Роки минають і роблять своє. Багато про свої зустрічі з Ярославом Дашкевичем я вже забув. Лишається найвиразніше настрій наших розмов і нашої дружби – теплота, ніби сонце огрівало душу.
Іван-Павло Химка, Людмила та Ярослав Дашкевичі
Я вперше «познайомився» з Ярославом Романовичем (так ми його звали тоді) заочно, через спільну знайому, доктора Патрицію Ґримстед, яка тоді працювала над грубезним довідником про українські архіви. У той час західні науковці мали дуже обмежений доступ до радянських архівів, і томи доктора Ґримстед про головні архіви та їхні фонди робили неабиякий вклад у поліпшення досліджень із історії Росії й України на Заході. Вона заангажувала й мене до цієї роботи, бо я вже мав дуже рідкісну тоді нагоду працювати в українських архівах і відділах рукописів. Мабуть, я був першим американським науковцем українського походження, який мав таку нагоду. У лютому й березні 1976 року я працював над своєю дисертацією про соціалізм у Галичині в Центральному історичному архіві України в місті Львові, Державному архіві Львівської області, відділі рукописів при Інституті літератури в Києві. Навіть такий скромний досвід на той час мав значення, і Патриція включила мене у свій проект. Вона тоді близько співпрацювала з Ярославом Дашкевичем, який чудово знав українські, вірменські та російські архіви й бібліотеки. Вона перше написала до нього про мене, бо я мав їхати на наукове стажування в Україну на початку 1983 року Патриція показала мені його лист у відповідь, у якому він згадував про мій майбутній приїзд. Можна було навіть переочити, що він писав про мене, бо написав моє прізвище латинськими буквами, так що читач бачив Нітку, а не Химку. Такі дрібні хитрощі були складовою частиною тогочасних відносин між Ярославом Романовичем і західним науковим світом. Патриція дала мені ліки для Ярослава Романовича, а також якісь запитання до нього у зв’язку з архівним довідником.
Я приїхав до Львова після Різдвяних свят у січні 1983 року. Я був не сам – приїхала також моя дружина, Христина Хом’як. Напередодні поїздки, у листопаді 1982 року ми взяли шлюб, отож наш побут разом у Львові також виконував роль медового місяця, але такого, який тривав шість місяців. Добре, що вона приїхала. І Ярослав Романович, і я були за вдачею доволі стримані в товаристві, тимчасом наші дружини були комунікабельні, веселі й товариські. Присутність наших дружин прискорила і сприяла розвитку тісніших відносин.
Христя і я кілька днів по нашому приїзді до Львова відвідували Ярослава та його дружину Люду. Не пам’ятаю першої нашої зустрічі, бо всі вони вже злилися в пам’яті. Відтоді, одначе, ми щотижня бували в них (хіба що, вони або ми були поза містом). Ми тоді мешкали в квартирі на вулиці Левітана (кооперативний будинок, частково приділений на потреби ЛДУ). Дашкевичі тоді жили по вулиці Козацькій. Раз на тиждень ми з Христею їхали трамваєм (двійкою, якщо не помиляюся) до останньої зупинки, де стояв танк, і тоді ходили до хати Дашкевичів. Дашкевичі мешкали в половині вілли, поділеної навпіл. Ми завжди приходили із пляшками червоного вина, переважно молдавського. Потім Люда зазвичай смажила картоплю і ще дещо, отож ми насолоджувалися всім тим і розмовляли, розмовляли.
Ми завжди починали з того, що Христя і я звітували про свою наукову роботу – що ми читали і відкривали в бібліотеках і архіві впродовж минулого тижня. Христя також мала дослідний проект – збирала матеріали, щоб написати довідку про традиційну українську народну архітектуру для Села української культурної спадщини (музею просто неба поблизу Едмонтону). Я тоді працював над своєю другою монографією про проникнення національної свідомості у галицьке село в другій половині ХІХ століття (читальні, газета «Батьківщина» тощо). Часто я приходив на наші вечори із списком запитань, які виникали в тракті роботи. Ярослав Романович допомагав нам порадами і виясненнями.
Христина Хом’як, Ярослав та Людмила Дашкевичі, м. Львів, 1983 рік.
Після наших більш цілеспрямованих наукових консультацій ми розмовляли про багато іншого, хоча найчастіше про історію. Час від часу Ярослав Романович ішов у спальню і повертався з папкою, де були якісь цікаві матеріали, – його записи з наукових відряджень або якась стаття. Він дав мені почитати свої статті, а також свою у співавторстві написану книжку про кам’яні баби в Асканії Новій. Я все те читав, а потім ми дискутували. Наші зустрічі проходили як семінари, тільки жодного напруження не було, нічого нудного – при вечері з вином. Наші розмови про історію були жваві, і не тільки Ярослав Романович і я брали в них участь. Дещо пам’ятаю з тем тих розмов. Очевидно, ми говорили про історію вірменів на Україні, бо це була спеціальність Ярослава Романовича (він казав тоді, що така тема є «для любителів»). Христя недавно пригадувала мені також, як він розповідав про своїх знайомих караїмів і про історію караїмів. Він цікаво розповідав про юридичний стан Греко-католицької Церкви, що навіть тоді були декілька церков, які ще легально належали невизнаній Греко-католицькій Церкві.
Ми також говорили про єврейсько-українські відносини, які давно вже мене зацікавили. Пригадую особливо, що ми обговорювали одне місце у відомій статті єврейського історика Філіпа Фрідмана про українсько-єврейські відносини під час Другої світової війни. Фрідман писав, що були на Волині табори праці під контролем УПА, де працювали євреї, яким якось удалося пережити до середини 1943 року. Але була інформація, писав Фрідман, що в кінці УПА забивала тих євреїв. Ярослав Романович сказав, що такого не могло бути. Були такі табори, певно, де врятовані євреї працювали на УПА, але УПА їх не забила. Скоріше за все, сказав він, коли німці відступали, УПА пішла глибше у підпілля, а єврейське цивільне населення лишилося на поталу німцям. Німці, а не УПА, зліквідували тих робітників-євреїв. Його пояснення успокоїло мою душу на багато років. Потім, на жаль, я відкрив, що так не було.
Ми з Ярославом Романовичем також тоді прочитали і обговорювали перший том «Походження Русі» професора Омеляна Пріцака. Я привіз ту наукову цеглину на прохання її автора, щоб передати професорові Ярославу Ісаєвичу. Але ще не наспіли часи на таку передачу. Професор Ісаєвич відмовився приймати книжку від мене і просив, щоб я контактував тільки через офіційні установи. Не було тоді легко українським науковцям навіть такого великого формату як Ярослав Ісаєвич. Але скористався з книжки Ярослав Романович, який не мусив журитися про свою наукову посаду, бо він тоді жодної не мав.
Ярослав Романович був старший від мене десь на двадцять років, і ми легко впали в ролі ментора і студента. Для мене це було зовсім природно. Я підготував докторат (PhD) під керівництвом професора Романа Шпорлюка. Він інтенсивно опікувався мною, багато сил вкладаючи у мій розвиток як науковець, інтелектуал і людина. З того чудового менторства я перейшов у 1977 році у теплі інтелектуальні обійми професора Івана Лисяка-Рудницького, бо отримав роботу в Едмонтоні. Моя пошана до професора Рудницького була глибока, та і він тішився, що мав нарешті когось, із ким можна було розмовляти серйозно на історичні й культурні теми. І він постійно давав мені лектуру, яку ми потім обговорювали – не тільки наукові праці, але й белетристику. Отже, коли я приїхав до Львова, я був радий що знову мав нагоду вчитися у старшого, більш досвідченого історика-ерудита в особі Ярослава Романовича.
Ми говорили також про політику, про дисидентів, про перспективи України. Христя і я передали йому публікації з української діаспори. Пам’ятаю, що ми передали деякі публікації видавництва «Прологу» (ОУНз). Здається, що ми також дали йому кілька чисел журналу «Діялог». Христя і я належали до редакції «Діялогу», гасло якого звучало «За соціалізм і демократію в самостійній Україні». Отже, Христя і я були представниками української антирадянської лівиці в Канаді (до нашої групи належали Марко Бойцун, Богдан Кравченко, Роман Сенькусь, Галина Фріленд, Мирослав Шкандрій і інші).
Розмови точилися також на веселі теми. Наприклад, Люда збирала сучасний український сороміцький фольклор і читала нам дотепні приповідки. Ми багато сміялися. Коли Христя і я нарешті мусили вернутися до Канади, то Ярослав Романович і Люда подарували нам кілька творів сучасної української графіки, а також майстерно мальовані писанки. На превеликий жаль, американська митниця знищила нам ті писанки, бо заборонено було привезти до Америки харчі з інших країн. Хоч як ми старалися, ми не могли переконати митників, що писанки – то твори мистецтва, а не сніданок.
Ми з Ярославом Романовичем листувалися потім, від 1983 до 1989 року Він із Людою дуже цікавилися нашими сімейними справами, бо в тих роках появилися наші діти. Також у тих роках були болісні смерті: у 1984 році відійшли від нас Христі батько і мій дорогий колега Іван Рудницький. Через океан Дашкевичі поділяли наші радощі й болі. В тих роках я також кілька разів організував офіційні запрошення для Ярослава Романовича, щоб він приїхав на стажування до Альбертського університету. Ми з Ярославом домовилися про ті запрошення, коли ми ще були в Львові. Він насправді не був зацікавлений стажуванням у нас, але вважав, що такі запрошення до певної міри охороняли б його від різних прикростей з боку влади.
Він у той час також уважно прочитав машинопис моєї монографії про галицьке село і написав довгі листи з коментарями в 1988 році. На жаль, його листи прийшли запізно, коли книжка вже друкувалася, тож я не міг поліпшити свій текст у світлі його зауваг. Коментарі Ярослава Романовича були загалом критичні. Деякі його зауваження я б прийняв та переробив би частини монографії. Особливо, я б краще і детальніше писав про методологічні прийоми. Дещо з його критики – бачу тепер – було цілком правильне, але я тоді не був спроможний приймати його (я був тоді доволі ортодоксальний марксист, і ті переконання відбилися часом позитивно, але частіше негативно на книжку). Також були різниці в наших підходах до історії – Ярослав Романович був традиційний історик, а методологія моєї книжки була експериментальною. Тут входили в гру дві різні культури історіографії – українська і американська. Але головним каменем спотикання були різні погляди на національний елемент в історії. Ярослав Романович вважав, що я постійно в книжці недооцінював притаманну галицьким селянам національну свідомість. У висновках книжки я висловлював думку, що, з одного боку, проникнення національної свідомості на село сприяло демократизації та політичному, економічному й культурному піднесенню селянства. Але, з іншого боку, росли пристрасті, національна ворожнеча й конфлікти. Коли національні рухи стали масовими, коли селяни й робітники входили до них, створилися передумови для формування національних військових формацій і для вибуху міжнаціональних війн. Ярослав Романович вважав, що я надто песимістично оцінюю національні рухи.
Трохи згодом наші відносини охололи, не через його критику мого тексту, але через ту різницю у поглядах, яка проявлялася в його критиці. У 1989 році дух гласності та перебудови почав сильно віяти в Україні, а через два роки Україна стала незалежною. Наші реакції на ті події були різними. Коли він сприймав ці величезні зміни як визволення для націоналізму, я їх приймав як визволення від націоналізму. Він пішов шляхом, що вів до ОУН і Донцова, а я пішов у протилежному напрямі.
Поза тим, зміна політичної ситуації впливала ще іншим способом на мої відносини з людьми в Україні, включно з Ярославом Романовичем. Багато знайомих зазнали стрімкого підвищення в суспільстві. За Брежнєва і Андропова вони були маргіналами, а тепер очолювали інститути, засідали в Верховній Раді, стали міністрами. Соціальна дистанція між ними і мною зросла. Маю свої комплекси – трудно мені вже було спілкуватися з ними. Хоча наші відносини охололи, Ярослав Романович і я ніяк не були ворожо наставлені один до другого. Ми були радше розчаровані, сумні, що так вийшло. Принаймні, так то виглядало з мого погляду.
Я його дуже любив. І Христя його дуже любила. Ми пам’ятаємо ті вечорі на вулиці Козацькій. Ми всі тоді надіялися на ту велику зміну в долі України. Коли наші мрії здійснилися, одначе, трудно було обійматися над тою прірвою, що неочікувано перед нами відкрилася.
