Від брата моєї бабусі Йосифа Басараба залишилося хіба декілька матеріальних слідів. Надгробок на сільському цвинтарі, поруч з моїм прадідом, який пережив Йосифа. Єдине фото — в костюмі з краваткою, надіслане в 1944 з Німеччини на згадку іншій сестрі і підписане «від брата Осипа». Підпис «Басараб» на дитячій українській читанці, яку він, мабуть, читав у своїй чотирикласній школі. Хоча Йосиф і не загинув у боях Другої Світової війни, але довгий час його ім’я було в списку полеглих на пам’ятнику солдату в центрі села, поміж церквою і магазином, аж поки декілька років тому стелу не знесли в процесі декомунізації. Він загинув після війни, двадцятип’ятирічним, не залишивши по собі дружини чи дітей. Життя його брата і сестер точилося далі, вони отримали професії, завели родини, і дожили до старості. Йосиф навіки залишився десь там, у похмурій радянській повоєнній дійсності.
Я знала історію вуйка Юзя, як його називали в родині, з уривчастих згадок бабусі, і то не так про його життя, як про смерть. Після Другої Світової війни він долучився до так званих «стрибків» [радянських воєнізованих загонів, сформованих з лояльних місцевих мешканців — УМ] у селі, і його вбили упівці, коли атакували сільський колгосп у вересні 1946 року. Моя прабабуся ніколи не перестала тужити за ним, своїм первістком, так само як і моя бабуся за старшим братом. Втім, говорили про нього мало. І тим більше, не згадували про те, що передувало подіям 1946 року, а, можливо, й не знали про них.
Я відкрила історію Йосифа Басараба майже випадково, шукаючи примусових робітниць і робітників в архіві Арольсена — онлайн колекції документів постраждалих від нацистських переслідувань. Поруч з німецькими документами у архіві виявився протокол допиту НКВД. Йосифа допитували у місті Тушино Московської області, у березні 1946 року, де він працював у «Воєнстрої». Йосиф розповідав про свою, змарновану двома режимами юність — з 1941 року він перебував у Німеччині, де спершу працював у робітничому таборі Магдебургу, потім на лісозаготівлі біля Вісбадена, вочевидь захворів і потрапив у лікарню у Вісбадені, і на завершення був у таборі у Кьольні до березня 1945 року. Після цього він потрапив до радянського табору у Щецині, але не вернувся додому, а став робітником у Тушино. Це місто, яке зараз є агломерацією Москви, стрімко розбудовувалося: після війни там будували нові квартали і аеродром. На об’єктах у Тушино працювали і військовополонені, і примусові робітники, яких не повернули додому, а використовували тепер уже для відбудови зруйнованої радянської інфраструктури. І сам факт допиту НКВД, і запитання на кшталт «Хто з прибулих з вами відомий як зрадник чи пов’язаний з органами радянської розвідки?», показують, що примусові робітники у Німеччині видавалися в очах радянської влади мало не злочинцями, підозрілими особами, за якими варто пильно слідкувати.
Документи все ж не пояснюють про повернення Йосифа Басараба між допитом у березні 1946 року у Тушино і загибеллю у галицькому селі, при охороні колгоспу, у вересні 1946 року. Коли він встиг вернутися? Чи участь у «стрибках» була умовою його повернення, а чи можливо його мотивацією було отримати паспорт і виїхати з села? Чи хотів він виїхати, чи радше залишитися на господарстві як найстарший син з родини?
Було дивно відчувати, як така давня історія — не залишилося уже нікого, хто пам’ятав би його живим, — може так легко відкритися після простого онлайн-пошуку і декількох кліків. Протокол складений російською мовою, що відчужує мене від вуйка Юзя. Єдине, що на цьому документі дійсно «його» — це підпис на кожній сторінці. Такий самий підпис є в українській читанці, яка лежить у нас вдома в книжковій шафі.
Литовська дослідниця Віолета Даволюте у своїй книжці Making and Breaking of Soviet Lithuania(2013) написала про повоєнний період у Литві. Вражає, наскільки він був схожий на український, де війна, фактично, продовжувалася після завершення війни. У селах було найскладніше. Кожної ночі могли постукати у двері — чи то від повстанців, чи то від радянської влади, а також звинуватити — чи за допомогу, чи за небажання допомагати. Палали колгоспи і фабрики. Молодим, фізично сильним чоловікам було найскладніше: їх могли залучити й одні, й інші, і добровільність цього залучення буле сумнівною. Не всі, хто йшли в УПА, поділяли ідеї боротьби, не всі, хто працював на радянську владу, вірили в комунізм. Жінкам було легше, що також засвідчує приклад моєї бабусі і її сестер. Вони змогли отримати освіту і кваліфікованішу роботу — хто в селі, хто у сусідніх містечках, вчительками чи бібліотекарками. Виїзд у місто, навіть невелике, допомагав врятуватися від насильства і злиднів.
Якщо уважно вслухатися в наші родинні історії, то видно, що вони не дуже пасують до схем і концепцій, запропонованих публічною культурою чи національними наративами. У тому, що відбувалося з Йосифом Басарабом годі шукати улюблених тропів, якими ми надихаємося в історії — чи то героїзму, чи агентності, чи жертовності. Він мав мало вибору, працюючи на примусовій праці то для одного тоталітарного режиму, то для іншого, але, можливо, міг виявляти цей вибір на мікрорівні. Вислана з Німеччини до молодшої сестри фотографія, де Йосиф у костюмі з краваткою, якраз була таким проявом вибору і власного рішення. Ставши «стрибком», він також долучився до утвердження радянської влади, і не був однозначною жертвою, хоча, безумовно, саме тоталітарні режими сформували середовище, у якому люди з сусідніх сіл вбивали одне одного.
Пам’ятник солдату в моєму селі постав в 1970 році, і серед довгого списку прізвищ там було прізвище Йосифа Басараба як борця з фашизмом. Його примусова праця у Німеччині, як і праця численних односельчан, залишилася лише усним спогадом, замовчуваним у радянські часи і згаданим в 1990-х роках, коли це давало можливість українським родинам отримати грошові компенсації. Реальні досвіди селян у час війни не вписувалися у радянські підручники, але й не впишуться у нові історичні наративи, що постають на наших очах.
Щороку студенти першого курсу програми Artes Liberales УКУ пишуть есе про свою родину, яке вони вписують у історію України, намагаючись аналізувати, де хід Великої Історії перетинається з конкретними життями. Дехто бачить у своїй родинній історії силу і надихаючий приклад для теперішнього життя. Для інших це лише минуле, яке необов’язково має нас формувати. Коротке життя Йосифа Басараба, яке обірвалося вісімдесят років тому, можна описувати у різні способи: як частину героїчного наративу Великої Вітчизняної, як трагічну історію остарбайтера, як розповідь про колаборацію з радянським режимом, чи навпаки — як розповідь про повоєнну атомізацію українського суспільства, де одні українці вбивали інших. Кожна розповідь, втім, матиме сліпу зону — частину його життєвого шляху, інструменталізацією чужої біографії, для стрункості власного аргументу.
