Ті з нас, хто працює з якісною методологією в соціальних дослідженнях, особливо з методом етнографії, знають, що хай якими комплексними і специфічними не були вибір теми, постановка дослідницьких питань і проведення самого «поля» — інтерв’ю і спостережень — все, що відбувається після завершення збору емпіричного матеріалу, переважно супроводжується ще більшою кількістю викликів і відкритих питань. Це, зокрема, видно і за кількістю методологічних розвідок про ці етапи: існує досить багато чудових наукових публікацій про підготовку до «поля», але дуже мало текстів, які фокусуються саме на процесі поля, і особливо аналізі «помилок», коли антрополог вперше входить у поле, де ще немає жодного нетворку, майже ніякого знання про середовище, де ключові особи (gatekeepers) ще не визначені, і жодні взаємодії — не вибудовані. Методологічних текстів, які детально і чесно показують польовий процес покроково, а не через загальні тези і абстрактні міркування, досить таки мало, і навіть ті, кого ми вважаємо основоположниками дисципліни,переважно дуже мало розповідали про власні «поля». Це, своєю чергою, призводило до суспільної недовіри і навіть звинувачень у вигадках й перекручуванні сенсів локальних культур (як у випадку з Маргарет Мід[1]), або порушенні базових принципів роботи з локальними народами (як у випадку Броніслава Малиновського[2]). Майже подібна ситуація з методологічною дискусією навколо упорядкування і зберігання масивів з наративів, записаних під час нашої війни: дебати тільки починають формуватися.
Контекст війни, власне, додає у цю тему ще більше питань. Від 2014 року багато дослідників почали документувати досвіди людей, які пережили анексію, окупацію, вигнання, переселення. Після лютого 2022 в українському публічному просторі досить швидко сформувався консенсус про важливість документування досвідів війни, з майже одночасною ідеєю: їхній аналіз і будь-яка глибша творча робота переважно здійснюватиметься пізніше, можливо, навіть наступними поколіннями. Але питання про те, як упорядковувати і зберігати всі ці наративи, які принципи і критерії застосовувати до їхньої селекції, і чи оприлюднювати чи закривати для публічності, залишається, переважно, особистою відповідальністю і етичним вибором кожного окремого дослідника, громадської організації чи ініціативи, що, звичайно, породжує, своєю чергою, багато додаткових питань.
Саме ці всі теми стало основною темою цьогорічного міжнародного симпозіуму архівних та документальних ініціатив «Найбільш документована війна», який вже втретє відбувся у Львові 22-24 травня 2025 року. У симпозіумі взяли участь багато українських та іноземних дослідників, журналістів, митців і фотографів з різних регіонів України, а також з Австрії, Великої Британії, Грузії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Франції, Польщі, Сирії, США, Чехії і Швеції. Організаторами виступили Центр міської історії, Documenting Ukraine / IWM —Institut für die Wissenschaften vom Menschen, INDEX: Інститут документування і взаємодії, Дослідницький Центр Україна / Фонд Макса Вебера.
Мені пощастило модерувати панель «(Не)видимість: шляхи оприявнення архівів», де до участі були запрошені фахівці з різних дисциплін і громадських ініціатив, зокрема, Ольга Савенок з музею Революції Гідності, Йогана Котішова, дослідниця університету в Амстердамі, яка, зокрема, працює з темою журналістського висвітлення війн і криз, Саша Маслов, міжнародний фотограф і співзасновник Українського дому фотографії, Анна Костенко, історикиня і дослідниця проектів про, зокрема, повернення військових у цивільне життя при організації «Ветеран Хаб», та Аліна Мозолевська, дослідниця Чорноморського національного університету імені Петра Могили і стипендіатка програми VUIAS (Virtual Ukraine Institute for Advanced Study).
Ми розпочали з питання про те, що можна називати архівом в час війни, як «класична» дефініція архіву, яку ми маємо, головно, з історичної науки, змінюється, коли з архівуванням даних починають працювати соціальні дослідники, які записують свідків війни у режимі реального часу; з якого моменту зібраний масив даних може вважатися архівом, і як запобігти зниканню цифрових архівів, які зберігаються тільки на онлайн-«хмарах» чи серверах.
Іншим блоком стало питання геополітичних викликів, які супроводжують процес архівування і (не)удоступнення архівів. Наприклад, Фіона Ґрінланд, професорка соціології і антропології, яка займається питаннями реституції культурної спадщини України, що постраждала від російських атак, вважає, що на питання безпеки зберігання даних з України на американських серверах варто поглянути у новому світлі. Особливо після приходу Трампа до влади, особливо, коли його адміністрація обмежує фінансування університетів і намагається впливати на університетські базові свободи. З цим також пов’язано також і питання епістемологічної несправедливості, яка може бути присутня між тими, хто збирає дані, часто ризикуючи своїм життям (переважно українські вчені), і тими, хто задає основну аналітичну рамку (часто — західні дослідники). А також питання інституційної відповідальності: наприклад, чи доцільно і чи етично правильно передавати зібрані в Україні дані на зберігання на сервери західні університети і чи матимуть доступ до цих даних українські дослідники після закінчення проекту.
Ще одним виміром дискусії на нашій панелі стала тема про те, як змінюється процес продукування знання під час війни. Наприклад, серед частини дослідників і журналістів є прагнення «задокументувати якнайбільше», що іноді призводить до перевиснаження співрозмовників, коли різні дослідницькі групи приходять до тих самих людей з подібними питаннями. Це призводить до накопичення різних «мікро-архівів», які не завжди аналізуються, і про які переважно немає єдиного знання у професійних спільнотах. Це посилене документування іноді легітимізується персональною мотивацією самих дослідників, особливо тих, які бачать цю роботу як форму активізму, прагнучи через свою роботу показати російські злочини в Україні «західному світу». Але, мабуть, варто розмірковувати додатково: чи завжди фокус на зовнішньому суб’єкті (умовному Заході у цьому випадку) виправданий в аналітичному і дослідницькому процесі і як збалансувати фокус на кількості задокументованого з якістю процедури і аналізу?
Іншим питанням дискусії було питання про те чи повинні музеї (і якщо так, то у який спосіб) бути медіаторами між істориками/архівістами і суспільством, і чи архіви таких музеїв, як, наприклад, архів Музею Революції Гідності бути сьогодні відкритим чи закритим, з огляду на те, що багато майданівців мобілізувалися і перебувають на фронті.
Наостанок нашої панелі ми спробували поміркувати про ті етичні виклики, які є специфічними саме для процесу документування в процесі війни, зокрема, записи усноісторичних і антропологічних інтерв’ю з тими людьми, які продовжують жити в Україні, «тут і тепер», і де кожен акт їхнього свідчення може бути одночасно і актом опору, звільнення, і новим ризиком водночас. Загалом, дискусія про конструювання архівів була дуже широкою, навіть з включенням перспективи про те, що архівування можна розглядати не тільки як результат когнітивних процесів, але, скажімо, як втілену практику: зокрема, людське тіло локалізовує різноманітний соціальний і культурний досвід, який можна спостерігати і вивчати не тільки через мисленнєві і мовні методи, але також і через такі методи як танець або колективну драматургію, особливо, коли йдеться про вивчення травматичних досвідів.
[1] Derek Freeman (1983). Margaret Mead and Samoa. Cambridge, London: Harvard University Press. ISBN 978-0-674-54830-5.
[2] Тут я маю на увазі історію появи і дискусію навколо його польового щоденника A Diary in the Strict Sense of the Term
