«Ворожі гримаси» російського окупанта: північ України

Повномасштабне вторгнення російських загарбників на територію України стало викликом не тільки для кожного пересічного українця, а й для наукової спільноти, яка займається вивченням різних історичних дисциплін. Унікальність нового досвіду сучасних істориків, етнологів, антропологів тощо полягає, зокрема, у можливості досліджувати війну через власне включене спостереження в її перебіг, через спілкування з її очевидцями та учасниками «по свіжих слідах». Відтак для більшості воєнна проблематика сьогодні стала найпріоритетнішою, адже кожен сучасний дослідник так чи інакше намагається подивитися на воєнні реалії під кутом власних наукових інтересів.

Важливим аспектом дослідження сьогодні з-поміж інших є історичний портрет сучасного російського окупанта, який можна вважати максимально об’єктивним за умови збору, фіксації та аналізу чималої джерельної бази. Одним із найінформативніших джерел для вивчення цього аспекту можуть слугувати, зокрема, записи інтерв’ю від очевидців різних форм поведінки загарбників.

Нижче подано опис т. зв. «ворожих гримас» росіян, який вдалося здійснити за матеріалами експедиційних досліджень етнологів-волонтерів на території окупованих у лютому-березні 2022 р. населених пунктів Чернігівської області та міста Чернігова. У наведеному дослідженні використано записи з таких деокупованих сіл, як: Жукотки, Левоньки, Юр’ївка, Рівнопілля [1]

До переліку портретних характеристик, на яких було зосереджено увагу під час дослідження, увійшли: вік та соціальний рівень військових, ставлення до чоловічого населення, ставлення до жінок, дітей та людей поважного віку, рівень військової дисципліни та комунікації, ставлення до чужого майна і людського життя загалом тощо.

Усвідомлюючи, що зібрана інформація часто містить суб’єктивну оцінку ситуації, зауважимо й те, що усноісторичні записи є вкрай важливим джерелом для створення порівняльної бази щодо окресленої проблематики. Зрозуміло також, що перелік рис російських загарбників може відрізнятися в різних місцях окупації, оскільки на території України впродовж війни перебували різні військові частини з різним командуванням, різної етнічної приналежності, з різним військовим досвідом чи навіть без нього. У пропонованому тексті йдеться про поведінку російських окупантів виключно на Чернігівщині. У тексті наведених фрагментів інтерв’ю максимально збережено особливості мовлення місцевого населення, адже відсутність літературних правок дозволяє зберегти автентичність чернігівської говірки, що для наукового тексту також складає неабияку цінність.

Хто ти, окупанте?

Під час аналізу усноістричних наративів з’ясувалося, що переважна більшість військових, які перетнули російсько-український кордон зі зброєю 24 лютого, ‒ це молоді контрактники, виховані на путінській пропаганді останніх 20-ти років. З першого дня вторгнення на територію України почалася їх взаємодія з місцевим населенням. Жителі окупованих росіянами населених пунктів зазначають, що відчували сильний страх перед зустріччю з окупантами на вулиці, тому спочатку постійно ховалися в підвалах, де спали в одязі та взутті: «В погребі ховалися. Як токо почули, шо десь гримить чи шумить, ‒ і бігом у погреб. Хотя ‒ шо той погреб зробить!? Я п’ять днєй сідєла і п’ять ночей ночувала. П’ять ночєй точно, полностью в погребі. І абутиє! І адєтиє! Ми мєсяц нє раздєвалісь. Ми вообщє в хаті були, но нє раздєваліся, спалі одєтиє» [2]. Однак згодом через відсутність звичних, комфортних умов, усе ж таки поверталися жити до своїх осель. Такі опції (зміна місця перебування) були можливими лише для тих населених пунктів, де не велися активні бойові дії, де розташовувалися тільки пункти дислокації окупантів або ж відбувався процес їх переміщення.

У місцевостях, де велися активні бої, жителі оповідали про поширену серед загарбників практику ставати за населеними пунктами, «прикриваючись» таким чином мирним населенням. Ця тактика дуже лякала місцеве населення і робила його «зручним» для окупантів. Натомість відзначимо, що українські військові не стріляли у відповідь, оскільки знали, що в тій місцевості розташовано населений пункт із великою кількістю цивільних: «…Отвєтного не було. Потому шо наші боялися сюда стрілять, бо багато в нас людєй жило. У нас же було багато тих, шо поховаліся з города» [3].

Крім того, через активні бойові дії цивільні жителі залишалися без доступу до засобів комінукації, зокрема до Інтернету та мобільного зв’язку. Щоб здійснити дзвінок, їм необхідно було вийти на пагорб або інше підвищення ландшафту за межами населеного пункту. Інколи це було особливо небезпечно, оскільки час від часу обстріли територій окупанти поновлювали. В одному із сіл таким чином російські військові мало не вбили вісім людей похилого віку, коли ті намагалися зателефонувати рідним: «В послєдній раз пошлі на гору туда, а я йду, бо там вже восєм чоловік стояло, так я кажу їм: «…получілося. Я за тим, шоб дозвонитися». А я ж бачила як воно полетіло і впало чи до канави, чи за канаву. А вони [росіяни. – О. В.] вже біжать. Да й кажуть: «Добре, шо ми ніже взяли, а то б восєм чоловік вже б лежало». Отак. Отак ми прожили» [1].

Окуповуючи населений пункт, росіяни шукали найкращі будинки, господарі яких виїхали в більш безпечну частину України або за кордон. Іноді селилися в оселі людей, які залишалися в населеному пункті, примушуючи власників шукати собі інший прихисток. В окремих випадках окупанти могли вдертися посеред ночі до будинку, погрожуючи зброєю та вимагаючи від наляканих господарів покинути власну домівку. У разі відмови вони облаштовувалися в господарських приміщеннях. Іноді просили розмістити своїх бійців на одному ліжку з членами родини, остаточно порушуючи особисті кордони місцевого населення: «…дак до її [сусідки – О. В.] зайшли і говорят: «Ми будєм у вас ночєвать». Каже сусід, шо питає його: «А тут у вас хто спить?». А він і каже: «…у нас тут дітя малоє, у нас тут людєй сколько, куда ви будєтє у нас ночєвать?». А той і питає далі: «А тут хто спить?». Він каже: «Моя дочка». А той і каже: «Я буду спать с вашей дочкой». Той каже: «Нє, нє будєтє ви тут с намі ночєвать». То той сусід їм і каже: «Оно там іще єсть пустой дом, дак ідітє туда і ночуйтє». Ми з сарая нє будєм вигонять своїх животних. А ті питають: «А хто в сарає?» Той каже: «Ну так а хто в сарає?! – Карова». Той каже: «Виганяйтє карову, ми будєм спать в сарає». [2].

Місцеві жителі причинами такої поведінки окупантів вважали повну безкарність за вчинене: «Оні просто знают, шо оні могут творіть всьо, что захотят, і бить безнаказанимі. Пока оні безнаказани. А потом оні забуряться в какую-то Сібірь, в какую-то тайгу, в подвал, викопать сєбє землянку, і у ніх будєт всьо хорошо. Тайга іх прокорміт і всьо. І так будут сідєть до конца жизні» [4].

Майже повсякденною практикою було вибивання замків у хатах. За період окупації (трохи більше місяця) населенню окупованих населених пунктів Чернігівщини доводилося постійно ремонтувати або замінювати замки на будинках та господарських спорудах, оскільки представники ворожого війська на очах у власників їх зривали. Як стверджують очевидці, окупанти пояснювали такі дії необхідністю «зачистки» населеного пункту, пошуком військових ЗСУ, їхніх родин та партизанів. Проте найчастішими знахідками після такого роду «облав» були горілчані вироби чи діжки з самогоном, який вороги вживали у необмеженій кількості. Найпершим їхнім питанням до місцевого населення після окупації населеного пункту було: «Де у вас можна знайти/купити самогон?»: «…там він бігав із автоматом, і без автомата, вони, навєрно, горілку шукали по селу. Вони зразу як прийшли і горілку начали шукать. Питали: «У кого можна купить горілку?». Це їхня була фішка» [3]. Цивільне населення наголошує на величезному відсотку п’яниць у російській армії. Через зловживання алкогольними напоями, росіяни часто порушували військову дисципліну, тікали з позицій і блокпостів, не виконували завдань вищого командування. Також жителі зазначають, що співробітництво між підрозділами теж було на низькому рівні, про злагодженість дій практично не йшлося.

Втрати серед місцевого населення – «бойові» та супутні

Через російське вторгнення звичними стали супутні втрати серед місцевого населення. Так, в обстежених під час експедиційних виїздів населених пунктах після перших обстрілів від серцево-судинної недостатності померло кілька осіб старшого віку. Поширеними були також смерті від гіпертонічної хвороби у людей, які через активні бойові дії не мали доступу до медикаментів. Крім того, зафіксовано свідчення про інвалідність внаслідок перенесеного інсульту через відсутність вчасної медичної допомоги: «…от у хресного от стався інсульт, після того, як поряд згорів будинок. Повністю двір згорів. Ну й шо, лежав просто, да і все, ‒ він лежачий. А його можна було ще підняти» [5]. Зазначимо, що російські військові не сприяли медичній евакуації таких хворих та не надавали людям із серйозними хронічними захворюваннями необхідних медикаментів.

Значними були також втрати серед місцевого населення через бойові дії. Щоб відвести важкопоранених до лікарень, родичі або сусіди ризикували своїм життям. Загиблих ховали на городі чи в саду, незважаючи на обстріли, з подальшою процедурою ексгумації і перепохованням після деокупації населених пунктів: «Ну умєрла женщіна, которая в пєрвий дєнь погібла, там на той, на пєрвой уліце. Оні вибєжалі з дома і пряталіся в подвал, і ета жіночка умєрла. А дочку її, в неї дочка може чуть моложе за мєня лєт на 7, дак у нєйо ранєніє било сільноє, рука. Да как оні єйо доставілі в Чернігов, уже ж стоялі танки вєздє по дорогє, дак она перенєсла опєрацію, два мєсяца ето всьо лєчілась. А маму єйо похоронілі прямо в огородє, потому шо ніззя било нам на кладбіщє, нє разрєшалі нам возіть умєрших. Дак трі чєловєка у нас хоронілі во дворах» [6].

Найбільшим приниженням місцеві жителі вважали необхідність закопувати українські прапори, оскільки окупанти неадекватно на них реагували: «Для мене найстрашнішим було те, я плакала дуже, коли я закопувала прапори. Як тільки я взнала, що вони вже тут, в нас це було 25-те [лютого. – О. В.], я зразу все закопала. І фотографії військові всі, і всі прапори. Ще фотографії не так було закопувати. А прапор…(плаче) на своїй рідній землі, де ти родився (плаче сильніше), і треба закопувати свій прапор» [5].

Доволі частими були погрози місцевому населенню з вимогами не висловлювати свою патріотичну позицію, не чинити протестів та активного спротиву окупантам. За порушення цих вимог вороги обіцяли чинити масові розправи. Саме тому навіть найактивніші жителі, попри свою позицію, вимушені були вести себе абсолютно для них нехарактерно, пасивно: «Єслі ваші патріоти начнуть там стрілять, то ми будем шманать всьо сєло. А єслі будєт спокойно, у вас будєт порядок. Пока ми тут, у вас будєт порядок, вас ніхто не будєт трогать» [3]. Приниженням українці з деокупованих територій вважали нав’язування ворожими військовими правила носити білi пов’язки усім мирним: «…не можеш вийти, не нацепивши на себе оцю білу пов’язку. Я цю білу пов’язку асоціювала із жовтою зіркою 1941‒1945 років. І це було нелегко її пов’язати, цю білу пов’язку [5]».

Основна мотивація ворога

Основною мотивацією приходу на територію України для російських кадрових військових була матеріальна вигода. Як зазначають місцеві жителі, вихваляння високими зарплатами було однією із улюблених тем для розмови. До того ж, можливість померти на робочому місці не засмучувала навіть офіцерський склад російської кадрової армії, оскільки в такому разі вони вірили в забезпечення їхніх родин житлом та матеріальною підтримкою від держави-агресорки: «…А ви не боїтєсь, що ви ж тоже можетє погібнуть?». А он: «…ну і што?». Говоріт: «Далі мнє квартіру, ‒ он, повідімому, офіцер бил, ‒ далі квартіру, значіт моя сєм’я будєт обєспєчєнная». Так от бил отвєт такой [6]».

Тотальна бідність, неспроможність заробити достатньо грошей у своїй країні штовхали окупантів на мародерства, масові крадіжки майна місцевих жителів, навіть за їх присутності. Було зафіксовано випадки, коли мешканці просили не виносити певні речі зі своїх осель, але росіяни їх забирали, завбачливо перепрошуючи господарів. Абсолютне лицемірство та дволикість рядового російського військового мала прояв у багатьох речах: у спілкуванні з місцевим населенням, із представниками органів самоврядування та місцевим бізнесом.

Культура поведінки ворожих вояк

Зазначимо також і про особливу «культуру поведінки» ворожих зайд, які часто не прибирали за собою, залишаючи у пограбованих оселях страшний безлад, зокрема розкидаючи пакування від своїх «сухпаїв»: «Оце сухпайки тиє їхніє. Пакетов тих було!!! На нашій території згрібала їх я, тільки і згрібала. Но вони це все поїли, і все ту остачу в пакет склали, в пакети отдєльно. А потом закапували. То це я щас откапую їх. Дак там ше й всі шкарабанки їхніє» [3]. Нами зафіксовано випадок, коли замість туалетного паперу, окупанти використовували книгу з бібліотеки зайнятого ними будинку. Від такого «цільового» призначення книгу не вберегла навіть російська мова видавництва: «Прошманали всьо! Всьо продивилися. І книжки, і всьо. Одну книжку, правда, в туалєт забрали. Чогось їм вона не понравилася… Дак вона і по-рускій була, чось їм вона не те…» [3].

Часто ворожі військові спеціально псували майно місцевих жителів: «…кришу попробивали! Одну дирку спеціально пробили, і для чого ж воно!? А це ж другий етаж. І там чистили для чогось димоход. В общєм, поломалі мені той димоход. Там впав камінь, тоже розбив кришу. Карочє, взяли, там стоїть той громоотвод, дак тою палкою чистили. І це я ше стопила катьол, той шо дровяний, так чи там дим іде, чи нє, не знаю. Видно, туда ж кірпічів нападало, чи шо. Вони ж оце улибалися, іздівалися з мене, бо в моєй квартірє живуть» [3].

Ставлення ворогів до «страшних» українських чоловіків

З особливою жорстокістю російські військові ставилися до чоловічого населення молодого та зрілого віку, яке залишилося на окупованій території. Поширеною практикою було застосування тортур, зокрема побиття чоловіків, які просто проходили вулицями своїх населених пунктів: «Ходили ДРГ [диверсійно-розвідувальні групи] кожну ніч, тому що мого племінника вони дуже сильно били. Вони не вбили його. Але вони і приставляли йому пістолет, і ходив він весь синій. Це вже катування. Це злочини проти людяності. Він ішов із пов’язкою білою, тобто мирний житель, нікому нічого не зробивши. Ні! Це було навіть іще до комендантської години. Але ж уже було темно» [5]. Було чимало погроз, показових «розстрілів» зі стріляниною у повітря, ‒ усе задля отримання потрібної інформації або зізнань від місцевих жителів. Разом із тим, потрібно зазначити, що ворожі військові не дивлячись на те, що мали перевагу у зброї, боялися місцевих чоловіків, адже припускали, що вони могли бути потенційними партизанами, колишніми військовими чи їхніми пособниками: «Ну когда оні про танк етот узналі, то мнє прікладом в голову і побуцалі мінут 15. «Всьо, ти танкіст!», вся хєрня, значкі-патрони. Я говорю: «Какой я танкіст, у мєня отсіжених лєт больше, чєм у тєбя прожитих» [респондент має досвід тюремного ув’язнення. – О. В.]. А то молодой бил такой пацанчік. Я ж почєму здєсь, потому што я бєз документов і нєдавно освободілся. Ну, а оні опять ‒ «танкіст». Началі мнє ж футболку закативать, наскі ж смотрят. Мєня чотири рази «разстрелювали». Пєрвий раз, отож там як узналі про танк, отвєлі в кусти і началі ото ж там «на колєні». Ну я так прісєл. А оні: «Сєйчас ложись на пол». А я говорю: «Я нє могу. Я простужусь». Но оні нє повєрілі, шо я могу простудіться, уложилі опять і подєржалі. Пострєлялі вокруг, разстрєлялі мой тєлєфон» [4].

Були випадки розстрілу чоловіків, які просто переміщалися вулицею: «Но то шо з автоматами стояли і могли подстрєліть, то било. І оні убілі чєловєка, которий єхал по дорогє на мопєдє. Обстрєлялі єго на трасє прямо, потому шо он нє остановілся. Так шо сказать, шо замєчатєльно, но єслі малєйшеє шо нє так, стрєляють і всьо» [6]. Особливу жорстокість проявляли до молодих людей, які раніше служили в зоні АТО, в українській армії. Підставами до такого виду розправ могла бути навіть знайдена військова форма в домі або навіть світлини. У селі Мохнатин Чернігівського району російські нелюди розстріляли підлітків, які просто йшли по вулиці.

Політика «м’якої» депортації «під соусом евакуації»

До жінок ставилися краще, ніж до чоловіків, практик їх побиття задля розваги на Чернігівщині зафіксовано не було. Подекуди солдати навіть переймалися долею жінок та дітей, зокрема переводили їх через вулицю і рекомендували терміново виїздити: «…ну, Люда пошла туда, аж бачу, шо той солдат повів її так, і пішла вона до сестри, через уліцу до сестри своєї. Оттуда йшла, а вони по цій вулиці живуть, і воєнні по центральній вулиці стояли всє. Ну, потом вона пошла, а потом расказувала, шо цей казав: «Давайтє я вас провєду, бо ми не знаєм, хто тут є. В нас зборная тут». Да. Каже він їй: «…я могу пропустіть, а там, далі, могут і нє пропустіть». Так він її вже провів, і вона далі пошла. І він їй каже: «…єслі у вас єсть возможность, дак уєзжайтє отсюда». Так сказав їй. А вона каже: «Куди мені їхать? З дітьми. Куди я поєду? І ви кругом стоїте, куди пропустітє?» [3].

Проте, було зафіксовано також і випадки побоювання жінок. Особливо це стосувалося нічного часу. У окупантів, вочевидь, теж уже був пов’язаний із жінками негативний досвід: «…ми так прієхалі в одно сєло, так дньом всє булі хорошиє, а потом ночью на нас напалі і з ножами, і з пістолєтами, дак ми послє етого ночью будєм всєх стрєлять на пораженіє. Ночью нє ходітє. Дньом ходітє» [3]. А ми кажемо: «…так ваші ж тут були перед вами?». А вони: «…ой, це Міноборони, вони вас запугалі, то хадітє, ми нє Міноборони». А ми питаємо: «А ви тоді хто такі?». А вони до нас: «А ми совсєм другіє. Ми ‒ міротворци». ‒ «Какіє ви міротворци? З автоматами?». ‒ «А чєво ви боітєсь?». І ото постійно від них «чєво ви боітєсь?». Потому шо ви з автоматами!» [3].

Після серії воєнних поразок російські військові стали жорстокіше ставитися до місцевого населення, значно збільшилася кількість випадків мародерства: «Ну це вже було в послєдніє дні марта, почті к квітню. Послєдніє дні марта й к квітню. А чого злиє, бо вони йшли на Чернігов, а тут «какой-то Чернігов нам не дайот пройті до Києва». Це говорив цей начальнік, шо «какой-то Чернігов», і «ми проходім 7 кілометров, а нас накривают». І карочє, вже ж вони приїхали злиє. Вже злиє, шо нє улибалісь, нічого. Я прийшла тоді куртку брать, і одін прям на мене так зло подивився» [3].

Окупанти постійно радили місцевому населенню поїхати до родичів в Росію чи Білорусь: «…там бурят такий був в їх, общався со мной весь час, кажу йому: «…от ви чєловєк нормальний, дак вниз автомат держите, а другий мене пульне, дай все». А він так подивився на мене і нічого не сказав. А я кажу: «В мене теж в Росії живуть родичі, в Москвє сестра живе двоюродна і брат двоюродний. Бо дядько, рідний брат матері, туда, в восточну Сибірь був направлений». Как раз і вони були з восточной Сибірі. А він мені і каже: «Дак а почєму ви к нім нє уєхалі?» ‒ каже молодий той бурят. Кажу: «А чого то я туди поїду. Во-первих, я тут живу, це моя земля і я тут живу, так чого то я туди поїду!? Це раз. А потом: оні ко мнє в гості єздят, і я к нім. Ми общаємся». А він: «Вот нужно било єхать». Кажу: «І в Гомелі моя живе кума». А вони: «А, дак чого ж ви не поїхали? Ми ж корідор в Росію открилі». Який карідор, кажу?» [3].

Люди зі зброєю теж бояться

Зі свідчень респондентів, стає зрозуміло, що в окупантів була інформація про місцевих жителів ще до того, як вони перетнули кордон України: «І це ж всі знали, шо я [називає професію. – О. В.], хоть я нікому не казала, шо я [назва професії. – О. В.]. Но вони всьо прошманали!» [3].

Варто зазначити, що період, коли окупанти пересувалися колонами вздовж сіл, вважали найбільш небезпечним. Тому місцеві жителі намагалися сидіти в той час у підвалах або в кімнатах, чи в клунях подалі від вікон, або ж із забитими вікнами. Виглядати з вікон було небезпечно для життя, окупанти без попередження могли відкрити вогонь, оскільки боялися, що їх фотографуватимуть і рахуватимуть техніку задля передачі цих даних українським збройним силам.

Ув’язнення місцевого населення «задля порятунку»

Ще одним злочином проти людяності було виселення російськими військовими людей з їхніх помешкань у тих місцевостях, де велися активні бойові дії, а також їх примусове ув’язнення в непридатних для цього приміщеннях «задля порятунку»: «…через два дня началась опять бомбьожка, і загорєлісь єщьо много домов, і разрушени билі. Ну а 28-го [лютого. – О. В.] то вже повторілі, шо нас пєрєвєзлі уже почті ноччю, шо якоби будуть бомбіть, так з целью захисту «давайтє пєрєєдєм на тєріторію заводу». Освєщєнія не було ж там. А було за счот генєратора, два часа утром і два часа вєчєром. І вода так. І такоє, шо більше місяця ми там перебували, бо так би з голоду повмирали, не знаю. Помєщєніє одно там било, оно ж нє прєдназначено било для того. Ето било складскоє помєщеніє. А то там єщьо тоже такоє помєщєніє, ну стекляноє в відє. Ну вобщєм гдє мастєрскіє, гдє шо. Люді спалі на палах, на чом папало. Условій же, канєшно, нікакіх» [6]. Такими приміщеннями могли бути підвали шкіл, заводів, інших підприємств, де місцеві жителі без освітлення, опалення та зв’язку, а також без найнеобхідніших медикаментів могли перебувати більше місяця. За таких умов у самому укритті, яке «охоронялося» ворожими військами, теж нерідкими були супутні втрати через смертність людей літнього віку: «…померли. Одна там на території жінка померла, ліки вже потом привезли пізніше, а вона уже не витримала. Не витримав організм. А я тоже думала, бо всі гіпертоніки в селі, думала і ходила по таблєточкі просила в кожного» [6]. Перебуваючи в нелюдських умовах упродовж доволі тривалого проміжку часу, літні люди доходили майже до божевілля, втрачаючи бажання жити: «Я вже виходіла, а еті ходять з автоматами, а мнє хотєлося, такоє било состояніє, шоб вистріліть, і шоб он мєня убіл сразу, і всьо. Но нільзя, тут 400 чєловєк, дєті і люді. Всє мнє говорят, молчі, молчі. А шо сдєлать. Шоб он же [російський військовий.  – О. В.] не сорвался і нє пострєлял усєх. Там і дєті булі, аж 15 чєловєк» [6].

Коли ж літні жінки скаржилися окупантам на нестерпні умови свого перебування і запитували їх, для чого іноземні військові прийшли до них із загарбницькою метою, найчастіше ті відповідали, що «визволяють і захищають їх»: «Та їм ето всьо до лампочкі! Оні вєрят тому, шо їм там сказалі! Шо тут нацики, їх треба унічтожить, убіть, растрєлять! А хто такіє нацики? Це слово у них такеє було. Вони прийшли убівать нациків, а нас вони защіщають. Вони такіє: «БабушкІ, бабушкІ, ви нє плачьтє, ми вас будєм спасать!» [6]. Окрім того, в самому підвальному приміщенні люди почувалися у досить відносній безпеці. Щоб справляти природні потреби, їм доводилося виходити з укриття на поверхню, наражаючи себе на небезпеку. Аби убезпечити себе, місцеві жителі намагалися не їсти і не пити, або ж робити це за крайньої потреби: «Ото там вилізеш, в туалєт же нізя ходить, нада йти на уліцу. Токо в туалєт підеш, начинає бомбить. І як гахнуло, а я не вспіла, і знову в бомбоубєжищє. І чорт його знає, в туалєт же надо йти, а хто знає, коли воно буде бехать. Там тоже не мед було. Але там вже ж як вроді спустишся, то вже безопасно. А оттуда надо було бігти, то я кажу, шо не буду нічого їсти, шоб не ходить в туалет. То таке. А воно з переляку: і в туалет, і в туалет» [7]. Самі ж окупанти не надавали цьому особливого значення.

Також вдалося зафіксувати свідчення існування практики створення списків політичних діячів, військових та їхніх родичів, діячів освіти, науки, культури тощо. Окрім того, відомо, що окупанти практикували насильницьке виселення людей під приводом «евакуації». На півночі України в період з 24 лютого по 2 квітня 2022 р. здебільшого окупанти наполегливо рекомендували місцевому населенню якомога швидше переїхати до родичів у Росію та Білорусь.

Отже, докладний аналіз моделей поведінки загарбників, які вторглися на територію Чернігівщини в лютому 2022 р., дозволяє констатувати, що це були чоловіки переважно 20‒25 років з низьким рівнем освіти, зокрема вихідці з депресивних регіонів (Сибір, Бурятія, Забайкалля), які підписали контракт з російською армією задля заробітку грошей. Військова дисципліна для них не була справою честі, а рівень військової підготовки та комунікації був далеко не на належному рівні.

За антропологічними ознаками, а також зі змісту розмов самих загарбників, стало зрозуміло, що до військових частин, які дислокувалися на Півночі України, увійшли зокрема росіяни та буряти. Мародерство, залякування, порушення особистих кордонів місцевих жителів, нехтування їхньою безпекою та здоров’ям були нормою для окупантів.

Показово також, що російські військові дуже боялися українську армію, через що повсюдно намагалися виявити хоча б якийсь натяк на її присутність (пошук світлин, елементів одягу, постійні обшуки будинків і господарських приміщень тощо). Під час спілкування з представниками органів самоврядування та місцевого бізнесу, як, власне, і з місцевим населенням загалом, переважали лицемірство та зверхність. Найбільш жорстоко окупанти ставилися до чоловіків різного віку, страх перед якими штовхав російських військових на злочини проти людяності, такі як: катування, вбивства, показові «розстріли» тощо. У ставленні до жінок вони були більш лояльними, принаймні під час інітерв’ювання очевидців тих подій свідчень про випадки явного насилля над жінками та дітьми зафіксовано не було. Однак, неодноразово жінки, діти і люди поважного віку змушені були перебувати у непридатних для життя підвальних приміщеннях в абсолютній тисняві та антисанітарії, без можливості задовольнити свої елементарні потреби в їжі, воді, гігієні та свіжому повітрі.

Можна з впевненістю констатувати, що це далеко не весь перелік «ворожих гримас» російського окупанта, адже здійснене дослідження географічно стосується тільки Півночі України, насамперед окупованих населених пунктів Чернігівської області. Крім того, допоки триває війна говорити про будь-яку вичерпність щодо воєнної проблематики взагалі некоректно. Але фіксувати свідчення очевидців, формуючи потужну джерельну базу для майбутніх досліджень, а також робити попередні висновки українські науковці повинні вже сьогодні.

Текст підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди авторки та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано ілюстрації, надані авторкою.