“Лівак” Борис Левицький в Українському Вільному Університеті: з нагоди 111 річниці від дня народження

[1] Польська дослідниця Богуміла Бердиховська у 2003 році написала: “Борис Левицький з певністю належав до найсолідніших у свій час західних совєтологів, а його біографія могла б стати матеріалом для сюжету сенсаційної повісті. Попри це, сьогодні він є забутою постаттю” [2]. Пройшло більш ніж 20 років з часу цієї публікації, але стан дослідження життя і творчості Б. Левицького суттєво не змінився: з’явилось декілька коротких біографічних нарисів в енциклопедичних виданнях [3] та розділ у краєзнавчому нарисі “Сага про Левицьких” [4],  в якому основна увага зосереджена на доеміграційному періоді його життя. Варто відзначити, що книга містить чимало цікавого матеріалу про родинне життя Левицьких в Бережанах.  Метою даної статті є огляд наукового доробку Б. Левицького та його зв’язків з Українським вільним університетом (УВУ). 

19 травня 1915 р. у Відні в родині гімназійного вчителя латини та німецької мови Василя Левицького народився син Борис Ростислав Метуса. На той час його батьки переховувалися там від російської окупаційної армії. По тому родина повернулась і проживала в Бережанах, де Б. Левицький закінчив місцеву гімназію. Ще в часі університетських студій філософії та педагогіки у Львові  він доєднався до українського націоналістичного руху та мав успішну журналістську кар’єру. Під час  Другої світової війни його батьки і два брати були замордовані радянською владою. Він з дружиною врятувався втечею до Кракова, а потому повернувся в Україну та приймав участь у похідних групах ОУН.  Б. Левицький належав до так званої групи Івана Мітринги, який виступав проти співпраці/орієнтації на нацистську Німеччину та сталінський режим. Хоча наприкінці літа 1941 р.  ця група певною мірою дистанціювалась від бандерівської ОУН, але як свідчать окремі публікації Б. Левицький залучався керівництвом УПА до ведення переговорів з польською Армією Крайовою щодо налагодження співпраці та спільної боротьби проти окупантів [5]. Але, на превеликий жаль, досягти тоді українсько-польського порозуміння не вдалося. 

1945 р. тисячі українців, що усвідомлювали всі небезпеки радянського режиму,  тікали до окупованих американцями та англічанами теренів Німеччини, серед них був і Б. Левицький разом з дружиною. До 1947 р. він проживав у Регенсбурзі, потім перебрався до Мюнхена, [6] де мешкав аж до своєї смерті у 1984 р. Знання німецької мови, досвід політичної та журналістської діяльності, гарні комунікаційні здібності стали добрим підґрунтям для політичної та публіцистичної діяльності не тільки в середовищі української еміграції, але й співпраці з німецькими періодичними виданнями, науковими й політичними інституціями вже невдовзі після прибуття до Німеччини. 

Чималий відсоток українських біженців попри складне життя в Ді-Пі таборах та загрози репатріації були політично активним і долучились до поновлення діяльності українських партій. Водночас не всіх задовольняли  концептуальні засади політики і результати діяльності “старих” партій, тому вони ініціювали створення нової Української революційно-демократичної партії (УРДП). До кола ініціаторів та співорганізаторів партії належав також Б. Левицький, який на етапі становлення відповідав за створення партійних осередків та поширення її агітаційних матеріалів в українських Ді-Пі таборах. Водночас він не тільки забезпечував організаційну роботу та партійну комунікацію, але й доклався до налагодження контактів УРДП з німецькою Соціал-Демократичною партією (СДПН) на чолі з Куртом Шумахером та представниками польської еміграції, які входили до об’єднання Koncentracja Demokratyczna (Демократичне об’єднання [7]. На думку співорганізатора УРДП та першого її чільника Григорія Костюка контакти і співпраця з польським демократичним об’єднанням вже на рубежі 1946/47 рр. “були чи не першою такого роду акцією польсько-українського порозуміння і співпраці” [8] і в цьому чимала заслуга фундатора цієї комунікації Б. Левицького. 

Діяльність Б. Левицького отримала визнання у партійному середовищі: на першому установчому з’їзді партії, який відбувся 8- 9 серпня 1947 р. у Регензбурзі,  він був обраний до складу ЦК УРДП [9]. Однак невдовзі Б. Левицький та ще декілька членів ЦК втратили свої пости, оскільки долучились до розколу партії та виокремились в її ліве крило. 1949 р. ця група започаткувала щомісячне видання “Вперед”, яке офіційно не позиціонувалось як партійне, а декларувало свій статус робітничого видання та виходило впродовж десяти років. Щомісячник в основному редагувався колегією, але деякий час Б. Левицький був зазначений як відповідальний редактор. Дбав він і надалі про налагодження контактів з різними зарубіжними лівими партіями та організаціями, наприклад, з Четвертим інтернаціоналом, югославськими та італійськими комуністами [10]. 

Водночас Б. Левицький не обмежувався діяльністю в українському еміграційному середовищі, насамперед, його лівому сегменті. З 1950-х рр. він започаткував співпрацю з німецькими партійними інституціями та медіа. Зокрема, мав посаду наукового референта з питань СРСР у СДПН та наукового співробітника фонду Фрідріха Еберта, який також пов’язаний з цією партією. З перших років перебування у Німеччині він почав дописувати до Süddeutsche Zeitung, нині провідної газети ФРН соціал-ліберального спрямування, видання судетонімецьких соціал-демократів Brücke, а згодом для Aus Politik und Zeitgeschichte, додатка німецької щотижневої газети Das Parlament. Співпраця з останнім виданням дозволяла Б. Левицькому презентувати своє бачення подій в СРСР представникам всіх політичних сил тогочасного західнонімецького політикуму, насамперед, представленого в бундестазі. В додатку вміщувались тексти наукового характеру і це значно посилювало його аргументаційний та неупереджений характер. Переважна більшість  публікацій Б. Левицького вирізнялась тим, що він привертав увагу читача до багатонаціонального складу СРСР.  Важливість цього внеску відзначив і добре охарактеризував Андрій Глинін: “Як науковий публіцист і сумлінний дослідник, Б. Левицький намагався своїми працями, зокрема, в соціалістичних колах якщо не розвіяти їх сильні проросійські тенденції, то принаймні ті настрої послабити і таким чином збільшити кількість прихильників поневолених Москвою народів” [11]. 

Тільки майже по двадцяти роках перебування в Західній Німеччині Б. Левицький прийняв рішення зробити наукову кар’єру в УВУ. В часі запису до кола слухачів  університету на зимовий семестр 1968 р. він уже був не тільки знаним публіцистом, але також мав солідний науковий доробок та досвід співпраці з науковими інституціями, товариствами та виданнями. Він був науковим співробітником Forschungsdienstе Osteuropa (Дослідницька служба Східної Європи) в Дюссельдорфі, членом НТШ, німецьких товариств: Wirtschaftspolitische Gesellschaft von 1947, Gesellschaft für Auslandskunde, Deutsche Gesellschaft für Osteuropakunde. Особливо тісною була його співпраця з останнім: він приймав активну участь в конференціях товариства та майже чверть століття щорічно публікував по декілька статей та оглядів у відомому журналі Osteuropa, який видавало товариство. За авторства Б. Левицького побачили світ публікації також в Österreichische Osthefte, Ostblock und Entwicklungsländer, Physikalische Blätter,  Kultura [12] та інших. Водночас на той час вийшло й декілька його монографій, які тематично охоплювали сталінські репресії, національну політику в СРСР та історію України за період двох післявоєнних десятиліть. 

Вже в часі написання дисертації в УВУ його монографію про радянську репресивну політику, яку він промовисто назвав “червоною інквізицією” було перекладено і видано французькою, англійською, італійською, пізніше іспанською, а в США книга витримала два видання. На період підготовки німецькомовної дисертації “Радянська національна політика після смерті Сталіна”  припадає і видання у Стенфордському університеті англомовної монографії про радянську еліту, перекладу японською мовою книги про історію КПРС [13]. Тобто Б. Левицький був аспірантом, науковий доробок якого міг дорівнюватись професорському. Тож у рецензії на дисертацію тогочасний ректор УВУ Володимир Янів азначив, що “дисертація являється радше підставою для формального визнання наукового стажу Кандидата, як нормальною докторською дисертацією” [14].

Оскільки дисертація була написана на межі соціології та сучасної історії, то рецензію також підготувала Наталя Полонська-Василенко.  Вона схвально відгукнулась про те, що в тексті охоплено значно ширші хронологічні рамки, ніж заявлено в темі дисертації й в першому розділі представлено також сталінську добу терору, особливо щодо неросійських народів та національностей в СРСР. Водночас саме цей розділ викликав найбільше критики обох рецензентів. На думку Н. Полонської-Василенко в дисертації варто було подати “більше фактів для освітлення діяльності Сталіна, як “українофоба” [15].  Такий дещо скорочений виклад матеріалу другорядного для “самої конкретної теми” був зрозумілий для В. Яніва, який відзначив попередні студії автора дисертації з історії сталінського терору, але він не міг погодитись із “способом скорочення”, яке призвело до непомітної “виразної аргументації” та “виразних переходів від теми до теми” [16]. Найбільшої критики зазнала заувага Б. Левицького, що не варто ототожнювати російський народ зі сталінізмом, як “подібно не можна обвинувачувати народу російського за вчинки та погляди російських боярів, царів та поміщиків” [17]. Такі твердження В. Янів пояснював “ідеологізмом”, чи “модою доби, від якої сам кандидат не звільнився” [18]. На жаль виявити дисертацію Б. Левицького в архіві УВУ на даний час поки що не вдалось й відповідно не було змоги зробити власний аналіз дисертації й співвіднести з критикою рецензентів.  Аналіз повного тексту дисертації допоміг би з’ясувати, чи такі твердження були власне переконаннями Б. Левицького, які аргументовані фактологічним змістом  дисертації, чи просто декларування цієї тези. Можна припустити, що це був своєрідний хід і намагання показати, що в УВУ захищаються дисертації, які концептуально відповідають “духу часу”, а саме новій східній політиці СДПН. Але це припущення ще потребує детального аналізу самого тексту дисертації і публікацій Б. Левицького задля того, щоб його можна було ствердити, або спростувати. Тут варто зауважити, що ще за часу перебування на посаді віце-канцлера і міністра закордонних справ Віллі Брандт і його близьке оточення з СДПН в рамках підготовки курсу “нової східної політики” й налагодження двосторонніх відносин з Радянським Союзом почали приділяти вагому увагу дослідженням Східної Європи та науковим інституціям, з якими вони були пов’язані. Звісно політики зауважували необхідність “не перешкоджати науковій роботі”, але намагались здійснювати свій вплив шляхом налагодження безпосередніх контактів між МЗС ФРН та дослідниками, ініціювання спеціальних слуханнь в бундестазі, а головно через “реформування” фінансування цих інституцій.  На той час Мюнхен був одним з провідних центрів східноєвропейських досліджень, представлених як власне у німецьких інститутах так і емігрантських наукових інституціях. Тож не дивно, що в восени 1967 році діяльність мюнхенських установ стала предметом спеціальних обговорень. Серед критичних зауважень було й те, що німецькі інституції східноєвропейських досліджень в Мюнхені тривалий час вважали “контакти з емігрантами та підтримку їх дослідницьких проєктів” “практичним ерзацом зовнішньої політики” [19]. Це був своєрідний сигнал до скорочення фінансування співпраці з емігрантськими науковими установами й відповідно фінансування їх діяльності. Відомо, що радянська сторона завжди дуже болісно і критично ставилась до емігрантських, особливо українських, інституцій та наділяла їх ореолом фашистських та націоналістичних.  Як уже вказано вище Б. Левицький мав добрі контакти у середовищі СДПН і міг знати про загрозу скорочення фінансування та усвідомлював необхідність “коригування націоналістичного та русофобського” іміджу українських інституцій у Мюнхені на догоду “новим тенденціям” у східній політиці ФРН. 

Натомість наданий в дисертації аналіз національної політики в післявоєнний період отримав схвальні відгуки обох рецензентів. Н. Полонська-Васеленко відзначила, що це перший в історіографії детальний аналіз Жданівшини. Особливо їй імпонувало, що в дисертації  добре представлено впровадження “нових історичних концепцій” під тиском органів безпеки, відповідно до яких анексіоністська політика Росії подавалась як добровільне приєднання народів та територій.  Відзначила рецензентка і те, що Б. Левицький вказав на зростання шовінізму та перетворення  російського народу на “первенствующий, на “Херренфольк” [20]. 

В обох рецензіях представлено схвальні відгуки про дуже вдалу характеристику національної політики М. Хрущова як “політики зигзагів” й детальний аналіз її зміни в найрізноманітніших ділянках: реформі освіти, партійних чистках, централізації, русифікації преси та видавничої справи.  Позитивну оцінку отримало й висвітлення Б. Левицьким наростання антисемітизму в СРСР. Водночас В. Янів влучно вказав на необхідність більшою мірою наголосити, що видання антисемітської книги Трохима Кичка “Іудаїзм без прикрас” у видавництві Академії наук УРСР “не можна аж ніяк ідентифікувати із виявом української політичної думки” та “виявом українського народу на справу” [21]. Наголосив рецензент на вдалому спростуванні Б. Левицьким радянських “теорій  про злиття націй” на прикладах самовираження найменших народів СРСР попри політику русифікації [22].  В обох рецензіях було відзначено велику кількість залученої літератури: радянської, в тому числі й малодоступної для читача та дослідника на Заході, діаспорної й, так званої,  “захалявною”, а саме включення до аналізу публікацій Івана Дзюби та Вячеслава Чорновола. Рецензенти оцінили дисертацію “дуже добре” та вказали на великий попередній науковий доробок Б.Левицького.

Захист дисертації та міжнародно визнана наукова діяльність стали підставовими для покликання 26 січня 1973 р. Радою факультету права і суспільно-економічних  Б. Левицького на надзвичайного професора УВУ для предмету соціології. Викладацьку діяльність Б. Левицький поєднував з наукової діяльністю: було опубліковано монографії про опозицію в СРСР,  політику розрядки, про політику формування радянського народу як інструменту радянського імперіалізму, історію України в 1953-1980 рр., великі довідкові видання, серед яких і англомовний довідник “Хто є хто в Радянському Союзі”. В 1983 р. він розпочав разом з А. Глинівим редагування Бюлетеню Інституту досліджень національних проблем, але ця робота була перервана в жовтні 1984 р. через його раптову смерть. Б. Левицького було поховано в Мюнхені на кладовищі Зендлінг (Sendling). Це кладовище знаходиться поряд з будинком на вулиці Альберт Россгауптер 3б (Albert Roßhaupter Straße 3b), в якому останні роки проживав та помер Б. Левицький. За інформацією його племінника Ярослава Левицького тут помешкання  Б. Левицький винайняв після смерти його дружини Оксани Левицької у 1967 р. задля того, щоб кожен день бачити її могилу. Відвідавши Бережани Я. Левицький розпочав 2018 р. підготовку перенесення останків Бориса та Оксани Левицьких в Україну. Міськрада Бережан виділила місце для перепоховання на старому міському цвинтарі [23] й в 2019 р.  вдалось зреалізував цей задум.  

Підсумовуючи, можна констатували вагомий внесок Б. Левицького в репрезентацію української тематики в тогочасній західній совєтології, викриття злочинів радянського режиму та його шовіністичної політики щодо народів і національностей в СРСР.  Це дуже вирізняло його публікації на фоні домінування русоцентризму в східноєвропейских студіях  на Заході. Переклади монографій Б. Левицького різними мовами та видання їх у престижних видавництвах засвідчували міжнародне визнання його доробку.