Локації окупованої Вінниці 1942 року у нарисі німецького офіцера

Історія віднайдення документу 

Після розсекречування архівів СБУ щоденники та листи очевидців Другої світової війни, серед них й ті, що стосуються Вінниччини, були оприлюднені Центром досліджень визвольного руху [1]. Серед опублікованих джерел особового походження, присвячених життю різних верств населення в зоні німецької окупації, знаковими для Вінниці стали видання спогадів В. Кулікова [2] та С. Ванштейна [3], а також 3-й заключний том видання «Вінниця у спогадах», який став результатом однойменного проєкту,  започаткованого у 2010 р. Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм. Велика частина спогадів, що увійшли до видання, стосується років нацистської окупації [4].  

Водночас, чимало джерел залишаються невідомими широкому загалу, оскільки й досі є неопублікованими. У цій статті читачі можуть ознайомитися із документом з приватного архіву німецького офіцера Рудольфа Шпора. Це нарис з авторською назвою «Гімн Вінниці».

Варто коротко розповісти історію знайомства із цим джерелом. У 2017 р., працюючи доцентом історичного факультету Вінницького державного педагогічного університету, я познайомилася з двома літніми жінками, які розповіли про вінницькі табори радянських №329 та німецьких військовополонених №253. Я почала досліджувати цю тематику і згодом приєдналася до спільного німецько-українського проєкту «Повернення в колективну пам’ять суспільства забутих груп жертв Другої світової війни Вінницького регіону» (2017-2019). Під час перебування німецької делегації у Вінниці в рамках культурного обміну в листопаді 2017 р. представниця ГО «Німецька молодь в Європі» Земельного об’єднання в Північній Рейн-Вестфалії Жанна Кеберляйн передала мені копії кількох документів з приватних колекцій німецьких громадян, родичі яких під час Другої світової війни перебували у Вінниці. Одним із цих документів і був «Гімн Вінниці», який справив на мене особливе враження.

Під час роботи з історичним джерелом, у мене виникло чимало запитань. Ж. Кеберляйн порадила звернутися за допомогою до німецького журналіста й історика Йоханнеса Шпора, який керує архівною службою в Берліні та спеціалізується на дослідженні націонал-соціалізму в сім’ї та суспільстві. Як з’ясувалося, Йоханнес Шпор (1982 р. н., м. Любек, Німеччина) є внуком автора нарису «Гімн Вінниці». Я отримала його електронну пошту і  у нас зав’язалося листування. Більшість відомостей про документ та його автора, а також дозвіл на оприлюднення нарису «Гімн Вінниці» були отримані під час листування. Безпосереднє ж знайомство з істориком Йоханнесом Шпором відбулося в листопаді 2018 р. в м. Дюссельдорф (Німеччина), де в рамках того ж спільного німецько-українського проєкту я взяла участь у воркшопі «Нацистські злочинці у власній сім’ї».

Тоді я дізналася чимало нових подробиць про родину Шпора та автора нарису. Німецький офіцер Рудольф Шпор (1914 р. н., м. Ерфурт, Німеччина) під час Другої світової війни брав участь у вторгненні у Францію в 1940 р., а потім зробив собі кар’єру у Верховному командуванні армії сухопутних військ Вермахту, служив в Управлінні операцій як Ordonnanzoffizier (ординарець, вістовий офіцер) на Східному фронті, в Україні та на Кавказі. У вересні 1941р. перебував у Житомирі, а з 13 липня 1942 р. по 26 вересня 1942 р. – у Вінниці, коли й написав нарис [5].  

Автор нарису офіцер Вермахту Рудольф Шпор, як стверджує його внук Йоханнес, бував в багатьох містах окупованої України, де нацистами чинилися військові злочини. Зокрема, «Гімн Вінниці» він писав саме тоді, коли знищувалося її єврейське населення (перші розстріли відбулись не пізніше 29 липня 1941 р., одразу після окупації міста 19-20 липня і тривали протягом 1942 р.), але невідомо, чи був він причетний  до вбивств і присутній на самих місцях розстрілу. 

Після закінчення війни Рудольф Шпор благополучно повернувся до Німеччини. До самої смерті (2006 р.) він проживав у містечку Норденхам, що на Північному морі в Нижній Саксонії. Там побудував блискучу кар’єру, був засновником «Товариства Гете» та авторитетною людиною у місті, але, в чому впевнений Йоханнес, дід не відмовився від свого минулого та від візії війни. З дитинства Йоханнес, відпочиваючи в Норденхамі під час канікул, бачив дідову форму Вермахту у шафі та «Майн кампф» на книжковій полиці. Вже після смерті діда Йоханнес на горищі будинку знайшов велику кількість документів та світлин періоду нацизму, які почав вивчати. Серед них був і нарис «Гімн Вінниці». До слова, ідею дослідження життя діда підтримала лише мати Йоханнеса, з рештою родини склалися дуже складні стосунки, адже вони воліють, щоб причетність Рудольфа Шпора до діяльності нацистів не афішувалася.

 «Гімн Вінниці»

Нарис викладений на трьох сторінках машинописного тексту. У верхньому правому куті першої сторінки документа рукою автора підписано дату його створення – 26 вересня [1942 року]. Для можливості об’єктивної інтерпретації спочатку подаємо увесь текст нарису «Гімн Вінниці» [6] [переклад з німецької – І. Батирєвої].

 «День, коли знову було багато роботи, примусово скінчився. …Я затягнув свій старий пасок, шукаю собі підходящого друга, котрий був би мені близьким по духу. Я знайшов його в старшому лейтенанті Мозербаї… Наш шлях пролягав через кладовище [Friedhof, німецьке військове кладовище – авт.], де лежать багато німців, які частково загинули тут в битві у 1941 році [під час військової окупації міста 19-20 липня – авт.], а частково в цьому році [1942 – авт.] були охоплені епідемією. Знову я відчув сильне потрясіння, коли проходив повз могили обох єдиних синів графа Кірхбаха, які за 14 днів загинули тут в минулому році, і тепер знайшли тут свій останній спочинок. Ряд могил доглянуті з любов’ю. Деякі відважні німецькі герої та жертви були потрібні для спільної, великої справи. Символ національної волі, віри, та мовчазного героїзму.

З цього місця ідемо далі через місцевий народний парк [тепер Центральний міський парк імені Леонтовича  – авт.] В ньому український хор, якраз, намагається виконати «Rosemarie». Проходимо повз святково одягнених дівчат, бо сьогодні ж субота, якраз в самому серці яскравого хороводу метушливого міського життя. Магазини вже зачинені, деякі працівники поспішають додати до цієї міської картини якусь доглянуту урочистість. Ми ловимо на собі погляди деяких дівчат. Прогулюємося безпечно далі. Буг [річка Південний Буг – авт.] тут виглядає, як вузька нерегульована калюжа. Дорогою, в готелі «Савой», ми заздалегідь замовляємо собі хорошу вечерю.

Прогулюючись далі вулицею, чуємо монотонну церковну музику греко-католицького Божого храму. Ступивши на декілька сходинок, які ведуть униз до підземелля, ми побачили людей, яких зачарувало слово Боже. Ми дозволили цій картинці захопити і нас: всіх віруючих людей священик зібрав посеред нижньої зали, вони були поважного віку. Ми побачили його попереду, він був одягнений у мантію з чудовими кольорами, яку можна побачити тільки на Сході, і яка може сховати навіть погану фігуру. Навпроти нього стояв співак – чудовий бас. Його цілющий голос наповнював всю кімнату і все було оповите його чарами. Повітря трохи задимлене. З урочистістю усі хрестяться, мінливо кланяються та стають на коліна, піймавши флюїди, які пливуть у Божому храмі. Страх та жахіття, що пережили люди, тут перетворюються у неймовірну атмосферу, в багатство, яке ми відчуваємо, про яке волаємо, квапимося його вхопити… А воно вже існує, воно тут, воно притаманне для людей Сходу, наша присутність лише завдає шкоди.

Ми тихенько вийшли, і наша розмова отримала мимоволі серйозний характер, і ми знову піймали себе на думці, що нам не потрібно поліпшувати світ, він досконалий і без нас. Ми просто хотіли відпочити в останні години цього дня, який відчувається тільки тоді, коли ти дистанціюєшся від речей. Врешті, ми хотіли приємного вечора. Ми пережили події, які можливо більш зрушили цей світ, аніж нас. Хальдера відпустили, маленького Кайтеля відправили додому. Цайтцлер – наступник Шмунда. Отже, ми пішли спокійно далі. Пройшли повз натовп, який рухався, та зупинилися біля Бугу, дозволивши йому пропливати повз нас. Повільно він щось мовив, повільно – але я маю час, Росія велика та її історія довга…  

Ми повернулися та підійшли знову ближче до «Савою». У зникаючому світлі дня всі дівчата виглядали значно краще, і коли б ми ще були тут з півроку, тоді вони мали б зовсім привабливий вигляд, а їхні фігури – «соняшникові стебла» – могли б сподобатись.

Потім ми зайшли в готель і очікували, що ж запропонує нам кухня. Ціну ми знали заздалегідь: десь 7 [грошова одиниця не вказана – авт.], взагалі не багато, коли за це щось отримаєш, так легко ми ще не віддавали свої гроші. Отже, розпочинаємо. «Матуся», так ми назвали кругленьку господиню, зробила нам комплімент і посадила в кутку, звідки було видно увесь заклад. Біля нас була барна стійка. Нас обслуговував Максим, який дуже вірний цьому закладу. Товстий, клишоногий із гарним настроєм нагадував мені Хайнріха-Джоржа з якогось фільму, обслуговував нас спокійно, уважно та добре, періодично жваво пропонував нам цигарки. Мій годинник показував 19:00, отут все й розпочалось. Спочатку подали «Закуску», російський [тут: місцевий – авт.] вид легких страв, який складається з фаршированих томатів, розрізаних яєць, ковбаси, холодної риби (різні види риби по 100 г.), хліб, масло (для чого?), пляшка горілки, та дружній світ, …потім холодна риба, сорт невідомий, але гарний на смак. Між тим нас вітала причепурена господиня: біля сорока [років – авт.] , білявка, досить старанна у своїй справі, вона піклувалася про нас якнайкраще. Заклад наповнювався офіцерами усіх рангів, тільки була відсутня гра на балалайці і тоді картинка відповідала б дамським уявленням. Тим часом меню йшло далі. Чи знаєте ви, що таке «борщ»?! Ні? Тоді їдьте якомога швидше в Україну (кожна частина Сходу [тут: України – авт.] готує по-особливому цей смачний капустяний суп, треба тільки трохи додати сметани, тоді він смакує навіть найвибагливішому клієнту). 

Тим часом горілка вже зробила свою справу, і все стало набагато краще. Перерва на цигарки із роздумами про єдину долю на війні, жорстокість, яка переросла у величезний бруд, а інших привела до поживної годівнички. Але про це треба дуже мовчати. А ми хочемо сьогодні водночас забути всю війну. Про це попіклувалась наступна страва: запечена курка із смаженою картоплею – це дуже смачно! Нарешті ми підійшли до десерту. Як? Ну, між горілкою та цигарками, де врешті-решт повинні були залишатися усі роздуми. Потім до столу подали диню та сливи, смакувало все добре, як і до цього. Потім принесли запечені яблука та морозиво, але не фабричне морозиво, а домашнє, зроблене з найкращих компонентів – яєць та вершків. Потім «матуся» особисто принесла мокко та два шматочки торта. Потрібно бути самому кондитером, щоб зрозуміти, який масляний крем є смачним, а він смакував також добре. Апетит ми ще мали, хоча голод давно вже вгамувався (ще під час закуски). Отже, вечеря підійшла до завершення. Максим запропонував пару цигарок, «матуся» говорила незрозумілі слова, «maitre de plaisir» нарешті. Потім мила, маленька студентка принесла нам наші речі, і ми довірилися чудовій ночі з повним місяцем.

 Зачинені совєтські будівлі відблискують в мерехтливому місячному сяйві, вулиці вже пусті, і останній трамвай, як напівзламаний інструмент, але в той же час не побитий. Прогулюючись, пішли ми додому – о так, «додому», я маю на увазі ту будівлю, стару совєтську спортивну школу, але, зрештою, з водою та централізованим опаленням – а це дещо! Будівля пофарбована у білий колір, і ми знаємо тільки те, що на нас чекає нічний вахтер. Навіщо нам ці, нами ж створені проблеми, війна, яка зараз йде? Горілка допомогла нам про це трохи забути. Жінка та дитина більше, ніж за 1600 кілометрів, сидять та чекають, коли ж скінчиться війна. Отак стираються межі… 

Знову кам’яна будівля поглинає нас, ми підіймаємося на дві сходинки наверх, забуваємо про наглядача, і зовсім нічого не знаємо, чи будуть нас допитувати у наступні 15 хвилин. І все ж таки, що таке Росія – більшовизм – проблема Сходу – вся війна, та що ж станеться із обома народами, коли Рейхстаг буде не нормальним, а амфітеатром із екстремальними правими та лівими партіями. Почав хазяйнувати алкоголь, хоча пляшка горілки не зробила миру, а два задоволені (на даний момент хоч трохи) офіцери ще не виграли війни. «Klappern gehört zum Handwerk» [прислів’я дослівно – авт.] – «Балачки належать до основної роботи».

Інтерпретації дослідниці 

Цей нарис німецького офіцера, як бачимо, більше відповідає жанру щоденників. Адже тут автор висловлює думки про побачене й почуте, фіксує роздуми про нещодавні події, отож – повніше, відвертіше, висловлює власні рефлексії, намагається передати власну візію війни. З рядків чітко прочитуються дві змістові лінії: замальовки міського життя Вінниці, які справили на мене особливе враження, та внутрішні переживання й роздуми про війну, які пронизують наскрізь міські сюжети. 

Для інтерпретації тексту, відчуття характерної для цього часу атмосфери міста, важливо уточнити деякі деталі міських локацій періоду окупації, що допоможуть зробити інші джерела. Аналізуючи текст, найсильніші акценти розставлені на таких локаціях Вінниці, як німецьке військове кладовище, храм та готель «Савой». 

Військове німецьке кладовище

Фактично з перших речень автор, говорячи про німецьке військове кладовище, велику кількість загиблих у боях за Вінницю в липні 1941 р. та під час епідемії у 1942 р., передає пригнічений настрій, та, водночас, висловлює необхідну офіційну позицію – «жертви були потрібні для спільної, великої справи», хоча крізь рядки прочитуються протилежні думки.

Для місцевих краєзнавців та екскурсоводів важливою в документі є інформація про німецьке військове кладовище періоду окупації Вінниці. Із контексту можна припустити два варіанти його місця розташування. Найвірогідніше, Рудольф Шпор згадує в нарисі про кладовище, яке детально описане у спогадах В. Я. Кулікова [7] та впізнаване зі світлин приватних архівів. Під час війни воно розміщувалося за «Воскресенською кладовищенською церквою» по Літинському шосе, ближче до базару «Каліча», сьогодні – це територія між торговим центром «Універмаг» та церквою Воскресіння Господнього за адресою Хмельницьке шосе, 5. Саме тут, за версією більшості істориків, розташовувалося кладовище німецьких військовослужбовців.  Хоча, за припущеннями С. Ванштейна і деяких дослідників, було й інше місце поховання німецьких військових – майже навпроти Воскресенської церви, через дорогу від неї, у Центральному міському парку імені Леонтовича поблизу літнього театру [8].

Храм

Емоційно найсильнішою у нарисі видається друга локація – храм. І хоч автор пише про «греко-католицький Божий храм», простеживши маршрут подорожніх, я схиляюся до думки, що це, римо-католицький костел Матері Божої Ангельської (сьогодні за адресою вул. Соборна, 12). З початком німецької окупації костел, який був пограбований і закритий совєтами ще у 1931 р., відновив свою роботу й належав католицькій громаді міста. Відомо, що в цей час у храмі проводили масштабну реставрацію та відновили богослужіння. Чи міг автор помилитися у конфесійній приналежності храму? Зі спогадів старожилів відомо, що під час окупації служби в костелі вели військові капелани-католики з Угорщини та Словаччини. З інших письмових джерел особового походження стає відомо також, що за відсутності постійного ксьондза-«латинника» для католицьких парафіян впродовж двох років час від часу, службу проводив український греко-католицький капелан Йосип Кладочний [9]. Можливо, саме Йосипа Кладочного й бачив під час богослужіння німецький офіцер Рудольф Шпор і описав у своєму написі про Вінницю.

Отець Йосип Кладочний (Ієромонах Єфрем) був священником Української греко-католицької церкви за часів підпілля, а під час Другої світової війни був парохом греко-католицької і римо-католицької парафій у Києві, служив капеланом у дивізії СС «Галичина», тісно співпрацював з ОУН. Й. Кладочний був також секретарем митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і на його прохання з’ясовував, «як живуть українців на окупованих землях». Протягом року з грудня 1941 р. він періодично, дорогою зі Львова до Києва, зупинявся на кілька тижнів у Вінниці, де й служив у костелі, про що й сам доповідав митрополиту в листах, дуже детально описуючи релігійну ситуацію у Вінниці, настрої міщан та позицію окупаційної влади щодо церковних справ і не тільки. Так, в одному з листів, отець Й. Кладочний повідомляє, що місцеві парафіяни римо-католики не знають польської і їм сподобався український священик-уніат: «Від місцевих латинників ходила делегація до місцевого міського писаря з проханням дозволити мені вільно служити. …Штатгауптман поставився до прохання позитивно, однак мої дії не сподобались угорським капеланам. …Взагалі, угорські капелани систематично обслуговують латинські костели на Вінниччині. Готують їх до приходу латинників-поляків. Вони почали тут з’являтися з Волині» [10]. Релігійна ситуація у Вінниці періоду окупації є темою окремого студіювання, а у цій статті вона додає окремих штрихів повсякденному життю окупованого міста.

Готель «Савой»

Ще одна вінницька локація, детально описана німецьким офіцером – це Готель «Савой», побудований у 1912-1913 рр. Під час окупації він розміщувався на Українському проспекті. Сьогодні – це будинок на центральній  вулиці міста, за адресою Соборна, 69, пам’ятка архітектури місцевого значення, один з неофіційних символів та ідентифікаторів міста. 

Окрім колоритного опису меню «Савою», яке може зацікавити етнографів, моя увага зосереджується на поведінці персоналу готелю й ресторану, який, як бачимо, дуже ретельно і відповідально ставився до своїх професійних обов’язків, чемно обслуговував німецьких офіцерів. Як можемо інтерпретувати їх поведінку? Це приклад «побутового колабораціонізму» чи стратегія виживання вінничан в умовах нового окупаційного режиму? Низка сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників бачать складну проблему співпраці українців з ворогом комплексно, виокремлюючи політичний, господарсько-економічний та побутовий фактори цього явища [11]. Варто зауважувати, що населення Вінниці на першому етапі окупації добровільно чи вимушено співпрацювало з окупаційною владою. По-перше, це було підсилено негативним досвідом совєтської окупації, і демонструвало спротив більшовицькому терору та геноциду українців. По-друге, у прихильному ставленні до німецьких окупантів відіграли роль і стереотипні уявлення місцевого населення про менталітет німців, як справедливої, пунктуальної, раціональної, дружньої до українців нації. По-третє, співпраця вінничан з нацистами на другому етапі окупації була продиктована страхом через знищення вінницьких євреїв, які пророкували: «Нами розчиняють, а вами замісять» [12]. Для запобігання такому ж сценарію співпраця з ворогом для інших вінничан стала своєрідною стратегією виживання в умовах окупації. 

Нарис «Гімн Вінниці» описує кілька основних міських локацій, які допомагають скласти уявлення про життя містян в окупованій Вінниці.  Це джерело особового походження відображає безпосереднє сприйняття навколишнього світу, історичних подій і явищ, а також настрої та почуття представників збройних сил Вермахту у Вінниці в 1942 р. У ньому закладена своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, використання якої дає змогу дослідникові більш докладно відтворити історичні події у місті/регіоні.

Текст змінений та адаптований спеціально для сайту «Україна модерна».  Раніше публікувався: Ірина Батирєва.  Деякі сторінки з життя окупованої Вінниці у листах і спогадах очевидців (1941-1944 рр.). Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського. Серія: Історія. – 2018. – Вип. 26. С.316-321.

У публікації використано зображення, надані Авторкою.