В кривому дзеркалі шкільної історії: як російській молоді прищеплюють імперське сприйняття України. Частина 1.

Шкільна історична освіта здатна бути як суспільно корисною силою, так і чинником руйнівних процесів. Вивчення історії в середній школі у сучасному світі, передусім в європейському та північноамериканському освітньому просторах, є засобом виховання повноцінного громадянина, прилучення до традицій та культури власних народів/націй, плекання поваги до власної держави і водночас – розуміння багатоманітності сучасного світу, пошанування загальнолюдських цінностей, толерантності до інших культур і традицій. З іншого боку, історія в школі у менш демократичних, а особливо в недемократичних країнах є, передусім, інструментом ідеологічної і політичної індоктринації: як засіб перебільшити власні національно-державні здобутки, наголосити на винятковості історичного досвіду країни, обґрунтувати слушність минулих і нинішніх автократій та виправдати політику їхніх керівників. Тобто мета шкільного курсу історії тут постає в контексті насамперед виховання відданості чинній державній владі та її конкретним представникам.

Найбільшої довершеності злука між шкільною історією та поточною політикою сягнула у нацистській Німеччині та сталінському СРСР. Зокрема, шкільні підручники гітлерівської епохи надихалися безпосередньо «Mein Kampf». Їхній автор Д. Клагес стверджував, що книга А. Гітлера – це твір, який за значимістю в сенсі відкриття основ світобудови можна порівняти з творіннями М. Коперніка. І. Сталін надавав настільки великої ваги шкільному курсу історії, що особисто контролював діяльність створеної ним же державної комісії з підготовки підручника з історії СРСР для 3–4 класів середньої школи, визначив переможця (це був підручник за редакцією А. Шестакова «Краткий курс истории СССР» (1937), а також особисто редагував текст книги і додав до нього власний пасаж із характеристикою Івана ІV Грозного.

Шкільна історія в сучасній Росії стала одним із знарядь ідеологічної індоктринації майбутніх громадян країни. Зокрема, це стосується й виховання з її допомогою ставлення до України як до частини російського етнічного і політичного простору, як до традиційної російської сфери впливу. Відтак важливо простежити обставини, причини, методи впровадження викривленого образу України через російську шкільну історичну освіту. Дослідженню зазначених питань присвячено цю розвідку.

У ній спочатку зʼясуємо чинники формування російської шкільної інтерпретації минулого України. Далі стисло охарактеризуємо складання образу історії України в російській шкільній дидактиці до 2013 р. включно – тобто до початку відкритої російсько-української конфронтації. Після цього зосередимося на аналізі «українського» кейсу в масиві літератури для школи, виданої впродовж 2014–2021 рр. – часу, коли  тривала і підійшла до завершення гібридна фаза російсько-української війни, й незабаром почалася відкрита і широкомасштабна збройна агресія Росії проти України, що зумовило відповідні зміни в політичній конʼюнктурі та шкільному підручникотворенні. Вибір верхньої межі дослідження зумовлений також тим, що доступ до російських шкільних підручників з історії, виданих в 2022 р., наразі для нас неможливий. Проте в завершальній частині статті не тільки підведемо підсумки, а й висловимо міркування щодо найновіших тенденцій російської шкільної історії, які базовані не на опрацюванні шкільних текстів de visu, а на інших джерелах (зокрема, на доступних із сайтів російських урядових установ нормативних актах, які стосуються викладання історії в середній школі РФ).

Докладні відомості про організацію шкільної історії і зображення історії України в історичній дидактиці Росії в період до 2013 р. подано в праці Г. Касьянова, О. Толочка, В. Смолія [1]. В новій публікації Г. Касьянова розглянуто процес одержавлення шкільної історії в РФ (реалізації ідеї «єдиного підручника») та відтворено історію підготовки узгодженого українсько-російського бачення підручникової історії в 2000-і – на поч. 2010-х рр. (проте немає аналізу власне шкільних текстів, а на період після 2013 р. відведено пів сторінки) [2]. У студії О. Карпенко ретельно проаналізовано представлення російських дореволюційних та радянських імперських практик на Північному Кавказі і на Закавказзі в радянських та російських підручниках історії. Авторка приходить до слушного заключення, що в сучасній шкільній історії РФ (аналізуються тексти, видані до 2011 р.) утверджено позитивний образ «російської багатонаціональної держави» у формах Російської імперії та СРСР, при тому критична радянська теза про дореволюційну «тюрму народів» фактично переглянута [3]. У розвідці швейцарської дослідниці К. Амашер висвітлено процес поступового переходу від відносного плюралізму шкільних інтерпретації імперської проблематики до утвердження в 2010-х рр. такого наративу, який уникає гострих суджень про імперські практики дореволюційної Росії та СРСР, а самі ці утворення розглянуто як етапи історії «єдиної багатоетнічної Російської держави»; в цій праці зустрічаємо кілька згадок про підручникові трактування й української історії [4]. С. Батуріна в свій час підготувала ґрунтовні статті про представлення України в навчальній літературі Росії в період до 2007 р. (у шкільних та вишівських підручниках) [5] і у 2009–2015 рр. (у шкільних підручниках) [6]. В одній із названих її публікацій (2016 р.) звернено увагу на перші трансформації в російському підручникотворенні, повʼязані з реалізацією кремлівських планів щодо цілковитої ідейної уніфікації шкільної історії та початком гібридної війни Росії проти України 2014 р. Отже стосовно найбільш драматичного з погляду українсько-російських взаємин періоду, який розпочався 2014 р. і триває донині, на сьогодні не здійснено докладного аналізу того, яким чином шкільна історична дидактика РФ відреагувала на відповідні глобальні зміни. 

Зазначене, своєю чергою, окреслило характер джерельної бази цієї статті. Її основу складає навчальна література з історії для середньої школи Росії (підручники, посібники для вчителів). З огляду на стан історіографії проблеми, авторська увага зосереджена передусім на працях, виданих упродовж 2014–2021 рр.  

Путін встановлює контроль над шкільною історією

Підготовка шкільних підручників в будь-якій системі освіти залежить від різноманітних обставин, а їхні автори керуються цілою сукупністю мотивацій, які в кожному окремому випадку індивідуальні. Передусім, написання шкільних підручників – це інтелектуальний процес, а будь-який шкільний текст є інтелектуальним продуктом, рівень якого визначається авторськими професійними прикметами та загальним рівнем академічної історіографії з певної проблематики, зокрема в даному випадку з історичної україністики. 

Автори шкільних праць в РФ – це переважно вчені-історики з провідних російських академічних установ і вишів, отже від їхніх текстів можна очікувати концептуальних підходів, які поширені в російській академічній науці. Проте серед них не бачимо істориків, які досліджують українську проблематику (за винятком фахівця з української середньовічної історії І. Данілевського та дослідника Гетьманату К. Кочегарова, їхні праці будемо згадувати нижче). Не маємо й не можемо мати інформації стосовно того, якою мірою автори російських шкільних підручників з історії спираються на сучасну історичну україністику, бодай на її переважно тенденційний (окрім кількох знаних російських дослідників, зокрема А. Мусіна, Т. Таїрової-Яковлєвої, А. Ґоґуна) щодо свого обʼєкту «російський» сегмент – адже у шкільних текстах за визначенням майже відсутні бібліографічні покликання. Проте якщо припускати, що вона все ж береться до уваги, то скоріше за все – дуже не значною мірою, з огляду, як покажемо нижче, на спорадичність і поверховість/слабкий рівень підручникового висвітлення українського минулого. 

В середній школі РФ про українське минуле згадують майже винятково в розрізі дисципліни «Історія Росії», а не «Загальна історія» – як з погляду наукової і політичної коректності мало би бути, особливо для періоду після 1991 р. (утім зрідка українці «виринають» у шкільних підручниках із загальної історії, коли йдеться про зовнішню політику Російської імперії, СРСР чи РФ (наприклад, про поділи Речі Посполитої чи утворення СНД), а також про держави, до складу яких входили українські терени (приміром, ранньомодерну Річ Посполиту). Цим самим російських школярів фактично привчають: Україна – це, так би мовити, «наша історія», елемент російського наративу, а не відокремлена, «інша», «чужа». Після експерименту (розпочатого 1993 р.) із запровадженням концентричної системи навчання 2015 р. відновлено традиційну «лінійну» модель (тобто матеріал викладається в хронологічній послідовності від найдавніших до нинішніх часів), «Історія Росії» вивчається з  6 по 11 клас [7].

Для палкого любителя історії В. Путіна минуле завжди було цікавим у першу чергу з погляду можливостей його політичної інструменталізації. Відтак якщо російська владна верхівка періоду президентства Б. Єльцина була порівняно інертною (через різні причини) в плані його використання як useful past, то другий президент РФ «взявся за історію» фактично відразу після свого запаморочливого «вʼїзду в Кремль». За спостереженнями І. Курілли, головними засобами утвердження нової офіційної інтерпретації історії стало встановлення контролю над змістом телевізійних програм, шкільних підручників і меморіального простору [8]. 

Вже з початку президентства В. Путіна провідна мета його історичної політики була очевидною – виправдати аргументами з минулого встановлення власного авторитарного режиму. Відтак путінська історична інженерія зосередилася на апологізації історії Російської держави, її деспотично-авторитарних та імперських рис. При тому імперські асиміляційні практики щодо неросійських етносів старанно приховуються. Це робиться за допомогою пропагандистської риторики про дружній/патерналістський характер політики Росії в минулому і сьогоденні щодо неросіян (наприклад, проведення акцій під гаслом «Росія – наш спільний дім»), а не власне репресивний/нівеляційний, якою вона майже завжди була. «Назовні» ж історична політика Кремля спрямована на надання історичної легітимності його імперським реваншистським проєктам і спирається передусім на ідеологію «русского мира».

Існує чимало доказів того, що упродовж президентства В. Путіна на роль головної рольової моделі його політичного курсу обрано Радянський Союз. Для дослідників сучасної «кремлівської раті» цілком зрозуміла й сама природа її сентименту до СРСР як до країни взірцевої автократії, й до СРСР як модифікації Російської імперії, а також до І. Сталіна як до найбільш переконливого пропонента більшовицького імперіалізму, «переможця» у «Великій Вітчизняній війні», яка розглядається і населенням РФ, і людьми влади як ключовий аргумент в обґрунтуванні «величі Росії». Ймовірно, що І. Сталін постає для Кремля прикладом для наслідування й з погляду «українського» кейсу, адже десятиліттями знущався з українців, «на відміну» від В. Леніна, який, на думку В. Путіна, штучно створив для них державу, чи Н. Хрущова, який подарував їй «російський» Крим «як мішок картоплі».

Незалежна Україна стала в путінській РФ ледь не головним обʼєктом імперських марень Кремля та його підданих. Для більшої частини мешканців Росії українців як самодостатнього етносу/нації ніколи не існувало, відтак їх і зараз немає і не може бути в майбутньому. В масовій свідомості українці – це зіпсовані іноземними впливами росіяни. Такі уявлення, які мають ще дорадянське походження, в останні десятиліття по-новому активовані кремлівською пропагандою та особисто самим російським президентом. Роль тригерів, які прискорили перетворення України в жупел путінської пропаганди й історичної політики, відіграли українські революції 2004 і 2013–2014 рр., адже спричинили вихід нашої країни з орбіти російського впливу та започаткували небезпечні для стійкості путінського режиму демократичні прозахідні реформи.  

З часів президентства В. Ющенка кремлівська пропаганда несамовито заперечує право українців на власне бачення свого минулого. Водночас, починаючи з антиукраїнського спічу В. Путіна на Бухарестському саміті НАТО (квітень 2008 р.) і закінчуючи його нікчемною за набором «історичних аргументів» промовою 21 лютого 2022 р., проголошеною напередодні російського вторгнення в Україну, доведено до абсурду російський, сповнений імперською пихою, погляд на українське минуле. Як показала сучасна трагічна дійсність, інсинуації російського президента з історичних питань нафантазовані ним не з невинною просвітницькою метою, а мають цинічний «прикладний» сенс: вони стали запрошенням до знищення Української держави і української політичної нації. Серед, як виявилося, найбільш небезпечних своїм утилітарним потенціалом – путінське заклинання про «один народ», підступно розділений «українськими націоналістами/неонацистами» та теза очільника Кремля про те, що територія сучасної України штучно сконструйована більшовиками і насправді має у своєму складі подаровані ними значні суто російські компоненти (південь і схід – так звана «Новоросія», при тому ця категорія дорадянського імперського походження поширена ним і на Донбас та Слобожанщину, які в імперії Романових таким чином не називалися і не уявлялися).

Про те, що офіційна історична політика перетворилася на визначальний чинник російської шкільної історії, прямо свідчить зміст нормативних актів, які вважаються в РФ змістовою підставою історичної освіти, і якими є державні стандарти та програми навчальних дисциплін. Такі документи в тих країнах, де вони існують, за визначенням виражають певний консенсус між державою, вчительською й науковою спільнотою в баченні того, яким завданням має служити шкільна історія. В умовах поступового сповзання РФ в режим автократії В. Путіна, з посиленням контролю влади над історичними питаннями (в т.ч. над системою шкільної історичної освіти) вони стали обʼєктом повного «привласнення» з боку влади.

Вище вже йшлося про інтерес, який виявляв В. Путін до шкільної історії з перших років свого президентства. Спочатку жагуче бажання поставити її на «державну службу» ретельно приховувалося за евфемізмами, наприклад, про необхідність подолання «розбалансованості» шкільної історичної освіти. Проте з 2012 р., коли В. Путін став президентом РФ втретє, про «створення єдиного підручника історії» (так це описувалося в російських медіа і у висловлюваннях російського президента) заговорили відкрито. Переламним у зазначеному сенсі варто вважати 2013 р. Цьому «посприяли» особисті «заклики», «рекомендації» і «доручення» В. Путіна, виголошені ним цього року на кількох публічних майданчиках, в яких фактично йшлося про потребу розробити ідеологічний канон історичної освіти в школі [9].   

Відтак 2017 р., після тривалої підготовки, під егідою створеного під контролем Кремля 2012 р. Російського історичного товариства було затверджено «Концепцію нового навчально-методичного комплексу з вітчизняної історії» і т.зв. «Історико-культурний стандарт» [10]. З того часу написання шкільних підручників здійснюється на основі положень, зафіксованих у цих документах (між якими майже не було відмінностей). Ці циркуляри стали (як, не криючись, висловився один російський автор) «практичним втіленням моделі шкільної історичної освіти, яку запропонував президент РФ в 2013 р.» [11]. Отже за формальної відсутності в буквальному сенсі «єдиного підручника історії» історична освіта з  того часу значною мірою уніфікована. 2020 р. підготовлено «удосконалену», порівняно з попередньою (2017 р.)., «Концепцію викладання навчального курсу «Історія Росії» включно із оновленим «Історико-культурним стандартом», який вже й формально став інтегральною частиною «Концепції» [12]. В ній, зокрема, містяться положення про «державний переворот 2014 р. на Україні», «воззʼєднання Криму з Росією» і «гуманітарну підтримку ДНР і ЛНР» [13]. Важливим кроком в процесі підпорядкування історичної освіти офіційній ідеологічній лінії стало також створення в липні 2021 р. Міжвідомчої комісії з історичної просвіти («Межведомственной комиссии по историческому просвещению») на чолі з відомим ідеологом путінського режиму, особистим помічником (з 2020 р.) російського президента В. Мединським [14]. 

1990-і – 2013 рр.: Україна на узбіччі російського підручникового наративу

Яким постає зміст російського історичного наративу в аспекті української історії в шкільних текстах до розгортання російської війни проти України, що цілковито змінила не тільки геополітичний ландшафт і українсько-російські відносини, а й ідеологічну конʼюнктуру підручникотворення в РФ? Варто спочатку відзначити, що впродовж 1990-х – початку 2010-х рр. українські сюжети в нормативних документах – російських державних стандартах та програмах установ середньої освіти – майже не зустрічалися. Дещо більше вони наявні в підручниках і посібниках. Наприклад, за підрахунками С. Батуріної, відповідні теми простежуються у 80% з проаналізованих нею шкільних та вишівських навчальних видань з історії Росії, опублікованих до 2007 р. [15]. Загальна оцінка таких «українських» вкраплень в дидактичній літературі періоду 1990-х – початку 2010-х рр. зводиться до констатації їх нечисленності і принагідної присутності в контексті магістральних проблем російської історії. Автори тогочасних підручників помітно залежні від дореволюційних імперських та радянських історіографічних стереотипів і спотворень, які, своєю чергою, не зазнали ґрунтовної ревізії ні в російській академічній науці, ні, тим паче, в контексті антиукраїнської офіційної історичної політики Кремля. Наприклад, територію сучасної України в часи античності і середньовіччя розглянуто як складник «русской истории», поширеними на сторінках шкільних підручників були теми єдиної «русской» (рідше – «древнерусской») «народности» часів «Древнерусского государства»/«Древней Руси» та «русскости» князівств  періоду роздробленості, зокрема й Південно-Західної Русі ХІІ–ХІV ст. З радянських часів пролонговані тези про утворення українського етносу («украинской народности») тільки у ХV ст., про «входження»/«приєднання»/«воззʼєднання» України з Росією 1654 р. як бажане і прийнятне для України, без акцентування колоніальних аспектів, про антимосковську політику майже всіх українських гетьманів (окрім Б. Хмельницького та І. Самойловича), насамперед І. Мазепи, як «зрадництво», не підтримане широкими народними масами, які залишалися «вірними» союзу з Росією. Український національний рух в Російській імперії зазвичай не зауважувався, натомість розповсюдженими були положення про штучність та слабкість українських державних утворень 1917–1921 рр. Типовим було заперечення будь-яких особливостей Великого голоду початку 1930-х рр. в радянській Україні [16]. 

Як переконливо показала у своїх публікаціях С. Батуріна, попри переважно однакове трактування згаданих вище проблем, повної одностайності в питаннях про історію України в тогочасних шкільних текстах все ж не було, і подекуди в них можна зустрінути поряд з відверто анахронічними й цілком виважені підходи. На нашу думку, наявністю елементів академічного знання щодо українських сюжетів особливо відрізняються підручники авторства І. Данілевського та І. Андрєєва [17]. Наприклад, розповідаючи про грецькі поліси в Північному Причорноморʼї, автори не забувають спеціально наголосити про їхній фактично слабкий звʼязок з історією Росії, говорячи, що «залишки деяких колоній знаходяться на території Росії», і називаючи серед таких лише Танаїс і Фанагорію [18]. Як «справжню трагедію для українського народу» оцінено Андрусівську угоду 1667 р. [19]. В підручнику для 7 класу нічого не знайдемо про «зрадництво» українських гетьманів, в т.ч. І. Мазепи. Загалом в працях І. Данілевського та І. Андрєєва  представлено радше нетиповий для російської шкільної літератури культурно-антропологічний, а не героїчно-пафосний образ історії Росії. Проте і в їхніх текстах знаходимо стандартні для російського підручникового наративу твердження, як наприклад, що у ВКЛ (цитуємо мовою оригіналу) «большинство населения разговаривало на русском языке» [20], чи що в ХІІ–ХV ст. «начинает формироваться единая общерусская культура» [21]. Втім не випадково, що підручники названих авторів після 2013 р. більше не перевидавалися (останні їхні 5-і видання вийшли: для 6 класу в 2012 р., для 7 класу – в 2013 р.).

Отже бачимо, що впродовж путінського правління шкільна історія в РФ все більше підпорядковувалась кремлівському режиму й занурювалася в простір актуальної історичної політики, а інші чинники втрачали самостійне значення. Водночас самі шкільні інтерпретації українського минулого аж до початку війни між РФ і Україною 2014 р. радше відображали відсутність якогось спеціального «українського» кейсу, в них переважали усталені ще з часів радянської історіографії концепції та оцінки історії України.

Автор щиро вдячний професорові Олександрові Удоду за підтримку і поради під час підготовки цієї статті. Щиро вдячний також співробітниці Центру громадянської просвіти «Альменда» Марії Суляліній і професорові Андрієві Смирнову за допомогу в пошуку джерел для дослідження.

Ця публікація є зміненим і адаптованим до сайту «Україна Модерна» варіантом статті: Яремчук В. Україна у шкільній історії путінської Росії (до 2021 р.). Український історичний журнал, 2023, № 3, с. 176–196. Друкується з дозволу Автора та Редакції УІЖ. 

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.