Український Чорноморський Інститут
Ч.28.
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ЗБІРНИК
Книга шеста
Одеса, 1945 – На правах рукопису
БАТЬКО НЕСТОР МАХНО – УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ
Переднє слово
Дана стаття є одним з розділів ширшої праці автора – «Національна політика СССР щодо України». Згаданий розділ був озаглавлений так: «Рух Нестора Махна». Цей же витяг є озаглавлений інакше і, можливо, трохи несподівано і дражливо для декого з українських громадян. Але задавалося за доцільне так зробити з огляду на конечну потребу вичистки всієї тієї брехні, якою большовицька пропаганда намістила навколо наших національно-визвольних змагань. Треба, нарешті, усвідомити собі об’єктивне значення наших борців на національну волю і питому вагу їхніх вчинків, незалежно від їхніх власних суб’єктивних потягнень, висловлювань, персональних недоліків і від тенденційних освітлень і перекручувань їхніх політичних ворогів і сучасників. З цього погляду, рух батька Нестора Махна є яскравою частиною наших національно-визвольчих змагань XX стол. Бо це є рух 2-х міліонів українських селян Запоріжжа. Припадково він був очолений батьком Н. Махном. Вождь цього руху сам не міг об’єктивно оцінити цей рух і надавав йому своїми помилковими висловлюваннями зовсім не того сенсу, який рух мав насправжки. Помилкові слова людини могли піти на вітер, боєві ж діла маси селян мали величезний вплив на перебіг нашої новітньої історії. Батько Н. Махно був дійовим начальником цієї запорізької фракції нашого національно-визвольного руху і незламно провадив боротьбу проти ворогів нашого народу, не здаючися ні при яких обставинах, не зраджуючи свого народу і не шкодуючи своїх сил і життя. Тому ми нині, оглядаючи спокійними очима і об’єктивно оцінюючи події минулого, вважаємо себе в праві найменувати батька Н. Махна нашим національним героєм.
Ця розвідка була написана у Києві, влітку 1943 р., на підставі джерел підсовєтського друку. Тому в ній бракує деяких дуже потрібних матеріалів особливо таких, як спогади самого батька Н. Махна та його соратника Аршінова. Обставини не сприяли повноті дослідження. Але й те, що зроблено, сподіваємося, сприятиме унешкідливленню отрути большевицьких писань, які в безсилій люті намагалися знеславити нашого героя, найменовуючи його «бандитом» тощо. По-друге, сподіваємося, що наша спроба поставити батька Н. Махна на належний йому історичний п’єдестал, спонукає і самих українців не наліплювати, услід за большевиками, злих ярликів на постать мужнього борця, а захищати його славетню пам’ять від ворожих наклепів, бо махновці – то сини нашого народу, кість від костей наших, і кров від крови нашої, а подвиги їх – то українська козаччина XX стол., невмируща сторінка нашої національно-визвольної боротьби. В майбутньому наше громадянство видвигне батьку Н. Махну і його соратникам гідні їхньому легендарному героїзмові монументи, наші історики увічнять їх імена і діла в своїх творах, а наші поети оспівуватимуть їх в поемах.
Вічна і славна пам’ять героїчним махновцям – борцям за волю нашого народу!
Герсфельд, 11.VII.1945 р.
Автор.
1. Загальна теза про рух батька Нестора Махна. Повстанський рух Нестора Махна, людини надзвичайної мужности (під час громадянської війни був ранений 11 разів), колосальної енергії та принципової твердости, є, без сумніву, найбільшим і найтривалішим селянським повстанням проти большевиків на Україні у період військового комунізму, точніше у 1918–1921 рр. Джерелом його було заможне українське селянство півдня України, переважно Запоріжжя, де ще міцні аж до наших часів традиції запорізького козацтва (Катеринославська губ., частина Новомосковського й Павлоградського повітів, майже вся Александрівська губ., Константиноградський повіт Полтавської губ., Ізюмський, Старобільський і Куп’янський повіти Харківської губ., Холодний Яр Кременчуцької губ., Херсонська губ.), а центром було Гуляй Поле. Очевидно через це й організація армії батька Махна мала багато схожости з Запорізькою Січчю. У момент свого розквіту цей рух охопив майже все степове Лівобережжя, а окремі загони махновців просякли навіть у межі РСФСР. У соціяльно-економічному відношенні цей рух являв собою самозахист українськими селянами своєї землі від білих поміщиків (Денікін, Скоропадський) і від большевицької націоналізації її. У національно-політичному відношенні він був боротьбою українських селян проти російської окупації України, все одно – чи генеральсько-білогвардійської (Денікін, Врангель), чи большевицької (П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Ворошилов, Фрунзе, Раковський). Тому, перебуваючи між молотом і ковадлом, серед борючихся російських таборів – білого і червоного, – махновці примушені були постійно супротивлятися на два фронти, лявіруючи між ними в залежності від воєнно-політичної кон’юнктури. При посиленні небезпеки з боку російських білогвардійців, махновці тимчасово бльокувалися проти цього спільного ворог з російськими большевиками. Але ледве Денікін чи Врангель зазнавав краху, як вони негайно повертали свою зброю проти большевиків і билися з ними не менш одчайдушно, ніж з білими. Таким чином коливання махновців поміж цими двома полюсами залежало не від несталості їхньої ідеології (як це твердили большевицькі брехуни, що взагалі називали й змальовували всіх українських повстанців, як «бандитів), а від того, що російський єдинонєдєлімовський табор був розколотий тоді на дві непримиренні фракції, і проти обох їх воювали українські повстанці, бо вони не хотіли ні російського царя з поміщиками, ні російського Леніна з комісарами. Незалежно від тих лозунгів, що їх намагалися прищепити чи примазати повстанському рухові українських селян ріжні політичні теоретики або авантюристи, – одне було в ньому несумнівним: постійна суверенна воля українського селянства до обстоювання своєї національно-політичної незалежности на своїй землі. Саме ця обставина – неможливість силою зламати дух супротиву українського народу – примусила большевиків у 1920 р. радикально переглянути й змінити свою національну політику на Україні.
2. Походження руху. Провідник селянського руху на півдні України Нестор Махно був сином гуляйпольського селянина, робітником. Революцій 1917 р. визволила його з Бутирської тюрми, де він сидів за участь у виступах анархістів. У 1917 р. він був головою Селянської Спілки в Гуляй Полі, а пізніше Ради селянських і солдатських депутатів. Коли у 1918 р., германо-австрійські війська почали просуватися до Катеринославу (зайняли його 3.IV.1918 р.), гуляйпольські селяни й робітники організували Ревком, на чолі якого став Махно, маючи завдання організувати супротив поверненню поміщиків. Вже в той момент «населення зустрічало німців або байдуже, або вітало, як визволителів от большевиків», – як твердить один большевицький історик (М. Кубанин «К истории кулацкой контрреволюции», – «На аграрном фронте», 1925, ч. 7–8, ст.110). «Селянство не бажало воювати, і через те, що Махно був за революційну війну з німцями, то воно зрадило йому. Махно організував проти німців загін у 5 000 багнетів з колишніх регулярних солдатів. Загін був добре озброєний, але не давши жодного бою, перейшов на бік німців під командою нач. штаба, колишнього офіцера, і Махно вночі примушений був таємно втікати» (в Царицин, -– «Літопис революції», 1920, ч. 3, ст. 197). Але коли селяни побачили на власні очі дії гетьманської адміністрації, непримиренність поміщиків і познайомилися з жорстокостями карательних загонів, то у липні 1918 р. почалося їхнє збройне повстання. Боротьба махновців з білими (ген. Май-Маєвський) відзначалася неймовірною жорстокістю. «Якщо то був махновець, його білі підсмажували, тобто палили на багатті, або після тортур вішали на стовпах. Якщо то був білий – махновці рубали його на дрібні шматки шаблями або кололи багнетами, покидаючи труп собакам». Кар’єр біля Волновахи був завалений такими трупами («Літопис революції», 1928, ч. 3, ст. 199). Коли махновець Куриленко розбив білих біля Цареконстантинівки, то 200 чол. полонених було зарублено». (Ібід, ст. 200.)
3. Н. Махно проти білих. Махно, що приїхав у кінці серпня 1918 р. з Курська («Літопис революції», 1928, ч. 3, ст. 202), захопив Гуляй Поле, роззброїв бригаду австрійців, але одпустив їх, нагородивши грошима і горілкою. Негайно було організовано Гуляйпольський Ревком, від імені якого Махно надіслав телеграфне повідомлення «всі-всім-всім», що повстанцями зайнято Гуляй Поле, «де встановлено совєтську владу. Оголошуємо повсюдне повстання робітників і селян проти гнобителів і катів української революції австро-германо-гайдамаків» («Літопис революції», 1928, ч. 3, с. 204). Повстанці билися дуже хоробро: біля с. В. Михайлівка наступало всього 20 чол. проти потужної австрійської частини, розігнало її та захопило в полон 80 полонених, 4 кулемети і т. ін. (Ібід, с. 207). 10.X.1918 р. Махно з 36 чол. у с. Дібрівках геройськи вихопився з оточення великих сил. З цього моменту його прозвали «батьком», він зробився популярнішим за отамана Шуся та поголосив лозунг терору – знищення всього дворянсько-поміщицького ладу. (Ібід, с. 208). Зазнавши 15.XI.1918 р. поразки під Дібрівкою від австрійців, Махно не розгубився. Розбивши гайдамацький курінь Козиревих, він знову 27.XI.1918 р. захопив Гуляй Поле (Ібід, с. 209–210). У середині грудня 1918 р. махнівська делегація склала в Катеринославі договір з Горобцем, одним з комендантів армії УНР, одержавши від нього озброєння, обмундировання та харчі і подавши йому навзаєм право мобілізації людности на своїй території. (Ібід, с. 211). Причиною бльоку Махна з армією УНР була, без сумніву, загроза їм обом від спільного ворога – російських білогвардійців Добровольчої армії. 6.XII.1918 р. ген. Денікін перекинув з Кубані в район Юзівки-Маріюполя третю дивізію ген. Май-Маєвського, поставивши перед нею завдання поширитися на терен Бердянськ–Синельнікове–Нирков і закріпити його за собою. Денікін у своїх спогадах згадує, що проти такого «вторгнення на територію України» протестували кубанці, а до того ж Май-Маєвський «потрапив у надзвичайно складну воєнну і політичну обстановку в районі, де перемішалися повстанські загони Махна, Зубкова, Іванько та інших, петлюрівські отамани, совєтські війська групи Кожевникова і, нарешті, застрявші німецькі ешелони…» «Май-Маєвський протягом двох місяців з величезним напруженням і впертістю ледве одбивався від Махна, петлюрівців та двох дивізій большевиків». (А. Деникин. «Очерки русской смуты», т. IV, ст. 73).
Об’єднавши повстанські загони степового півдня України (Куриленко, Калашників, Білаш, Удовиченко, Хоменко, Гончаренко, Шусь та інші), Махно повесні 1919 р. розпоряжав владою над територією у 72 волості з населенням понад 2 млн. чол., а один час навіть м. Катеринославом (26–29.XII.1918). Але січовики їх звідти вибили. Загони Махна були тоді озброєні надзвичайно ріжноманітно – аж до саморобних списів, вил та ключок-дубин. Також хаотично вони були й одягнені (Ібід, с. 215–216). 8.I.1919 р. на ст. Пологи відкрився фронтовий з’їзд махновців, на якому було виділено Оперативний Штаб (Білаш, Марченко, Новіків, Коляда, Пономаренко, Куриленко). З’їзд висловився за те, щоб «всяким способом підтримувати совєти і в жодному разі не припускати над ними будь-якого насильства з боку військових осіб. Всі маєтки переходять у розпорядження народу і охороняються до загально-селянського з’їзду озброєними людьми (місцева охорона) з сусідніх сел. Мі озброєні люди перебувають у розпорядженні місцевих совєтів, підтримують їхній авторитет і допомагають у боротьбі з бандитизмом» (Ібід, с. 221). Січень 1919 р. пройшов у одчайдушних боях з донцями, білогвардійцями й кавказьким десантом. 21.1.1919 р. в сю В.Михайлівка відбувся перший районовий махновський з’їзд (100 делегатів під головуванням К. Головко), який ухвалив провести мобілізацію всіх фронтовиків світової війни «на захист революції» (Ібід, с. 223). 26.1.1919 р. Червона 3-я задніпрянська дивізія зайняла Катеринослав, склавши того ж дня у Нижнє-Дніпровську договір з представником Махна – Чубенком про включення Махна до складу цієї дивізії, як особливої, автономної бригади (Ібід, с. 224–225). У такий спосіб відбувся бльок Махна з большевиками проти білогвардійців. Білаша було відряджено до Харкова для встановлення зв’язку з комфронта Антоновим-Овсієнком (Ібід, 226).
4. Махновці проти комуністів. Совєти, що окупували в той час Україну, примушені були таким чином рахуватися з незалежністю території Махна, намагаючись використати цей рух у своїх інтересах. Для цього Катеринославський Губревком 30.XII.1918 р. надав Махну звання головнокомандувача Повстанської армії (згодом звання комбрига 3-ої задніпрянської), намагаючися затримати його під своїм впливом. Але ні Махно, ні його штаб, з яким провадив переговори від імені большевиків Дибенко, не виявили бажання насправді об’єднуватися з комуністами (В. Руднев. «Махнівщина», Харків, 1928, с. 27). У лютому 1919 р. в Гуляй Полі відбувся II з’їзд фронтовиків-повстанців, робітничих і селянських совєтів, відділів і підвідділів, воєнно-польового штабу Гуляйпольського району. З’їзд, на якому були присутні 245 делегатів від 350 волостей, був настроєний явно антибольшевистськи. Коли один комуність насмілився виступити з промовою, то його увесь час перебивали вигуками-протестами проти насильства большевиків: «А хто обрав український большевистський уряд? Народ чи партія большевиків? … Ми бачили диктатуру большевиків… Для чого вони надсилають до нас комісародержавців? … Ми зуміємо прожити й без них… Якщо нам будуть потрібні комісари, то ми зможемо обрати їх і з-поміж себе…» (Руднев, с. 28). Махно, обраний почесним головою з’їзду, у своїй промові сказав таке: «Якщо большевики підуть з Великоросії на Вкраїну допомагати нам у важкій боротьбі з контрреволюцією (мався на увазі Денікін В.Д.), то ми повинні сказати їм: «Геть руки! Ми самі зуміємо піднести на височінь визвольне селянство, самі зуміємо організувати собі нове життя, де не буде ні панів, ні гнобителів, ні пригноблених» (Руднев, с. 29). Українське селянство, обурене організацією большевицьких радгоспів і колгоспів, совєтською продрозвьорсткою та терором ВУЧЕКА, ухвалило на цьому з’їзді антибольшевицькі резолюції й постанови, серед яких, між іншим, була ось така оцінка поведінки большевиків на Вкраїні:
«… з’їзд примушений встановити, що робітничій і селянській російсько-українській революції, крім зовнішніх ворогів, загрожує, можливо, ще більша небезпека від власних своїх внутрішніх неполадків. Совєтський уряд Росії й України своїми наказами й декретами правгне будь-що одняти у місцевих совєтів робітничих і селянських депутатів їхню волю самодіяльности. Не обрані нами, а призначені урядами, політичні і всякі інші комісари спостерігають за кожним кроком місцевих совєтів і нещадно розправляються з тими товаришами з селян і робітників, які виступають на захист народньої волі проти представників центральної влади. Ті, що найменують себе робітничо-селянським урядом Росії та України, наосліп ідуть на поводу у партії комуністів-большевиків, що в вузьчих інтересах своєї партії провадять бридку непримиренну травлю інших революційних організацій. Затуляючися лозунгами «диктатура пролетаріяту», комуністи-большевики оголосили монополію на революцію своєї партії, вважаючи всіх хто думає інакше контрреволюціонерами. Другий районовий з’їзд фронтовиків, робітників і селян Гуляйпольського району закликає селян і робітників пильно стежити за діями совєтського большевицького уряду, який своїми діями викликає справжню небезпеку для робітничо-селянської революції» (Кубанін, Ор. с., с. 112). З’їзд висловився за 1) «вільні совєти селян і робітників», цебто совєти без комуністів і їхньої диктатури; 2) соціалізацію, а не націоналізацію землі, цебто розподіл землі між трудящим селянством їхніми місцевими органами; 3) вільний крамообмін і проти: 1) радгоспів і колгоспів, 2) чрезвичайок, комісарів та розстрілів, 3) продрозверстки і взагалі експуатації села для потреб міст (Руднев, с. 56). З’їзд надіслав районовому селянському з’їзду у м. Олександрівську таку телеграму: «Ми, селяни, зібравшися у Гуляй Полі на II з’їзд підтримуємо вас і заявляємо, що якщо на ваші селянські права і на вашу волю будь-хто наважиться зазіхнути, – ми, селяни-повстанці й фронтовики, будемо головно і активно протестувати». (Руднев, с. 29–30). У резолюції по земельному питанню було сказано: «З’їзд протестує проти уряду, який не зважаючи на вимоги працюючого селянства замінити землю націоналізовану й приватновласницьку соціялізованою, та сприяти вільному поширенню колективної обробки землі, постачаючи як колективне, так і трудове одноосібне господарство села насінням, технічними силами й сільсько-господарським знаряддям, потрібним для ведення громадського й одноосібного трудового господарства, – відмовився задовольнити ці прохання». (Кубанин, с. 112–113). З’їзд вирішив захищати не лише словом, а і зброєю свої вимоги, оголосивши добровільну мобілізацію та обравши Військово-революційний комітет: «З’їзд вважає, що мобілізація повинна бути не примусовою, цебто заснованою не на тисненні згори, насильством та наказами, а обов’язковою у тому сенсі, що кожен селянин , здатний носити зброю, сам повинен усвідомлювати свій обов’язок та йти до лав повстанців, щоб захищати інтереси трудового народу України». (Руднев, с. 30).
Всі ці висловлювання доводять достатню політичну зрілість українського селянства вже в той час, ясне розуміння ним своїх станових і національно-українських інтересів та непримиренно вороже ставлення до російського большевизму. Словом, Махновський рух зовсім не був карно-бандитським розбишацтвом як звичайно зображали його російсько-большевицькі пропагандисти.
5. Н. Махно – вождь українських селян. Махну вдалося об’єднати всі шари українського селянства: і багатіїв, і незаможних. «Все селянство опинилося проти нас… у 1919 р. селянство було в певній мір єдиним», – твердить большевицький автор Кубанін (Ор. с., с. 114–116). Я. Яковлів (Епштейн), пізніше нарком земельних справ СССР, у доповіді про боротьбу з бандитизмом на V всеукраїнській партійній конференції визнавався: «Чим був Махно минулого року? Це був дійсно селянський божок, олицетворення всієї селянської стихії, що б’ється проти робітників і комуністів міста і одночасно проти міських капіталістів і поміщиків. У махновському русі важко відрізнити де починається незаможник, де кінчається куркуль, і це був масовий селянський рух. У нас не було в селі зачіпки, не було того елементу, за який можна було б зачепитися, який був би нашим спільником у боротьбі з бандитами». (Бюлетень ч. 6, V Всеукраїнської Конференції, с. 24; Кубанин, с. 116). Навіть центральні большевицькі газети в момент боротьби з Денікіном віддавали належну пошану Махну, що викликало телеграфний протест. С. Орджонікідзе, члена Ревваєнсовєта XIV армії, до ЦК РКП(б) і до редакції «Правди», «Ізвєстій» та «Бідноти»: «У центральній пресі, особливо у «Бідноті», підкреслюється роля Махна у повстаннях мас на Вкраїні проти Денікіна. Вважаємо необхідним зазначити, що така популяризація імени Махна, який постарому настроєний вороже проти совєтської влади, тягне за собою у лавах армії небажані симпатії до Махна. Особливо небезпечна така популяризація при нашому просуванні у повстанський район». («Звезда», 1941, ч. 3, с. 181).
Конфлікт махновців з російськими большевиками загострювався дуже швидко. На III з’їзді сільських та волостних совєтів Гуляйпольського району у квітні 1919 р. було ухвалено резолюцію проти продразвьорстки (Кубанин, с. 118). Тоді ж махновці відхилили пропозицію ген. Шкуро влитися їм до Добрармії для боротьби за єдину неподільну Росію. (Руднев, с. 34). 2 травня 1919 р. главком Каменев надіслав телеграфно ультиматум Махну – виступити проти Григор’єва (що зрадив тоді совєтам), видавши відозву проти нього і не розчиняючи йому фронта. Григор’єв же телеграфував Махну коротко й виразно: «Батьку, чого ти дивишся на комуністів? Бий їх!» (Руднев, с. 34). Махно проти Григор’єва не виступив, відозви не випустив, а Каменеву відповів: «Я і мій фронт залишаться незмінно вірними робітничо-селянській революції, але не інститутам насильства в особі ваших комісарів і чрезвичайок, які роблять свавілля над трудовим населенням. Такі органи примусу й насильства, як чрезвичайки і комісаріяти, які провадять партійну диктатуру, зустрінуть в нас енергійних ворогів». (Руднев, с. 35). С. Дубровський проте твердить, що Махно випустив відозву проти Григор’єва і «відстрочив свою зраду, тим самим полегшивши боротьбу з григор’євською авантюрою». («Война и революция», 1928, ч. 5, с. 90).
Йдучи на одкриту боротьбу з совєтською окупацією України, Махно хотів спертися на підтримку селянства і для цього оголосив про скликання у Гуляй Полі 15.VI.1919 р. IV районового з’їзду, де повинні були бути репрезентовані повіти: Александровський, Маріупільський, Бердянський, Мелітопільський, Бахмутський і Павлоградський. Але Троцький, голова Реввоєнсовєта РСФСР, заборонив 4.VI.1919 р. цей з’їзд. Тоді Махно відмовився від командування своєю 3-ю Задніпрянською бригадою й його армія знялася між Цареконстантинівкою й Бердянськом з фронту (проти Денікіна). Завдяки цьому Червона Армія зазнала поразки на фронті, регулярні частини Добрармії пройшли на північ аж до Воронічини, армія Махна одступила на Правобережжя до Запоріжжя і ген. Шкуро зайшов червоним у спину. (Руднев, с. 39; Кубанин, с. 118; И. Яковлев, «Махновщина и анархизм», – «Красная Новь», 1921, ч. 2). Частину армії Махна большевики примусово зарахували до складу Кримської Червоної армії. Але соратники Махна – Калашників, Дерменджі і Буданів – «підтримували з ним таємний зв’язок, і в найважчий час, коли совєтські війська витримували натиск денікінців, махновці вчинили переворот, заарештували червоних командирів і пішли на сполучення з Махном. Це зрадництво відкрило шлях Денікіну на Україну», – так розцінює вирішальну ролю Махна один совєтський письменник (Л. Никулин, «Гибель махновщины», – «Звезда», 1941, ч. 3, с. 176).
6. Війна з червоними і білими. Між тим загін Махна почав руйнувати совєтський тил: роззброювати червоноармійців, захоплювати обози, що відступали з Одеси, знищувати комуністів, чекістів, комісарів, жидів, організаторів комнєзамів. При цьому вони захопили м. Лисаветград. У с. Компанівці відбулася зустріч Григор’єва з Махном, де було досягнуто між ними погодження: Махно зробився головою повстанської Реввоєнради, а Григор’єв – командувачем всіми озброєними силами. Цікаво, як Григор’єв на загальному мітингу змальовував тактику жидокомуністів у Одесі: «Не встиг я зайняти місто, як вже там існував Ревком. У цьому Ревкомі було 99 душ, серед яких 97 жидів і два російських дурні». (Руднев, с. 40). Але вимога Григор’євим суворої дисципліни і розстрілу ним махновців за окремі грабунки викликали невдоволення, і група махновців за два тижні його вбила. (Руднев, с. 41). Усі тоді говорили , що Григор’єва вбив сам Махно. (Пор. Іс. Мазепа, «Україна в огні і бурі революції», III, с. 138). У цей час в розпорядженні Махна було коло 15 000 бійців, з котрих він сформував 4 бригади у складі кавалерійських і піхотних частин, окремої кавалерійської дивізії та кулеметного полку. У серпні 1919 р. його армія зайняла лінію Помошна–Лисаветград–Вознесенськ. Захищаючись від денікінців, що наступали, Махно в першу чергу займався знищенням червоноармійських частин, одбиваючи у них міста та містечки, нещадно винищуючи комуністів і чекістів. (Руднев, с. 43). 17.VIII.1919 р. три бригади Червоної армії було оточено біля с. Помошної, з одного боку білими, з другого – Махном. Останній примусив червоних здатися. Розстрілявши потім політкомів, комуністів і декотрих з комскладу, частково роззброївши червоноармійців, а частково вливши їх в лави своєї армії, Махно 3.IX. прорвався бля Умані, крізь кільце білих. У цей час армія Махна складалася з 11 полків тачаночної піхоти, інтернаціонального батальйону під командою Еймана, 2 артдивізіонів і кавзагону в 900 шабель. («Пролетарська революція», 1922, ч. 9, с. 207).
Вступивши там у контакт з армією С. Петлюри, що діяла тоді в Уманському напрямі, Махно склав з ним у Жмеринці договір спілки проти білогвардійців і Червоної армії. (Руднев, с. 44). У зв’язку з цим Махно видав 21.IX.1919 р. в с. Текуча біля Умані наказ по своїй армії, в якому накреслювалася така бойова перспектива: «Наше найближче завдання – розставити свої частини і згрупувати їх в такий спосіб, щоб бути готовими до переходу в наступ на всьому фронті спільно з петлюрівськими військами, які готуються до цього в найближчому часі» (М. Кубанин, «Махновщина», Лнгр., с. 169). (Примітка п. Р. Купчинського). Перший контакт відбувся через 1 полк бригади УСС на станції Умань, куди приїхав сам Махно зі своїм ад’ютантом і 40 кінними. «Коли ви за селянство і його визволення від поміщиків, то я з вами битися не буду, – казав тоді Махно. – Але не накладайте з золотопагонниками, бо тоді будемо ворогами». Балакав тоді мішаною російсько-українською мовою. Ми тоді змінили його армійську печатку, російську забрали, а зробили українську. «Перша українська селянська армія ім. Батька Махна». В той же час Махно особисто одвідав українське командування в Умані, що була тоді занята бригадою УСС, а міністр Махна – Шпота. (Примітка п. Р. Купчинського). Шпота це був селянин, унтер, дуже розумний і хитрий. Махна не любив за анархістичні переконання, багато з нами балакав на українські теми. Заки поїхав до уряду Петлюри був у нашій бригаді зв’язковим, так як один наш старшина (пор. Романюк) зв’язковим бригади в Махна. Командир кінноти Махна Шусь і Шпота згодилися були на заговір проти батька, а командиром армії мав стати Шпота. Але все це не вдалось, Махно немов прочуваючи щось, знявся несподівано з місця, лишив нам у спадку Шпоту, а сам подався аж у Ново-Українку. За ним у слід пігнався ген. Шкурко або Слашев – не пам’ятаю котрий. Жінка Махна була свідомою українкою і під кінець нашого союзу схилялася навіть на бік УНР і рада була б, щоб ціла армія Махна перейшла до Петлюри, побував у Кам’янці для встановлення контакту з Центральним Повстанським Комітетом. (І. Мазепа, «Україна в огні і бурі революції», т. II, Прага, 1942, с. 108). Уряд УНР погодився на те, щоб у випадку перемоги для Махна було виділено територію для запровадження «вільного совєтського ладу». За свою допомогу Махно одержав від С. Петлюри 700 тисяч патронів («Звезда», 1941, ч. 3, с. 177)., а до армії УНР передав біля 3 000 хворих і ранених червоноармійців для лікування («Пролет. Революції», 1922, ч. 9, с. 207). (І Мазепа, даремно знецінює цей дружній акт поміж Н. Махном і С. Петлюрою. – Див. його працю, т. III, с. 138).
7. Н. Махно – переможець ген. Денікіна. Коли в кінці вересня денікінці зайняли Умань і Махно опинився оточений ними, то він 26 вересня раптом повернув на схід, вдалими манерами обдурив ворога, розгромив його частини в одчайдушному бою і прорвався на схід у тил білих. Про цю перемогу оперативна зводка Повстанської армії повідомляла так: «Стратеги-генерали і офіцери, скинувши з себе обмундирування, біжать в ліси. Поле засіяно трупами й погонами від Умані до Кривого Рогу» («Звезда», 1931, ч. 3, с. 177). Тут він зробив свій знаменитий рейд, що підірвав денікінський тил і в значній мір сприяв краху білої армії». У Великому Тишличку Махно розбив два полки білих: 5 Симферопольський офіцерський і Слав’яногорський (що перейшов на його бік) та захопив 2 бронепотяги, 2 автоброневики і величезну кількість артилерії та спорядження. Коли десь біля 20–25.IX.191 р. білі знову оточили його спеціяльно зібраними частинами, то Махно дав бій і майже повністю знищив їх. («Звезда», ч. 3, с. 178; «Пролет. Револ.», 1922, ч. 9, с. 208). Для Махна одкрився шлях до баз постачання денікінської армії, що він і використав. У Нікополі він розбив на голову 3 корніловських полка і вирізав 300 чоловік, що потрапили в полон. … він захопив Александровськ; 23… – Маріюпіль. Це був кульмінаційний момент успіхів Махна. Але білим пощастило відстояти від нього Волноваху, де були величезні артсклепи. Для цієї операції Денікін примушений був зняти з північного антибільшовицького фронту кінноту ген. Шкуро, що потім привело до прориву їхнього фронту большевицькою кавалерією Буденного. Потім Махно одступив від білих на правий берег Дніпра, зірвавши позаду себе Кичкаський міст («Пролет. Револ.», 1922, ч. 9, с. 208). Цей славетний рейд Махно зробив з надзвичайною швидкістю, проходячи по проселкових шляхах в день по 100–120 км. На початку жовтня від був в рідних місцях, захопив Кривий Ріг, Пологи, Сінельникове, Лозову, Гуляй Поле, Бердянськ, Нікополь, Маріюпіль, Александровськ, Павлоград і 28.X. Катеринослав. М. Катеринослав зайняв махновський загін під командою Лашевича (кол. поручник царської армії). Але при дальшому наступу білих, загін Лашевича не був підтриманий повстанським загоном отамана армії УНР Дяківського, який, одержавши від махновців боєприпаси, гармати та бойові завдання ухилився проте від бою. Тому 3.XI.1919 р. махновці пішли з Катеринослава і об’єдналися з Махном, що оперував у районі Александровська. Під Ново-Александрівкою об’єднані махновці розбили білих і 9.XI. знову захопили Катеринослав. Денікінці панічно втікали. У грудні 1919 р. махновська армія налічувала 25 000 чол.: піхоти – 14 000 (вся на «тачанках»), кавалерії – 6 000, решта служба зв’язку, артилерія. Озброєння вони мали як для тих часів чудове: 48 гармат, 4 бронеавтомобілі, 4 бронепотяги, біля 1 000 кулеметів. Поповнювалася армія переважно в спосіб мобілізації з 18 до 48 років. Весь вищий командний склад призначався самим Махно. Нижчий комсклад іноді обирався повстанцями, іноді призначався згори. Настрій частин був надзвичайно бойовий. Політичним осередком армії була Реввоєн Рада, обрана в Александровську 27.X.–2.XI.1919 р. на з’їзді повстанців, селян і робітників (було 270 делегатів). Хоч большевики намагалися консперативно розкласти махновську армію, готували захоплення Катеринослава за допомогою партійних бойових дружин та повстанського загону Лантуха, але з армією Махна вони не могли, без підтримки Москви, боротися. 3.XII.1919 р. Махно несподівано одступив з Катеринослава в Нікополь, довідавшися, що білий генерал Слашов зібрав проти нього сильні загонив Синельникові й П’ятихатках, в той час як у Махна не вистачало патронів і настрій міського населення у відношенні до нього був ворожий (Вл. Мирошевський, «Вольний Екатеринослав», – «Пролет. Револ.», 1922, ч. 9, с. 197–205).
Наслідки рейда Махна для долі Денікіна були фатальні. Фактично весь цей глибокий тил денікінської армії було зруйновано. Большевицькі історики махновського руху підтверджують, що цим своїм рейдом Махно підірвав Денікіна зсередини. Денікінська армія, що наступала у північному напрямі, була цілком відірвана від своїх баз постачання, бо узлові станції Синельнікова й Лозова були в руках махновців, також як і найближчі порти – Маріюпіль і Бердянськ («Звезда», 1941, ч. 3, с. 178). «Це був важкий удар для денікінської армії, що одразу ж відбився на загальному положенні на фронті. Вже 19 жовтня большевики розбили кінноту денікінського генерала Шкуро, а другого дня взяли назад Орел. Почався відступ денікінської армії на всьому фронті» (І. Мазепа, т. II, с. 108). Навіть большевицький історик М. Попов примушений був визнати, що «Махну пощастило нанести Денікіну низку дуже дошкульних ударів» («Очерк истории КП(б)У», … 1931, с. 236). Але разом з тим Махно не припускав на своїй території і большевиків, він заборонив організації у Катеринославі «однобокого большевицького совєта», і навіть 5.XII.1919 р. розстріляв 12 власних командирів, на чолі з замаскованим большевиком Полонським, командиром «залізної махновської дивізії», який хотів там утворити такий совєт (Яковлев, «Махновщина и инархизм», – «Красная Новь», 1921, ч. 2, с. 249), та керував запільним большевицьким армейським комітетом («Пролет. револ.», 1922, ч. 9, с. 204).
8. Селянська демократія. Територія, що її в цей момент захопили озброєні сили Махна, була настільки значна, що Махно міг організувати на ній Революційну Повстанську армію України в 80 000 чол. (Руднев, с. 47). Обурене насильствами російських білогвардійців, українське селянство у багатьох місцевостях добровільно самомобілізувалося до цієї Повстанської армії. Ось що, наприклад, ухвалило зібрання селян Нікопольської волості 2.XI.1919 р.: «Зібрання, обговоривши події, що виникли на Вкраїні, і повстанський рух проти гнобителів денікінської армії, яка робить терор, вбивства, грабунки, насильства над мешканцями і підпалює їхні хати і навіть цілі села, і бажаючи прийти на допомогу повстанському рухові для вигнання насильників з України і для одержання народу землі, волі і нового порядку, ухвалило: оголосити добровільну мобілізацію по Нікопольській волості чоловічого населення від 18 до 25 років негайно. Мобілізовані повинні негайно виступити на фронт повстанців, а від 25 до 40 років залишити хати та доручити їм самозахист по селах» і т. ін. (Руднев, с. 45–47). Кожен мобілізований зобов’язаний був з’явитися до армії Махна на власному коні і з усім озброєнням. Отже помилкова політика Денікіна щодо українського народу привела до масового повстання проти нього, і в наслідок цього до катастрофічної поразки Денікіна, не зважаючи на хороше озброєння, зорганізованість і успіхи його на фронті проти частини Червоної армії.
Махно продовжував спиратися на організовано висловлену волю українського селянства. На V районовому з’їзді селянських, робітничих і повстанських делегатів у Гуляй Полі 20.X.1919 р. було ухвалено деклярацію, в якій оголошувалося, що «народний повстанський рух на Україні є початком Великої Третьої Революції, яка веде до остаточного розкріпачення трудящих мас від усякого гноблення влади і капіталу, як приватного, так і державного» (маються на увазі білі поміщики і совєти). Державний устрій передбачався совєтський, але «на вільних основах»; до совєтів повинні допускатися й «нетрудовий елемент»; земля повинна надійти в безпосереднє розпорядження самого селянства; робітниче питання повинні розв’язувати самі робітники «без диктатури партії і осіб» і т. ін. (Руднев, с. 57–58, відносить цей з’їзд до листопада 1919 р.).
9. Війна з совєтами у 1920 р. Розгром денікінщини знову поставав Махна він на віч у боротьбі з совєтами. Наприкінці 1919 р. він командував армією в 40 000 багнетів і 15 000 шабель (Кубанин, с. 128). Коли на початку 1920 р. мільйонова Червона армія захопила Україну, большевики вирішили знищити сили Махна, і тому Реввоєнсовєт XIV армії наказав йому 8.I.1920 р. виступити на польський фронт до м. Ковель. При цьому совєтське командування вирішило скасувати незалежність Повстанської армії. На нараді 22.I.1920 р. делегація Реввоєнсовєта XIV армії з Махном – останній категорично настоював на збереженні за своєю армією самостійности («Красная Новь», 1921, ч. 2, с. 250), відмовився піти на підлеглість большевикам і перейшов до малої партизанської війни з ними. Большевикам пощастило несподіваними заходами роззброїти Повстанську армію. Махно ж зник з невеликим, безмежно відданим йому загоном. «Тепер неможливо було певно встановити, де Махно і його «армія»: то він з’являвся під Маріюполем, то біля Гуляй Поля, то під Кременчуком, то на Харківщині». (Руднев, с. 60–61). Але ж де б не з’являлися махновські загони, вони нещадно і повністю знищували всіх комуністів, чекістів, жидів, комнезами, знищували большевицькі совєти, роздавали й розпродували населенню хліб і крам, зібрані большевиками. В оперативному наказі, виданому штабом армії Махна на ім’я командира одного з загонів Повстанської армії, пропонувалося: «п. 2. У корені припинити організацію діяльності комзамів і комсомолів; п. 4. Розганяти й у корінь нищити міліцію, чеку, продзагони та інші совєтські установи». (Кубанин, с. 119, 124). Христовий, один з видатних махнівських командирів, писав у відозві: «Геть міліцію, геть комнезами, виконком і земельний відділ». «А ви, селяни, мої брати, хто чим може допомагайте вибити незаможних кровопивців, щоб вільно жилося на Україні», – писав у відозві інший командир. У листі до голови комітету с. Доброволлє Махно радив: «Рекомендую негайно скасувати комітети незаможніх селян, бо це є бруд». (Кубанин, с. 118). Поява Махна в тому чи іншому районі «незмінно супроводжувалася найжорстокішим і поголовним винищенням всього низового совєтського апарату». (П. Сергеєв, «Полтавская операция против Махно», – «Война и революция», 1927, с. 9, с. 122). Контррозвідка Махна, керована братами Задовими – Левком і Даньком – не знала милосердя до комуністів. Так само робили й інші керівники каральних дій проти совєтів: Попов і голова Карної Комісії – Галіна Андріївна» (Руднев, с. 68). Але й большевики не милували махновців. Це була цілком нещадна боротьба з метою повного взаємного винищення. Улюбленим вигуком одного з махновських ватажків – Хлми Кожіна – було: «Роби грязь!» – і поле бою покривалося купами порубаних трупів червоноармійців. (Руднев, с. 70). У полон, звичайно не брали, – тому, наприклад, у літку 1920 р. після бою на ст. Мілерово, та й у інших місцях, «навалили цілі гори нарубаного людського м’яса». (Руднев, с. 82).В цей час остаточно установилася та дивовижна маневрова тактика операцій т. зв. «Республіки на колесах» Махна, що робила його зовсім неприступним для великих з’єднань Червоної армії та утворила йому славу непереможности (Руднев, с. 66–67). «Кулемет було поставлено на тачанку і таким чином він надбав рухомости. Махнівські кулеметні команди з’являлися і зникали у найнесподіваніших місцях». («Звезда», 1941, ч. 3, с. 194). Цю думку підтверджують і багато військових спеціалістів. «У 1919–1920 рр. і до половини 1921 р. нам не пощастило розбити озброєну силу – махнівщини. – визнається П. Сергеєв. – Здібний як партизан Махно, ухиляючися від бою з великими силами, роблячи добові переходи по 100 і більше верст (дякуючи заміні коней у місцевого населення), розсипаючися й застосовуючи цілу низку партизанських вигадок, він умів вислизати з-під удару цілих дивізій, проходячи крізь бар’єри бронепотягів на залізницях; одразу після виходу з бою з нашими частинами, він опинявся у них позаду та громив штаби й обози. Іноді нам вдавалося завдавати банді окремі важкі поразки, виганяти її з певних районів, тимчасово заганяти її в запілля, але активний кадр Махна, залишаючися неушкодженим, знову відроджувався у вигляді дужої кінноти (до 2–3 тисяч шабель), з великою кількістю кулеметів на тачанках, іноді і з артилерією» («Война и революция», 1927, ч. 9, с. 123). «П’ятий рік веде Махно збройну боротьбу з усіма арміями, що займали за цей час територію України. Почав він вдалими партизанськими діями проти німців, потім вів послідовну боротьбу з Петлюрою, з совєтською владою, з Денікіним, з совєтською владою, з Врангелем і знову з совєтською владою. Багато разів наздоганяли його діючі проти нього загони, нібито завдавали йому поразки, але знищити його не могли. Навіть після закінчення війни на всіх фронтах Свєтської Федерації, коли Червона армія була поставлена, здавалося, в найсприятливіші умови для боротьби з махновщиною, вона її не зліквідувала й досі», – констатував у 1921 р. … П.А. Павлов. («Армия и революция», VII-VIII, 1921, ч. 2–3, с. 97). Махно «відважними наскоками обеззброює військові частина Червоної армії іноді значно більшої чисельности і сили, ніж його банда. Був випадок, коли бригада піхоти Червоної армії на поході була цілком роззброєна махновцями… Боротьба зводилась переважно до оточення банди кільцем з усіх боків військовими частинами та бронепотягами, з метою захопити її та знищити, та в переслідуванні банди «аж до повного знищення» міцними військовими частинами, аж до дивізії включно. Махно однак завжди щасливо вихоплювався з довго й клопітко налагоджуваного здалеку оточення. Це викликало у декого помилкове уявлення про Махна, як про непереможного отамана, завжди уміючого з честю й переможно вийти з всякого становища». (Есбах, «Последние дни махновщины на Украине», – «Война и революция», 1926, кн. 12, с. 41). Загони Махна залишаються невловимими для наших, часто міцніших чисельністю військ». (Ейдеман, «Очаги атамановщины и бандитизм», с. 28; Кубанин. Ор. с., с. 99). Махно був непереможним тому, що українське селянство в цей час поспіль усе його підтримувало, бувши вкрай незадоволеним декретом про землю Всеукраїнського Ревкому, виданим у лютому 1920 р., що відбирав у селян поміщицьку землю. З совєтською окупацією боролося все українське селянство південних губерній особливо Катеринославщини, Таврії і Херсонщини билися особливо вперто й жорстоко». (Руднев, с. 75).
У липні 1920 р. Врангель встановив зв’язок з Махном, намагаючися притягнути його на свій бік, але невдало, – навіть і делегата Врангеля, що привіз до нього відповідні пропозиції, Махно розстріляв. (Руднев, с. 76–78). «З самого факту настирливих пропозицій батьку Махно з боку білих видно, що вони високо цінили його руйницьку діяльність у запіллі червоних – сам Врангель казав, що він має в тилу червоних величезну «резервову армію» (Руднев, с. 75 і 78). Хоч Махно й не поєднався з Врангелем, але «боротьба його проти совєтської влади допомогла Врангелеві просунутися з Криму і в середині вересня 1920 р. посісти основний район махнівщини». (ІСЕ, т. 3, с. 502). «Щоб урятувати тил від руйнації червоне командування примушене було кинути найліпші військові частини на боротьбу з бандитизмом всіх напрямків». (Руднев, с. 80).
10. Н. Махно – переможець ген. Врангеля. Потрапивши у вересні 1920 р. в лещата між Врангелем і червоними, Махно телеграфував з Старобільська совєтському уряду пропозицію припинити військові дії поміж ними і скласти військо-політичну угоду проти Врангеля. Фрунзе, Бела-Кун і Гусєв склали у жовтні 1920 р. договір з представниками Махна – Куриленко і Поповим, за яким махновські частини, зберігаючи свою внутрішню організацію, повинні були підкоритися верховному командуванню Червоної армії. Яковлів (Епштейн) від імені уряду УССР підписав з ними політичний договір, що надавав махновцям волю пропаганди своїх ідей, але без закликів до примусового скинення совєтського ладу» («Красная Новь», 1921, ч. 2, с. 253). Большевики повинні були рахуватися з реальною силою Махна. Але розрахована погодливість совєтів мала на меті розкласти в такий спосіб махновщину зсередини (як про це визнавався голова Совнаркому УССР Раковський на V Всеукраїнському з’їзді совєтів. (Руднев, с. 83–84). У свою чергу і махновці розглядали свою спілку з большевиками лише як примушений тимчасовий тактичний маневр. Їхня газета «Путь к свободе» 13.X.1920 р. цебто на передодні вирішальних боїв з Врангелем писала: «Ясна справа, що жодного ідейного контакту й співробітництва з совєтською владою або її визнання не могло й не може бути. Ми завжди були і будемо ідейними і непримиренними ворогами партії комуністів-большевиків». («Звєзда», 1941, ч. 3, с. 189. Пор. з поглядом І. Мазепи – «Україна в огні і бурі революції», III, с. 64, – який закидає закидає Н. Махну цей вже третій за чергою «союз» з большевиками). Мирні відносини з махновцями і допомога їх Червоній армії у боротьбі з Врангелем виявилися вирішальними для перемоги російських большевиків над російськими білогвардійцями. На початку жовтня 1920 р. головні сили махновців розбили добірні сили Врангеля (т. зв. Дроздовців), увірвалися у район Гуляй Поле–Синельникове–Александровськ і знову організували Повстанську армію. («Звезда», 1941, ч. 3, с. 191). Також вирішальним фактом для вислідку славетних боїв на Перекопі 1–11.XI.1920 р. була участь у них армії Махна, хоч совєтські автори всіляко замовчують або переменшують цю обставину. «Повстанська армія повинна була підтягнути свої сили на Литовський півострів і після заняття його частинами 52 і 15 дивізій вдарити в спину Юшунським позиціям», – пояснює роль бойових дій в цьому бою Махна – один совєтський військовий спеціяліст. (И. Попов, «Взятие Перекопа», – «Армия и революция», 1921, ч. 2–3, с. 93). Повстанська армія блискуче виконала це бойове завдання і цим зламала супротив армії Врангеля. Махновські частини «зробили дуже важливий в стратегічному відношенні захід в тилу армії Врангеля, перейшовши Сіваш і зайнявши 13 листопада Симферопіль» (Руднев, с. 84); вона ж врятувала від поразки й 15 дивізію у критичний момент, коли кінний корпус ген. Барабовича прорвався в тил цієї дивізії: «Частини дивізії під тисненням кінських мас почали швидко відходити, але своєчасно підтягнутий до місця прориву кулеметний полк Повстанської армії, швидко розгорнувшися, вогнем своїх кулеметів відігнав ворога, і становище було відновлене». (И. Попов, Ор. с., с. 95). В такий спосіб Махно з повною справедливістю повинен поділяти з Фрунзе лаври блискучої перемоги під Перекопом. Учасник цих боїв, махновський командир Чарін писав з цього приводу таке: «…бойове завдання розгрому Врангеля нами блискуче виконано. Наші частини за підтримкою червоних частин очистили увесь Крим, остаточно розгромили Врангеля». («Звезда», 1941, ч. 3, с. 192).
11. Більшовицьке підступство. Використавши армію Махна у своїх інтересах, Совєти, негайно після перемоги, вирішили її зліквідувати. Хоч сам Махно поводився дуже стримано, вимагав від своїх підлеглих повної лояльности у виконанні умови з совєтами (своєму представнику у Харкові – Попову – він писав: «Два слова про Вашу тактику: будьте у всьому енергійні, вперті, але в той же час будьте обережними, чуткими й тонкими політиками». (Руднев, с. 85–86). Але ж Фрунзе спочатку 20.XI.1920 р. дав наказ Махнові пересунутися на Кавказький фронт, а коли Махно не виконав цього наказу, то 23. XI.1920 р. наказав «Командарму Повстанської т. Махну» негайно влити частини її, що були у Криму, до складу IV армії, а гуляйпольські загони розформувати та влити до запасних частин Червоної армії. («Красная Новь», 1921, ч. 2, с. 255). Така вимога дорівнювала фактично розірванню договора з Махно та позбавленню останнього воєнно-політичної самостійности. Повстанці не могли погодитися на це добровільно. Не дурно їхній представник Попов на багатолюдному мітингу у театрі Муссурі (Харків) заявив, що махновці тільки завдяки турботі про трудовий нарід пішли на погодження з большевиками і, якщо останні не приймуть вимоги Махна про право утворити вільні Совєти в районі влади повстанців, то розрахунки з соввладою будуть короткі. (Руднев, с. 86–87). Несподіваним віроломний ударом большевикам пощастило знищити Повстанську армію оточену червоними частинами в Криму, і захопити Гуляй Поле. Але з невеличким загоном Махно все ж таки вихопився з пастки і пішов на останній бій з совєтами. Махновець Удовиченко наніс поразку 2-й кавбригаді і 12.XII.1920 р. захопив м. Бердянськ, знищивши при цьому 86 комуністів, чекістів та совробітників. (П. Павлов, «Выводы из опыта борьбы с Махно свободной дивизии курсантов 6.XI–XII.1920 и 1921», – «Армия и революция», 1921, ч. 2–3, с. 100; Есаулов, «Налет Махно на Бердянск», – «Летопись революции», 1924, ч. 3, с. 82–86). Цей бій славетний тим, що рештки бригади, що зазнала поразки, бігли в паніці від махновців 80 верст без передишки (Ор. с., с. 105).
12. Партизанська війна з Совєтами. Червоне командування вживало в цей час, цілком без успіху, метод оточення Махна великими силами – спочатку стратегічно, а пізніше тактично. Червоноармійські частини, виключно російсько-заволзькі, киргизькі та інші чужонаціональні окупаційні, пересувалися наосліп, позбавлені зв’язку. «Швидкість же пересування махновських загонів і навальність їхнього руху при майже повній ворожості населення у відношенні червоноармійських частин, ще й ще збільшували гостроту браку зв’язку», – за словами одного військового спеціаліста. (Рибаков, «Махновские операции в 1920 г.», – «Красная армия», 1922, ч. 12, березень, с. 11.). Загони ж Махна та його помічників – Брови, Лебедя та ін. – були розпорошені повсюду і вони були чудово поінформовані про все. «Увесь район Катеринослав–Синельниково–Гришино–Доля–Волноваха–Маріюпіль–Бердянськ–Мелітопіль був насичений бандитами ріжного розміру й ріжної якости. Шпигуни й розвідчики повстанців-махновців були в кожному селі, у кожному хуторі, швендяли завжди і повсюду – то під виглядом жебраків, то червоноармійців, що шукають своїх частин, або робітників з копален, які купують собі хліб за вугілля, то дезертирів, які ніби покаялися, навіть колишніх комуністів, покривджених жінок – удів і сиріт, які шукають «захисту й правосуття» і т. ін. Ось чому штаб махновців завжди розпоряджав найповнішими, добре перевіреними і своєчасними відомостями». (Рибаков, с. 12–13). Напади махновців були цілком несподіваними, зникали вони також без сліду, звичайно вчиняючи страшенну паніку серед червоноармійців. Наприклад, 3.XII.1920 р. киргизька кавалерійська бригада серед дня була раптом обстріляна гвинтівочним, кулеметним та артилерійським вогнем та заатакована в с. Комарь махновською кавалерією (4 000 махновців з 8 гарматами). Опис цього бою настільки типовий для дій махновців і навчальний у багатьох відношеннях, що наводимо його майже повністю.
«Хвилин за 10 після обстрілу махновська кавалерія кинулася в атаку, маючи попереду кулемети на тачанках з розстрілом уперед, праворуч і ліворуч. Біля 10 кулеметів влетіли кар’єром у вулицю, по якій витягнулася колона (киргизів), розстрілюючи в лоб червоноармійців, що сиділи на конях і підводах. За кулеметами скакали кавалеристи, які закінчували дію кулеметів шаблями. Комарь було схоплено напівкільцем махновської кавалерії, тому вихопитися з села було майже неможливо. Все це було виконано черед ясного дня так швидко й несподівано, що киргизи у паніці не зробили жодного пострілу, жоден з командирів не намагався встановити хоч будь-який бойовий лад, щоб дати відсіч: і командири, і джигіти-червоноармійці кинулися врозтіч, переважно рятуючися до річки, єдиного боку села, непомітного для махновців і не обстріляного ними. Сталася мішанина і за яких небудь 20–30 хвилин кирбригади не існувало. Встигли вихопитися чоловіка 100 з 2–3 кулеметами, решта вся залишилася махновцям, цебто кінна батарея цілком, 8 кулеметів на тачанках, всі патрони, обоз і т. ін. Зарубано було біля 150 чоловіка (махновці рубали без жалю, зганяючи червоноармійців у купи, трупи було страшенно понівечено), біля 200 було роздягнуто голими й загнано в один великий дім і замкнено, частину було взято з собою. В цей час до Комаря підходив батальйон стрільців, але верстов за 5–6 перед селом зустрів збожеволілих киргизів, що бігли назустріч, від яких не можна було щось до пуття дізнатися». (Рибаков, с. 15). При цьому Махно захопив у полон біля 2 000 червоноармійців, яких пізніше від одпустив. Такі погроми цілком здеморалізували дух червоноармійців, які боялися після цього ходити в розвідку навіть вдень, за версту від села, по рівній місцевості. Особливо лякалися червоноармійці «звірячої», нещадної рубки мановців. «Складалося вражіння, що Махно повсюди і завжди б’є, що нема проти нього відсічі, що він невловимий і тому боротьба з ним безнадійна» (Рибаков, с. 16). Впертий і тривалий бій 16.XII.1920 р. біля с. Федорівки всіма видами зброї довів, що навіть гнітюча чисельна перевага червоноармійських частин втрачає всяке значіння перед надзвичайною мужністю махновців. 3-й полк богучарців було захоплено цілком у полон: червоноармійці покидали гвинтівки, комсклад розбігся, а почасти його було вирубано. Киргизька бригада «лише побачивши атакуючих махновців, у паніці побігла на схід і тільки пострілами своїх же частин її було зупинено», «за яких-небудь 5 хвилин махновці зімняли стрільців Заволзького полку. Тільки повсюдна чисельна перевага й вогонь артилерії примусили махновців одступити в кінці дня. Але спроба оточення й знищення їх цілком провалилася» («невдачна операція» – констатує Рибаков. Ібід, с. 23–25).
13. Нова тактика большевиків. Для того, щоб перемогти Махна, большевикам довелося застосувати проти нього
1) нову тактику, що полягала у 1921 р. в тому, що гонитва за ним провадилася вже не великими дивізійними об’єднаннями і бронепотягами, а невеликими автоброневими частинами. (Э. Эсбах, «Последние дни махновщины на Украине», – «Война и революция», 1926, ч. 12, с. 42–43). Замість ідеї оточення, у червоного командування висунулася на кін ідея «невідступного переслідування ворога до повного його виснаження й знищення. Було поставлено завдання вчепитися у хвіст ворога, ні кроку не відступати від нього й бити у спину й з флангів, а якщо удасться, і з усіх боків, висуваючи в певних пунктах свіжі частини навперейми втікаючому ворогові, з висячими на ньому нашими частинами». (Рибаков, с. 26–27).
2) Застосовано було нову політику у відношенні до українського селянства, що було особливо актуально (заміна продрозвьорстки продподатком, передача поміщицької й кулацької землі біднішим селянам, підтримка незаможного селянства з т. зв. Продовольчого фонду), бо це штучно розшарувало українське селянство на «куркулів» і «незаможників» та знесилило його у внутрішній боротьбі. (Кубанин, Ор. с., с. 120–125). Для виконання завдання безпосереднього переслідування Махна було організовано летучий корпус Нестеровича, який почав у січні 1921 р. гонитву за Махном по Полтавщині. Нестеровичу пощастило «вчепитися у хвіст» Махна і пройти услід за ним протягом 24 діб біля 1450 верст, давши 27 боїв, одбивши у Махна всю артилерію та 80 кулеметів (Рибаков, с. 27). Але на початку 1921 р. загін Махна все ще нараховував біля 5 000 чол. (Есбах, с. 40), яких він примушений був навесні 1921 р. тимчасово демобілізувати, «розпорошивши» по селах, уникнувши в такий спосіб переслідування (Сергеєв, «Полтавська операция против Махно», – «Война и революция», 1927, ч. 9, с. 123).
Розмах війни українського селянства проти большевиків видно з переліку трофеїв. У «Збірнику справоздань народних комісаріятів за 1920 р.» (… 1920) зазначено, що за період 20.V.1920–1.I.1921 було відібрано у повстанців на Україні: 205 кулеметів, 13 гармат, 23 714 рушниць і обрізів, 683 револьвери та інше, тобто озброєння 2-х дивізій. Крім того було захоплено у частин Н. Махна понад 600 кулеметів, 20 гармат і багато іншого. (І. Мазепа, Цит праця, III, с. 85).
14. Війна з большевиками у 1921 р. Наприкінці червня 1921 р. Махно знову виступив одверто в південно-західній частині Харківської губ., спрямувавши свій рейд по Полтавщині. Після боїв без успіху біля села Недригайлівка, біля Гадяча, Махно рушив на південь і спритно вийшов з ворожого оточення поміж станціями Вовків–Кочубеївка 4.VII.1921 р. (Сергеєв, с. 125–133). Але ця невдача і безперервне переслідування бронемашинами примусили Махна надзвичайно швидко пролетіти по всій Україні в своєму останньому рейді. 8.VII. біля Новомосковського лісу героїчно загинула група отамана Куриленка; з моменту сутички 13.VII. біля с. В. Анадоль «починається скажена гонитва» бронемашинами за Махном; 15.VII. його оточують біля с. Голодаївки, але з рештками загону, після запеклого бою, Махно уходить на схід за Донець; 10.VIII. Махно повертається на Харківщину, пройшовши поміж Куп’янськом та Ізюмом до ст. Герсеванівка; звідти він пробігає повз Конград; 14.VIII. – Нехворошу; 15. VIII. – Перевалочну; 16. VIII. При переправі через Дніпро біля Мишуриного Рогу Махна було поранено в ногу; він не мав уже можливості їздити верхи, але ж, бувши вже у майже безнадійному стані, Махно все ж таки прямує далі. 19.VIII. Жменька героїв вчинила бій біля Бобринця з цілим полком 7-ї кавдивізії і досягла вже перемоги, як несподівано була оточена всією дивізією. Махно все ж таки вихопився з оточення, але його переслідували неугавно 110 верств («Звезда», 1941, ч. 3, с. 196). При переправі 20. VIII. Через Інгул біля села Баратівки майже весь загін Махна було знищено, було вбито його начштабу Тарановського, але Махно ушов на захід. (Есбах, с. 42-47). Бувши ще раз пораненим 22.VIII. навиліт у потилицю (куля пройшла крізь щоку), притиснутий до Дністра, Махно 23.VIII. перейшов до Румунії («Звезда», 1941, ч. 3, с. 196–197). Але дехто з сучасників твердить, що Махно відступив до Румунії лише в кінці вересня 1921 р., відпочивши перед тим 2 дні в с. Демидівці і Цибулівці на Вінничині.
15. Большевики про Н. Махна. Совєти згадують махнівщину з біллю серця. «Махно, – писав Н. Нікулін перед початком війни 1941 р. – був одним з найзапекліших, найлихіших ворогів соціялістичної революції. Боротьба з ним була виснажуючою, кровопролитною та тривалою. Вона точилася з короткими перервами три роки, коштувала нашому народові чимало жертв. Багато хоробрих командирів, комісарів і червоноармійців, багато відданих совєтській владі тружеників, загинуло від рук махнівців. В боях з махнівцями загинув герой громадянської війни Пархоменко». («Знание», 1941, ч. 3, с. 169).
16. Причини поразки Н. Махна. Натуральним є запитання, чому така могутня, безстрашна сила опинилася нарешті переможеною большевиками? Це пояснюється, по-перше, нерозробленістю в русі Махна позитивного, державно-творчого програму. У цьому виявився насамперед вплив анархістів – політичних керівників культвідділів армії Махна (Б. Волін, Н. Попов, Марін-Аршинов та ін.), який був пов’язаний з ними ідейно ще перед революцією; а й головним чином у цьому виявилася нестиглість політичної думки керівника руху й його оточення. Це була величезна й героїчна, щодо бойового супротиву й знищення ворога сила, але напівсліпа й інертна щодо організації життя. Про ставлення Махна до державного будівництва нібито яскраво свідчила його анекдотична відповідь катеринославським залізничникам і телеграфістам, що прохали у нього виплати заробітку й видачі харчів: «Ми не большевики, щоб вас годувати від держави; нам залізниці непотрібні; якщо вони потрібні для вас, то беріть хліб з них, кому потрібні ваші залізниці й телеграф» (Яковлев, «Махновщина й анархизм», с. 249; Руднев, Ор. с., с. 59; Кубанин, Ор. с., с. 92 – посилка на «Пролет. револ.», 1922, ч. 9, с. 203, – цей підпирається лише спогадами, а не документально). Большевики широко використали в своїх агітаційних завданнях ці зовсім неправдоподібні слова Махна. Насправді Махно й його теоретики намагалися руйнувати білі й червоні державні органи, рекомендуючи всім групам населення влаштовувати своє життя на власний смак. Про власну державно-творчу дію Н. Махна документально встановлено, що Махно дав 19.X.1919 р. таку відповідь залізничникам: «З метою найскоршого відновлення нормального залізничного руху у звільненому нами районі, а також виходячи з принципу влаштування вільного життя самими робітничими й селянськими організаціями та їхніми об’єднаннями, – пропоную т.т. залізничникам робітникам і службовцям енергійно зорганізуватися та налагодити самим рух, встановлюючи для віднагороди за свою працю достатню платню з пасажирів та вантажів, крім військових, організуючи свою касу на товариських і справедливих основах та входячи в найтісніші зносини з робітничими організаціями, селянськими громадами і повстанськими частинами». («Путь к свободе», ч. 9, – «Пролет. рев.», 1922, ч. 9, с. 203, Кубанин, Ор.с., с. 91, – «На аграрном фронте», 1925, ч. 9). Н. Махно підтримував і культурне життя, – досить згадати його охоронні грамоти, дані Катеринославському і іншим музеям. На запитання про ставлення міхносців до страйкової форми боротьби з совєтською владою і до участі в господарчих органах СССР, Волін 24.XI.1920 р. відповів совєтським представникам так: «Страйк є справа самих робітників. Якщо робітники страйк почали, вони повинні продовжувати його до повного успіху… не являючися партією й стоючи на погляді правдивої самодіяльности мас, анархісти відмовляються від організованої участи в господарчих органах республіки» (Яковлев, Ор. с., с. 255). Подібним чином і в галузі сільського господарства «Проект деклярації Реввоєнсовєта Революційної Повстанської армії України», виданий 20.IX.1919 р., висловлювався на вільну самодіяльність населення: «Завдання відсталого й зруйнованого господарства потребує, щоб способи й шляхи нового землеустрою були передані на цілком вільне й натуральне вирішення й на рух всього селянства» (Кубанин, Ор. с., с. …, «На аграрном фронте», 1925, ч. 7–8, с. 117).
Ігнорування рухом Махна завдань адміністративного й економічного устрою свого краю, віддавання життя підлеглого населення на повний самоплив приватної ініціативи та свавілля окремих отаманів-комендантів приводили на ділі не до ідеальної волі, а до хаосу й повної безперспективности, яка пригноблювала й лякала населення більше, ніж новаторство й терор большевиків. Тому міське населення, переживши махновщину, почало дивитися на большевиків «як на партію революційного порядку і твердої влади, що почасти пояснює той ентузіязм, з яким навіть катеринославська буржуазія після декількох тижнів зустрічала червоні частини, що вступили до міста», – пише один самовидець (Вл. Мирошевський, «Вольный Екатеринослав», – «Пролет. Револ.», 1922, с. 9, с. 204).
При цьому треба зауважити, що й національно-політичне питання спочатку ігнорувалося махнівцями. Махно, за спогадами його начштабу В. Белаша, висловлювався різко проти «ставлеників Української Ради», бажаючи їх вибити з Александровська на початку 1918 р. («Літопис революції». Л., 1928, ч. 3, с. 195). 29.XII.1918 р. махнівці билися в Катеринославі з січовими стрільцями Самокіша (Ібід, с. 224). Цілком несприйнятною була для Махна, розуміється, Українська Держава Гетьмана П. Скоропадського(Ібід, с. 208). Таке негативне ставлення до завдання об’єднання українського народу в державну єдність, бажання думати лише в масштабах світової революції перешкоджали Махну усвідомити необхідність об’єднання своїх зусиль з іншими українськими організаціями проти большевиків. З зовнішнього ж вигляду Махно був цілком українцем. Його дружина Агафія Андріївна «за переконанням була щирою українкою й обстоювала самостійність. Не знаю коли зробився самостійником і Махно, але ним він також був як і анархістом колись… Йому хотілося відокремлення України виключн для того, щоб зробитися її головою. Григор’єва Махно вбив, як небезпечного конкурента», – твердить Н. Сухогорська, що близько зустрічалася з Махном. («Кандальний звон», 1927, ч. 6, с. 48). Все оточення Махна говорило по українському (Ібід, с. 54).
Отже питання національно-державного будівництва України махнівці ігнорували і на цьому полі їх було політично побито большевиками, що надумалися до поступок українському селянству в аграрному й національному питанні в 1920 р. Можливо, що деяку ролю при цьому відограла й відсутність у Махна організаторських здібностей, як твердить В. Белаш. («Літопис революції», 1928, ч. 3, с. 194).
Але не треба уявляти собі махнівців, як запорізьку, безладну, гулящу банду, як змальовують нам їх тенденційно большевики, а услід за большевиками й дехто навіть з українських письменників (див. В. Підмогильний, «Третя революція», Львів, 1982). Командири не одноразово розстрілювали махновців за грабунки й розбишацтва. («Літопис революції», 1928, ч. 3, с. 213). Дружина Махна красива, елегантна й освічена дама, колишня вчителька «декількох махновців сама вбила, спіймавши їх під час грабунку й насильства над жінками». («Кандальний звон», 1927, ч. 6, с. 55). Але в обставиназ безперервного пересування й плинности людей карні елементи, навіть жиди-провокатори, що примазувалися до махновського руху, робили багато злочинів. В армії ж Махна була залізна дисципліна, про що свідчить уповноважений Реввоєнсовєта південного фронту большевик В. Іванів, що одвідав ставку Махна в вересні 1920 р.: «Режим держимордський, дисципліна залізна, повстанців б’ють по морді за найменшу провину, виборности командного складу жодної, всі командири, включно до чотних, призначаються Махном і анархістським Реввоєнсовєтом. Реввоєнсовєт обернувся на незмінну, нічим не контрольовану і ніким не вибирану установу, при Реввоєнсовєті існує «Особливий відділ», що розправляється з непокірними таємно й нещадно. (Яковлев, Ор.с., с. 252). Не без підстави тому Яковлев (Епштейн), секретар ЦК КП(б)У знаходить у махновському русі зародок своєрідної державної ідеї; махновці «кінчають утворенням в Гуляйпольському районі державної організації, де вся влада зосередилась в руках міцного заможного селянства… кінчають утворенням кулацької держави, анархічний уряд якої не змінюється і ніким не обирається протягом двох літ». (Яковлев, Ор.с., с. 256–257). Під час розвитку свого руху махновці не складали навіть зовнішньо неохайного вражіння: «Всі махновці дуже дбали про свою зовнішність. Часто під час бою біля гуляйпольської голярні стояло багато коней, це махновці голилися й стриглися, ризикуючи задля зачіски загубити щось більше – голову». Один з командирів Махна – Шусь «був дуже красивий, але жорстокість перевищувала перевищувала іноді самого батька. Франтоватий, начисто виголений, завжди у воротничках…» (Н. Сухогорская, «Воспоминания о махновщине, – «Кандальний звон», 1927, ч. 6, с. 52). Армія Махна була організована за зразком регулярних армій: мала не лише штаб, але й культпросвєт, продвідділ, оркестру й сестер жалібниць, які дуже героїчно трималися в бою. (Ібід, с. 46). Шпіонаж і розвідка у Махна були на диво добре налагоджені. Сам Махно не раз ходив переодягненим у розвідку цілком без страху. (Ібід, с. 41, 50). Чекаючи з хвилини на хвилину наскоку большевиків, Махно з бійцями спокійно насолоджувалися спектаклем. (Ібід, с. 53–55).
Одною з причин, без сумніву, дуже істотних, що підірвали партизанський рух на півдні України (хоч про це зовсім мовчать большевики), був надзвичайний голод 1921 р., який охопив губернії: Александровську, Симферопільську, Миколаївську, Катеринославську, Одеську, цебто якраз територію, на яку переважно спирався Махно, та Кубано-Чорноморський край. Особливо гострим було лихо в Катеринославській губернії, де недохватка для споживання лише самого місцевого населення досягала до 22 млн. пудів, за вирахуванням С. Клепікова. Взагалі ж по всіх зазначених губерніях України збір врожаю у 1921 р. далеко не покрив споживання, яке було обраховане за самими мінімальними нормами. Тамбовська, Курська, Воронізька губернії та Кубано-Чорноморський край задовольняли своє споживання, але не покрили насінньової потреби. Отже, виключено було довіз хліба на Україну з цих місцевостей. Хлібні залишки попередніх літ було з’їдено в період громадянської війни та викачено большевиками для своєї півночі, засівна площа взагалі скоротилася завдяки аграрній розрусі, – таким чином незвичайна посуха влітку 1921 р. засудила українських селян, без перебільшення, на голодну смерть. З середини літа 1921 р. для Махна мало бути ясним, що він позбавляється бази харчування для свого загону на півдні України, – тому він прагне продертися на північ, на Полтавщину, що менш ушкоджена посухою, – проте це йому не вдалося. Таким чином стихійне лихо підірвало енергію селян і допомогло большевикам впоратися з українськими повстанцями (див. С. Клепиков, «Неурожай 1921 р.», – «Красная Новь», 1921, ч. 2, июль-август, с. 228–236).Тому не треба звеличувати перемогу Червоної армії над героїчними козаками батька Н. Махна і іронічно ставитися до їхньої непереможности, як це робить п. І. Мазепа. («Україна в огні бурі революції», с. II, Прага, с. 111 і 142).
