Андрій Яремчук: «Основна мета нашої праці – ідентифікація всіх жертв польсько-українського протистояння на Волині, в Галичині та Закерзонні у 1939–1947 рр.»

«Всі жертви наші, і варто пам’ятати кожну людину»

– Нещодавно з’явилася книга-мартиролог «Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939 р. (вересень–жовтень)», яку Ви впорядкували. Розкажіть, будь ласка, про проєкт, в межах якого відбувалося це дослідження.

– Дослідження відбувалося в межах програми «Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 років». Початкова точка відліку в дослідженні – 1 вересня 1939 року, дата початку війни. Кінцева – злам 1947–1948 рр., тобто остаточне виселення українського населення з південно-східних районів повоєнної Польщі (до того часу вони були компактно заселені українським етносом) та кінець на тій території українського націоналістичного підпілля. Програма реалізовується Українським католицьким університетом, а фінансується Фондом кафедр українознавства з США. На представленні, яке відбулося 26 квітня 2018 року в Києві, були присутні керівник програми професор Ігор Галагіда з Гданського університету, професор Ігор Скочиляс, який, на жаль, вже не з нами, владика Борис Ґудзяк і науковець Олег Разиграєв з Луцька. Території, які охопило дослідження, були розподілені між шістьма дослідниками: двоє відповідали за Галичину, двоє – за Волинь і двоє – за землі, які – що вже було сказано – зараз знаходяться в складі Польщі. Основна мета нашої діяльності – максимально критично, на основі наукових даних та наскільки це ще можливо, ідентифікувати всіх жертв серед населення, на даному етапі українського, під час польсько-українського протистояння на Волині, в Галичині, на Холмщині, Бойківщині та інших територіях. Тобто на території польсько-українського прикордоння. Як наголошує владика Ґудзяк, всі жертви наші і необхідно пам’ятати кожну людину. Тому в нас на меті є ідентифікація кожної людини, використовуючи точні дані, які тільки можна знайти.

На основі встановлених і верифікованих даних розпочалася публікація книг. Перший том «Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя у 1939–1944 рр.» вийшов у 2021 році (упорядники – професор Ігор Галагіда і Мирослав Іваник). Коли було опубліковано цей том, виник запит показати читачам джерела, звідки беруться дані. Тож у березні 2025 року вийшов збірник «Погром: Грубешівщина, весна 1944 р.», де укладені документи з різних архівів. «Погром» започаткував видавничу підсерію програми, у якій друкуватимуться матеріали для вивчення історії польсько-українського конфлікту воєнного часу з опорою на архівні документи. І третя книга, другий том у нашому дослідженні – це видання «Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939 р. (вересень–жовтень)». Чому дослідження охоплює також жовтень? Тому що були люди, які в жовтні померли від поранень, отриманих у вересні.

Окрім видання зазначених праць, наша команда у межах програми проводить звітні конференції і лекції: у травні 2023 року відбулася звітна конференція про результати, отримані на той час, а в травні минулого року я провів звітну лекцію якраз перед виходом у світ третьої книги.

«Ми здійснили 68 експедицій до різних населених пунктів»

– Якими типами джерел Ви користувалися, здійснюючи підрахунок жертв? Ви також здійснювали експедиції до сіл та фіксували докази безпосередньо на місцях. Як відбувалася фіксація цих доказів?

– У нас вийшло досить гармонійне поєднання джерел. Вищезазначений том був запланований не відразу. Ми збирали дані, вводили їх в електронну таблицю, вивіряли. І восени 2023 року побачили, що є значна кількість, а саме сотні постраждалих українців у вересні 1939 року. Тому на одній із робочих зустрічей було прийнято рішення виділити ці дані в окремий том. Професор Галагіда запропонував мені взятися за упорядкування цього тому. Я погодився. У підсумку в нас вийшла плідна командна робота, оскільки ми завжди допомагаємо одне одному.

Від чого ми почали відштовхуватися? По-перше, це Архів Організації українських націоналістів у Києві, де зберігаються звітні дані, які були укладені буквально одразу ж після вересневих подій 1939 року. У цих звітних таблицях записані населені пункти, в яких мали місце виступи, а також кількість убитих і поранених серед українців і поляків. Єдине, чого там немає – це прізвищ та імен загиблих людей. Це цікаве джерело, хоч як і до всіх матеріалів звітного характеру, до нього треба ставитися особливо обережно. Тому цю статистику потрібно було верифіковувати й підтверджувати. Так, зокрема, почалася робота, яка передбачала науково-пошукові експедиції в населені пункти. Ще одне джерело – кримінальні справи, які зберігаються в СБУ, причому як польські, так і українські: це справи осіб, які були затримані совєтською владою в жовтні–грудні 1939 року. Як приклад можна навести кримінальну справу М’ячеслава Непокульчицького, бургомістра містечка Журавно на Львівщині, де вказано, що він керував поліцією, яка вбила у Журавному і в навколишніх селах дев’ятьох українців. Це стало джерелом, яке вказувало напрям роботи. У підсумку це виявилася дуже зворушлива історія, бо до того ми намагалися знайти дані про вересневі події в Журавно, працюючи з періодикою, книгами, мартирологами, довідниками, але зусилля не давали результату. І тут замовляю блаблакар, щоб їхати зі Львова до Журавно, Господь Бог так покерував, що водій зупинився біля будинку, де проживає старожилка Стефанія Лагоцька 1929 р. н. Її батько був приятелем Якова Куцика, вбитого у вересні 1939 року. Пані Стефанія розповідає: «Я навіть пам’ятаю той день, коли тато зайшов і каже: «Куцика вбили». На основі співставлення матеріалів кримінальної справи й інформації, отриманої під час зустрічі, поїхав у сусіднє село Володимирці, де вдалося встановити дані про загиблого паламаря Гаврила Мушеника. Ось так проводилася праця від архівів СБУ до польових експедицій. 

Також ми використовували спогади – як опубліковані, так і неопубліковані. Наприклад, у записнику отця Петра Голинського з Перемишля йдеться про те, що 13 вересня 1939 року польські військові почали стріляти в людей, які знаходилися в тодішній читальні «Просвіти». У результаті був один загиблий та один поранений.

Інколи під час польової роботи траплялося, що ти приходиш до людей і отримуєш цілий щоденник з описом подій та іменами. І він ніде не опублікований, у кращому випадку зберігається у місцевій бібліотеці чи музеї. Наприклад, у селі Обенижі (нині – Турійська селищна громада Волинської області) зберігається історія села – машинопис, надрукований Яковом Сичиком. У ньому зазначено, що 20 вересня 1939 року польський офіцер застрелив місцевих жителів. Так само коли приїхав у село Бринь (нині – Галицька громада Івано-Франківської області), мені винесли рукопис, який склав місцевий дослідник Зіновій Бойчук, не встигши його опублікувати. Там зазначено, що 18 вересня 1939 року місцеві чоловіки, очолені ОУН, намагалися роззброїти колону військових легкових автомобілів. У відповідь вийшов офіцер польського війська, який застрелив одного з чоловіків, а ще двох поранив.

Ми радилися на наших робочих семінарах, як використовувати радянську літературу, адже вона в основному висвітлює пропагандистський штамп «Золотого вересня» і загальну діяльність ревкомів, червоної гвардії тощо. В одній із книг знайшов згадку про те, що в тодішньому Станиславові (нині Івано-Франківськ) вбили Августина Євчука, який хотів повісити червоний прапор на ратуші, а польський офіцер його застрелив. Підтвердження цієї інформації знайшли на могилі Євчука, що знаходиться в м. Івано-Франківську на цвинтарі по вул. Церковній.

Також в архіві Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича зберігся чорновик-машинопис Йосипа Купранця, члена КПЗУ. Він був одним із тих, хто наприкінці 1940-х почав збирати дані про діяльність ревкомів на Волині і в Галичині у вересні 1939 року. Купранець подав прізвища вбитих членів комуністичного підпілля, що стало важливим для ідентифікації. Ось так доводиться шукати дані, практично по крихтах.

Також ми використовували періодику – як совєтську, так і німецьку. Наприклад, у Стрию друкувалася газета «Ленінським шляхом» (жовтень 1939 р.). Працюючи зі статтями цього часопису, вдалося встановити імена та прізвища осіб, яких вбили і поранили поляки селі Дуліби. У «Краківських вістях» є опубліковані дані про те, що відбувалося на Самбірщині, Старосамбірщині і Стрийщині.

Безперечно, опрацьовували наукову і науково-популярну літературу 1990–2000-х років українських і польських авторів, мартирологи, довідники з деталізацією подій національно-визвольної боротьби.

Наступним джерелом безцінної інформації стали письмові й усні матеріали локального характеру. Наприклад, могила Рибая Степана в селі Стрілецьке на Волині: його син 1927 р. н. привів нас на кладовище і розповів про загибель свого батька. Інколи під час експедицій можна зробити відкриття для людей, які там проживають. Приїхав я у село Нежухів на Стрийщині, і мене привели до пані Юстини Луців (1928 р. н.), яка почала розказувати, як село палили, як з різних місць заїжджало польське військо, де відбувалися перестрілки. Зрештою запитую в неї, чи збереглися могили вбитих. Вона описала нам, де саме, але сама була не в змозі піти показати, тож на цвинтар мене повела завідуюча місцевою бібліотекою пані Ліда. Я запитую: «Ви розумієте, де ці могили є на цвинтарі?». Вона відповідає: «Більш-менш розумію». Приходимо на цвинтар, і там буквально два ряди поховань цих загиблих хлопців: на одному з хрестів збереглася фотографія Климуха Дмитра, на іншому – напис про те, що загинули за волю народу. І зав. бібліотекою каже: «Скільки разів я бувала на цвинтарі, а ці могили бачу вперше». Тобто коли експедиційну роботу поєднувати з іншими джерелами, це дає дуже позитивний результат. Загалом нам вдалося провести 68 наукових розвідок у селах, містечках і містах. Збирати інформацію на Волині допомагали професор Олег Разиграєв і пан Іван Ольховський.

«Поєднання метрик, парафіяльних звітів і польової роботи дозволяє дуже точно встановлювати дані»

– Ще одне джерело, яке нам вперше вдалося використати на системних засадах – це метричні книги із записами про смерть і народження людей. Греко-католицькі і православні метричні книги смерті відрізняються за своїм наповненням та структурою. Православні метричні книги містять дещо менше деталей, але, наприклад, там наявні записи про те, хто вичитував псалми і на якому цвинтарі похоронена людина. Зазвичай у метричній книзі подається прізвище, ім’я людини, з якої вона сім’ї (у багатьох вказано дівоче прізвище матері), коли особа загинула і коли похована. Якщо це одружений чоловік, то подається інформація про його дружину, соціальне становище, професійну приналежність; вказується дата його народження, номер будинку чи село, де він проживав, бо метричні книги бувають збірні: одна парафія, але декілька сіл. 

Також у метричній книзі є важлива графа про те, від чого людина померла. У багатьох метриках священники – як греко-католицькі, так і православні – писали: «загинув від рук поляків», «убитий польським військом» / «польською поліцією» / «жовніром» / «відступаючими відділами» тощо. У метриці села Доброгостів (недалеко від Стебника) є цікавий напис: «Застрілений дармо, невинно ляхами під парохіяльними дубами». Таким чином, метричні книги смерті містять точну інформацію про те, хто й коли загинув і на якому цвинтарі похоронений, даючи нам можливість ідентифікувати кожну особу. Ми опрацювали 1134 метричні книги з архівів ЦДІАЛ, ДАІФО, ДАТО, ДАВО, ДАРО. В опублікованому томі використано дані з 171 книги. Я вважаю, що це певна наша заслуга перед цими людьми, бо ми не дали інформації про них залишитися лежати в архівному сховищі.

Також важливими є метричні книги народження, тому що інколи (але не завжди) священники зверху над іменем людини писали дату її смерті. Подібний випадок мав місце в с. Жорниська (Яворівський район Львівської області). Я опрацьовував парафіяльні звіти священників, які під час німецької окупації подавалися в митрополію владиці Андрею Шептицькому, бо в 1944 році планувалося видати шематизм [1]. У цих звітах фіксувалися дані з 1930 року про те, що відбувалося під час пацифікації, що відбувалося перед початком війни, під час війни і після неї. Переглядаючи ці документи, знайшов звіт о. Йосипа Александровича (парох у Жорниськах), який пише, що у вересні 1939 року (без дати) польське військо зібрало селян у зв’язку з тим, що на сусідньому хуторі роззброїли одного чи двох жовнірів. Тож вони вивели селян і хотіли розстріляти близько 30 осіб, але розстріляли вісім. За решту почали заступатися місцеві мешканці й допомогли врятувати цих людей. Проте у звіті не вказано прізвищ, імен загиблих – лише кількість, а метрична книга смерті не збереглася. Тоді Бог дав мені думку переглянути метричну книгу народження: там де-не-де я знайшов, що священник зверху над прізвищами людей написав вересневу дату. Я поїхав у село Жорниська до місцевого священника, який по телефону сказав, що на цвинтарі є спільна могила. Поблукавши рядами, знайшов дві могили: в одній були похоронені бійці УПА, а в другій спочивають шість осіб. На кам’яному хресті висічені прізвища й імена. Поряд було ще дві могили, на одній із яких збереглася табличка. Таким чином звіривши прізвища, імена цих людей із метричними записами, вдалося визначити дату смерті – 14 вересня 1939 року. Тобто парафіяльний звіт священника, метрика і польова робота взаємодоповнили одне одного.

«Коли опублікуємо всі книги, архів наших досліджень буде доступний для широкого загалу»

– Яку методологію фіксації польових досліджень Ви використовували? Чи записували усноісторичні свідчення людей? Якщо так, то яку методологію запису використовували?

– У книзі ми подали у бібліографії матеріали архіву нашої програми. Почавши збирати інформацію, ми просто записували її на диски і зберігали. Потім було прийнято рішення зробити певну класифікацію, тож тепер кожна частина архіву відповідає за певну книгу. Наприклад, в книзі «Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939 р. (вересень–жовтень)» використано: том перший – Волинь, том другий – Галичина, вказується номер опису, справи і що там вміщено – фотографія могили чи могил або ж записана інформація. Зазначається: справа така-то і інформація від такої-то особи (її прізвище, ім’я, рік народження, звідки вона; чи є вона безпосереднім очевидцем або ж дитиною постраждалих тощо). Вся ця інформація зберігається в УКУ на електронних носіях, її можна буде переглянути, перевірити, тобто все відкрито і прозоро.

Спочатку ми складали опитувальники для польових досліджень за певним шаблоном. Під час п’ятої чи шостої експедиції стало зрозуміло, що ці шаблони дуже загальні й не враховують місцевої специфіки. Наприклад, коли приходиш до людини, то дуже добре, якщо тебе їй відрекомендує спільний знайомий, якому вона довіряє. У такому разі є шанс, що людина буде відвертіша. В інших випадках доводиться хвилин 15-20 пояснювати, хто ти є і яка мета візиту; нерідко багато часу витрачається на розмови, які не стосуються основної теми. Тож я зрозумів, що головне – ставити ключові питання (наприклад, «як жили між собою в селі поляки та українці», «чи ви дійсно бачили такі-то події», «як ви це тоді сприймали» тощо). У селі Пуків (Рогатинська міська громада Івано-Франківської області) зі мною трапився цікавий випадок. Мене привели до очевидиці Катерини Ковбаси 1925 р. н., якій було понад 90 років. Але тут прийшов її син і хвилин 20 мене допитував, хто я і які саме силові структури представляю. Я пояснив йому мету візиту і показав документи, які завжди возив з собою. Тоді він заспокоївся і ми почали спокійно розмовляти. Жінка розповіла, що поляки обстріляли село, запалили господарства, а чотири сестри сховалися в пивниці. Зверху там стояло різне начиння, яке загорілося, і вони просто згоріли, задушилися у тій схованці. Одна з жертв була однокласницею оповідачки. У таких випадках доводиться емоційно переживати події разом зі співрозмовниками. Завдяки таким інтерв’ю часто встановлювали імена й прізвища людей та їхні могили (якщо такі збереглися).

Ми проводили аудіозаписи таких свідчень, бо на відеозаписи практично ніхто не погоджувався. Тож ми робили аудіозаписи, сканували фотографії, завантажуючи їх в наш архів. Було прийнято рішення, що коли опублікуємо всі книги, архів наших досліджень буде доступний для широкого загалу. Поки що невідомо, як це буде організовано технічно – чи людина зможе приїхати в УКУ і переглянути інформацію, чи архів буде доступний дистанційно.

«Більшість убитих, поранених і смертельно поранених – це звичайні селяни»

– Можливо, під час дослідження та інтерв’ю виринали якісь інші проблематики, окрім власне польсько-українських стосунків, наприклад, історія Голокосту? У книзі німецького історика Кая Струве «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв» [2] зустрічаються згадки про те, що жертвами як націоналістичного повстання ОУН, так і польських збройних формувань у вересні 1939 року ставали і євреї Галичини та Волині. Обидві сторони подекуди звинувачували їх в гаданій прихильності до комунізму. Чи зустрічалися Вам такі випадки?

– Так, виринали дійсно цікаві речі. Зараз ми ідентифікуємо загиблих українців, і це практично завершальна перша стадія програми. Наступний етап – ідентифікація загиблих поляків. І зараз ми вже говоримо про те, що потрібно буде рахувати євреїв і знаходити якісь інші деталі, які стосуються, наприклад, німецької окупації. Бо можна приїхати в село, і місцеві жителі розповідають: «Німці нам нічого поганого не робили, а отам стояли мадяри – вони вбили стільки-то людей». Тобто це вже зовсім інша тема. Під час цього вересневого протистояння в 1939 році подекуди виринали імена загиблих євреїв, особливо на Волині. Ми не могли їх додати до поточного дослідження, хоча намагалися згадувати в тексті. Проте кожен такий випадок необхідно ще окремо перевіряти.

Ми опрацьовували військові донесення, і в цих донесеннях зустрічається, що, наприклад, був опір певної групи самооборони, чи, як вони вказували, диверсантів. У донесеннях часто українці, які намагалися чинити опір відступаючому польському війську або поліції, позначалися диверсантами. Зустрічається інформація, що серед них були і євреї, не тільки українці. Але це треба окремо вивчати, це цікава перспективна тема для дослідження.

– Чи пробували Ви сформувати соціальний портрет загиблих і тих, хто брав участь у насильстві, і співставити його із пануючою на той час соціальною структурою суспільства в Східній Галичині й Західній Волині? 

– Ми не ставили за мету детально з’ясовувати, ким саме були вбиті жертви. Якщо ця інформація була в джерелі, ми її, безперечно, вказували: загинули від рук польських прикордонників, поліції, військових тощо. Нашим завданням було максимально сфокусуватися на жертві. Соціальний зріз українських жертв такий: більшість убитих, поранених і смертельно поранених – це звичайні селяни. Крім того, загинув один греко-католицький священник, один паламар, один вчитель-емерит, керівник школи, два працівники державної служби, працівник залізниці, також емерит, кілька кравців, шевців, ковалів, учнів-гімназистів. Знайшли ми і дітей, які загинули у вересні 1939 року.

Коли я проводив звітну лекцію в травні 2025 року, мене запитали, чи можна з’ясувати, які втрати були у підпілля. Ми тоді взялися рахувати те, що можна перевірити, потративши на це багато часу, тому що тут була певна складність. Наприклад, в селі організувалася самооборона. Скільки там було членів ОУН, а скільки – симпатиків, що не належали до підпілля? Це дуже важко з’ясувати. Але на основі даних з різних мартирологів та довідників нам вдалося встановити, що серед членів ОУН було 122 загиблі і 69 поранених, серед членів КПЗУ – 71 загиблий і 5 поранених. Перевівши цю кількість у відсотки, виходить, що 19,7 % серед усіх українських жертв були членами політичних організацій. Проте ми не взяли до уваги тих людей, які були затримані або заарештовані в перші дні вересня, тому що не змогли встановити їхню подальшу долю.

Також нам вдалося з’ясувати, що серед загиблих було 39 дітей, серед них три дитини віком двох років і одне немовля. Щодо кількості чоловіків і жінок – ми не робили такий аналіз. Окрім того, серед загиблих був один гімназист, п’ять студентів різних вишів, один учень фахової школи. Був загиблий художник Олександр Харків у Стрию. Це досить відома інформація, про це є допис у газеті «Львівські вісті».

«Насильство вчиняло військо й поліція. Інколи трапляється, що була конфронтація з осадниками чи колоністами»

– Чи намагалися Ви встановити контекст загибелі тих чи інших українських жертв?

– Часто насильство траплялося тоді, коли українці намагалися роззброїти когось із польських військових. Досить типовою була й інша ситуація: українці чекали німецьке чи совєтське військо, будували арку, вішали там синьо-жовтий прапор, ікону Божої Матері і німецький чи совєтський прапор. І раптом у цей населений пункт приходить не німецький чи радянський підрозділ, а польське військо, яке не з’ясовує, хто будував арку, а одразу вдається до насильства, стріляючи в тих, кого помічає поряд. Траплялися випадки, коли люди відмовлялися допомагати, тобто надавати транспорт для перевезення речей. І польські військові у відповідь могли палити будинки й убивати місцевих жителів. Є й невстановлені випадки, коли пройшло військо, але незрозуміло, що спонукало солдат до вбивств місцевих селян. Також траплялося, що військові підрозділи використовували українців як живий щит від німців. Яскравий приклад – село Лішня біля Дрогобича. Там зав’язався бій між так званою польською Обороною народовою (Obronę narodową) і німцями. Бійці оборони стали різко відходити, зайшли в село і почали витягувати українців із будинків і прикриватися ними. Німці це побачили, поїхали в іншу сторону, а поляки забрали з собою окремих чоловіків і декількох з них зрештою вбили. Це найбільш типові контексти. Але робити узагальнення важко, бо кожен населений пункт має свою специфіку.

– Чи міркували Ви над інтерпретацією цього насильства? Чи вписується воно в якісь параметри воєнних злочинів? 

– Насильство вчиняло військо й поліція. Інколи трапляється, що була конфронтація з осадниками чи колоністами. Ми зараз готуємо дзеркальний том про поляків, які загинули від рук українців у вересні 1939 року. І чим більше ми заглиблюємося в документацію, в польські джерела, тим цікавіші речі виринають. Я не хочу забігати наперед, але в наступному томі ми будемо мати ґрунтовну відповідь на вищезазначене питання. Вересень 1939 року виявився досить білою плямою в історії: про цей період були або якісь дуже загальні речі, або праці, присвячені руху радянських і німецьких військ. А те, що відбувалося з людьми в селах, залишалося невисвітленим. Для мене, наприклад, було відкриттям, що з території Самбірщини та Стрийщини близько 3 000 українців виїхали з німцями.

– На Волині траплялося чимало таких випадків, коли ті, хто мав або хотів мати стосунок до підпілля ОУН, у 1939 році нелегально переходили кордон на територію окупованої німецькою армією Польщі.

– А це, навпаки, вони сідали в авто і виїжджали з німцями. Або ще одна тема, про яку я раніше нічого не знав: виявляється, на території Станіславівщини і Львівщини у 1942 році був голод. Совєтська влада, коли відступала, все забрала у людей. А коли прийшли німці, не було навіть з чого податок зібрати. Тому важливо популяризувати теми, які ми досліджуємо. Під час звітної лекції прийшов пан Тарас Гринчишин з Бібрки. І в кінці лекції він запитує: «Пане Андрію, а чи ви знаєте, що в Великих Глібовичах, сусідньому біля Бібрки селі, є хрест, на якому написано, що він поставлений в честь хлопців, убитих поляками в 1939 році?». Я не знав про це. Приїхав у село, і місцевий священник показав мені хрест: на ньому три прізвища, але не вказано вересень, а лише 1939 рік. Якраз у цей час в село приїхала з-за кордону племінниця одного з загиблих. І вона поділилася історією: її бабуся розповідала, що той хрест є пам’яттю про рідного брата її мами. Коли він та інші хлопці пасли корови, прийшла польська поліція. Їх забрали з собою, після чого вони не повернулися додому. Переглянувши в архіві метричну книгу смерті, я знайшов, що священник зробив запис про те, як 5 вересня 1939 року польською поліцією були забрані такі-то люди і вони, мабуть, загинули. Важливо, що священник про це написав, бо тіл тоді так і не знайшли. Це була остання інформація, яку ми додали в нашу книгу вже на етапі видавництва. 

– Чи є якась публічна рефлексія на Ваше дослідження в Україні і Польщі?

– Так. Професор Ґжеґож Мотика, директор Військового історичного бюро Міністерства національної оборони Республіки Польща, написав незрозуміло критичну публікацію в «Ґазеті Виборчій» про те, що у книзі немає нічого нового, і піддав сумніву результати дослідження. Схвальну рецензію написав професор Нестор Мизак з Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Вона опублікована у газеті «Слово просвіти» (листопад 2025 року, № 46). Ми проводили презентації книги і результатів програми у Львові, Луцьку, Стрию, Тернополі, Києві, Івано-Франківську і Коломиї. Також планується презентація в Дрогобичі.

Розмовляв Петро Долганов.

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з відкритих джерел та приватного архіву автора.