Донбас: колонізація і мітологізація-2

Концепція «внутрішньої колонізації» Алєксандра Еткінда задає зручні рамки для дослідження історії Донбасу. Наразі звернемося до історії внутрішньої колонізації реґіону, продовжуючи міркування британсько-російського історика. А перша частина, про «зовнішню колонізацію», розміщена тут.

Почнемо з дефініцій. Під «зовнішньою колонізацією» розумію перенесення соціяльної структури на новий простір. Аґентом зовнішньої колонізації є насамперед аристократія. Як бачимо на прикладі теренів майбутнього Донбасу, до цієї аристократії належала й старшина слобідських і донських козаків, й офіцери-«слов’яносерби» зі статусом російських дворян. Аристократи-поміщики створювали маєтки та будували церкви, а головне – запрошували селян. Здебільшого українських селян, а також і російських, і молдавських чи волоських. Селяни й зробили новий простір осілим – і придатним для майбутнього міського життя

Моє визначення «внутрішньої колонізації» ширше, ніж в Еткінда, загалом не щедрого на дефініції. Якщо йому йдеться про осмислення російського простору в категоріях европейського Просвітництва, то мені йдеться не стільки про модерні дискурси, скільки про модерну соціяльну структуру. Для надто периферійного Донбасу – дискурсивна реальність залишалася занадто розкішною справою, вартою столичного життя.

«Внутрішня колонізація», в моєму розумінні, полягає в перетворенні дискурсивного та соціяльного простору відповідно до просвітницьких ідей і практик. Якщо дискурсивні акти потребують певного ставлення від аґентів дискурсу, то соціяльні практики можуть здійснюватися поза свідомою волею «внутрішніх колонізаторів». Так, аґенти внутрішньої колонізації Донбасу могли мати на меті будівництво та оновлення заводів і шахт, і їм геть байдуже могло бути до соціяльних процесів. Але якщо з’являвся новий завод, то він потребував нових робітників, а нові робітники потребували житла, а із жител зростали міста, а міста потребували влади та культури. Як в англійському віршику про будинок, який збудував Джек. Або в шотландській історії про українське місто, яке збудував Чарльз. Хай якими «традиційними» не були робітники та шахтарі Донбасу – вони замешкували центр імперської та радянської модерности.

Загалом внутрішня колонізація здається мені модерністю «по-російськи» або «по-радянськи», коли освічена та ідеологізована еліта – насамперед владна без влади інтеліґенція – займається «іншуванням» місцевого населення. Причому російська/радянська еліта виглядає іноземною щодо «свого» населення, а тому не дивно, що серед імперської еліти було чимало іноземців. Діяпазон «іншування» з боку освічених верств розтягувався між обожуванням «народу» до його масових убивств через невідповідність населенням владним стандартам. Проміжним варіянтом могло бути прагматичне ставлення до населення яко робочої сили, потрібної для вирішення виробничих завдань. Цей варіянт доволі часто виринає в історії Донбасу. Але не будемо поспішати із аргументами попереду фактів.

Насамкінець концептуального вступу наголошу, що сам Еткінд є супротивником теорії множинних модерностей американсько-ізраїльського соціолога Шмуеля Айзенштадта[1]. Ця теорія передбачає визнання різних шляхів рецепції західних цінностей і технологій, які уособлюють Модерн[2]. Ми ж зробимо крок од Еткінда до американського історика Майкла Девід-Фокса, який є адептом теорії множинних модерностей – і називає російську/радянську модерність створеною інтеліґенцією – «intelligentsia–statistmodernity»[3].

Внутрішня колонізація Донбасу: імперський період

Звертаючись до подієвої історії, наголошу на тому, що на Донбасі – периферії Росії та України, діяли практики-інженери, а не теоретики-літератори. Саме тому щодо імперського періоду будемо більше говорити про результати виробничої справи, ніж про горизонти філософської думки. Місцеві «практики» – інженери та менеджери – із російськими та іноземними паспортами спрямовували свої зусилля на будівництво в українських степах промислової  «Нової Америки», як згодом російський поет Алєксандр Блок назвав індустріяльний південь імперії Романових[4].

Першим «внутрішнім колонізатором» Донбасу варто назвати шотландського інженера Карла (Чарльза) Гаскойна. Наприкінці XVIII століття його направили вивчати Подонцов’я, що було відомо своїми покладами кам’яного вугілля. Після відрядження Гаскойна, у 1795 році, імператриця Єкатєріна ІІ видала указ про будівництво ливарного заводу на березі річці Лугані. Наступного року розпочалося будівництво заводу та розробка вугільних покладів у Лисячій балці (на місті сучасного міста Лисичанська)[5].

Портрет Карла Гаскойна

Своїй появі індустріяльний Донбас був зобов’язаний геополітичним амбіціям російських правителів, які прагнули завдати остаточної поразки Османській імперії, захопити її столицю та повернути їй стару назву – Константинополь. Таку мету містив і «грецький проєкт» Олександра Безбородька і Ґріґорія Потьомкіна, і проєкт останнього фаворита Єкатєріни ІІ – Платона Зубова. Для тріумфальної перемоги над Туреччиною потрібен був потужний Чорноморський флот. Саме для забезпечення флоту зброєю у 1796 році розпочалося будівництво Луганського заводу.

Новий завод не вдалося зробити металургійним. Чавун привозили з уральських заводів, який переплавляли з використанням місцевого вугілля. У Подонцов’ї були поклади залізної руди, але з неї не вдавалося виплавити чавун. На Луганському заводі працювали робітники-кріпаки із нещодавно закритих Липецьких заводів. Відомо, що Гаскойн, добре освоївшись у Росії, не відпускав робітників відпочивати на вихідні та свята, позаяк після святкування вони могли не повернутися до праці. Начальник заводу був не єдиним іноземцем: у селищі Луганський завод навіть з’явилася вулиця Англійська (сучасна вулиця Даля в старому центрі Луганська), на якій мешкали адміністратори та інженери з іноземних підданих.

В інформаційному просторі Луганщини «колискою Донбасу» називають Лисичанськ. Датою заснування цього міста був обраний 1710 рік – рік заснування одного із сіл, яке ввійшло до складу сучасного Лисичанська. Але ж це не дата заснування міста. Тож для мене «колискою Донбасу» є саме Луганськ, а точніше – Луганський ливарний завод, навколо якого згодом виросло моє місто.

Свій внесок у колонізацію Донбасу зробили й інші фахівці з Луганського заводу, які приділяли увагу не тільки виробничим, а й гуманітарним справам. В 1798 році на завод прибув лікар – данець Іван (Йоганн Хрістіан) Даль, батько Владіміра Даля. Він опікувався створенням належних умов праці для майстрових. Завдяки його зусиллям, у Лисячій балці було створено шпиталь. Але керівництво не погодилося змінити умови життя робітників Луганського заводу та шахт Лисячої балки[6].

В 1820-ті роки справу заводського лікаря продовжив гірський начальник заводу, людина з розмаїтим життєвим досвідом і багатьма талантами, уродженець дунайського Пешта і випускник Харківського університету Густав Гесс де Кальве. Він намагався створити шпиталі при заводі та шахтах (напевно, шпиталь Даля вже не діяв), проте отримав відмову від Департаменту гірничих і соляних справ. Зате йому вдалося заснувати школу для дітей заводських майстрових і ферму для самозабезпечення заводу. Відсутність конкуренції та периферійне становище Луганського заводу обмежували внутрішню колонізацію Донбасу суто економічними завданнями та їхніми сторонніми наслідками.

Луганський завод був центром гірничого округу, який охоплював терени Слов’яносербського та Бахмутського повітів, а також північно-західні райони Області Війська Донського. В межах округу здійснювалися геологічні експедиції. В 1810–1820-х роках проведенням пошуків і здійсненням досліджень займався інженер із Харкова Євграф Ковалевський, який і ввів до наукового обігу поняття «Донецький кам’яновугільний басейн», скорочено – Донбас.

Справжньою «Новою Америкою» Донбас, разом із українським Півднем, став наприкінці ХІХ століття, коли в Росію прийшов капіталізм. І знову не обійшлося без іноземців – комерсантів та інженерів, які будували заводи та шахти і вкладали гроші в гірську промисловість. Одним із першопрохідців російського капіталізму став британський інженер та підприємець, валієць Джон Юз (Hughes). У 1869 року він створив «Новоросійську кампанію», а у 1870 році збудував металургійний завод на річці Кальміусі. Навколо заводу з’явилося селище Юзівка, з якої виріс сучасний Донецьк. Також «Новоросійській кампанії» належали навколишні шахти, які забезпечували вугіллям новозбудований завод.

Спершу серед гірничих промисловців переважали російські піддані. Назвемо імена деяких піонерів галузі: представник донської козацької старшини та великий землевласник Іван Іловайський, який збудував на своїх землях Макіївський вугільний рудник; колишній залізничний інженер Казимир Мсциховський, який заснував Селезнівський рудник (у сучасному Перевальському районі Луганської області); харківський купець Олексій Алчевський, який спочатку спорудив шахти у Слов’яносербскому повіті, а згодом, у 1895–1896 роках, збудував Донецко-Юр’ївський металургійний завод при станції Юр’ївка (сучасний Алчевськ). На межі ХІХ–ХХ століть російських комерсантів змінили іноземці, переважно бельгійці.

Садиба Казимира Мсциховського у селі Селезнівка
(нині – в Перевальському районі Луганської області)

Серед великих заводів, створених дещо пізніше, назвемо металевий і паровозобудівний завод Гартмана, заснований у Луганську 1895 року, та Луганський патронний завод, який розпочали будувати у 1896 році на місці закритого у 1887 році Луганського ливарного заводу; Нікополь-Маріупольський трубопрокатний завод, що запрацював у 1897 році; Петровський металургійний завод, відкритий на місці сучасного Єнакієвого 1897 року; Маріупольський металургійний завод, що запрацював у 1898 році; тоді ж був відкритий Ольховський чавуноплавильний завод (біля сучасного Лутугиного); у 1899 році розпочав роботу Макіївський чавуно- і сталеливарний завод. Так постала металургійна база і заводи-гіганти Донбасу.

До кінця ХІХ століття весь простір Луганського гірничого округу – від середньої течії Сіверського Дінця до середньої течії Кальміуса – перетворився на терен робітничих і шахтарських селищ, які зростали навколо заводів і шахт. Більшість робітників і гірників були вихідцями із сіл центральної Росії. Спершу вони були сезонними працівниками, які приїжджали на Донбас за теплої пори роки, коли не було польових робіт. Згодом робітники почали залишатися в краї назавжди. Такою була й доля батька Микити Хрущова, який спочатку приїздив на Донбас на заробітки, а потім оселився там назавжди.

Тогочасні робітники об’єднувалися в артілі, члени яких мешкали разом і становили колективну робочу одиницю. Робітничі артілі були аналогічні російським селянським громадам. Між працівниками та представниками адміністрації, навіть іноземцями, складалися патріярхальні відносини: менеджери опікувалися умовами життя своїх підлеглих[7]. Такі відносини компенсували відсутність міського самоврядування в новостворених селищах. Зазначимо, що робітників-українців було доволі мало, а місцеві українські селяни зазвичай з пересторогою ставилися до шахтарів-росіян[8].

Робітниче середовище вибухало страйками та погромами в роки Першої та Великої російської революції. Тільки периферійне становище Донбасу й традиційна свідомість його трударів, насамперед шахтарів, утримували цей терен од перетворення на величезне революційне вогнище. Однак саме тут, на станції Горлівка, у грудні 1905 року відбулося збройне повстання проти самодержавства. Завважимо, що в той грудень зброю в руки взяли страйкарі тільки в двох пунктах імперії – Москві та Горлівці. Тож Донбас був одним із революційних центрів у «внутрішній» (не окраїнній) частині Російської імперії. А в 1917 році Донбас був чи не найбільш більшовицькою частиною колишньої Імперії. Більшовики здобули на Донбасі провідні позиції в радах робітничих депутатів і виграли вибори до Установчих зборів у Луганську та Юзівці.

Картина Василя Сильвестрова «Погром (Маніфестація)» (1934)

Які дискурсивні здобутки залишила по собі та епоха? На відміну від зовнішньої колонізації, колонізація внутрішня з її переселенням і перемішуванням тисячних мас людей не була настільки багата на поширення нових уявлень. Однак породила цікаву легенду, яка побутує і серед луганців, і серед донеччан: нібито мешканці міст є нащадками каторжників, які були колись привезені на Донбас. Ця легенда відома мені з особистого досвіду спілкування та з мемуарів луганського революціонера початку ХХ століття Івана Шмирова. Шкода, що його мемуари залишилися неопублікованими. Вони зберігаються в архіві Луганського обласного краєзнавчого музею.

Звідки взялася легенда про каторжників і на що вона спирається – мені невідомо. Й на відміну від козацьких уявлень, вона має неґативне забарвлення. Одна річ: бути нащадком героїчних козаків – хоч запорізьких, хоч донських. Інша річ: бути нащадком каторжників без роду та племені. Як на мене, легенда про каторжників відображає нестачу «почуття історії» в мешканців Донбасу, яких рокова доля покоління за поколінням – од кінця XVIII до кінця ХХ століть – закидала у степи, приречених до важкої праці.

Внутрішня колонізація Донбасу: радянський і пострадянський періоди

Донбас тричі переживав спустошення, які вимагали нової – зовнішньої та внутрішньої – колонізації. Перше спустошення припало на революційні роки. Внаслідок військових дій 1918–1919 років робітники та шахтарі втікали у села. Тільки за допомогою насильства більшовикам вдалося налагодити роботу частини гірничих підприємств. За часів НЕПу були відновлені заводи та шахти. З кінця 1920-х років, під час перших двох п’ятирічок, Донбас зробився основною мішень капіталовкладень, і тут поставали нові підприємства-гіганти.

Саме радянський час призвів до дискурсивного осмислення індустріяльного досвіду. Праця в промисловости оспівувалася в масовій культурі. А втіленням революційної єдности ідеології та праці став стаханівський рух. Він не був корисним для господарства, хіба що призвів до запровадження поділу праці на шахтах, зате в очах пересічних трударів мав уособити вибух ентузіазму.

Олексій Стаханов  (світлина 1930-х років)

«Радянський проєкт» видається мені квінтесенцією внутрішньої модернізації постімперського простору. Щоправда, в колективістській версії, на відміну від надто індивідуалістського просвітництва. Станом на початок 1920-х років, після революційної анархії, радянське суспільство справді опинилаося на рівні сохи з просталінського виразу Вінстона Черчілля. А це не узгоджувалося з марксистською теорією перетворення держави «диктатури пролетаріяту» на комуністичне суспільство. Для радянських партійців-державців політика й економіка були двома боками однієї медалі – медалі «за перетворення суспільства».

Карколомні зміни супроводжувалися стражданнями мільйонів, масовими депортаціями та убивствами представників окремих етнічних та соціяльних груп. І Донбас був наочним утіленням «радянського проєкту» з його соціяльними експериментами та економічними стрибками. До того ж цей реґіон приховував у собі різнорідних утікачів од радянської влади[9].

Друге спустошення Донбасу принесла Друга світова війна. Не можу не звернути увагу на історію молодіжного підпілля з південно-східної Луганщини, яка не обійшлася без мітологізації. Від липня–серпня 1942 року в Краснодоні та його околицях діяло кілько підпільних груп. Зусиллями співробітника НКВС Віктора Третякевича підпільні групи були об’єднані в єдину організацію «Молода гвардія». У січні–лютому 1943 року, напередодні визволення Ворошиловграду та Краснодону, окупанти викрили «молодогвардійців» та стратили їх. Після ж визволення радянські слідчі нашвидкуруч створили власну версію історії «Молодої гвардії». Згідно з нею, підпільна група буцімто була партійною організацією, в якій Третякевич був не провідником, а зрадником[10].

Пам’ятник «Клятва», присвячений молодогвардійцям (Краснодон)

Іще до кінця війни звитяг «молодогвардійців», у сфальшованому вигляді, став елементом радянської пропаганди. У 1946 році побачив світ роман російського письменника Алєксандра Фадєєва «Молода гвардія», що ґрунтувався на офіційній версії. Забігаючи наперед, вкажемо, що спеціяльна комісія з історії «Молодої гвардії», створена у 1990-ті роки, розвінчала радянську версію. Однак, на жаль, історія молодиків-героїв, позбавлена ідеологічного фальшування, не зацікавила сучасне українське суспільство. А Донбас міг би зберегти своїх героїв! Але «старий український проєкт» з його етнонаціоналізмом і запозиченими радянськими рефлексами без рефлексії залишається ворожим до всього ідейно радянського.

Продовжуючи історичну проспективу, наголосимо, що молодогвардійців «забули» під час переоцінки історичних цінностей на початку 1990-х років. «Згадали» про них у 2007 році луганські провідники «Партії реґіонів», які намагалися протиставити «націоналізаторській» історичній політиці президента Віктора Ющенка радянську ностальгію на сучасний російський взірець. На місцевому рівні відзначили 65-річчя створення «Молодої гвардії», а в 2012 році – 70-річчя. Обидва ювілеї виглядали «нашою відповіддю Чемберлену» – відповіддю на відзначення 65 і 70-ї річниць від мітологічної дати створення Української повстанської армії. Звісно, «реґіоналів» цікавила не дійсна, а по-радянськи мітологізована історія молодиків-підпільників. Історія «Молодої гвардії» та історія з «Молодою гвардією» показують успішність «радянського проєкту» на ідеологічному рівні та невдачу з осмисленням радянського минулого в «українському проєкті».

Повернемося до викладу радянської історії. По війні знову відбулася відбудова краю, і до кінця перебудови він продовжував бути тереном переселенців. Наприклад, примусових переселенців із радянізованої Західної України. Переважання етнічних росіян наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття серед робітників і шахтарів згодом змінилося приблизною кількісною рівністю українців та росіян. Наплив робітників-українців не викликав зміну мови спілкування з російської на українську, але призвів до лексичної й інтонаційної «українізації» місцевої російської мови.

Українці та росіяни Донбасу не сприймали своїх іноетнічних сусідів за «інших». Так близьке сусідство та спільна праця спричинилися до метисизації населення Донбасу. Цей стан міжетнічних відносин, якому притаманно стиранням етнічних меж і поширеність українсько-російських шлюбів, луганський соціолог Ілля Кононов назвав «українсько-російською домінуючою етнічною коаліцією»[11]. Він пише, що подібний характер міжетнічних відносин сформувався під час становлення промисловости Донбасу[12]. Останнє твердження потребує історіографічного уточнення, позаяк формування індустріяльного Донбасу розпочалося наприкінці XVIII століття, а посиленого характеру набуло від часів світанку російського капіталізму наприкінці ХІХ століття.

Припускаю, що час народження українсько-російської коаліції радше друга половина ХХ століття, ніж 1920–1930-ті роки, коли тільки-но розпочалася етнічна українізація донбаських трударів. По-перше, українсько-російський кількісний паритет у містах і селищах встановився доволі пізно. Певна річ, результати офіційних переписів населення не завжди адекватні, позаяк не враховують гібридних ідентичностей, але іншого орієнтиру ми не маємо. По-друге, ґрунтуюся на власному життєвому досвіді, незважаючи на його неповність і непевність. Чимало моїх однолітків мають сільських бабусь або міських бабусь, які за свого життя змінили село на місто. Село на Донбасі переважно українське, хоча є російські села, наприклад, на півночі від Луганська. А знайомі мені міські бабусі, які за молодих років полишили села, розмовляли «більш українським» суржиком, ніж їхні діти та онуки. Саме покоління бабусь та дідусів і батьків моїх однолітків, завойовуючи місто, долучалися до творення українсько-російської коаліції. Тому пропоную датувати появу цієї коаліції пізньорадянськими часами.

Подібні міжетнічні відносини, вочевидь, притаманні великим містам та іншим індустріяльним районам України. Але, напевно, на Донбасі українсько-російська коаліція виглядає найбільш виразно. Шкода, що в українській науці бракує досліджень міжетнічних відносин і того наукового напрямку, який за радянських часів називався «етнографією міста»[13]. Українська етнографія – принаймні, на рівні викладання – залишається «наукою про село». А теза про міжетнічну коаліцію потребує емпіричної перевірки.

Чи не про подібну міжетнічну метисизацію, як українсько-російська коаліція на Донбасі, мріяли ідеологи пізнього Радянського Союзу, говорячи про зближення націй та утворення «радянського народу»? Невже внутрішня колонізація, відповідно до «радянського проєкту», мала найбільші успіхи саме на індустріяльному та метисизованому Донбасі?

Метисизація позначає успіх на горизонтальному – міжкультурному – рівні. Але ж не на цей рівень був спрямований радянський проєкт, а на рівень вертикальний – класовий, принаймні, в теорії. З цього погляду радянський проєкт виявився надзвичайно вдалим, позаяк зробив ефемерними вертикальне розшарування суспільства, яке за десятиліття радянського режиму зробилося спільнотою рівних (не)можливостей.

Підставою внутрішньої колонізації – модерности «по-російськи» та «по-радянськи» – був фатальний поділ на «літературну меншість» і «мовчазну більшість». Пізньорадянська дійсність максимально знівелювала цей поділ. Новорічна кінострічка Ельдара Рязанова «Іронія долі» розповідає про любовну казку на загальному тлі, на якому все у всіх однакове, як у реальному житті. Залишу за дужками питаннями про те, як подібні кінострічки формували соціяльну реальність. Так, «літературна меншість» і «мовчазна більшість» поглинули одна одну, утворивши «літературний мовчазний загал». Старик Геґель мовчки п’є шнапс на віддалені…

Економічна мапа індустріяльного Донбасу
(без східної частини в Ростовській області Росії)

Загалом внутрішня колонізація Донбасу була занадто «прагматичною», а тому фрагментованою. Впродовж майже двохсот років – од невдалих гуманітарних спроб Даля-старшого і Гесса де Кальве – на першому місці стояла розбудова промисловости, на другому місці – переселення людей звідусіль для роботи на підприємства, на третьому місці – благоустрій міського простору, а десь на четвертому – культурні справи. Це призводило до диспропорції у соціяльній структурі та недорозвинености соціокультурного сектору. Інакше Донбас мав би кращий імідж. Мешканці Донбасу самі сприймали свій реґіон яко культурно нерозвинений, без туристичних родзинок: суцільне «Дике поле»! Хоча на Донбасі є на що подивитися.

Для розуміння соціокультурної ситуації варто порівняти міста і селища Донбасу зі Львовом. Більшість львів’ян є нащадками вихідців із сільської місцевости. Однак не вчорашні селяни визначили міську культуру, а місто сформувало культуру своїх нових мешканців, звідки і коли вони би не прибули. На Донбасі немає настільки добре облаштованого міського простору, який асимілював би будь-яких приїжджих. Тож пожартую, що внутрішня колонізація «по-донбаськи» і внутрішня колонізація «по-галицьки» – це дві різних внутрішніх колонізації. Інше питання: наскільки представники останніх поколінь львів’ян спричинилися до творення міського простору?[14]

Переходячи до сучасности, варто звернути увагу на переплетіння подієвого та дискурсивного, в якому дискурсивне захаращує подієве. Головним історичним актом був розвал адміністративно-командної системи наприкінці перебудови. Це означало для Донбасу знищення промисловости та занепад робітничих і шахтарських селищ. Проте головним дискурсивним актом, який затуманив у головах наших сучасників падіння політико-економічної системи, був розпад Радянського Союзу. Тож у загальній розрусі або винуватять розпад Союзу («До чого нас довела ця незалежність!»), або сам Союз («До чого нас довели кляті комуняки!»).

Певна річ, на Донбасі поширене звинувачення розпаду Радянського Союзу та утворення незалежної України. Це супроводжується ностальгією за часами «застою» 1970–1980-х років, що поширюється й на молодиків, народжених у сучасній Україні. Невисловлена проблема відрізняється від висловленої – хай і невирішеної – більшою мірою болючости.

Пострадянська демодернізація України була відступом од досягнень внутрішньої колонізації не тільки в економічному, а й ідеологічному вимірі. «Український проєкт» 1990-х років з його позірним етноцентризмом та замилуванням селом не тільки був кроком назад, за рівнем модерности, від радянського проєкту. Український проєкт складно сприймався російськомовними містянами з Донбасу та виглядав ворожим щодо панівних радянських уявлень про пам’ять та цінності. Для мешканців Донбасу відповідати українському проєкту означало пройти крізь «інтелектуальне навернення» на українство, що напрочуд нагадує формування української інтеліґенції за сто років до цього. Хай там як, молоді та освічені мешканці Донбасу навряд чи чимось відрізнялися від своїх однолітків у Києві та Львові. Тільки можливостей у них було менше.

Сучасний український проєкт, котрий продовжує формуватися як у тривалому й болісному процесі співіснування різних груп українських громадян, так і вогні й бурі Революції Гідности та пореволюційних процесах, почасти відійшов од етноцентризму та нативізму свого попередника. Можливо, сучасний український проєкт варто розглядати яко синтезу, з одного боку, етноцентричного українського проєкту з ХІХ століття та радянського проєкту з ХХ століття і, з другого боку, ґлобалізації з її конфліктним поєднанням універсалізму й трайбалізму. Але це окрема тема для досліджень і дискусій.

Сьогодні Донбас переживає третє спустошення – суцільну «деколонізацію» – внаслідок воєнних дій у 2014–2015 роках. «Зовнішня деколонізація» виявилася у втечі з Донбасу тисяч і тисяч молодих і талановитих людей у 2014 року, а «внутрішня деколонізація» – в знищенні господарства, і того, що збереглося від радянських часів, і того, що було створене в останнє двадцятиріччя. Що чекає на Донбас – подальша деколонізація або нова українська колонізація? Але цього разу колонізація повинна супроводжуватися творенням нового культурного простору, аби подієва та дискурсивна реальність адекватно доповнювали одна одну.

Підсумки

Історик Гіроакі Куромія вважає, що свідомість мешканців індустріяльного Донбасу можна описати за допомогою метафори «Дикого поля». Місцеві понад усе цінують неґативну «свободу від» і не приймають накинуті з Центру – Санкт-Петербурга, Москви чи Києва – етнічні та соціяльні ідентичності, й готові захищати своє бачення свободи за допомогою насильства[15].

З такого погляду, підтримка тисячами мешканцями Донбасу «русской весны» в березні–квітні 2014 року виглядає втечею до «свободи від» українських реалій. Однак науковець не визначив причину донбаського свободолюбства. Як на мене, діє ось який чинник: периферійне становище Донбасу призводить до того, що вихідці з реґіону самі не можуть себе описати, бо вимушені мислити в межах панівних дискурсів, які продукує Центр. Без цього й не може бути внутрішньої колонізації.

У чому ж конфліктність? Будь-який Центр цінує прогнозовану однорідність. Він звертається або до етнічних українців із селянськими символами перед очима, або до революційних пролетарів, які мислять категоріями історичного та діялектичного матеріялізму із лексикону радянських філософських словників, або до православних носіїв російської культури та імперських амбіцій. Який проєкт ближче до тих, хто вважає себе за нащадків каторжників без роду та племені й призвичаївся до важкої праці за умов пострадянської анархії? Першим спадає на думку банальний висновок: популярність різних ідей, які так чи інакше вимагають внутрішньої колонізації цієї індустріяльної провінції, залежить від ситуації.

Оптимістично певен, що сучасний український проєкт, який заманіфестував себе у війні та революції 2013–2014 років і який запропонував старі добрі просвітницькі цінності, може бути придатним і корисним для всіх українців. Рух України в Европу – у внутрішньому та зовнішньому – вимірах є мірилом для успіху цього проєкту. Щоправда, проєкт буде актуальним тільки для тих, хто не потрапив під окупацію або вислизнув із непідконтрольних районів Луганщини та Донеччини.

_________________________________

Ілюстрації запозичені з відкритих джерел

Нет, не видно там княжьего стяга,

Не шеломами черпают Дон,

И прекрасная внучка варяга

Не клянет половецкий полон...

Нет, не вьются там по' ветру чубы,

Не пестреют в степях бунчуки...

Там чернеют фабричные трубы,

Там заводские стонут гудки.

Путь степной – без конца, без исхода,

Степь, да ветер, да ветер, – и вдруг

Многоярусный корпус завода,

Города из рабочих лачуг...

На пустынном просторе, на диком

Ты всё та, что была, и не та,

Новым ты обернулась мне ликом,

И другая волнует мечта...

Черный уголь – подземный мессия,

Черный уголь – здесь царь и жених,

Но не страшен, невеста, Россия,

Голос каменных песен твоих!

Уголь стонет, и соль забелелась,

И железная воет руда...

То над степью пустой загорелась

Мне Америки новой звезда!