Черговий сплеск уваги до історії українських еліт не може не тішити, тим паче, що нині йдеться про опрацювання нового українського наративу. А концептуально закроєний текст Наталі Старченко «Імʼя та територія для нації», розміщений на сторінці «України модерної», природно, спонукує висловитися.
Як видається, заводячи мову про еволюцію ранньомодерної еліти — «народу руського», — варто для початку поглянути на проблему ширше, ніж ототожнювати перші відомі (наразі!) приклади уживання цього поняття з ознаками «народження» відповідної ідентичності. Саме в цьому випадку абсолютизація прямих згадок у джерелах — поганий помічник, здатний завести на манівці аж до формування зміщених уявлень про ходу української історії у ранньомодерну добу.
Якщо пристати на тезу, що «творення з окремих клаптиків — Волині, Поділля чи Руського воєводства — цілісного полотна, а з волинян, пололян чи русинів — “народу руського”» відбувалося вже в часи Речі Посполитої, відразу насувається кілька незручних питань. Які є підстави говорити про існування перед тим власне самодостатніх регіональних ідентичностей без поєднання з уявленнями про належність до ширшої спільноти — руської? І чому тоді ще на Люблінському сеймі 1569 року так виразно виявилися переконання про спільний руський (український) простір у рамках Русі Великого князівства Литовського, а під час безкоролів’я 1572–1576 років — уже про спільний простір з урахуванням і трьох «старих» руських воєводств Корони? З іншого боку, як бути з тим, що уведена на сьогодні до наукового вжитку сукупність джерел — бліда тінь первісного масиву, що взагалі унеможливлює прив’язку появи явищ свідомості до перших згадок про них.
Швидше всього, слід насамперед відштовхуватися від того, що природа потрапляння на сторінки джерел прямої інформації з царини ідентичностей передбачала наявність потужного стимулу для спеціального наголошення на речах, які тоді (не нам сьогодні!) усім були і так зрозумілими. Можливі ситуативні обмовки, ці найцінніші для дослідника свідчення, з’являються, ясна річ, незапрограмовано. Тому мовчанку джерел не слід безальтернативно сприймати за відсутність самого явища, якщо воно таки засвітиться пізніше. Набагато продуктивніше буде придивитися до опосередкованих підстав, які підсвічують період до появи більш-менш прямих свідчень.
У нашому випадку обидва стимули для окреслення своєї тотожності з’явилися в української еліти у 1569 році та в 1572–1576 роках. Але у джерелах виринають не зародки, а вже сформовані переконання. У першому випадку це відбулося через окреслення князями і шляхтою свого бачення українського простору у рамках Великого князівства Литовського і Руського. І він не обмежується трьома воєводствами, а додаткового включає усі інші терени, які охоплювали межі поширення українського етнічного масиву і в часи середньовічної держави Русь належали до Київського, Турово-Пінського та Галицько-Волинського князівств: Підляшшя, Турово-Пінщину і навіть Понімання. Не вистачало лише проговорення проблеми Північного Придніпров’я та решток Сіверщини, які перебували під Литвою. Проте для такої розмови у Любліні 1569 році не виникло практичної потреби. З аналогічної причини князі і шляхта обійшли мовчанкою і галицько-волинські володіння, які перебували у складі Корони. Але коли під час безкоролів’я 1572–1576 років з’явилися відповідні практичні спонуки, відразу ж оголилося розуміння шляхтою як Волині, Київщини та Брацлавщини, так і трьох старих руських воєводств Корони, відчуття спільного руського (українського) простору, відмінного від інших.
Звернімо увагу на ще одну принципову деталь. Утворення Речі Посполитої не призвело до затирання ключових роз’єднувальних бар’єрів між трьома старими руським воєводствами Корони —Руським, Белзьким та Подільським — та новоприєднаними, попри всі спроби навіяти наукові уявлення протилежного формату. По-перше, збереглися різні правові системи та мова судово-адміністративних установ. По-друге, залишалася різною структура еліт. По-третє, не затерлася роздвоєність українського простору між Короною та Великим князівством Литовським коштом перебування в останньому частини Підляшшя, Турово-Пінщини, Північного Придніпров’я та відсікання Підляського воєводства навіть від Русі як податкової одиниці. То що ж тоді могло стати детонатором майже миттєвого утворення «народу руського», якщо збереглися основні попередні засади співіснування?
За таких обставин стверджувати, що процес формування ідентичності «народ руський» розпочався тільки після Любліна 1569 року дуже проблематично. Подібний ментальний спурт дивина навіть для ХХІ століття. Що вже говорити про ранньомодерні часи. При цьому навіть у XV столітті сусіди усвідомлювали, що мають справу з русинами, до яких належать кияни, волиняни, подоляни та ін. і що той край — це Русь, а не окремі Київська чи Волинська землі. Візьмімо бодай ярлики кримських ханів, які підтверджували володіння великим литовським князем Руссю. Від першого збереженого ярлика 1461–1463 років до останнього 1560 року кримські хани промовисто подають відповідний простір не як поєднання питомих регіонально окреслених земель, а конче як Русь, і вводять третім суб’єктом (поруч з ханатом та Литвою) руське суспільство від князів до простолюду. Приміром уже перший зі збережених ярлик містить такий початковий протокол: «Від нашої правої і лівої руки, від усієї нашої держави уланам, Панам Радам, всієї Руської держави князям, чернцям і всім посполитим». Якби тотожність тодішніх верхівок на Київщині, Волині, Східному Поділлі обмежувалася своїми регіональними «квартирами», поява назовні такого сприйняття була б неможливою. Тим паче, що фрагментація простору якраз більше відповідала інтересам ханату, створюючи куди більше можливостей для маневру у стосунках з Великим князівством Литовським.
На перетині всього сказаного напрошується необхідність переглянути сам підхід до проблеми «народу руського». Особливості «провисання» ідеї, що руська (українська) тотожність формується з регіональних ідентичностей після Любліна 1569 року надають куди більше підстав для опрацювання цілком інакшої схеми. У загальних рисах бачиться вона так: спільна руська (українська) ідентичність існувала й до Любліна 1569 року, не розмившись попри появу бар’єрів, породжених розчленуванням Русі між Короною та Великим князівством Литовським і Руським. Тому й засвітилася в готовому вигляді в 1570-ті роки у цілком прогнозованому понятійному обрамленні як «народ руський». А щонайменше від середини XVI століття можемо говорити, що вона передбачала виокремлення з руських земель Великого князівства «своєї» Русі, відділяючи від, вживаючи сучасну термінологію, білоруських земель.
Крім усього, така схема підважує інтерпретації, які століттями нав’язувалися зацікавленими сусідами і які з цілком зрозумілою ідеологічною метою вкорінювали і вкорінюють переконання про пізню появу та розмитість української ідентичності, розриви в українській історії, про Україну як буферну зону з сумнівною внутрішньої цілісністю. Тоді як концепція формування після Любліна 1569 року навпаки працює на такі навіювання. Показово, що пошук аргументів на користь цієї концепції призвів до проголошення дивної тези, що начебто у Великому князівстві Литовському поняття Русь прикладали лише до Полоцького, Мстиславського та Вітебського воєводства. Отакої! Та ж Авторка суперечить навіть своєму попередньому доробку! Не наводячи тут за браком місця численні фактологічні спростування (хоча б із сфери дискурсу Церкви чи кореспонденції доби Люблінської унії), годиться наголосити, що українські князі та шляхта відносили Мстиславське воєводство та значну частину Вітебського до свого простору. Розуміли це всі навколо, якщо й Москва, як уже доводилося писати, вважала, що Вітебськ, Могилів, Мстислав тягнуть до Києва, а не до Полоцька. Тож, навіть з цієї точки зору виходить, що поняття Русь охоплювало й український простір, що позбавляє зауважену тезу будь-якого підґрунтя.
Хибним є й інший аргумент, що «поява в Польському королівстві окремої політичної спільноти “руський народ” вирішила питання з множинністю “Русей” в Речі Посполитій. “Русь”Великого князівства Литовського практично зникла під загальною назвою “литвини” чи “литовський народ”». Знову ж таки повноводдя зворотних прикладів це нищівно спростовує. А в середині XVII століття козаки, успадкувавши ще в XVI столітті від шляхти уявлення про Північне Придніпров’я, Мстиславщину Підляшшя, Турово-Пінщину як українські землі, і заявивши претензії на приєднання їх до Гетьманщини, взагалі нададуть усьому нового звучання.
Власне, ігнорування того факту, що в Короні опинилися далеко не всі землі, які українські князі та шляхта зараховували до «своєї» Русі штучно виносить за дужки територіального виміру «народу руського» величезну територію, «прописку» якої в українському просторі не заперечували ані польські інтелектуали XVI – першої половини XVII століття, ані навіть у Москві. Звідси хибна теза, що до Корони увійшли «всі українські землі». А як же бодай відрізані на той час Сіверщина, Закарпаття, Буковина та перелічені вище частини Великого князівства Литовського? Не зрозуміло, чому руськими названі лише шість воєводств (Підляське вилучене, хоча в іншому місці віднесене до історичних руських земель).
Насамкінець кілька слів про те, що на маргінесах допису драма для історичної долі українського світу — ліквідація Руського королівства та поділ його території — упакована в безсторонню формулу, що Казимир «як один із спадкоємців на володарювання в Русі отримав частину земель через домовленості та військове суперництво». Іншими словами, пропонується пряма підміна понять, коли до уваги береться лише зовнішня оболонка, а зміст — знищення політичної суб’єктності — повністю виноситься за дужки так, ніби не він потягнув за собою, як і скрізь у світі, загрозу поступового розчинення в тілі сусіда. Казимир же не став правителем Русі, а перетворив ту частину, яку зумів, на складову Корони з усіма невтішними наслідками, що звідси випливали. В історії України розпочався тривалий і болісний період змагань за збереження своєї самості, незавершений, на жаль, до сьогодні.
Якщо пристати на пропоновану опцію, то слід переписувати ледь не всі наративи у Європі з її щільними міждинастичними зв’язками. Беручи ближче, треба, приміром, запропонувати польським історикам інтерпретувати Потоп 1655 року як банальні змагання у рамках династії Вазів. Зрештою, якщо без подвійних підходів, то годиться з розумінням поставитися і до московської «династичної теорії» та практик її реалізації в Україні. А наголос випадає робити на природності встановлення зверхності Московії як витвору Рюриковичів подібно до того як природною подається уречевлення зверхності польської. Наслідки ж для сприйняття української історії в Україні та світі (а звідси й для майбутнього України) пропозицій зіперти український наратив на меншовартісну ідею нормальності втрати суб’єктності в XIV столітті цілком зрозумілі. І вони нічим не ліпші, від подібних за духом інтерпретацій падіння Гетьманщини, поразки Української революції 1917–1921 рр. чи визвольних змагань часів Другої світової війни.
