В очікуванні Мюнхенської конференції з безпеки (MSC) 2024 року понад сорок відомих теологів, філософів, істориків, соціологів, юристів та дипломатів зібралися в Мюнхені 12-13 лютого 2024 року, щоб обговорити різні аспекти складної теми «Виклики війни Росії проти України та етичні принципи стійкого миру в Європі». Цей симпозіум став можливим завдяки співпраці Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (Ludwig Maximilian University (LMU)), Українського католицького університету (УКУ) та Університету Нотр-Дам (University of Notre Dame) – провідних академічних установ Німеччини, України та США. Захід підтримала Католицька Церква за допомогою благодійної організації «Renovabis», Архідієцезії Мюнхена і Фрайзінга та Українського греко-католицького апостольського екзархату в Німеччині та Скандинавії. Ця інтелектуальна подія завершилась підготовкою Заяви для Мюнхенської конференції з безпеки із закликом врахувати комплекс питань, необхідних для просування етичного виміру європейської безпеки в контексті російської війни проти України.
Зануренню в обговорення широкого тематичного спектру заходу (від зіткнення цивілізацій, травми комунізму, християнської парадигми справедливого та стійкого миру до боротьби між миром і справедливістю) передувала спільна молитва за мир, яку очолив єпископ Богдан Дзюрах – апостольський екзарх для українців Візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії, разом з кардиналом Райнхардом Марксом (Cardinal Reinhard Marx) – архиєпископом Мюнхена і Фрайзінга.
Спершу відбулася низка вступних привітань. Христоф Брейтсаметер (Christof Breitsameter) з Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU) наголосив на необхідності подальшого розвитку теорії справедливої війни та її адаптації до сучасних нормативних зразків. Кардинал Райнхард Маркс (Reinhard Marx) підкреслив контекст Мюнхенської конференції з безпеки, найбільшого у світі заходу з питань безпеки та оборони, який проводиться щорічно з 1963 року, і відзначив інноваційний характер цього симпозіуму, що спирається на християнську соціальну етику і передує власне Мюнхенській конференції з безпеки. Кардинал підкреслив важливість голосу християнської віри в нинішні часи майже безнадійної спіралі зростаючої ескалації. Він представив окремі настанови щодо етики миру в католицькому соціальному вченні, що згодом прозвучали в подальших дискусіях. Кардинал зауважив, що навіть коли досягнення миру неможливе, слід продовжувати його прагнути, шукати і домагатися. Він звернув увагу на назву енцикліки Папи Бенедикта XV 1920 року – першої енцикліки Католицької Церкви про мир – «Pacem, Dei Munus Pulcherrimum» («Мир, найпрекрасніший дар Божий»), у якій мир розглядається як дар і мета християнської етики. Він визнав зростаючу актуальність найновішої енцикліки про мир – «Fratelli Tutti», у якій Папа Франциск говорить про етапність третьої світової війни в контексті численних конфліктів, які взаємно посилюють один одного. Протидія цим процесам потребує «правильного поєднання визначеності та обачності» – для ефективного захисту цінностей людської гідності та солідарності й уникнення колективної ворожості та ескалації. Католицький підхід не передбачає етики безумовної ненасильницької поведінки, але вказує на етику подолання насильства за допомогою закону та діалогу, як зазначено в «Fratelli Tutti». Кардинал Маркс нагадав про енцикліку «Pacem in Terris» 1963 року Папи Івана XXIII, закликаючи передати монополію держави на використання сили, встановлену на національному рівні, на міжнародний рівень – під керівництво Організації Об’єднаних Націй. Він відзначив проблеми в діяльності Ради Безпеки ООН, яка майже втратила довіру внаслідок зловживання правом вето. За словами Папи Франциска, кінець холодної війни не було ефективно використано для розвитку архітектури нового світового порядку, зокрема й через реформи ООН. Основним принципом для Папи Франциска (як і для Папи Івана Павла II) є «людська сім’я», яка зобов’язує до міжнаціонального братерства. У «Fratelli Tutti» міститься новаторська ідея щодо питання збереження миру як центрального етичного виклику сучасної епохи. Тривалий час в дискусіях про етику миру переважала рубрика «справедлива війна», тоді як останнім часом утвердився термін «справедливий мир». Це не просто пацифістська контрмодель, а радше розширення горизонту на складні передумови миру. Справедливий мир акцентує увагу на різноманітності і взаємозв’язку військових, дипломатичних і громадських аспектів у боротьбі за мир, свободу і безпеку. Кардинал зауважив, що війну можна вигати за допомогою зброї, але це не означає тривалого і сталого миру. Це також стосується контексту російської війни проти України, невід’ємними аспектами якої є міжнародна солідарність, активна участь громадського суспільства, формування думок у цифрових медіа і культурна боротьба за національну та релігійну ідентичності. Одним з ключових викликів для Німеччини в цьому контексті є маніпуляція громадською думкою в цифрових медіа, яку здійснює Росія. Справедливий мир також можна називати сталим миром. Такий підхід передбачає наявність знань для опору проти ідеологій та репресивних форм політики виключення. Кардинал зауважив, що мир є не просто відсутністю насильства, а духовною силою, яка працює на гуманізацію умов, а також висловив сподівання, що цей симпозіум залишить по собі сліди миру.
Томас Шварц (Thomas Schwartz), генеральний директор «Renovabis», охарактеризував цей симпозіум як реалізацію місії «Renovabis» щодо сприяння діалогу. Він високо оцінив співпрацю між університетами-організаторами цього симпозіуму та запевнив у підтримці УКУ, який назвав дороговказом у навчанні молоді на території колишнього Радянського Союзу. Визнавши вирішальну роль прагнення до миру у цьогорічній роботі «Renovabis», він висловив переконання, що кожен власними зусиллями може зробити світ кращим і більш мирним навіть у ті часи, коли це здається безнадійним. Він також висловив сподівання, що запланований меморандум зацікавить політиків та суспільство.
Клеменс Седмак (Clemens Sedmak) з Університету Нотр-Дам (University of Notre Dame) підкреслив важливість особистих зустрічей та співпраці у межах партнерства католицьких університетів для розуміння ситуації в Україні. Академічні обміни та візити викладачів між Нотр-Дамом і УКУ сприяли спільним науковим проектам, конференціям та іншим науковим заходам, провокуючи дружбу, турботу та взаємне навчання. Викладачі УКУ, які відвідують Нотр-Дам, виступають справжніми свідками правди та віри в неймовірно важких обставинах. Однією з причин цього спільного симпозіуму є відданість університетів істині та моральній одназначності. Місце проведення симпозіуму також нагадує про Ганса та Софію Шоль (Hans and Sophie Scholl), які розуміли силу правди. Крім того, університети відіграють важливу роль у розширенні уявлень для пошуку альтернатив та можливостей заради досягнення справедливого миру.
Ректор УКУ Тарас Добко висловив подяку партнерам цієї конференції і підкреслив важливість міжуніверситетської співпраці. Він охарактеризував сучасну Україну як «країну волонтерів», адже громадянське суспільство відіграє ключову роль в опорі агресії. У цьому контексті Тарас Добко підняв питання щодо майбутніх характеристик України як «країни повернення» для українських біженців, «країни зцілення ран», включаючи психологічну допомогу, «країни молоді». Україна стане «країною ветеранів», але чи стане вона «країною гідного життя» для ветеранів та їхніх сімей? Майбутнє сповнене викликів. Інтеграція людей з визволених територій. Демографічна катастрофа і втрата людського капіталу, що впливає на реалізацію планів відновлення після війни. Можливі напруження між тими, хто активно залучений до війни, такими як ветерани та волонтери, тими, хто виїхав за кордон, та тими, хто залишився на окупованих територіях. Нам знадобиться продуманий діалог між цими групами. Як стимулювати єдність в українському суспільстві після війни? Чи можливо боротись зі взаємними образами і бажанням знайти цапа відбувайла? Ми не знатимемо відповіді на ці питання, доки Росію Путіна не буде зупинено. Майбутнє України і всіх демократій в Європі залежатиме від встановлення стійкого миру в регіоні, і без вільної України немає шансів на тривалий мир. Ми також знаємо, що стійкий мир буде неможливим без зобов’язання до етичних принципів та певних інвестицій до етичної інфраструктури соціального життя в Європі. Це важкий час для університетів в Україні, 27 членів нашої спільноти вже пожертвували своїм життям за нашу свободу та гідність. Я сподіваюся, що наша конференція сприятиме створенню образу більш надійного майбутнього для України та Європи, допоможе в розумінні шляхів будівництва стійкого миру в нашому регіоні. Я також сподіваюся, що вона збагатить наше розуміння та запропонує ноу-хау в інфраструктурі безпеки, яка подбає про етичні виміри та вірність правді про Україну, Росію та Європу.
Перший кейноут спікер, історик Мартін Шульце Вессель (Martin Schulze Wessel) з Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU), виступив з доповіддю «Прокляття імперії: Україна, Польща та помилки російської історії». Виступ було присвячено викликам війни та етичним принципам, на яких повинен будуватися післявоєнний порядок. Мартін Шульце Вессель розпочав з викриття маніпуляцій історією та помилковості логіки Путіна щодо розрізнення «природних» та «штучних» націй і заперечення права на існування останніх. Він поділився своїм поясненням глибоких історичних коренів цієї війни, а саме імперської російської політики та культури, вказавши, що цю війну не можна називати просто «війною Путіна», це «війна Росії», оскільки вона не була б можливою без ресурсів та імперських традицій цієї країни. Він акцентував увагу на тому, що післявоєнний порядок повинен забезпечити гарантовану міжнародною спільнотою безпеку проти імперського ревізіонізму для всіх сусідів Росії, особливо України. На його думку, тривалий мир буде можливий лише в тому випадку, якщо Росія подолає свою імперську спадщину – «прокляття імперії». Розуміння цієї спадщини має вирішальне значення для її подолання. На думку професора Шульце Весселя, спадковість російської імперської політики можна простежити до початку XVIII століття та правління Петра І. Це можна добре проілюструвати, досліджуючи «польське» та «українське питання» в російській політиці в контексті прагнення Росії до панування у Східній Європі. Ба більше, «Північний потік» – це проект у межах політики експорту сировини через Балтійське море у XVIII столітті. Промови Путіна сповнені натяків на імперський шик Російської імперії, а цитування Лавровим поезій Пушкіна ілюструють спадковість і схожість історичних та сучасних російсько-польських та російсько-українських відносин. Голодомор часів Радянського Союзу та нинішня боротьба проти незалежності України є прикладами спадковості в російській традиції імперської політики. На відміну від Німеччини, для якої явище «прокляття імперії» було також знайоме до 1945 року, в Росії його не подолано і досі.
У німецькому політичному дискурсі з лютого 2022 року часто використовують термін «Zeitenwende», маючи на увазі поворотну мить в історії, яка ознаменовує початок нової епохи. Проте, на думку професора Мартіна Шульце Весселя, цей термін не дуже добре описує дії Росії щодо України, оскільки вони є радше продовженням та радикалізацією імперської політики. «Різка зміна курсу», на його думку, існує лише в західному і особливо в німецькому сприйнятті дій Росії, а тому йдеться про «прощання з певними уявленнями німців». Справжнє значення «Zeitenwende» полягає в тому, що Німеччина повинна подолати свою амбівалентність у відносинах з Росією та Заходом, а для досягнення тривалого миру Захід повинен надати Україні всю можливу підтримку.
Другий кейноут спікер, Мирослав Маринович (УКУ), також використав поняття «Zeitenwende» у своєму виступі, проте в іншому контексті – розмірковуючи про час великих змін для християнського світу, вказуючи на необхідність спільно бити на сполох через модель сучасного російського православ’я, сповнену злочинної ідеології. Засудження ідеології є нелегким завданням у світі морального релятивізму, адже цей крок можуть потрактувати як неполіткоретний, як втручання у справи православної віри, однак він є важливим для боротьби з пропагандою та захистом правди. Мирослав Маринович згадав позитивний приклад заяви Євангельської церкви Німеччини (спадкоємниці Німецької євангельської церкви), яка засудила свою причетність до злочинів нацистського режиму. Вкрай важливо засудити подібним чином ідеології, які лежать в основі нинішньої російської війни проти України, оскільки непокаране зло повертається: «Непокарані та не спокутані злочини комунізму як насіння несправедливості, закинуте у землю, можуть принести нові й жахливі плоди». Тому важливо не шукати діалогу з Росією будь-якою ціною аж до ігнорування воєнних злочинів та геноциду в Україні, оскільки такі дії сіють зерна нового конфлікту. Важливо чітко називати добро і зло своїми іменами. Інакше патріарх Кирило та президент Путін будуть і далі впевненими в своїй перемозі, а Росія продовжуватиме маніпулювати «західним словником», щоб виправдовувати свої дії. Рівень загрози для християнського світу, який випливає з поточних доктрин Росії, сповнених підміненими та перекрученими поняттями, вимагає спільної реакції від християнської спільноти. Мирослав Маринович також підкреслив, що мир і справедливість взаємопов’язані, проілюструвавши це численними цитатами, починаючи від книги Пророка Ісаі і закінчуючи заявами президента Європейського парламенту Роберти Мецоли про те, що «не існує миру без свободи та справедливості». Наприкінці Мирослав Маринович прокоментував концепції «справедливої війни» та «справедливого миру» і висловив надію на захист Бога від ілюзорного миру, що може породжувати нове зло.
Першу загальну сесію під назвою «”Ніколи знову” чи “Зіткнення цивілізацій”?» було присвячено обговоренню цих концепцій у контексті російської війни проти України. Модератор Володимир Турчиновський підкреслив важливість відстеження моральної та етичної генеалогії цієї війни та необхідність розвитку моральної візії майбутнього. Він запропонував кожному з учасників панелі висловитися на цю тему, після чого відбулося обговорення та настав час запитань і коментарів аудиторії. Першою виступила Інгеборга Габріель (Ingeborg Gabriel) з Університету Відня (University of Vienna), яка підкреслила, що концепція «ніколи знову» і міжнародні організації, створені після Другої світової війни для досягнення цієї мети, спершу працювали досить добре. Однак крихкість цієї концепції стала очевидною після подій у колишній Югославії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році стало ознакою найпотворнішої форми релігійно підкріпленого агресивного російського націоналізму. Інгеборга Габріель окреслила два сформульовані після 1989 року наративи: ліберальний наратив (пов’язаний з Фукуямою і його «кінцем історії») та наратив зіткнення цивілізацій (що останнім часом перетворився на неоколоніальну парадигму). Вона зазначила, що три виміри лібералізму: політичний (включаючи права людини, верховенство права та демократію), економічний та соціальний, можуть також мати певні протиріччя між собою. На думку Інгеборги Габріель, християнська соціальна етика крокує поруч з лібералізмом у питаннях рівності всіх людей на противагу фрагментованому націоналізму, а також культурним і релігійним відмінностям. Вона навела приклади хибних тверджень неоколоніальної парадигми, які перекладають провину за війну Росії проти України на Захід. На її думку, справедлива війна базується на трьох принципах: справедливій владі, справедливій причині і праведних намірах – навіть під час війни думати про те, як будувати мир. Вона зазначила актуальність енцикліки Іоанна Павла II «Centesimus Annus» 1991 року для розуміння сучасних подій: «Чимало індивідуальної, соціальної, регіональної і національної несправедливості було скоєно під час комунізму і до приходу комуністів до влади; чимало ненависті та ворожнечі накопичилося. Існує реальна загроза, що після розпаду диктатури ці почуття вибухнуть знову, спровокувавши серйозні конфлікти…» (пункт 27). Окремі поради цієї енцикліки щодо того, як впоратись із такою ситуацією, містять міркування про «моральне зобов’язання та свідоме прагнення», щоб «ненависть і насильство не перемогли в серцях людей, особливо серед тих, хто бореться за справедливість, і щоб усі люди жили в дусі миру і прощення» (пункт 27). Крім того, «Потрібні конкретні кроки для створення або зміцнення міжнародних структур» (пункт 28). У цьому контексті Інгеборга Габріель запропонувала практичний крок щодо обговорення та переосмислення діяльності таких структур як ООН, ЄС та ОБСЄ, які наразі сприймаються неоднозначно, вказуючи на потенційну роль Католицької Церкви та інших Церков у цьому процесі. У цьому контексті вона також процитувала перше речення Декларації Шумана 1950 року: «Мир у всьому світі не може бути забезпечено без докладення творчих зусиль, пропорційних небезпекам, які йому загрожують». Однак вона визнала, що інституцій було б не достатньо без «внутрішньої рішучості до миру», закликаючи кожного «зберігати співчуття у наших серцях». На її думку, нинішня війна в Європі вимагає «мобілізації всіх політичних і духовних сил, щоб виграти битву не лише у військовому плані, а й морально».
Валерія Корабльова з Чарльз університету в Празі (Charles University) підняла питання щодо існування морального консенсусу та червоних ліній у сучасному світі. Вона звернула увагу на суперечливі реакції щодо війни Росії проти України у різних куточках світу, адже деякі країни демонструють відверте лицемірство щодо концепції «ніколи знову», застосовуючи її лише щодо війни на європейському континенті. Валерія Корабльова зауважила, що нинішня ситуація вимагає відмови від старих концепцій і початку серйозних дискусій щодо нового глобального порядку у майбутньому. Вона виділила три можливі варіанти такого порядку: заснований на правилах, заснований на інтересах і заснований на цінностях. Зрештою, на думку Вікторії Корабльової, лише останній варіант буде справедливим і корисним для всіх. Грег Левицький (Greg Lewicki) з Міжнародного товариства з порівняльного вивчення цивілізацій (International Society for the Comparative Study of Civilizations) розмірковував про поняття «цивілізаційної безпеки» та вплив окремих теорій цивілізації на світових лідерів попри всі їхні методологічні недоліки. Відтак він наголосив на тому, що Україну слід розглядали як невід’ємну частину Заходу. Виступ Оксани Міхеєвої, представника УКУ та Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень, було присвячено чотирьом питанням: що Європа знає про Україну, що ми (українці) знаємо про себе, наскільки добре ми знаємо нашого агресора, і чому дії Росії загрожують майбутньому демократії. Відповідаючи на ці питання, проф. Міхеєва вказала на те, що західним вченим слід вивчати Україну безпосередньо, звертаючись до джерел українською мовою, знімаючи окуляри московоцентричної перспективи в регіональних дослідженнях, щоб не позбавляти Україну її суб’єктності. Вона зазначила, що на відміну від знань українців про себе, які активно накопичувалися протягом останніх 30 років, знання українців про Росію скорочувалися, супроводжуючись засудженням спроб вивчення Росії, хоча розуміння «агресора» є дуже важливим. На завершення Оксана Міхеєва підкреслила виклики маніпулятивної демократії без реальної участі людей, характерної для держави-агресора, адже її існування призводить до заміщення концепцій і розмивання меж у сприйнятті демократії загалом. Клеменс Седмак (Clemens Sedmak) відзначив суперечливу реакцію Заходу на агресію Росії проти України «шоковані, але не здивовані», що виглядає геть неоднозначно, враховуючи безперервність російської агресії в новітній історії. У своїй презентації проф. Седмак поділився «чотирма парадоксальними викликами» нинішньої війни та післявоєнного часу: потреба у глобальній етиці, якій суперечить націоналізм, і водночас важливість певного рівня націоналізму в Україні, щоб протистояти агресії зараз (у подальших дискусіях – «здоровий націоналізм»); боротьба України за демократію, яка відбувається в умовах воєнного стану; значення релігії в примиренні та будівництві миру, яке поєднується в цій війні з роллю релігії в розпалюванні війни; та четвертий виклик – мир між сусідами – поєднання нинішнього духу опору Росії і необхідності майбутнього сусідського співіснування. Він також зазначив протиставлення «інтегрального руйнування людини» та «інтегрального розвитку людини». Останнє має стати відповіддю на перше, стати новою моральною інфраструктурою, заснованою на принципах загального добра, гідності людини, особливої уваги до найбільш уразливих груп та інтегральної екології.
Серед учасників панелі розгорнулися жваві дискусії, у яких розвивалися вже згадані концепції та піднімалися нові питання, пов’язані з ширшою темою пленарного засідання. Так, обговорювалися концептуальні нюанси поняття «цивілізація» і різноманітні конотації «націоналізму». Зокрема, в контексті обговорення питання пам’яті Оксана Міхеєва відзначила етичні виклики щодо збору інформації про жахи цієї війни в чутливий момент, коли неприємні спогади про травматичний досвід ще свіжі. Під час обговорення проф. Седмак також згадав про потреби гідності, посилаючись на текст Сімон Вейль 1943 року про потреби душі: «Якщо ви хочете мати щось, що є стійким і сприятливим для добробуту людини, воно повинно задовольняти потреби душі». Питання аудиторії стосувалися стурбованості щодо місця міжнародного права у бажаному варіанті нового глобального порядку, згаданому проф. Корабльовою в контексті занепокоєння Глобального Півдня порушеннями міжнародного права, включно з США. Автор цього питання, Мері Елен О’Коннел (Mary Ellen O’Connel) припустила, що запропонований порядок, заснований на цінностях, може означати дотримання існуючого міжнародного права на відміну від міжнародного порядку, заснованого на правилах, який означає щось інше. Професор Корабльова відповіла, що порядок, заснований на цінностях, не пов’язаний із певними інституціями та нормами, а, насамперед, спрямований на те, щоб уникнути лицемірства в їхньому застосуванні, на чому наголошує Глобальний Південь. У заключному слові цієї панелі було зазначено, що наразі перед нами залишаються численні етичні виклики, а також необхідність думати про відновлення глобального порядку, у якому Церква може відігравати важливу роль.
Другу панель симпозіуму під керівництвом Олега Турія було присвячено темі «Травми комунізму та нові обличчя тоталітаризму». Картін Боек (Kartin Boeckh) з Інституту досліджень Східної та Південно-Східної Європи в Лейбніці (Leibniz Institute of East and Southeast European Studies) і Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU) розпочала виступ з обговорення відмінностей соціально-політичної ситуації в Україні та Росії. Вона звернула увагу на травму комунізму, а точніше – на серію травм і людських втрат: голод 1921-1922 років, Голодомор 1932-1933 років, колективізація, сталінські репресії проти священиків та повстанців, заслання до ГУЛАГу і депортації до Сибіру. Вона схарактеризувала період холодної війни як час справжньої війни проти українців, які не підтримували режим, вказавши, що переслідування найчастіше стосувалися людей, які могли б принести прогрес суспільству. Проф. Боек відзначила роль соціального стресу, що був частиною повсякденного життя у 1990-х роках, ставши спадщиною радянського управління, і підкреслила різкі відмінності тенденцій у тогочасних російському та українському суспільствах. Поки Росія ставала більш тоталітарною, Україна рухалася в напрямку демократизації. Навіть не зважаючи на проблему корупції, за індексом сприйняття корупції Transparency International, Україна разом з Естонією є переможцями зменшення корупції протягом останніх 11 років. Натомість у Росії тенденція боротьби з корупцією є протилежною. Ба більше, українське громадянське суспільство виявляло активність у питанні забезпечення законних і демократичних виборів, а президентами з 1990-х років в Україні були сім осіб. В Росії навпаки було лише три різних президентських обличчя, і спікерка пожартувала, що шансів втратити посаду президента в цій державі майже немає. Крім того, Україна дотримується релігійної, мовної і культурної різноманітності, тоді як в Росії вони вважаються політичною загрозою. Проф. Боек завершила виступ, висловлюючи надію на майбутнє України, уможливлене її попереднім досвідом виживання після численних травм.
Андрій Михалейко наголосив на необхідності розгляду проблеми Церкви і тоталітаризму ХХ століття, оскільки тоталітарний спадок не зник із розпадом Радянського Союзу. Він зауважив, що як СРСР, так і нацистська Німеччина, прагнули створити «політичні релігії», які обіцяли спасіння і передбачали певні ритуали, наприклад, зібрання на площах. Якщо за радянських часів християнство намагалися замінити комунізмом, сучасна Росія зробила з колишнього ідеологічного ворога союзника, інструменталізувавши релігію. Наприклад, вона успішно використовує релігійні концепти для пропагандистських цілей, таких як побудова «православного цивілізаційного простору» та легітимізація актів насильства. Спікер згадав заклик Папи Франциска зупинити інструменталізацію релігій та висловив необхідність регулярної критичної саморефлексії Церков як засобу запобігання можливому маніпулятивному використанню їх для політичних цілей.
Центральною темою виступу Гелінади Грінченко з Харківського національного університету ім. Каразіна та Університету Вупперталу (University of Wuppertal) була дегуманізація українців російською пропагандою. Вона розглянула три аспекти цієї проблеми: витоки, сучасну риторику і наслідки. Гелінада Грінченко підкреслила чіткий зв’язок між дегуманізацією і легітимізацією насильства. На її думку, російська дегуманізація українців має кількасотлітнє коріння і включає в себе наративи, де українці розглядаються як «провінційні» або «молодші брати». Вона вважає, що на сьогодні це зневажливе ставлення перетворилося на заклик вбивати українців, декларований російськими владою та медіа, і широко сприйнятий населенням. Дегуманізація використовується росіянами для виправдання вже скоєних злочинів і нових злочинів у майбутньому. Інший аспект небезпеки дегуманізації полягає в перешкоджанні прощенню. Наприкінці вона поставила відкрите питання: «Що ми можемо зробити, щоб залишатися гуманними?» Під час сесії запитань і відповідей професор Грінченко згадала інцидент з російським туристом та акулою і подальші обговорення в соціальних мережах, коли деякі українці привернули увагу до проблеми дегуманізації і застерегли від потрапляння в пастку дегуманізації нашого ворога. У подальших обговореннях було також згадано про перебільшений масштаб сприйняття корупції в Україні, а самі витоки корупції в Україні було розглянуто в контексті культури виживання в тоталітарному суспільстві. Також було поставлено питання щодо можливостей Росії подолати тоталітаризм. У відповідях було згадано важливість освіти, поступову трансформацію інституцій і критичний аналіз минулого.
Учасники третьої панелі поділилися своїми думками на тему «Боротьба за свободу, цілісність Європи та демократію у всьому світі» під модерацією Ірини Фенно (Iryna Fenno) з УКУ та Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU). Алоїс Бух (Aloys Buch) з Надєпархіальної семінарії у Лантершофені (Supra-diocesan Seminary Lantershofen) звернув увагу аудиторії на екзистенційну важливість української боротьби, адже сьогодні на карту поставлено справжню людяність. На його думку, Україна послідовно захищає цінності, які лежать в основі Європейського Союзу. Свобода в її безлічі аспектів, включаючи політичну участь та вільні ЗМІ, за які Україна вже боролася під час своїх «мирних революцій», є центральним елементом гідного життя, який протистоїть будь-якій диктаторській системі. Алоїс Бух вважає, що боротьба України за свободу глибоко інтегрована до світової боротьби між відкритим демократичним соціальним порядком та авторитарним порядком. Відтак він підкреслив потребу всіх прихильників демократії боротися за світ, у якому хотілося б жити, разом з Україною та готуватися до майбутнього згідно з теорією справедливого миру. Він також відзначив особливу відповідальність Церков у цьому процесі, що ґрунтується на їхньому соціальному вченні. Алоїс Бух закінчив свій виступ закликом надійно підтримувати Україну, демонструючи справжню солідарність і надаючи всі засоби для її ефективної боротьби.
Тарас Добко, ректор УКУ, розпочав свою доповідь з питання: «А що як Україна програє?» і його наслідками для свободи, безпеки та сталого миру. Він розглянув три потенційні ризики: ризик втрати Європою своєї геополітичної привабливості, зниження моральної привабливості демократії та поширення цинізму як головного правила зовнішньої політики. Згадуючи питання про те, чому Путін наважився на повномасштабне вторгнення, професор Добко назвав серед причин впевненість Путіна в слабкості демократичного Заходу. Він процитував слова Олександри Матвійчук, щоб проілюструвати потенційну небезпеку ставлення до прав та свобод в зрілих демократіях як до даності: люди стають споживачами цінностей, готовими обмінювати їх на економічні вигоди або обіцянки безпеки та не бажаючи за них боротися. Він підкреслив значення цінностей та принципів як джерела сили в нелегкі часи. Відповідаючи на ще одне складне питання «Чия це війна?», професор Добко вказав на ризики потрапляння європейців на гачок російської пропаганди, що звужує цю війну суто до «слов’янського питання». Водночас він підкреслив важливість підтримки інтересу європейських громадян до війни та їхньої практичної участі в перемозі України (особливо зараз, коли перші емоційні реакції вже згасли), адже ця війна становить екзистенційну загрозу для всієї Європи.
Отець Желько Таньїч (Fr. Željko Tanjić), ректор Католицького університету Хорватії (Catholic University of Croatia), запропонував аудиторії провести паралелі між боротьбою України за свободу та війною в колишній Югославії, що включала Хорватію, Боснію та Герцеговину, Сербію та Косово. Одним із вивчених уроків з цього досвіду, на думку отця Таньїча, є важливість визнання провини для повоєнного примирення (відсутнього, на його думку, в згаданих країнах). Він також наголосив на важливості усвідомлення історичних та культурних відмінностей між різними країнами в Європі, які передбачають передусім потребу слухати один одного та серйозно ставитися до історій один одного. Зважаючи на це, він розмірковував про поступовий процес трансформацій у посткомуністичних державах, зокрема і в Україні, та неприйнятність зовнішнього нав’язування вимог швидких реформ.
Антуан Аржаковський (Antoine Arjakovsky) з Коледжу Бернардіни в Парижі (Collège des Bernardins in Paris) розпочав зі згадки книги 2023 року «Pour sortir de la guerre» про вихід із війни – його четвертої книги на тему війни Росії проти України з 2014 року. Хвороби душі, які вражають пострадянську та постмодерну цивілізації, на його думку, можна подолати шляхом метафізичного та духовного переосмислення нашого ставлення до світу. «Сьогодні йдеться про те, щоб знову відкрити справжню силу істини як перепустки до найглибшої реальності, вищості закону, базованого на справедливості та ефективності доброчесності, який би застосовувався завжди і без винятків» – зазначив спікер. На цьому симпозіумі Антуан Аржаковський зосередився лише на одній конкретній пропозиції (з двадцяти, описаних у тій книзі), а саме – на необхідності вступу України до НАТО у 2024 році. Для обґрунтування цієї пропозиції, професор Аржаковський навів п’ять «класичних» і п’ять «нових» аргументів. Цей крок чітко продемонстрував би рішучість вільного світу виграти війну.
Маркус Патенге (Markus Patenge) з Німецької комісії зі справедливості та миру (German Commission for Justice and Peace) зауважив, що світ перебуває на межі нового порядку, потреба в якому проявляється в серії криз у різних частинах земної кулі. На його думку, попри всі останні події етика миру залишається актуальною і повинна застосовуватися і надалі. Важливо здійснювати системні заходи задля побудови миру. Водночас, заходів, пов’язаних із «зовнішнім миром», буде недостатньо, якщо вони не проникнуть у людські серця. У тому ж дусі він пояснив, що для свободи потрібні люди з вільним серцем.
Під час обговорення постало складне питання про місце миру в ієрархії благ і цінностей. Відповідаючи на це питання, Тарас Добко зауважив тісний зв’язок між миром, солідарністю та загальним благополуччям, нагадавши також, що мир є плодом Святого Духа. Алоїс Бух, базуючись на своєму досвіді роботи з ієрархіями цінностей, нагадав, що історичний час та культурна спадщина впливають на ієрархію цінностей і, ймовірно, доречніше говорити про цінності, які «найважливіші зараз». На його думку, мир може бути також розглянуто як рамку для всіх інших речей. Маркус Патенге визнав, що ієрархія завжди складна, і мир можна розглядати як фундаментальну основу добробуту людини. Для Антуана Аржаковського центральним елементом цієї ієрархії є правда.
Четверту панель було присвячено темі «Між наївним пацифізмом і ядерним апокаліпсисом: у пошуках “справедливого миру”». Перша доповідачка, Маріана Бужерин (Mariana Bujeryn) з Белферського центру Школи Кеннеді Гарвардського університету (Harvard Kennedy School’s Belfer Center), проаналізувала тему ядерного роззброєння України та загальні тенденції у ядерному стримуванні. Вона окреслила причини, що стимулювали рішення України відмовитися від ядерної зброї, нагадуючи про бажання України приєднатися до міжнародної спільноти на вигідних умовах. Маріана Бужерин також нагадала про гарантії безпеки, обіцяні Україні в обмін на її роззброєння та жорстоке зловживання ними з боку Росії, посилене використання нею ядерної риторики, щоб відлякати партнерів України. Вона відзначила загальну проблему неоднаковості умов Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року для різних держав і неможливості досягти значного прогресу в наближенні його цілей, а також розробки ядерної зброї поза цим договором. Маріана Бужерин з жалем визнала, що ядерне стримування все ще працює, і, як показує приклад України, зусилля щодо нерозповсюдження можуть мати серйозні і неприйнятні наслідки. Відтак вона підкреслила необхідність негайного знецінення валюти ядерної зброї.
Маркус Фогт (Markus Vogt) з Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU) торкнувся таких чотирьох аспектів: етичні наслідки вибору бути християнином, відповідальність за захист, етика миру Папи Франциска та парадигма «справедливого миру». Він зазначив, що християнська перспектива передбачає солідарність із слабшими. На його думку, постачання зброї до України є етично необхідним з огляду на право на ефективну самооборону. Необхідність надання озброєння також додатково підсилюється принципом «невідстороненості», важливим в Інструкції «Fratelli Tutti», третій мирній енцикліці Католицької Церкви. Професор Фогт означив «справедливий мир» як керівний принцип, що утвердився приблизно двадцять років тому замість «справедливої війни», додаючи: «Це не просто пацифістська альтернатива, а радше розширення горизонтів щодо складних передумов миру і необхідності прагнення до нього на всіх рівнях». Він також поділився спостереженням щодо відсутності системного впровадження та відображення миру в соціальному вченні християнства. Проф. Фогт зазначив, що справедливий та стійкий мир тісно пов’язаний з широким спектром питань, таких як енергопостачання, зміни клімату, стійкість та стабільність громадянського суспільства, критика дезінформації у цифрових медіа, і що він потребує діалогу на новому рівні.
Отець Юрій Щурко (Yuriy Shchurko) з УКУ (UCU) попередив про пастку наївного пацифізму, який можна описати як втечу від реального життя або бажання сховатися від складних питань, вказавши, що він не має підґрунтя в Новому Заповіті. Отець також сформулював виклик постмодерну (або, власне, пост-постмодерну) – «якщо ніхто не винен ні в чому, моральна гідність і відповідальність зникають». Досвід життя серед жорстокої російської агресії, на думку о. Щурка, показує, наскільки складно може бути реалізувати теорію справедливого миру на практиці. Він наголосив, що відповіді на цю агресію повинні включати покарання за злочини. Ця війна, на його думку, також стосується цінностей, без яких переважатиме «закон джунглів», повертаючи людство в часи, що передували Заповідям на Синайській горі. Отець Щурко розкритикував «дипломатичну тишу» християнського світу щодо російської війни агресії в Україні, небажаня чітко визнати, що «романтична Росія і її велика культура більше не існують. Це суспільство живе бажанням ліквідувати українців». Він підкреслив, наскільки важливо не просто декларувати цінності, а й бути «людьми цінностей».
Йоханнес Фрюбауер (Johannes Frühbauer) з Католицького фундаційного коледжу в Мюнхені (Munich’s Katholische Stiftungshochschule) представив сім тез під назвою «Обіцянка справедливості». Він звернув увагу на поняття «справедливості», вбудоване в концепцію «справедливого миру». Йоханнес Фрюбауер запропонував розглядати «справедливість» як необхідну передумову для тривалого і стійкого позитивного миру, тобто такого, який не зводиться виключно до відсутності насильства. Занурюючись глибше у поняття «справедливість», Йоханнес Фрюбауер вказав на необхідність визначитись, що саме ми вважаємо «справедливістю» або «правосуддям». Можливі варіанти включають процесуальне, матеріальне, відновне, розподільче та перехідне правосуддя (останнє безпосередньо пов’язане з наслідками звірств та післявоєнного примирення). Взаємозв’язки між справедливістю та миром можна сформулювати по-різному. Наприклад, справедливість можна розглядати як передумову миру або як інструмент для його досягнення. Справедливість також може бути пріоритетом перед миром. Крім того, як мир, так і справедливість – елементи нормативного порядку. Якщо ми вважаємо мир динамічним процесом, так само слід розглядати і справедливість. Крім того, і мир, і справедливість можуть розглядатися як контекстуально залежні, визначені історією, культурою та конкретними досвідами. У своїх заключних висновках професор Фрюбауер підкреслив необхідність подальшого осмислення та розвитку парадигми «справедливого миру». Сесію запитань і відповідей здебільшого було зосереджено на обставинах, пов’язаних із рішенням України відмовитися від ядерної зброї та його наслідках.
П’ята панель симпозіуму під модерацією Світлани Хилюк, директорки Юридичної школи УКУ, мала на меті обговорення провокативного питання «Безпека проти справедливості?». Ян Томбінський (Jan Tombinski), посол ЄС в Україні (2012–2016), підкреслив, що справедливість є передумовою для безпеки між державами і всередині них. «Ми страждаємо від наслідків невизнання впливу першого епізоду агресії» – заявив посол Томбінський, вказуючи на окупацію Криму та початок бойових дій на сході України. На його думку, у 2014 році західні держави втратили шанс «належним чином покарати Росію та переглянути наслідки її дій для світового порядку». У нинішньому контексті повномасштабної військової агресії важливо не тільки надавати підтримку Україні, але й усвідомлювати глобальний вплив цієї війни, яка підриває основні правила міжнародного порядку та безпеки, і діяти відповідно. Він пояснив, що «справедливий мир» складається з трьох основних компонентів: визнання, відмови та управління. Визнання передбачає суверенну рівність та суб’єктність держав, відмова передбачає відмову від застосування сили і міцно пов’язана з справедливістю та примиренням, а управління стосується міжнародного права.
Роберт Брінклі (Robert Brinkley), посол Великої Британії в Україні (2002-2006), відзначив важливість як безпеки, так і справедливості, та поділився баченням Великобританією війни Росії проти України. Він пояснив силу колективних спогадів, спровокованих у Великій Британії повномасштабним вторгненням до України, що призвели до співчуття та щедрості. Він надав огляд динаміки уваги Великої Британії до України та Росії за останні 20-30 років, поділившись спостереженням, що увага до України на «британській ментальній карті» зросла вперше після Помаранчевої революції 2004 року та знову різко зросла під час Революції гідності 2014 року. Однак тоді терпимість до російської пропаганди у медіа залишалася високою: «Занадто довго міжнародні ЗМІ мусили демонструвати «зважену» точку зору – граючись у баланс між правдою та брехнею», – зауважив посол Брінклі. Він засудив слабку реакцію на анексію Криму та той факт, що загалом Захід «не прокидався від реальності російського реваншизму» аж до лютого 2022 року. Роберт Брінклі наголосив, що необхідно повністю усвідомити реальність загрози війни і реальність дій, які її супроводжують. Зрештою він звернув увагу на широкий політичний і громадський консенсус довкола підтримки України у Великобританії, який не зникне і після наступних виборів.
Марек Місак (Marek Misak) з Комісї єпископських конференцій Європейського Союзу (COMECE) пояснив характер діяльності Комісії, закріплений в статті 17 Договору про функціонування Європейського Союзу. Його виступ було присвячено поясненню формулювань справедливості та безпеки на європейському рівні. Він підкреслив, що єпископи ЄС чітко розрізняють агресора і жертву війни Росії проти України та називають агресора на ім’я. Марек Місак також озвучив заклик єпископів до солідарності та військової підтримки України від імені ЄС та до пошуку стійкого врегулювання цієї війни згідно з принципами суверенітету, територіальної цілісності та відповідальності для досягнення тривалого миру, що передбачає життя в гідності, безпеці та свободі. Він нагадав про звернення Папи Франциска до Комісії, у якому йшлося про потребу як в ремісниках, так і в архітекторах для будівництва стійкого миру. Глобальна архітектура миру, за словами спікера, потребує певного оновлення. Для ЄС оновлені зобов’язання означають вивчення минулих помилок під час запобігання конфліктів, прагнення до більшої єдності та роботу над новою стратегією стабільності, справедливості та миру на європейському континенті.
Мері Еллен О’Коннел (Mary Ellen O’Connell), професор права Університету Нотр-Дам (Professor of law at the University of Notre Dame), виступила з доповіддю про те, як сучасна теорія безпеки суперечить сучасному міжнародному праву – джерелу глобального розуміння справедливості. Проф. О’Коннел вказала на ідеологію реалізму як основне джерело нашої нинішньої незахищеності та впевненості таких країн як Росія у тому, що вони можуть використовувати військову силу безкарно. Ця ідеологія сприяє переконанню, що зброя та війна важливіші, ніж мир, побудований на юридичних та моральних принципах. Проф. О’Коннел підкреслила, що на відміну від міжнародного права, реалізм є відносно «новим винаходом», пов’язаним з Е. Х. Карром, який говорив про опору на фізичну силу як основу міжнародної безпеки, спираючись на ідеї Томаса Гоббса. Зокрема, використовуючи його ідею про нездатність людини діяти в інтересах інших, розвинену згодом Гансом Моргентау. Натомість вона припустила, що закон працює не через примус, а радше тому, що ми віримо в нього і маємо «відчуття, що ми можемо жити в соціальній гармонії один з одним, а не під тиском фізичної сили або конкуренції». Вона нагадала про безкорисливі та мужні зобов’язання, прийняті державами після Другої світової війни, що керувались міжнародним правом, правами людини та бажанням вберегти наступні покоління від лиха війни. Вона нагадала про зусилля юристів-міжнародників, таких як Герш Лаутерпахт, в протистоянні тенденціям реалізму, а також про ідеї Гуго Гроція – бачити людей соціальними, орієнтованими на інших і готовими відмовитися від спокою, щоб протистояти тенденції реалізму. Вона також згадала роботу Луїса Сонна щодо забезпечення повної заборони застосування сили в Статуті ООН за вузьким винятком самооборони.
Незважаючи на зусилля цих видатних юристів, вона з жалем відзначила зростання ідеології реалізму, що призвело формулювання міжнародного права наприкінці холодної війни таким чином, щоб відповідати національній реалістичній політиці. Папа Іван XXIII, свідок цих подій, протистоїть у «Pacem in Terris» вірі реалістів у зброю та війну. Незважаючи на «низький рівень» закону, він надійний і завжди доступний. На думку професора О’Коннел, необхідна розробка філософських теорій про право, пов’язаних із прагненням людства до соціального миру, узгоджених із Цицероном, св. Фомою Аквінським чи Гуго Гроцієм на противагу ідеям Томаса Гоббса. Адекватною відповіддю войовничому реалізму міг би стати ренесанс права. «Нам слід відновити нашу віру в закон і в моральні принципи, які лежать в його основі», – підсумувала професор О’Коннел.
Крістіан Вальтер (Christian Walter) з Мюнхенського університету імені Людвіга Максиміліана (LMU) поділився своїми роздумами щодо взаємодії між безпекою та справедливістю, згадавши різні підходи до цих понять. Безпека у вузькому розумінні рівноцінна відсутності загроз, але в більш широкому розумінні її можна розглядати як надійну та стабільну інфраструктуру. Поняття справедливості може мати аналогічні конотації, бути ширшим або вужчим. Протиріччя між «безпекою» та «справедливістю» найчастіше виникають, коли їх тлумачать у вузькому розумінні, наприклад, коли потрібно швидко прийняти рішення про постачання зброї, і це суперечить довгим правовим процедурам. Міжнародне право можна розглядати як чинник, який сприяє безпеці в довоєнний період і забезпечує справедливість у післявоєнний період. Тому його ефективніше застосування є важливим як для безпеки, так і для правосуддя. Андрій Костюк з УКУ пояснив, як відмова від боротьби за справедливість заради безпеки може призвести до «рабства» чи заглушення сумління. Боротьба за справедливість, на його думку, є важливою навіть якщо містить ризики, оскільки вона зрештою дає шанс на існування та розвиток. Тому прагнення до справедливості вимагає постійних зусиль.
Отже, симпозіум виявився потужною інтелектуальною подією, яка привернула увагу до необхідності спільних дій на різних рівнях для підтримки України з метою досягнення справедливого та стійкого миру. Пропозиції, викладені в Заяві до Мюнхенської конференції з питань безпеки, яку було підготовлено в результаті цього симпозіуму, безумовно, можуть слугувати орієнтиром для подальшої протидії війні Росії проти України, виходячи далеко за межі Мюнхенської конференції з питань безпеки і слугуючи просуванню етичних вимірів європейської безпеки.
This publication is also available in English.
