Британська школа соціальної історії війн. Частина 1: Зрозуміти війну

Огляд на: Маргарет Макміллан. Війна. Як конфлікти формували нас. К.: Лабораторія, 2024. — 304 с.

«Війни ведуть люди — не звірі й не боги. Це суто людське заняття. Називаючи війну злочином проти людства, ми не помічаємо принаймні половини її істинного значення. Війна — це також покарання за злочин».
(Фредерік Меніннґ «Інтимні місця фортуни»)

Цей та наступний огляд присвячені британським історикам, які під різними кутами досліджують феномен війн та їхній вплив на різні сфери життя людства. Класичні дослідження історії війн початку ХХ ст., на кшталт Ганса Дельбрюка[1], зосереджувались на політичному аспекті війн. Наприкінці ХХ ст. такі автори, як Мартін ван Кревельд[2], звертали увагу вже більше на зміни способів ведення війни та переосмислення її сутності й відповідних стратегій. Праці двох різних британських дослідників: Маргарет Макміллан та Ендрю Петтіґрі, на мою думку, представляють напрям в історіографії, який можна окреслити як британська школа соціальної історії війн.

Тобто їхні книги не про тактику чи стратегію на війні, і навіть не про філософію війни в дусі Карла фон Клаузевіца, а про її вплив на людські спільноти. Обидві книги з різницею в пів року вийшли друком у чудовому київському видавництві «Лабораторія». Почнемо з Макміллан та її знакової книги «Війна. Як конфлікти формували нас». Авторка — історикиня, за походженням аристократка, правнучка відомого британського прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа. В історіографії вона прославилась завдяки блискучій монографії, присвяченій Версальському миру та створенню повоєнної Європи[3].

Українські інтелігентні кола мали можливість відкрити її для себе з початком повномасштабного російського вторгнення, коли Макміллан взяла участь у міжнародних семінарах Українсько-німецької історичної комісії[4].

«Війна» Маргарет Макміллан постала з низки лекцій, які вона, починаючи з 2018 року, читала для ВВС про різні аспекти війн: від змін тактики на полі бою до впливу на культуру[5]. Варто відзначити, що спеціально для українського видання Авторка написала коротку передмову. На початку книги Макміллан знайомить читача з досить сумною ситуацією, яка склалась у західних університетах з дослідженням війн. Університети закривали кафедри дослідження війн, що значно ускладнювало для гуманітаріїв осмислення війн. Створюється враження, що західні суспільства підсвідомо боялися, що сам факт вивчення та осмислення війн буде проявом їх певного схвалення[6]. Коли Авторка планувала в університеті Торонто вести курс «Війна та суспільство», консультант із навчальних програм пропонував назвати його «Історія миру»[7]. Після Другої світової війни загальником на Заході стало уявлення, що епоха великих воєн позаду, а людство чим далі, тим більш стає освіченим, цивілізованим та менш схильним до насилля[8]. Макміллан виходить із засадничо іншої перспективи — війна невід’ємна частина історії людства, і намагання сховати її в темну шафу цивілізації не скасовує її всепроникаючий вплив на різні сфери життя, починаючи від мови, закінчуючи технологіями та способом організації суспільства[9]. Тому, якщо ми хочемо розібратися в минулому, війна повинна стати предметом історичних досліджень[10]. Європейці після 1945 року ментально сприймали війну як далеке явище, наївно вважаючи, що тривалий мир є правилом, а не винятком, і він триватиме вічно[11]. Війнами просякнута наша масова культура, починаючи з назв вулиць та пам’ятників, закінчуючи комп’ютерними іграми на кшталт  популярної серії Call of Duty. Людям подобається дивитися «Володаря Перснів» та «Зоряні війни», адже так війни стають схожими на безпечну казку, коли глядачі впевнені, що самі ніколи не воюватимуть[12]. Однак війна заслуговує серйозного сприйняття, тим паче, коли вона різко вривається в життя народів. Як зазначає Макміллан, війна за своєю суттю — це організоване насилля. Однак різні суспільства воюють по-різному. Кочівники використовують мобільність, осілі землероби користаються з мурів та укріплень. Острівні країни та ті, що мають протяжні узбережжя, роблять ставку на потужний флот[13]. Такі звичні для нас речі, як сучасні національні держави з централізованим управлінням та організованою бюрократією, є продуктом багатовікових війн[14]. Водночас війни не зводяться лише до насилля. Адже бійку в барах чи вуличну сутичку між бандами не назвеш війною. Тому, слідом за Карлом фон Клаузевіцом, Макміллан наголошує, що війна — це акт насилля, що має чітку ціль, яку ставлять під час протистояння двох чи більше організованих суспільств, які мають підтримку своїх членів та існують тривалий час, зазвичай на власній території[15]. Хоч Авторка зазначає, що переважно досліджує період від XVIII ст. і до сучасності, насправді протягом книги вона робить постійні екскурси й до античності та середньовіччя. Попри те, що британська історія слугує певною центровою віссю для наративу книги, Макміллан прагне уникнути пастки європоцентризму, покликаючись на досвід Азії  та особливо — Китаю. Що одразу впадає в око під час читання книги, це те, що Авторка не спішить давати готові відповіді, а, навпаки, ставить якомога більше питань, щоб спонукати читача до роздумів вслід за нею. Чи були первісні суспільства більш миролюбними, ніж пізніші розвинуті цивілізації? Що сталось, якби мусульмани перемогли Шарля Мартелла під Пуатьє в 732 р.? Чи якби туркам-османам вдалось опанувати Відень у 1529 р.? Чому людям ніяк не вдається покінчити з війнами? Невже війни є частиною сутності людини навіть на суто біологічному рівні?  Макміллан ставиться зі скепсисом до надмірно оптимізму в дусі Стівена Пінкера стосовно зменшення ролі насильства в житті сучасних розвинутих суспільств.

     Авторка вважає, що люди, звичайно, несуть печаток спадку решти ссавців. Мають імпульси, відчуття, страхи, потреби та бажання, прив’язаність до територій. Разом з тим люди — істоти розумні, здатні ухвалювати рішення та прислухатися до кращих (чи гірших) сторін себе. Тому люди борються та воюють не тільки через виживання, але й заради абстрактних речей (релігія чи країна), за які, на їхню думку, варто помирати[16]. Осмислюючи зв’язок між феноменом війн та  появою великих держав (гобсівських Левіафанів), Авторка виводить цікавий історичний парадокс — зростання могутності держав часто було наслідком війн, що, зі свого боку, породжували мир[17]. Імперії часто створювались силою зброї, однак з часом у них економічне становище покращувалось та збільшувалась тривалість життя людей. Себто найкращі Левіафани запроваджують послідовні закони й розумні податки, оберігають майнові права, а подекуди виявляють навіть терпимість до чужих звичаїв та релігій[18]. Достатня могутність Левіафанів здатна зберігати мир не тільки всередині них самих, але й у сусідніх країнах. У ХІХ ст. таку роль частково виконувала Британська імперія.

Після Другої світової війни СРСР та США, а після 1991 році — лише США. Тим часом як коаліції держав, приблизно рівних за розміром та могутністю, є менш стабільними, як наочно продемонструвала Версальсько-Вашингтонська система 1920–1930-х рр.[19] Якщо у домодерних війнах воювали професійні найманці, то з XVIII ст. для ефективного ведення війн держави потребували посилення централізації, детальних переписів населення для мобілізації. Все це сприяло збільшенню бюрократичного апарату. Однак послідовні закони й ефективне адміністрування не тільки допомагали державі мобілізувати ресурси для війни, але й розширювали права людей та відкривали для них нові можливості. Статус громадянина передбачав потребу захищати країну, але разом з тим він ніс в собі права людини на участь в суспільно-політичному житті країни. Промислова революція та демографічне зростання дозволили вести повномасштабні війни. Як наслідок, у XIX–XX уряди, навіть автократичні, прагнули, готуючись до війн, зберегти суспільну підтримку. Це спонукало їх до реформ. У багатьох країнах саме за участь у війнах жінкам давали змогу опановувати нові професії, здобувати освіту та розширення прав[20]. Авторка не виправдовує цим війни, але вказує, що під час миру, часто, складно знайти волю і ресурси на великі зрушення. Війна ж фокусує нашу увагу, і робить це вона протягом всієї історії людства, незалежно від того, подобається це нам чи ні[21].  
    Що ж слугує приводами для війн? Залежно від часу та місця це може бути релігія, кохання, династична боротьба, завоювання, імперіалізм тощо. Однак, найчастіше, на думку Макміллан, людей на шлях війни штовхають такі мотиви, як жадоба мати щось чуже, самозахист, емоції та ідеологія[22]. У розділі «Причини війни» Авторка звертає на цікавий феномен — напрочуд часто країни розв’язують конфлікт, не думаючи заздалегідь про те, чого прагнуть досягти та який мир здобути. Напередодні Першої світової війни німецьке командування мало «План Шліффена», одначе уявлення про повоєнний світ були більш ніж туманні. Так само чіткий план був відсутній у японців, коли вони готували напад на Перл-Гарбор[23]. Вторгнувшись в Афганістан та Ірак, військові США, досягши своїх першопочаткових цілей, змушені були займатись невластивим їм речами, як-от повоєнне соціальне та політичне влаштування, в яких вони нічого не тямили. Цю ситуацію добре ілюструє фінальна серія популярного серіалу HBO «Покоління вбивць» про війну в Іраку у 2003 році.

     Крім того, Макміллан звертає увагу на те, що рішуча перемога, коли одна зі сторін примушує до миру іншу: «може коштувати непристойно дорого, а врегулювання конфлікту шляхом переговорів, коли жодна зі сторін не отримує бажаного повною мірою, може не сподобатися еліті й суспільству. До того ж коли ціна — бойові втрати та гроші — прагнення помститися посилюється, одночасно розширюються й воєнні цілі. Політичні лідери можуть  пообіцяти народові золоті гори, аби стримати політичні й соціальні заворушення»[24]. На думку Авторки, протягом тисячоліть фундаментально стратегія війни та її загальні цілі не змінилися. Як на суші, так і на морі противники прагнуть зменшити чи ліквідувати бойовий потенціал один одного. Стратегічні цілі можуть бути оборонними (спрямованими на виснаження ворога) або ж наступальними (коли одна армія активно воює проти іншої, беручи в облогу міста й порти, шкодить торгівлі та виробництву)[25]. Те, як суспільства воюють та яку зброю вони використовують, залежить від їхніх цінностей, світоглядів, інститутів та культури[26]. Хоч Захід після Другої світової війни оголосив «ніколи знову», одначе західна культура просякнута мілітарними елементами, починаючи з античності й до сьогодення. Недарма головним культурним кодом Європи є «Іліада» Гомера, присвячена Троянській війні. Тим часом, як не парадоксально, але Китай, батьківщина відомого стратега Сунь-дзи, хоч і знавав багатьох відомих полководців, ніколи не підносив військові цінності над цивільними. Війною не захоплювалися, її вважали наслідком занепаду моралі та порядку. Тому китайські мислителі на кшталт Конфуція та Сунь-дзи наголошували, що могутність держави ґрунтується не на її силі, а на чеснотах. Власне, Сунь-дзи вважав ідеальним полководцем того, хто перемагає у війні не через битви, а маневри та хитрощі[27]. Досвід попередніх війн часто недобре жартує з народами. Наприклад, під час Першої світової війни Франція зазнала найбільших після Сербії втрат серед військовозабов’язаного чоловічого населення. Це змусило її перейти до виключно оборонної доктрини (побудови лінії Мажино) і прагнення уникнути нової війни та домовитись з диктаторами. Зі свого боку це стало прелюдією до Другої світової війни. Тому, за Макміллан, іноді, щоб протидіяти новій технології, наступне покоління має забути те, чого  навчилося попереднє на власному досвіді, та повернутися до колишніх методів і практик. Наприклад, так сталось у пізньому середньовіччі з «перевинайденням» фаланги швейцарцями та пізніше — іспанською «терцією»[28].  На прикладі битви під Вальмі 1792 р., коли французькі революційні війська зупини коаліцію європейських монархій, Макміллан показує кардинальні зміни, що їх принесла Французька та Промислова революція.  Промислова революція принесла інновації та масове виробництво. Як наслідок, зросла чисельність та вага середнього й робітничого класів. Розширення виборчих прав і перехід до конституційних форм змінили роль населення в зовнішній політиці країн. Рішення питання війни та миру й надалі приймало вузьке коло осіб, однак, тепер — зважаючи на думку сотень тисяч та мільйонів. Тим часом дитина Французької революції — модерний націоналізм — допоміг розпалити пристрасть до війни, ставши замінником релігійного натхненника допросвітницької доби[29]. Крім цього, Авторка звертає увагу на важливість економіки — якщо ворогуючі країни не підпорядкують свої економіки потребам війни, то не зможуть далі битися.  Наслідком цього стає те, що межа між правомірними й неправомірними мішенями у війні розмивається, а згодом майже цілковито стирається[30]. Власне, теза, яку свого часу чудово розкрив Ніколас Старгардт у популярній книзі про нацистський райх під час війни[31].

     На даний момент книга Маргарет Макміллан є найкращим з виданих в Україні досліджень феномену війн. Авторці вдалось відійти від описовості, вона не зациклюється на стратегіях кампаній чи деталях битв. Її книга про природу війни та її вплив на людську історію. Авторці також вдалось оминути пастку європоцентричності. Макміллан пише легко, коротко й афористично. Все це разом робить прочитання її книги не тільки цікавим та приємним, але й корисним. Особливо ж для українців, які, на жаль, за останні роки пізнали війну ближче, ніж будь-хто в Європі. Бажаємо ми того чи ні, але війна як явище з нами надовго. Тому, як пише в підсумку Авторка: «зараз ми як ніколи мусимо осмислювати війну»[32].

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.