реформ як в інших країнах Центральної і Східної Європи. У Ляйпцігу зібралося 300 тисяч людей, у Берліні 4 листопада — близько 500 тисяч. Поштовхом стали фальсифікації під час травневих виборів, непоступливість твердолобого партійного керівництва і відкриття Угорщиною кордонів з Австрією, через який на Захід втекло декілька сотень східних німців. Угорці створили табори для біженців і закрили кордон, але уряд ФРН запропонував угорцям мільйон марок кредиту, і у вересні кількість втікачів зросла до 30 тисяч. У Посольстві ФРН у Празі отаборились чотири тисячі східних німців, які згодом виїхали транзитом через НДР до ФРН. Однак залишається питання — чи це було прагнення до свободи, чи рух, спричинений «поклонінням Заходу в споживацькому божевіллі»?
Історик Ульріх Герберт переконує, що громадяни пізньої НДР на дефекти політичної системи відреагували аполітичністю і зануренням у приватне життя, а його спосіб не був настільки нестерпним, щоб змусити їх вдатися до протесту, як, наприклад, в Польщі. Опозиція була нечисленною, нараховуючи не більше пʼяти тисяч осіб, і розрізненою, яка складалася переважно із митців, інтелектуалів і протестантських священників — «державній церкві при соціалізмі». Найбільш помітним був «Рух за мир», який активізувався після Чорнобильської аварії 1986 року, екологічні активісти, анархісти і панки.
Два показових факти підважує «міф про свободу»: з листопада 1989 року до січня 1990 року НДР залишило 300 тисяч її громадян; на перших вільних виборах до Народної палати 18 березня 1990 року «Альянс 90», коаліція борців за громадянські права, які дійсно ризикували виступити проти диктатури СЄПН, набрали аж 2,9% голосів виборців. Гарним тоном стало бути противником держави, але водночас очікувати від неї всього. Федеральний президент і колишній східнонімецький пастор Йоахім Ґаук у 2012 році говорив у промові в Північному Райні-Вестфалії: «У моїх районах Берліну і в деяких районах великих міст єдиний спосіб бути добре прийнятим — це виглядати трагічно і типово по-німецькому скаржитися в культурній манері… У мене складається враження, якщо я скажу, що я щаслива людина, вдячна за ту Німеччину, якою вона є зараз, то мене ніколи не запросять знову, бо вважатимуть дурним». Тому нічого дивного немає в тому, що подальша історія східних німців характеризувалася «шоком свободи», за формулюванням історика і публіциста Ілько-Саша Ковальчука. На його думку, «НДР була радянським продуктом з майже 17 мільйонів людей у превентивному ув’язненні. Забути все це — частина того, що я називаю східним германізмом (Ostdeutschtümelei). Він процвітає на Сході, як пандемія».
Ще один міф стверджує, що «трансформаційний шок» одразу після приєднання НДР до ФРН сформував «колоніальний» статус східнонімецьких земель, другосортності ossi (східняків), призвів до занепаду економіки, породив гнів, ненависть і ксенофобію, і цим можна пояснити протестну поведінку під час виборів останніх років. Очевидно, ex post можна стверджувати, що об’єднання відбулося занадто швидко і без перехідного періоду, про що попереджали і британці і французи. Одним із найболючіших питань була неефективна промисловість НДР, і існували плани приватизації промислових об’єктів західними донорами (США і Японією). Але уряд в Бонні вирішив, що цим правом скористаються західнонімецькі підприємці, які фактично ліквідували конкурентів на ринку, спричинивши колосальне безробіття (майже девʼять мільйонів робітників НДР працювали у великих «комбінатах»). Обіцянка Коля створити «квітучі ландшафти» породила завищені очікування і посилила патерналізм. «Німецько-німецький обмін» усунув технічну і наукову еліту НДР, посиливши почуття другосортності. Попри багатомільярдні вливання економічна потужність «нових земель» знаходиться на рівні ФРН 1980-х років (80% від потенціалу західних земель). Існує думка, що «надмірне фінансування» зробило східнонімецькі компанії менш конкурентноспроможними, перетворивши цю частину країни на структурно слабкий регіон з низькою продуктивністю праці, порожніми квартирами і старінням населення. Низький рівень освіти і зруйнована система охорони здоров’я роблять його непривабливим навіть для біженців. Водночас транспортна інфрастурктура краща і інвестиції в нові технологічні підприємства значно більші, ніж в деяких «старих федеральних землях». Рівень життя на сході Німеччини на 53 % вищий ніж у Чехії, на 78 % — ніж у Словаччині, на 103 % — ніж у Польщі (дані на 2019 рік). Тому йдеться скоріше про емоції, ніж про раціональність. Особливо, якщо ці емоції підтримують дві партії AfD i BSW, для яких не майбутнє, а минуле є засобом боротьби за владу.
Видатний німецький історик Райнгард Козеллек у статті «Німеччина — запізніла нація?» (1998) визначив федералізм головною своєрідністю модерної історії німецької нації, і його структури, з одного боку — завадили і уповільнили процес її формування, а з другого — через внутрішньо притаманні їм варіанти дій сформували сучасну Німеччину. А отже і політична стабільність, попри відмінності її частин, «може бути збережена лише за умови здатності до компромісів і що визнання меншин, тобто рівноправність нерівних, є передумовою будь-якої європейської спільноти народів… і це є старим доробком досвіду історії, побудованої на федеральних засадах».
