«Я навіть не могла припустити, що війна може бути такою…»: розповідь етнологині Катерини Литвин про життя на «нулі» та етнографію в умовах «воєнного поля»

‒ Пані Катерино, з початку повномасштабного вторгнення минуло вже більше року, але в дні перших воєнних роковин до більшості українців повертаються емоції та спогади тогорічної весни. Наскільки мені відомо, Ви з першого дня війни опинилися в окупації. Якщо Ваша ласка, пригадайте свою весну 2022 р.?

В окупації я почала вести щоденник. Першого березня я зробила в ньому запис: «Не таку весну ми чекали…» Двадцять третього лютого ми з колегами ще провели в Чернігові Всеукраїнський форум гідів. Я прийшла на роботу в нових черевиках, купила зранку тюльпани і, попри певну тривогу, налаштовувала себе, що все буде добре. Повернувшись з роботи, я запропонувала сину все ж таки зібрати зранку тривожну валізку, хоча до кінця не вірила в її необхідність. 

Зранку двадцять четвертого лютого Чернігів був уже іншим. Я чула, як сусід знизу активно збирав речі. Навколо була атмосфера сірості, а люди наче перетворилися на мурах. Я усвідомлювала, що вони не просто їдуть на роботу, але не хотіла вірити, що війна таки почалася. 

«Війну не можна зрозуміти, її треба відчути»

Коли мій син прокинувся і сів снідати, ми почули сирену та перший вибух. Ми живемо недалеко від військового аеропорту, який одним із перших потрапив під ворожі обстріли. Найважче було сказати своїй дитині, що почалося найстрашніше. Але після другого вибуху я таки вичавила із себе: «Мась, війна…» У першу чергу я зателефонувала своїм дівчатам на роботу, адже тоді їм треба було думати про безпеку своїх рідних, а не про робочі моменти. Ми з сином спакували наплічники, у яких умістилися речі на кілька днів. Важко було повірити, що ця війна надовго. Я взяла шкарпетки, джинси, білизну – для двох, по декілька майок, футболок, кофт і зубні щітки. Ангеляр [син респондентки. – С. М.] вирішив покласти в рюкзак батон, який залишився після вечері. Я ще зі здивування подумала: «Невже нам потрібен буде батон?» У рюкзак син поклав також пару банок консерв і пачку рису. До банкоматів та магазинів були шалені черги. Я прийняла рішення їхати в село Новий Білоус до будинку друга сім’ї N.

Згодом я зрозуміла, що багато хто припустився помилки, обравши село для порятунку і виїхавши з Чернігова. Мені здавалося, що в погребі за містом буде безпечніше. Але я прорахувалася, адже Новий Білоус опинився фактично «на нулі» ‒ між блокадним Черніговом та Гомельською трасою, звідки ворожі війська почали свій наступ. 

Приїхавши двадцять четвертого лютого по обіді в село, я почала клеїти скотчем вікна, до кінця не розуміючи для чого. Ангеляр ліг спати. Коли залишалося доклеїти останні кілька вікон, почали літати ракети. Їх маршрут було чітко видно: Гомельська траса – Чернігів. А Новий Білоус став по суті «сірою зоною», над якою літало все, що тільки можна. Новий Білоус знаходиться за дванадцять кілометрів від Чернігова. Тоді ще було дуже чути сирени з міста. Коли почало бахкати, я розбудила сина, і тоді перший раз ми пішли в підвал. Найстрашнішим було нерозуміння що і звідки летить, та й загалом – що відбувається. 

Я навіть не могла припустити, що війна може бути такою… Мій дідусь, мамин батько, пройшов Другу світову. Тож я з дитинства гралася його медалями, геть не усвідомлюючи, чому він дев’ятого травня одягає свій військовий мундир, обвішаний нагородами. Коли я подорослішала, то на моє прохання розказати про війну дід сказав тільки одну фразу: «Війну не можна зрозуміти, її треба відчути». За тридцять шість днів окупації я часто згадувала ті слова діда Василя. У новобілоуському погребі нас було семеро [часто на ніч або під час мінометних обстрілів приходили сусіди. – С. М.], але кожен розумів і відчував цю війну по-своєму: вісімдесятидвохлітній дідусь з поганим слухом мав своє бачення війни, а його п’ятдесятилітня донька – своє. Сусіди спочатку бігали до нашого підвалу через вулицю, а потім для зручності ми зробили в сітці хвіртку, через яку в разі бомбардувань можна було забігти навпростець одразу в підвал. 

«Мам, ракета!»

У той же день, двадцять четвертого, мені зателефонував брат із Москви. Він тоді був чомусь дуже обурений, що я розмовляла з ним українською мовою. Почався неадекватний спіч про те, що НАТОвські війська ініціювали цю війну, який завершився фразою: «А воопщє – прікольно!» Тобто йому було «прікольно», що над його сестрою та племінником літають ракети. З того часу братів номер – у чорному списку мого телефону. Одразу після тієї розмови Ангеляр мене окликнув: «Мам, ракета!» Це була перша ракета в його житті, яка летіла на Чернігів. Найважче для мене як для мами було усвідомлення, що це той випадок, коли я можу не встигнути свого сина захистити.

‒ Скільки років Ангеляру?

На той момент йому було повних чотирнадцять, а вже влітку виповнилося п’ятнадцять. 

Першу ніч ми провели в необлаштованому погребі. Ми встигли занести з сарая стільці, утеплювач, картонні коробки і, здається, ковдру. Я спала сидячи, хоча це важко назвати сном, оскільки скрізь так бахкало, що заснути здавалося чимось нереальним. Навіть в туалет було вийти страшно. Увечері я дала сину трохи хліба з маслом, фактично змусивши його поїсти. Самій мені їсти зовсім не хотілося.

Тоді я багато думала про цінності. Чимало категорій, які до війни вкладалися в поняття «погано», набули нового забарвлення. Життя реально вмістилося в один наплічник, а в шафі, як виявилося, було безліч непотрібних речей. 

Ви не повірите, але з перших днів вторгнення я почала активно розмовляти з мамою, яка померла задовго до війни. Вона приходила до мене уві сні впродовж усіх тридцяти шести днів окупації. Я постійно її благала захистити мене та Ангеляра. За весь цей час я жодного разу не заплакала при синові, жодного разу не озвучила, що ми можемо загинути. Я намагалася планувати кожен новий день, хоч усі ті дні стали для мене однаковими. Наше життя з насиченого подорожами та активностями перетворилося на «життя в одному дворі». Тоді я навчилася хрестити очима Ангеляра. Це додавало мені впевненості, що вищі сили його захистять.  

Двадцять п’ятого лютого у нас зникло світло і став дуже поганим зв’язок. Та й розмовляти ні з ким не хотілося, було єдине бажання – вижити. У неділю на сусідній луг, за триста метрів від нашої хати, прилетіла ракета. Вона розірвалася, коли ми саме були в підвалі. Насилу встигли туди вскочити. Ракета влучила в секцію розподілення газу, відтак і газу у нас уже не було. Відтоді розпочалося наше життя на вулиці, оскільки в хаті перебувати стало страшно. Страшно від того, що увесь час над будинком літало. У небі було багато літаків, дуже багато. І якщо говорити про страхи війни, то оці літаки – мій найбільший страх, тому що з них кидали ракети, з них кидали бомби. Ти бачиш, як літак дуже низько летить, ти бачиш, що він викидає ракети, але ти не знаєш, куди ті ракети впадуть. Тоді я забивалася в куточок погреба, скручувалася в позу ембріона і благала, щоб в нас не влучило. Згодом ми зрозуміли, що у літаків є графіки, під які ми почали підлаштовуватися. 

Я варила каву на багатті (поки вона не скінчилася). Але ворожі літаки навіть ці моменти часто в мене відбирали, бо їхні вилети припадали на момент закипання води. Відтак ми змушені були змінити час приготування кави, яка хоча б трохи нагадувала про мирні часи. 

У нас у дворі є мангал, а в хаті камін і грубка. Коли було більш-менш спокійно, ми намагалися варити і каву, і деяку їжу в хаті, бо це швидше, і плюс хата прогрівалася. У такі моменти з’являлася можливість навіть трохи погрітися. Лютий і березень тогоріч були дуже холодними. На тій же грубці ми гріли воду, щоб помитися. Хоча й гігієною той процес не назвеш. Митися в погребі (де було найтепліше), куди в будь-який момент можуть прибігти люди в укриття, ‒ досить екстремальне заняття (усміхається). Тому доводилося мити по черзі окремі частини тіла, щоб у разі потреби швидко одягнутися.

Я майже сорок днів спала в майці, у двох кофтах, жилетці, закарпатському кожусі та хустці, зверху якої були шапка і капюшон. Я не просто спала, я жила в цьому майже сорок днів. А голову я реально не мила тридцять два дні, правда, двічі розчісувала (усміхається). Якоїсь миті мені здалося, що я можу зняти хустку разом із волоссям. У двадцятих числах березня я все ж таки помила голову. Це було на вулиці. Я і досі пам’ятаю ті нереальні емоції, коли твоє волосся сушить вітер. Тоді з’явилося відчуття незламності та віри в те, що все буде добре.

Ангеляр одного разу сказав, що я дуже змінилася, що я постаріла. За час окупації я постаріла не лише зовнішньо, я постаріла внутрішньо. За ту весну я втратила дванадцять кілограмів, але мені стало набагато важче, важче морально. 

«Саме в той момент я зненавиділа росіян найбільше, бо моя дитина у двадцять першому столітті змушена була плакати над хлібом»

‒ Як ви харчувалися в окупації?

Запасів у нас практично не було: дві привезені з Чернігова консерви, рис, крупи, овочі. Коли не стало світла, у селі зробили розпродаж, тобто продавали все, що могло зіпсуватися в холодильниках. Ми мали гроші, тому купили по-максимуму: крупи, наприклад, гречку (правда, уже по вісімдесят гривень), рис, какао (тільки після деокупації я зрозуміла, наскільки воно було несмачне). Але найголовніше – ми купили дуже багато риби. Це була переважно скумбрія, яку ми зразку посолили, та обрізки червоної риби. Ми ту рибу пофасували по баночках і поставили на вулиці, де було досить холодно. Я тоді жартувала навіть, що після війни не зможу їсти червоної риби взагалі. Ми варили на тій рибі навіть супи. Прийшло розуміння, що треба повністю переформатувати наше харчування, щоб дотягнути до весни, бо з появою кропиви, наприклад, можна вже було компенсувати якісь потреби у вітамінах. 

Сусіди, які час від часу ховалися з нами в одному погребі, теж дуже підтримували. Вони перекидали нам через паркан капусту, моркву, буряк, бо до війни ми все це купували на базарі. Сусідка навпроти запропонувала купити в неї яєць, на що ми одразу погодилися. З першого десятка ми посмажили одне яйце на трьох [третім був друг сім’ї N. – С. М.]. Ми порахували, що можемо їсти одне яйце на трьох через день, тоді можемо трохи довше протягнути. Раціон харчування був максимально простим. 

Крім того, сусіди дали нам трилітрову банку смородинового варення, якого я з дитинства терпіти не могла. Але в нових умовах я навчилася робити смородиновий чай. Якщо залити пів столової ложки варення окропом, може вийти непоганий сніданок. 

Десь через півтори ‒ дві години ми могли з’їсти салат. Я ніколи раніше так бережно не чистила моркву, буряк, редиску та капусту. Старі яблука ми теж економили, додаючи до салату лише половинку, а другу зберігали на потім. Крапля оливкової олії – і салат готовий (усміхається). Якщо вдавалося, ми обідали, якщо ні, то ні. Коли були сильні обстріли, то про їжу взагалі не згадували. Бувало затопиш грубу, а тут обстріл – хотів ти їсти чи ні, уже байдуже, бо грубу треба гасити. Бувало на обід звариш гречки або рису, а ввечері ми взагалі майже не їли. Спочатку дуже виручала риба, а коли її не стало, рятувало яйце. 

Десь наприкінці березня єговісти (не знаю, як їм вдалося потрапити в Новий Білоус) привезли в село булочки для фаст-фудівських виробів, то ми взяли цілий ящик. Булочка до чаю – це був справжній рай.  

У кінці березня в село привезли також хліб (єдиний раз за всю окупацію). Тоді я зрозуміла, що саме хліба хотіла всю війну. У мирний час я його практично не їла, а от в окупації… У черзі за хлібом ми були сто тридцять восьмі. Навряд чи нам могло вистачити. Але жінка, яка була на роздачі, в останній момент запропонувала безформний пом’ятий батон, що коштував близько ста гривень. Ми поклали той батон вдома на столі і по черзі просто нюхали. То був незабутній аромат… (усміхається крізь сльози). Один краєчок хліба я дала Ангеляру, другий – N., а сама тільки насолоджувалася запахом, бо розуміла, що навряд чи він скоро в нас з’явиться знову. Решту батона ми порізали на сухарі, розклали біля вікна, і Ангеляр отримав завдання щодня їх перевертати. Ті сухарі стали чудовим доповненням до одного яйця.

Святкові дні у нас були через день, коли до третини обсмаженого сухарика додавалося ціле яйце. Основним завданням було довго жувати, і не тридцять три рази, а шістдесят чи сімдесят, бо коли довго жуєш, швидше з’являється відчуття ситості. Коли Ангеляр вперше тримав у руці той батон, на його очах виступили сльози. Саме в той момент я зненавиділа росіян найбільше, бо моя дитина у двадцять першому столітті змушена була плакати над хлібом. 

За певний час я максимально облаштувала підвал, бо не було розуміння, скільки триватиме окупація. Ми занесли з будинку теплі ковдри, які доводилося щоранку просушувати, а на вечір спускати знову вниз. Причому було дуже важливо занести спальні речі безпосередньо перед сном, інакше все дуже швидко охолоджувалося. Спочатку я закутувала Ангеляра наче в кокон, знімаючи тільки взуття. Як виявилося, якщо не крутитися, то можна довше зберігати під ковдрою тепло.

«…мене врятував мій син, який вчасно зачинив двері в коридор, бо той уламок міг залетіти саме в кухню…»

Шістнадцятого березня [2022 р. – С. М.] сусідка дала нам пляшку олії. Ми тоді вже розсаду посадили, перекопали городи, розбили нові грядки. Щоб відволікатися, я намагалася постійно бути зайнятою, навіть килимки в сараї постелила, а в погребі залишалося тільки шторки повісити (усміхається). Там уже був стіл, лежали продукти, консервація, яку люди давали, салати. І поряд з пляшкою вина я поставила олію, яку принесла сусідка. Двері в основну кімнату ми ніколи не зачиняли, щоб в разі обстрілу можна було швидко вискочити. Того разу я готувала на кухні обід, здається, рибу перемивала. Ангеляр грівся біля каміну, і раптом йому стало холодно, тому він зачинив вхідні двері. Я ще тоді трохи обурилася, але він мене заспокоїв, що все буде добре. Якоїсь миті я відчула, як наш будинок ходить ходуном. N. голосно закричав: «На землю!» Ангеляр швидко накрив голову руками. Тримаючи миску з рибою в руках, я встигла подумати: «Боже, як мало я прожила!» Потім був невеликий вибух і N. скомандував: «Швидко в підвал!» Коли ми відчинили двері, дерев’яна оббивка в коридорі була пошматована, двері пробиті і стояв суцільний дим. Щойно ми заскочили в погріб, як пролунав другий вибух. Пізніше ми з’ясували, що уламок від ракети залетів до нашої хати і все потрощив. Шнур від холодильника лежав окремо, а вилка лишилася в розетці. Але найцікавіше, що стояв запах спирту. Виявилося, що пляшку вина розірвало на друзки, а олія вціліла, лишень кришку з пляшки зрізало наче ножем. Тоді я сказала, що ми обов’язково виживемо, бо, якби ми мали вмерти, Боженька б забрав олію як символ життя, а Він забрав вино. По суті тоді мене врятував мій син, який вчасно зачинив двері в коридор, бо той уламок міг залетіти саме в кухню, де я готувала рибу.

У нас був ще один містичний, як на мене, випадок. У моїй сім’ї цифра вісім завжди була небезпечною. Мої бабуся і дідусь померли восьмого грудня з різницею в три роки, дати смерті батьків також сумарно складають вісімку. Дуже вже багато було тих вісімок, і моя мама, ще коли була жива, казала, що нашій родині треба боятися цифри вісім. 

З сьомого на восьме березня, щоб зігрітися, ми вирішили занести в погріб відро з вугіллям, і заснули. Зранку восьмого березня N. захотів в туалет і відчув, що йому важко піднятися. Стало зрозуміло, що від чаду нам усім дуже зле. N. ледве виліз з підвалу, трохи подихав і повернувся до нас. Йому довелося витягнути Ангеляра, якому теж було погано, але він ще був притомний. Я ж на той момент уже була без свідомості. Мені здавалося, що я лечу і бачу себе ніби збоку. N. мене зміг посадити, і повітря наче вийшло з легень. Він мене зрештою витягнув на свіже повітря. Згодом Ангеляр теж почав втрачати свідомість, але обійшлося. Небо було тоді дуже страшним, скрізь літали ракети, а мені було все одно, ніби я втратила відчуття реальності. Тоді ми вперше пішли спати в хату. І саме тоді я зрозуміла, що не треба боятися цифри вісім, бо вона мені, по суті, подарувала друге життя. 

«Тоді я дала собі обіцянку, що не відкрию свій щоденник війни аж до Перемоги»

Війна дуже змінила мого Ангеляра. Він став зібраним, організованим, обережним у рухах, виваженим, без зайвих запитань. Але він так само, як і я, почав боятися сам кудись ходити. Під час обстрілів він мене першою закидав в погріб і сам зачиняв двері, а також першим виходив після бомбардувань назовні. За тридцять шість днів окупації він дуже сильно витягнувся і схуд. Навіть зараз він, буває, покладе мені руку на плече зі словами: «Катік [сімейна звичка називати маму по імені. – С. М.], ти така маленька, ти така маленька». Ангеляр навчився пиляти, рубати дрова. Він дуже багато читав, він змушений був прочитати всього Кінга. Потім з горища дістав англійську книгу сімдесятих років, а завершилось все чотирьохтомником Лесі Українки. Гаджетів у нас не було. Я часто грала з Ангеляром у слова на останню літеру. Цю гру він обожнює з трьох або чотирьох років.

Моя мама постійно у снах мене ніби попереджала про можливу небезпеку, і я намагалася не нехтувати цим. А потім якось уві сні вона подарувала мені польові квіти. Коли я розказала про цей сон сусідці, та відповіла, що вже влітку ми зможемо ходити своїми полями. Четвертого квітня у мами день народження. І після цього сновидіння я чомусь була переконана, що треба протриматися саме до четвертого квітня. 

Двадцять дев’ятого березня був сильний обстріл, після чого по радіо, яке мав наш восьмидесятидворічний сусід, ми почули, що росіяни виходять із Чернігівської, Сумської та Київської областей. Ми ще з тиждень не могли в це повірити. Регулярно було чути гуркіт машин, але N. запевняв, що окупанти спеціально створюють видимість руху, хоча самі вже виїхали. «Я ж казала, що треба протриматися до четвертого квітня, а мені мало хто вірив» ‒ подумала я тоді.

Восьмого квітня ми на велосипедах вперше поїхали в Чернігів. Це був день народження мого батька, тому я цю дату добре запам’ятала. Дорогою ми бачили згорілі машини та військову техніку, величезні вирви в асфальті. Було страшно з’їжджати в бік, тому що говорили про замінування. Найважче було дивитися на понівечені та зруйновані будинки, які до війни прикрашали місто. Скрізь валялося багато скла. Наша квартира здалась мені тоді маленькою та сірою без опалення та світла, навіть, я би сказала, дикою… 

Шістнадцятого квітня ми вже вийшли на роботу. Лише недавно, майже через рік після всіх тих подій, я почала вставляти у вухо навушник і щось слухати. Тому що до цього я весь час прислухалася до міста, до його звучання, ніби намагаючись заново з ним познайомитися. 

‒ На початку інтерв’ю Ви згадували про свій щоденник періоду окупації. Розкажіть, будь ласка, як у Вас виникло бажання занотовувати свої думки?

Я почала вести щоденник першого березня. До того часу я просто не могла зрозуміти, що робити зі своїми думками та переживаннями. Фотографувати мені не хотілося, бо світлини чомусь видавалися поганим знаком. У нас є фотографія з переобладнаного до нових умов погреба і зображення уламка, який трохи мене не вбив (його потайки сфотографував Ангеляр), а також була спільна світлина, на який ми на другий день війни стоїмо біля підвалу. Остання фотка потонула у річці разом із телефоном. 

Я відчувала потребу проговорювати свої емоції, але з дитиною не про все поговориш. Тоді я знайшла наш брендовий блокнот «Чернігів ‒ місто легенд» з дерев’яною основою, знайшла ручку і просто почала писати. Спочатку я записала свої відчуття, які мала з двадцять четвертого лютого, тому що вони ще були свіжі. Я не описувала військових подій чи фактів, бо мені це не було потрібно. Залишити ті складні емоції для майбутньої себе – ось яка була в мене мета. Я писала про

свої страхи, занотовувала сни, розмови, психологічний стан. На сторінках щоденника залишився раціон нашого харчування, фідбек від прочитаного, особливості побуту та емоційного стану. Останній запис було зроблено десятого квітня. Фактично все уже завершилося, але я ще продовжувала кілька днів писати. Якоїсь миті відчула, що час ставити крапку. Тоді я дала собі обіцянку, що не відкрию свій щоденник війни аж до Перемоги. Я навіть написала, що після Перемоги куплю найсмачніше вино, буду його пити і читати цей щоденник.

«З Нового Білоуса росіяни обстрілювали Чернігів з «градів»

‒ Розкажіть, будь ласка, як поводилися окупанти? 

З двадцять четвертого лютого до першого квітня село було «нулем» або, як кажуть, «сірою зоною». З Нового Білоуса росіяни обстрілювали Чернігів з «градів». Але наші не відстрілювалися у відповідь, бо розуміли, що тут багато цивільних. Чимало будинків згоріло, але частіше від падіння ракет та уламків. Коли ж окупанти відступали, вони навмисне обстріляли село, прицільно житлові будинки. До речі, документи ми тоді всі закопали. У нас є клумба, під якою ми їх сховали. Це було десь на четвертий – п’ятий день, коли окупанти вже почали ходити та їздити по селу. 

З нами в окупації жив собака, який перед обстрілами обов’язково спускався в погріб. Ми чітко знали, що треба рухатися за ним. Одного разу біля нашого паркана проходили окупанти з автоматами в руках. Вони були не у військовій формі, а в якихось червоних куртках. Їх було п’ятеро. У той момент ми саме обідали. Крізь нашу хвіртку було чітко видно наш стіл. Мені здалося, що серце тоді зупинилося. Усі одночасно завмерли. Собака лежав під столом. Я дуже боялася, що пес може загавкати і привернути до нас увагу росіян. Але, зазирнувши під стіл, я побачила, як він поклав морду на землю і закрив ніс лапами. Він чітко відчував небезпеку. Постоявши якийсь час, що здався мені тоді вічністю, окупанти пішли. Як ми дізналися згодом, вони ходили по людях у пошуках продуктів, грошей та горілки. До речі, запас дорогих напоїв ми теж заховали (усміхається). 

Росіяни малювали скрізь свої «зети». Вони створили свою тероборону з місцевих хлопців-наркоманів та алкоголіків, які за гроші або за дозу ходили по селу та малювали «зети», що відсвічуються. 

‒ Чи були в Новому Білоусі загиблі під час обстрілів?

Ні, вбитих не було, був тільки поранений охоронець з птахоферми. Він від’їжджав від ферми на своїй машині і йому з автомата руку прострелили. Померлі були, але своєю смертю.

‒ А де і як їх ховали?

Тут ховали всіх на кладовищі. Випадків поховань у дворах у Новому Білоусі не було. Усіх поховали на цвинтарі, але під обстрілами. І домовини замовляли у місцевого майстра, от тільки тканиною їх ніхто не оббивав. Це були звичайні дерев’яні гроби. Сусідка розказувала, що покійників навіть не мили, як зазвичай прийнято, а просто перевдягали, клали в домовину і закопували. Поминки також намагалися зробити, але на обмежену кількість людей. По сто грам випили, картоплею закусили – і все.

У Новому Білоусі є діюча церква московського патріархату, але з початком війни священик втік, тому не було кому навіть померлих відспівувати. Як не дивно, єпархія московського патріархату опублікувала на своєму сайті наказ про звільнення священиків, які в період окупації населених пунктів Чернігівської області та блокади Чернігова покинули свої приходи. І новобілоусівського священика було звільнено. Зараз його в селі немає. Наскільки мені відомо, він повернувся до себе додому в Хмельницьку область. Наразі приїжджає тимчасово призначений священик у суботу на вечірню та на недільну службу. 

Багато священиків Чернігівщини, які представляють московський патріархат, насправді не розуміють всієї повноти проблеми. Вони вважають себе представниками «правильної церкви». Хоча треба віддати належне, що не всі з них втекли. Частина продовжувала ходити на служби, відспівувати та причащати людей. Дехто почав переходити на українську мову і навіть проповіді виголошувати українською. 

Духовенство ж київського патріархату з самого початку активно волонтерить та допомагає місцевому населенню всім необхідним. Священнослужителі «московських церков» зазвичай відмовляються відспівувати загиблих. Хоча в стінах Троїцького собору, що належить до московського патріархату, нещодавно з’явився прапор-подяка від ТРО та відбулося відспівування хлопця-ТРОшника. Можна припустити, що це стало можливим завдяки певним особистим домовленостям.

‒ Що на Вашу думку допомогло Чернігову вистояти?

Мені здається, що, коли сім років тому місто стало стрімко змінюватися на краще та набувати нових забарвлень, люди почали його по-справжньому любити. Поставши з початком війни перед загрозою втратити те, що любиш, у нас спрацювало «право власності на Чернігів». І люди реально об’єдналися. На відмінно спрацювали і ті, хто вчасно сховалися, і ті, хто вчасно виїхали. Рятуючи свої сім’ї, багато хто елементарно розвантажив місто, щоб військовим і волонтерам було легше робити свою справу. Наші волонтери – це справжні безстрашні янголи, які під обстрілами вивозили людей і розвозили продукти. А сусідська взаємодопомога в умовах війни – це взагалі феномен, бо люди ділилися останнім, розуміючи, що завтра у них самих може нічого не бути. Окрема шана, звичайно, чернігівським музейникам, які під час бомбардувань наполегливо продовжували розбирати колекції, щоб врятувати наші історико-культурні пам’ятки. У художньому музеї молода співробітниця навіть залишилася жити, задля порятунку картин. Багато моїх знайомих сьогодні говорять, що навіть не уявляли, наскільки сильно вони люблять Чернігів. Тож, певно, саме ця любов і допомогла нам вистояти.

«Я відчувала власну відповідальність за безпеку кожного з нашої команди, хто впродовж року приїжджав у «воєнне чернігівське поле» задля фіксації свідчення про російсько-українську війну, війну у мене вдома»

‒ Яку місію, на Вашу думку, сьогодні повинні виконувати історики та етнологи?

У нас сьогодні є унікальна можливість зберегти історію сьогодення такою, якою ми її проживаємо. Наше завдання – не поховати все в архіви на п’ятдесят років, а говорити про воєнне повсякдення та реалії війни. Особливу увагу варто приділити шкільному курсу, історичній освіті дітей. І найголовніше – це популяризація українського у всьому: від мови до сучасних модних брендів. Пригадую, коли я вступила в аспірантуру, я була скрізь і в усьому російськомовна. Таким було моє середовище, мама викладала російську мову та літературу в школі, тож причини цілком зрозумілі. Але після повномасштабного вторгнення я принципово не переходжу на мову окупанта ані в побуті, ані в робочому середовищі. 

‒ І наостанок не можу не запитати про усноісторичний проєкт [1], ініціатором та організатором якого Ви стали. Поділіться, будь ласка, як виникла ідея фіксувати свідчення очевидців російських злочинів на Чернігівщині фактично по гарячих слідах?

Одразу після деокупації Нового Білоуса, тримаючи в руках свій щоденник спогадів, я усвідомлювала, що з часом моя пам’ять буде витісняти пережиті емоції та відчуття, залишені на папері. Але цей щоденник їх таки збереже у первинному вигляді. Я пригадала слова свого наукового керівника Олени Олександрівни Боряк, яка після смерті моєї мами, сказала: «Час лікує. Дитинко, час лікує». Тоді я їй не повірила. Але сьогодні, проживши вісім років без мами і три роки без тата, я розумію, що час не лікує, а стрімко віддаляє нас від подій, накладаючи новий відбиток на спогади та відчуття. Я розуміла, що зі спогадами чернігівців (як і українців загалом) про війну буде відбуватися щось подібне. І друзі-науковці мене в цьому підтримали, погодившись їхати у «воєнне поле» практично одразу після деблокади Чернігова та деокупації області, щоб почути усе те, про що респонденти були готові розказати саме тоді. Перший виїзд відбувся 14 травня 2022 р. Під час постійних сирен, я страшенно боялася за дівчат-дослідниць, які першими наважилися на такий досить непростий та ризикованих крок. Я відчувала власну відповідальність за безпеку кожного з нашої команди, хто впродовж року приїжджав у «воєнне чернігівське поле» задля фіксації свідчення про російсько-українську війну, війну у мене вдома. 

Для жителів найбільш уражених мікрорайонів Чернігова та деокупованих сіл можливість виговоритись стала своєрідним розвантаженням. Вони говорили і плакали, плакали, але говорили. Я можу, звичайно, помилятися, але мені здається, що те, що ми будемо записувати через рік, уже буде іншим – переосмисленим, пережитим, розкладеним по поличках. Думаю, нові розповіді будуть позбавлені тієї емоційності, що зберігалася при згадках про танк у городі, який ще два тижні тому заважав обробляти ґрунт і висаджувати городину. Уже менш емоційними, а також дещо міфологізованими, вочевидь, будуть і розповіді про розбиту хату та про майже сорокаденне життя в погребі. 

Розмовляла Світлана Маховська 

У публікації використано світлини з приватного архіву Катерини Литвин