Багато років тому я розповідала одеським школярам на зимовій школі з філософії про різні практики меморіалізації, зокрема, коли медіумом є рослина. Я показувала зображення одного з таких меморіальних місць та питала: як ви думаєте, у чому задум? І одна з учасниць дала неймовірно точну відповідь: тому що про рослини треба постійно піклуватись. Пам’ять потребує постійного піклування, як рослина. Без турботи вона зникне.
Як це не дивно (чи насправді не дивно?), саме тема турботи постійно звучала в проєктах, створених українськими митцями в рамках Лабораторії практик меморіалізації, яка працювала від березня до липня 2024 року. Художники розробили 25 меморіальних ідей. Як одна з кураторок проєкту я мала можливість не тільки бачити фінальні візуалізації, але й брати участь у обговореннях, слідкувати за розвитком думок, спільно рефлексувати сумніви та перестороги. В якийсь момент, передивляючись подані проєкти та згадуючи дискусії, що передували їхньому створенню, я й піймала себе на тому, що слово «турбота» з’являється тут дуже часто.
Думаю, справа не тільки в тому, що ми як кураторки проєкту постійно наголошували на «червоних лініях» та етичних питаннях, звертали увагу на важливість того, які слова ми використовуємо. Справа і в тому, що для кожного з учасників місця, з якими вони працювали, стали частиною життя в прямому сенсі. Участь у практичній частині проєкту передбачала експедицію на місця меморіалізації, запропоновані організаторами, спілкування з людьми, які тут живуть, вивчення місця «на дотик». Ці ідеї створювалися не в «білому кубі».
Поділюся декількома рефлексіями саме щодо думок про турботу, які виникають у учасників Лабораторії. Це в жодному разі не огляд найважливіших ідей, які були представлені, це спроба уявити собі, чому тема турботи виявилася настільки важливою.
Роздуми про турботу дуже відчуваються в ідеях, створених в харківській експедиції, кураторкою якою була Катерина Семенюк. Організатори Лабораторії запропонували художникам пошук мови комеморації досвіду мешканців Північної Салтівки — спального району Харкова, в якому через російські атаки не залишилось жодного непошкодженого будинку. З 2022 року з’являлися ініціативи консервування однієї з понівечених багатоповерхівок, які не зустрічали підтримки у місцевих мешканців. Учасники харківської експедиції відповідали на питання – чи правда мешканці Салтівки проти меморіалізації? Відповідь можна отримати тільки в спілкуванні, яке й відбувалося в експедиції та з якого художники винесли просту думку: люди на Салтівці не хочуть, щоби їхній дім набував образу кладовища. Бо Салтівка — це дім, це простір надії, спротиву, турботи про будь-який прояв життя.
І в проєктах митців з’являється саме тема турботи. Анастасія Хорошевська (єдина немисткиня серед авторів та авторок проєктів) запропонувала прямий акт турботи — встановлення укриття під зеленою ділянкою між будинками 72, 66 та 64 на вулиці Наталі Ужвій. Укриття є просто потребою, але не це є головним месиджем проєкту, який має назву «Говоріть, будь ласка». «Війна щодня раптово обриває сотні розмов, — міркує Анастасія. — І коли людина помирає, ми рокамипрокручуємо в голові слова, які не встигли сказати». Дати людям можливість говорити, інколи виговоритись — про це й думає авторка, за задумом якої біля кожного з двох виходів укриття встановлюється телефонна будка з бетону з працюючимтелефоном, яким можна говорити з реальними людьми, а можна проговорювати свої думки, залишати рефлексії та спогади. Всередині укриття може бути розділене перегородками, які дадуть можливість розмовляти з іншими людьми, навіть коли ти їх не бачиш. Або знайомитись з тими, хто опинився поряд. На стінах укриття можна писати, залишати тут фото та малюнки. Для Хорошевської думка про меморіальний простір природно перетворюється в простір турботи про людей, яким важливо проговорювати свій досвід. Це не про «пам’ять поколінь», це про потреби людей тут та зараз, а можливо, про створення варіанту архіву.
Діана Дерій запропонувала не стільки проєкт меморіалу, скільки візуалізацію власних емоцій щодо експедиції. Мисткиня запропонувала макет рухомих об’єктів, які від поштовху входять в рух, розгойдаються та повертаються в стабільну (хитку) позицію. Одним з елементів є об’єкт, що нагадує архітектурну форму панельного будинку, а другим — молоде дерево з оголеними коріннями. «Раніше, можливо, я би назвала це гнучкістю, — зауважує художниця, — але зараз це відчувається як хиткість. Яка все ж зберігає форму та об’єднується в структури, опори, зв’язки, спільноти». Крихкість та тендітний стан речей, який є очевидним у воєнному Харкові, оприявнює для художниці готовність харківців виборювати життя: доглянуті квітники на Салтівці стають для художниці символом того, що місто залишається живим організмом, який попри зовнішні втручання зберігає цілісність. Хитка структура, яка попри все входить в рівновагу — цей емоційний образ теж є жестом турботи, визнання та підтримки.
Турбота про людей тут та зараз, обережність у власних рухах просвічує в кожному рядку Назара Церни. «Можливо, нова (наша) мова меморіалізації — це про зміщення акценту в майбутнє. Вона про роздуми про те, якими будуть люди і що можна зробити для них, аби було краще [курсив мій — О.Д.], аби вони простіше могли проживати складний досвід і виховувати в собі щось дуже важливе. Можливо, ця нова мова не про викрик і нагадування меседжу, бо всі медіуми і так кричать і борються за твою увагу. Вона про новий побут, до якого ми прийшли». Назар уявляє собі облаштування джерела в Манжосовому Яру, перетворення його на простір важливого побутового ритуалу. «Я вбачаю в цьому певне примирення з невідомістю,» — міркує художник.
Інколи слово «турбота» з’являється одним з перших в описових частинах проєктів я побачила це в двох проєктах одеської експедиції. Учасники отримали складне завдання відрефлексувати практику стихийної меморіалізації російсько-української війни в просторі існуючого меморіалу Другій світовій на Алеї слави.
Катерина Покора та Неля Мороз починають описання свого проєкту з сенсового блоку «Турбота». Авторки проєкту «Алея Пам’яті — дорога Забуття» вдивляються в багатошаровість меморіального простору, пропонуючи відвідувачу пройти шляхом нагадування про різні трагічні епохи в історії міста, які подекуди стають джерелом розбрату. Катерина та Неля уявляють собі перетворення Алеї на живе зелене поле, засаджене степовими рослинами причорноморського узбережжя, простір спокою та споглядання.
Роман Михайлов свій варіант роботи з місцем пам’яті в Одесі позначає словом турбота, правда, зовсім в іншому сенсі, ніж інші учасники експедиції. Він пропонує потурбуватись про меморіал Другої світової створенням захисного риштування. І таким чином надати йому іншу форму. Жест інший, але важливим є саме слово «турбота», яке обирає Роман для описання своєї інтенції.
Для Наталі Лісової рефлексія одеського кейсу є способом проживання спільного досвіду з містом, яке вона прагне зрозуміти. «Ми всі стали трохи одеситами,» — каже вона на презентації результатів Лабораторії. Вона відчуває, що ландшафт пам’яті тут просякнутий болем, та пропонує створити меморіальний простір, який «збереже досвід війни та спротиву одеської України» (саме так, цитата вірна).
Закінчу згадками ситуацій, які ніяк не пов’язані з Лабораторією. Якійсь час тому київський історик та працівник Музею історії Києва Яків Яковенко поділився здивуванням: часто під час повномасштабного вторгнення екскурсія в музеї для школярів завершується тим, що хтось з дітей підходить та мовчки обіймає екскурсовода. Я відразу сказала собі: ну, звісно, Якове, діти ж відчувають твою людяність, нічого дивного. А потім колеги розповіли епізод на відкритті виставки «Вкрадене дитинство» у Національному історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр». Одним з експонатів на виставці стала «Самотність» Юлії Беляєвої — скульптура маленького хлопчика, що стоїть насуплений, руки в кишенях. Один хлопчина на відкритті виставки довго дивився на скульптуру, а потім підійшов та обійняв її. Бо неможливо залишати будь-яку істоту наодинці з її самотністю. Про що це? Про турботу.
Робота з пам’яттю оприявнює інколи дуже неочікувані речі. Українське суспільство є надзвичайно травмованим. Рівень агресії часто зашкалює, і в цьому є велика небезпека. Але є й така тоненька лінія надчутливості та турботи, яка стала можливою саме під час війни, коли всі дуже близько підійшли до межі буття та готові розділити біль інших. Ми живемо в світі космічного масштабу… суперечок, але це апокаліптичне тло не має зробити невидимою ту неймовірно сильну та відверту лінію турботи, яка проблискує тут і там. Можливо, саме ця нота стане базовою в новій мові пам’яті, що формується сьогодні в Україні.
