Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Весна 2017 року – час уваги до подій і постатей 100-річної давнини. Минулого разу мені йшлося про російського поета Революції – Владіміра Маяковского. Чи була рівнозначна постать в українській поезії?

100-річчя початку Української революції природно посилює інтерес до творчости Павла Тичину – поета цієї революції. Мій есей присвяченим двом спорідненим сюжетам – відображенню Революції в творчости поета й образу Григорія Сковороди, який для Тичини явився з «огні та бурі» Української революції та став героєм поеми-симфонії, що писалась у 1920–1930-ті роки.

 

 

 

Павло Тичина і його вчителька Серафима Морачевська у 1930 році

 

У першій частині представленого есею йдеться про революційні мотиви й образи у поезії Тичини. Для розгляду я обрав поему молодого поета, в якій віддзеркалилося святкове сприйняття початку Української революції. Як святковий 1917 рік перейшов у криваві наступні роки, так і я вийду за межі 1917 року, щоби розпочати роботу над новим сюжетом, пов’язаним із постаттю мандрівного філософа, який продовжу вивчати в другій частині есею.

 

1. Михайло Грушевський і Павло Тичина:

рефлексія історика і подвійна рефлексія поета

 

Революційні роки стали злетом для молодого поета. Він увіч бачив і відчував усі події, бо мешкав у Києві та працював у редакції друкованого рупору Української центральної ради – газеті «Нова Рада»[1]. Революційне відродження України 1917 року було для нього святом весняного оновлення та відновлення історичних традицій:

 

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі –

Мов сонце над степами...

 

Гей, рясно всипте цвітом шлях,

У дзвони задзвоніте!

Вкраїнське військо на полях

Йде, славою повите.

 

Дзвенять слова мов у сріблі

Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі

Розбилися об скелі...

 

Земля схотіла жити знов –

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

 

Хвала борцям, що на зорі

Лягли в холодні ями.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

 

Найкращим твором «революційного» Тичини, хрестоматійним у наш час, стала поема «Золотий гомін», написаний улітку 1917 році. Її, як й інші поезії збірки 1917 року «Соняшні кларнети» лаконічно проаналізував Василь Стус у своєму есеї «Феномен доби» про трагічну постать великого поета Павла Тичини. Великий поет другої половини ХХ століття показав музично-живописний оптимістично-радісний характер поезій великого поета першої половини ХХ століття. Однак мені йдеться саме про історичний підхід до поетичного тексту.

Чи може поема «Золотий гомін» бути історичним джерелом? Інакше кажучи: чи відображає поема – золоте свято початку Української революції? Для відповіді спробую порівняти «Золотий гомін» з іншим знаковим текстом 1917 року – «Хто такі Українці і чого вони хочуть» Михайла Грушевського[2].

 

 

Стаття «Хто такі українці і чого вони хочуть», написана навесні 1917 року, складається з таких частин – відповідей на питання: 1) «Звідки пішла назва Українці?»; 2) «Хто Українці?»; 3) «Який повинний бути той новий лад, котрого хочуть Українці?»; 4) «Якого добробуту хочуть Українці своєму народові?». Зверну увагу на кілька моментів статті, які перегукуються із «Золотим гомоном». Перша частина – починається із «державницького» історичного екскурсу: Україна 1917 року є продовженням Київської Русі. Порівняю початок статті з початком вірша:

 

 

«Хто такі Українці і

чого вони хочуть»

«Золотий гомін»

«Назва: Україна, Українці давня, тільки поширилася вона так велико останніми часами. За давніх часів, коли була Київська держава і правили нею київські князі, – за святої Ольги і Володимира, що хрестив Руську землю, – звалась отся держава Руською, і так звалися наші краї і наші люди, бо тут і була сила сеї держави — в наших українських сторонах: коло Києва, Чернігова і Переяслава. Тут була Русь справжня».

Над Києвом – золотий гомін. 
І голуби, і сонце! 
Внизу – 
Дніпро торкає струни…

 

Предки. 
Предки встали із могил; 
Пішли по місту. 
Предки жертви сонцю приносять – 
І того золотий гомін. 
Ах той гомін!.. 
За ним не чути, що друг твій каже, 
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, –

Бо їх не помічають.

 

Гомін золотий!

 

Уночі, 
Як Чумацький шлях сріблисту куряву простеле, 
Розчини вікно, послухай: 
Слухай: 
Десь в небі плинуть ріки, 
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!.. 
Човни золотії 
Із сивої-сивої Давнини причалюють, 
Човни золотії.

 

…З хрестом, 
Опромінений, 
Ласкою Божою в серце зранений 
Входить Андрій Первозванний. 
Ступає на гори

: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная! 
І засміялись гори, 
Зазеленіли… 
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті – 
Торкнула струни…

 

Михайло Грушевський розпочав свій текст із Київської Русі, а Павло Тичина – із давнього Києва: з язичницьких часів, з легенди про апостола Андрія, які виринають під сучасні радісні дзвони Києво-Печерської Лаври та Софійського собору – спадщини Київської Русі. Минувшина-у-сьогоденні, що закликає дзвонами, оживляє минувшину-в-минулому.

 

 

 

Краєвид ближніх і дальніх печер Києво-Печерської Лаври

(літографія, друга половина ХІХ століття)

 

Як у вище процитованому вірші вдарили в струни кобзарі, так і тут ударили дзвони церков. Не варто забувати, що київські церкви є не тільки історичними, а й релігійними символами. У поетичних рядках вони сусідують з голубами в небі. Голуб у небі – біблійний символ: він приніс Ною благу вістку про завершення потопу. Голуб – це символ Святого Духу. Цей образ присутній в іншому вірші збірника «Сонячні кларнети»:

 

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, –

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім – всі планети.

 

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

 

Прокинусь я – і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

 

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, –

Лиш Сонячні Кларнети.

(1918)

 

У цьому вірші знову лунають музика, сонце та дзвони. Й особистість оповідача переживає друге народження, як й Україна в 1917 році. Слово «акордились» вказує на те, що Тичині не було чужим словотворення. Цим славився інший революційний поет – Маяковскій. Тож у душі Тичини Революція тривала й у 1918 році. Але повернемось у 1917 рік.

Якщо Грушевський звертається до минулого для пояснення витоків сучасности, то для Тичина минувшина надихає сучасність. Для історика різні епохи обумовлюють одна одну, а для поета зв’язок часів означає присутність різних епох у сьогоденні: минуле з нами. І для історика, і для поета минуле залишається у сучасности: для історика – як причина щодо наслідків, а для поета – як частина теперішнього досвіду. Але для обох авторів шлях од славетної давнини до сучасної свободи пролягав через революційне подолання народних страждань:

 

«Хто такі Українці і

чого вони хочуть»

«Золотий гомін»

«Я вже попереду сказав, що здавна добивалися Українці. Насамперед вони хотіли волі для України і українського народу. Кілька століть український народ добивався свободи. 270 літ тому він своїм великим повстанням виборов собі свободу від польського панування, але необачно зв’язався з Московським царством, шукаючи його помочі проти Поляків, і московське правительство помалу поневолило його. Помогло панам повернути в кріпаків вільний народ, вільне селянство українське, а само позбавило всякої політичної свободи старшину, козацтво, міщан і духовенство України. Одібрало від них всяке право і можність порядкувати своїм життям через своїх виборних людей. Забрало ,на царя та на казну всі вільні землі, всі прибутки і доходи. Наставляло чиновників з Великоросів або з таких Українців, які одріклися свого народу, а тих, які хотіли держатися його, гнало і ніякого ходу не давало. Заборонило саму мову українську, вигнало її з усіх шкіл, з церкви і з урядів, не позволило нею цисати і друкувати книжок і, газет. Не позволяло навіть свобідно описувати минувшину України – саме се слово намагалося не дати уживати, щоб Українці не знали, хто вони і як прийшли до такої неволі».

 

«Тому передусім треба об’єднатися всім прихильникам свободи і добробуту трудящого народу , щоб захистити новий свобідний лад від його ворогів, що хотіли бповернути старі порядки. Треба всім прихильникам свободи і рівності з’єднати свої сили, щоб добитися тих політичних установ, про котрі тут сказано: автономії України в федеративній демократичній республіці. Для того треба Українцям організуватися скрізь, від села і волості почавши, по плану, виробленому Українською Центральною Радою».

Але ж два чорних гроба. 
Один світлий. 
І навкруг 
Каліки. 
Повзають, гугнявять, руки простягають 
(О, які скорчені пальці!) – 
Дайте їм, дайте! 
Їсти їм дайте – хай звіра в собі не плекають, – 
Дайте. 
Повзають, гугнявять, сонце проклинають, 
Сонце і Христа!

 

Проходять: 
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику – 
Проходять: 
Чорній птах – у нього очі-пазурі! 
Чорній птах із гнілих закутків душі, 
Із поля бою прилетів. 
Кряче. 
О, бездушний пташе! 
Чи це не ти розп’яття душі людської 
Століття довбав? 
Століття. 
Чи не ти виймав живим очі, 
Із серця віру. 
Чого ж тобі тепер треба 
В години радості і сміху? 
Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

 

                      Говори!

 

Чорнокрилля на голуби й сонце – 
Чорнокрилля.

 

– Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі? 
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках, 
Славили сонце! 
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

 

                      – Не пам’ятаю. Одійди.

 

– Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш? 
Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, – 
Невже ж ти не впізнав?

 

                      – Відступись! Уб’ю!

 

Чорний птах, 
Чорний птах кряче. 
І навкруг 
Каліки. 
В години радості і сміху 
Хто їх поставив на коліна? 
Хто простягнуть сказав їм руку, 
Який безумний бог – в години радості і сміху? 
Предки з жахом одвернулись.

 

Для Михайла Грушевського 270 років (точніше – 273 від Переяславської ради 1654 року) попередньої української історії – період між двома визволеннями. Тоді Україна визволилися від польського панування та одразу потрапила до російської неволі. Незважаючи на поступ Революції, для Грушевського залишилися суспільні вороги – прибічники «старих порядків». Він не називає тих, про кого йому йдеться і хто прагне залишити українців у вчорашній несвободі.

На мою думку, для Павла Тичини, за цим фрагментом, минуле знову присутнє у сьогоденні. Старі страждання та минулі кривди – це дві труни, уклінні каліки-прохачі й чорний птах, який своїми страшними крилами закриває сонячне проміння та голубів і не приймає радісного визволення. Скорботної минувшини неможливо позбутися. Воно відкидає сьогодення та загрожує йому. Однаково, попри всі вчорашні негаразди та наявність ворожих сил, для історика і для поета сьогодення постає торжеством свободи:

 

«Хто такі Українці і

чого вони хочуть»

«Золотий гомін»

«Треба спільними силами – робочою силою, освітою і наукою розвивати продуктивну силу країни, її багатства, щоб того багатства ставало на всіх і здійснилось те побажання, висловлене здавна прихильниками робочого чоловіка; аби кожний діставав від громадянства по своїй потребі і уділяв громадянству свою працю, свій хист і знання по своїй спромозі. Аби .люди не в’янули від непосильної праці, не занедбували своєї освіти, розвивали свої сили духовні і фізичні, свій хист і снагу, і праця для них була втіхою і вдоволенням, а не карою божою, прокляттям тяжким. Щоб іти до сеї світлої мети, для сього треба нам передусім завести такий свобідний і демократичний лад в визволеній автономній Україні, як сказано було вище. До сього повинні тепер іти спільно й однодушно всі – селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського».

Зоряного ранку припади вухом до землі – 
…ідуть 
То десь із сел і хуторців ідуть до Києва – 
Шляхами, стежками, обніжками. 
І б’ються в їх серця у такт 
– ідуть! ідуть! – 
Дзвенять немов сонця у такт 
– ідуть! ідуть! – 
Там над шляхами, стежками, обніжками. 
Ідуть! 
І всі сміються як вино: 
І всі співають як вино: 
Я – дужий народ. 
Я молодий! 
Вслухався я в твій гомін золотий – 
І от почув. 
Дививсь я в твої очі – 
І от побачив. 
Гори каміння, що на груди мої навалили, 
Я так легенько скинув – 
Мов пух…

Я – невгасимий Огонь Прекрасний, 
Одвічний Дух. 
Вітай же нас ти з сонцем, голубами. 
Я дужий народ! – з сонцем, голубами. 
Вітай нас рідними піснями! 
Я – молодий! 
Молодий!

 

Михайло Грушевський вказував на «світлу мету» для українського народу та спільні засоби її досягнення – зусиллями всього українського народу. Павло Тичина теж писав про народу спільність. Але метафорично, зображуючи загальний похід до Києва з усіх сіл і хуторів. Говорячи словами Грушевського з попереднього уривку, від села і волості почавши. Бо Київ – серце України, зробився центром Української революції. За словами поета, українці здатні до Революції, бо вони «дужий і молодий народ».

Грушевський і Тичина обидва дивилися на 1917 рік крізь призму української історії. Для них революційні події були поверненням до історичних витоків українства і запереченням «старого режиму» з його обмеженнями та стражданнями. Для обох Революція була визволенням народних сил. Грушевський писав про нові конкретні справи, а Тичина – оспівував маніфестацію величезних можливостей свобідного народу.

А в чому полягає відмінність між «мовою науковця» (зокрема – історика) і «мовою поета»? Історик здійснює рефлексію – задається питанням: що означають поточні події та процеси для суспільства або певних його сегментів. Відповіді Грушевського: 1. падіння самодержавства дозволяє відновити історичну тяглість українства, порушену відкинутим нині репресивним режимом; 2. для дієвого втілення революційних гасел потрібно унеможливити контрреволюційний реванш; 3. зміна режиму та протидія контрреволюції відкривають далекосяжні перспективи для спільних дій українського народу.

Поет здійснює подвійну рефлексію – задається питанням: що означають для суспільства спільні задуми, викликані Революцією? Так поет, на відміну від історика, виходить не з подій, а з очікувань від подій. Поет починає там, де завершує історик. Відповіді Тичини: 1. відновлення історичної спадкоємности, спричинене поваленням самодержавства, означає воскресіння «духу предків» у нашому сьогоденні; 2. продовження Революції, потрібне для практичного втілення її справедливих вимог, набирає обертів – і заперечує співіснування із загрозливими пережитками рабського минулого; 3. нові можливості для спільних дій, відкриті революційним процесом, роблять «дух народу» молодим, повертаючи його до славетної історії, а сам народ – дужим – спроможним до великих справ.

Продовжимо порівняння рефлексії науковця та поета. Рефлексія науковця здійснюється у логічно-аргументованій формі. Особливість рефлексії історика полягає у врахуванні історичних причинно-наслідкових зв’язків, які поєднують минулі епохи між собою та із сьогоденням. Рефлексія Грушевського має контекстний характер. Логічні посилки – поточні події та явища – напряму не прописані в його статті, позаяк зрозумілі для всіх свідомих учасників і сучасників революційного процесу.

Подвійна рефлексія поета навряд чи може бути здійснена у логічно-аргументованій формі. Інакше ліричні твори перетворяться на філософські трактати. Філософи – теж науковці. Але, з дискурсивного погляду, не зовсім. Бо філософія презентує себе понаднаукою, а філософи – понаднауковцям. Філософів цікавить не стільки конкретне знання, скільки підвалини пізнання.

Повернемося до поетів. Подвійна рефлексія поета, аби бути загальнозрозумілою для сучасників-читачів, має бути відображена у символічній формі. Символи відрізняє загальнодоступність та смислова ємність, позаяк символи – «архіви» знання. Але символічні «архіви» складно «розпакувати». Бо символи поєднують загальне й окреме. Так чорний птах (крук?) на загал є символом смерті. Бо крук харчується падаллю. А голуб, якого закрив своїми крилами чорний птах, є символам мирного життя.

 

 

 

Знамените осмислення біблійного образу – «Голуб миру» Пабло Пікассо

 

Вище вже звертався до мови біблійної символіки, без якої годі осягнути Тичинину поезію. Біблійний Ной відправив із ковчега крука, коли над землею почала спадати вода. Крук не повернуся: він знайшов собі харчування. Неповернення означало, що вода почасти спала, і можна було відправляти на «розвідку» голуба. Той повернувся до Ноя з гіллям у дзьобі. Ця історія була хрестоматійною для сучасників Революції. Біблійні оповідання вивчали в школах. Тим паче, вони були відомі Тичині: його батько був церковнослужителем і вчителем.

Важливим символом був і вогонь. Вогонь – символ сонця та життя. Фраза «Я – невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух» теж відсилає до біблійного, сього разу – євангельського, сюжету. Як казав Іоанн Хреститель, за Євангелієм од Матвія:

 

«Я хрищу вас водою на покаяння, але Той, Хто йде по мені, потужніший від мене: я недостойний понести взуття Йому! Він христитиме вас Святим Духом й огнем» (3:11, переклад Івана Огієнка).

 

Революція по-світському хрестила своїх вірян вірою-у-сьогодення. Бачу цікаву паралель: пізніше написана поема «Дванадцять» Алєксандра Блока теж завершується явленням біблійного образу – Ісуса Христа: «В белом венчике из роз – Впереди – Исус Христос».

Пришестя Спасителя й провіщував Іоанн Хреститель в алюзії, наведеній Павлом Тичиною. Мовою десакралізації, Революція 1917 року провіщувала національне спасіння українського народу. Тож символічна мова поезії пояснювала Революцію через біблійні образи. Бо Революція – втілення соціяльних пророцтв попередніх поколінь. Додам, що Блок був одним із улюблених поетів Тичини.

 

 

 

Ілюстрація Юрія Аннєнкова до поеми Алєксандра Блока «Дванадцять»

 

Окремішнє знання символу реконструюється через вивчення контексту або, як у нашому випадку, через порівняння з іншими текстами. Так я дійшов того, що чорний птах, дві труни і каліки, які просять милостиню, є відгомоном несвобідного минулого або/та сучасної загрози контрреволюції.

Отже, символічні тексти, насамперед – вірші, можуть бути історичними джерелами. Особливо для сучасної історіографії, коли на перший план виходить культурна історія. Якщо для «подієвої» історії важливо аналізувати рефлексивні тексти, які «працюють» на рівні «уявлення-від-подій», то для культурної історії зростає значення подвійно-рефлексивних текстів, які відображають рівень «уявлення-над-подіями».

Насамкінець: відмінність рефлексивного ставлення щодо соціяльної реальности між науковцем і поетом спричинене, на мій погляд, різницею позицій. Гіпотетично, якби Грушевський продовжував поетичні вправи своєї молодости, а Тичина, який відрізнявся доволі високим рівнем освіти, взявся за історичні студії, не полишаючи поезії, – вони обидва виказали би здатність і до рефлексії, і до подвійної рефлексії – в різних за жанрами творах.

 

2. Боріс Пастернак і Павло Тичина:

революція під знаком генія національної культури

 

Тема Революції присутня в багатьох віршах молодого Павла Тичини. Справді революційним – і за змістом, і за формою – є його книжка «Замісць сонетів і октав», видана у 1920 році. Віддаю перевагу слову «книжка», ніж «збірник», як зазвичай пишуть. Бо це саме поетична книжка: вірші – строфи й антистрофи – доповнюють один одного, наче глави прозової книжки.

Поет присвятив книжку Григорію Сковороді. Чому так? Як сталося, що Революція воскресила образ слобожанського мандрівного філософа?

Спершу звернуся до поетичної паралелі. Перед тим, у 1917 році, молодий російський поет Боріс Пастернак, на рік старший од Тичини, написав книжку віршів «Сестра моя – життя. Літо 1917 року», і присвятив її Міхаілу Лєрмонтову. Загальновідомо, що ці вірші – плід кохання поета до Єлєни Віноґрад. Спершу кохання здавалося щасливим. Але потім дівчина обрала іншого чоловіка.

 

 

В один і той самий час Пастернак заховався в дівчину, а Тичина – в Революцію. Обидва кохання – возвеличують. Залишається пожартувати: молодече кохання до дівчини завжди більш щасливе, ніж кохання до революції, навіть якщо дівчина відмовила своєму залицяльникові.

Книжка Пастернака є «революційною» за своїм змістом для російської поезії. Але «революційною» у лапках, позаяк книжка прямо не пов’язана з Революцією, як «Золотий гомін» і «Замісць сонетів і октав» Тичини. Український поет не міг знати про книжку свого російського майже однолітка. «Сестра моя – життя» була надрукована тільки у 1922 році. До того були відомі тільки окремі вірші. Тим цікавіше порівнювати двох поетів і дві книжки, точніше – присвячення двох таких різних книжок.

Поетичне піднесення закоханого Пастернака було, за пізнішими споминами, вищим од нього та від Революції, вищим од усіх теорій поетичної творчости, які його до того цікавили:

 

«Коли ж явилася “Сестра моя, життя”, в якій знайшли відображення зовсім не сучасні боки поезії, яка відкрилася мені революційним літом [1917 року. – М. Г.], мені стало зовсім байдуже, як називається сила, що дала книжку, оскільки вона були незмірно вища від мене та поетичних концепцій, які мене оточували»[3].

 

Чому ж Лєрмонтов став символом стихійного натхнення поета? Через сорок років Пастернак так пояснював своє присвячення книжки і своє бачення поета попереднього століття:

 

«Я присвятив “Сестру мою життя” не пам’яті Лєрмонтова, але самому поету, ніби він іще жив серед нас – його духу, досі дієвому в нашій літературі. Ви запитуєте, чим він був для мене влітку 1917 року? Вособленням творчої сміливости та відкриттів, початком свобідного поетичного утвердження повсякденности…»[4].

 

Для Пастернака Лєрмонтов був першим мешканцем дому російської культури та поетом, суголосним революційній добі, за своїм нестримним темпераментом:

 

«Пушкін звів будівлю нашого духовного життя, дім російської історичної свідомости. Лєрмонтов був першим, хто в ньому оселився. У Лєрмонтові відчутна незалежна сповідальна нота наступної інтелектуальної традиції нашого часу в поезії та прозі, пізніше її збагатила велична конкретність Льва Толстого й абсолютна пильність Чехова. Але там, де Пушкін об’єктивний, відчутний і точний, у загальному найширшому значенні, [–] Лєрмонтов гарячий і ліричний, а тому більш обмежений, – там, де Пушкін реалістичний і високий у своїй творчій діяльности, Лєрмонтов [–] її живе особисте свідоцтво»[5].

 

 

Звідси випливає, що Пастернак присвятив свою книжку Лєрмонтову, бо його дух був живим для поета у 1917 році. А живим образ Лєрмонтова здавався тому, що поет був гарячим і ліричним мешканцем російської культури. Таким самим вдячним і плідним мешканцем російською культури, завжди ліричним і почасти гарячим був сам Пастернак.

 

 

Напевно, Лєрмонтов упливав на Пастернака не тільки напряму – через свою поезію. Відданим прихильником Лєрмонтова був російський художник Міхаіл Врубєль. Його пензлю належать кілька десятків картин та книжкових ілюстрацій на Лєрмонтовські сюжети[6]. Серед них – знаменитий Врубелівський «Демон». Врубель теж був гарячим і ліричним. Недарма російський художник Міхаіл Нєстеров назвав Врубеля двійником Лєрмонтова[7]. Високоосвічений Пастернак навряд чи міг не захопитися таємничими образами «Лєрмонтовського» живопису Врубеля.

 А чим Скоровода був близьким до Тичини у 1918 році? Що робило його в очах Тичини сучасником у революційним час? Так само, як для Пастернака сучасником зробився Лєрмонтов. Для відповіді на це питання доведеться з’ясувати, як життя і творчість Сковороди, презентованої в наукових працях сучасників, міг бачити молодий Тичина. Але про це йтиметься в другій частині есею.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[2] Тут і далі наведено за виданням: Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть // Його ж. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во «Знання» України. – С. 109–120.

[3] Пастернак Борис. Охранная грамота // Его же. Полное собрание сочинений: в 11 т. – М.: СЛОВО/SLOVO, 2004. – Т. III. Проза / Сост. и коммент. Е. Б. Пастернак и Е. В. Пастернак. – С. 227

[4] Пастернак Борис. Письмо Ю.-М. Кайдену (22 августа 1958 г.) // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. Х. Письма 1954–1960 / Сост. и коммент. Е. В. Пастернак и М. А. Рашковский. – С. 380.

[5] Там же.

[7] Там же. – С. 609.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!